Методичка по истории

Північному Причорномор’ї заявився новий страшний ворог, який прийшов з глибин Азії – гуни. Спустошуючи все на своєму шляху, гуни у 70-х рр. IV ст.

вдерлися на територію Боспорського царства, перетворивши його міста на руїни.

Завмерло життя і в Ольвії. Лише Херсонес уцілів на деякий час, опинившись на узбіччі головних шляхів гунів. Згодом слов’яни почали називати це місто Корсунем.

І все ж таки, історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї

позначилося перенесенням політичної системи управління на місцеві народи,

прогресом в українських землях технології землеробства, ремесла та товарно-

грошових відносин, поширенням на Подніпровщині досвіду та здобутків високо розвинутої на ті часи античної культури.

4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу

(етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто, саме ті глибинні чинники,

без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Перші згадки про слов’ян відносяться ще до І ст. н. е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов’ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов’ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те,

що слов’яни отримали свою назву від імені свого першого князя Словена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після «вавилонського» змішення мов.

На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх «німцями», тобто «німими». Себе ж вони називали

«слов’янами», тобто що володіють «словом».

Визнання місця історичної прабатьківщини слов’ян – перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах осіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися

71

вони по землі і прозвалися іменами своїми, – (од того), де сіли, на котрому місці».

саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов’ян,

яка протягом XIII–XIV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики ХІХ ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з’явилася ще одна версія слов’янського етногенезу –

скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хронічки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр,

з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку ХІХ ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень,

починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні,

етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле

«Слов’янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію

походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто-

слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни,

прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а

центром правічних словянських земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії в різні часи були Н. Шахматов, В. Петров та інші. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція,

обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-

Сплавинським у 30–40-х роках ХХ ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одером.

72

У 50–60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков,

В. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій

(насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на межі ІІІ і ІІ тис. до н. е.

індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок,

однією з яких були германо-балто-слов’яни. Такий розподіл прихильники дніпро-

одерської теорії повязують з комарівсько-тиренецькою культурою, яка сформувалася в ІІ тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Барак, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі ІІІ–ІІ ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою Зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. – І ст..

н. е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується між Віслою і Дніпром.

Часом найбільш активної міграції слов’янських племен є VII століття. На півночі територія слов’ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході – за течією річок Оки і Волги, на заході – по річках Одер і Ельбі і на півдні – до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції.

На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділялися три великі групи слов’янських племен:

південна – склавіни;

західна – венеди;

східна – анти.

73

Відповідно до давньої загальнослов’янської мови склалися діалекти, що стали основами мов:

польської, чеської, словацької (західні слов’яни);

хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов’яни);

російської, української та білоруської (східні слов’яни).

У свої чергу, кожна з великих слов’янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Названі в літописі «Повість минулих літ» союзи східнослов’янських племен можна об’єднати в три групи: південно-західну

(українську), західну (білоруську) і східну (російську), з яких поступово й складалися східнослов’янські народності.

До південно-західної групи союзів східнослов’янських племен, на основі яких формувалася українська народність, відносились поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни з центром в Іскоростені

(сучасний Коростень), на північ від полян і древлян жили дреговичі. На заході, у

верхів’ях Південного Бугу розташувалися волиняни або дуліби, а ще західніше, у

басейні Дністра жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Білі хорвати селилися у Карпатських горах.

Таким чином, основною сучасного українського етносу стали племена полян,

древлян, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.

До західної – білоруської – групи східнослов’янських племен входили і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі – між Прип’яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну – російську – групу союзів східнослов’янських племен складали словени, частина радимичів, кривичі і в’ятичі. Словени, або слов’яни ільменські, жили на півночі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, з центром у Новгороді; Кривичі – у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни і Волги; радимичі – між верхів ями Дніпра і Сожу. з центром у Смоленську; в’ятичі – по верхній і середній течії Оки та Клязьми, що не мали на той час свого центру.

74

Літописець особливо виділяє плем’я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов’янські племена і було найбільш багато чисельним і сильним. Саме з полянами пов'язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII–VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена – русичами або руськими.

5. Зародження і поширення етноніму Русь.

Дослідники не мають одностайної думки щодо походження назви «Русь». Версії походження назви «Русь» такі:

русами називали племена норманів («роотсі» – гребець, слово має давньоскандинавський корінь «рос»). Вони заснували слов’янську державу і дали їй свою назву. Авторів цієї теорії та її послідовників називають норманістами;

слово «русь» має кельтське походження;

руси – слов’янські племена Середнього Подніпров’я, які дали свою назву річкам Рось, Росава, Роставиця;

Рось, Росава, Роставиця мають не слов’янську, а іранську назву, тому у перекладі з іранської «рос» означає «світлий».

Русь – давньослов’янське божество;

Руса – в прослов’янській мові річка «Русь» – «країна» річок.

Недавно добре відомий в нашій країні дослідник історії давньоруської державності М.Ф. Котляр у статі «Початки русі. Довкола 862-го року // Укр. іст. журн. – К. – 2012. – № 2» підкреслює, що перші неясні і неконкретні згадки про слов’янські спільності, русь і русів, не завжди відносяться саме до слов’ян, адже варяги, вікінги чи нормани ввійшли в наші джерела спочатку під ім’ям русь/рос. Перший наш літопис недвозначно вважає руссю варягів, про це ж свідчить текст «Бертинських анналів» 839 р. – перша датована згадка про ту русь. Так само розповідь К. Багрянородного про збирання данини в Наддніпрянщині називає панівну верхівку (варягів) руссю, а підлеглих їм людей слов’янами. Протягом кінця Х і наступних століть ім’я Русь перейшло на східних слов’ян. Це одна, стверджує М.Ф. Котляр, зі складностей вивчення історії східного слов’янства у ІХ

75

і Х ст. І не випадково. Тому що основною концепцією походження терміна «русь» поширена в науці минулого від назви річки «Русь». Цієї точки зору притримуються багато сучасних провідних істориків.

Так, на думку академіка П. Толочка, «русь» – слова іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росмани, роксолани).

На межі VIII–IX ст. воно поширилось на Середньому Дніпрі й почало означати назву місцевих слов’янських племен. Тому літописець зафіксував, що поляни стали називатись руссю. Тобто, слов’янське плем’я, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку називали полянами, потім за ним закріпилася назва «русь». З часом вона поширилася на всі слов’янські племена. Вже у ІХ–Х ст.

колишні міжплемінні східнослов’янські союзи – поляни, древляни, сіверяни,

кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші – злились у велику спільність, яка отримала назву «Роду Руського», «Русі». Вірогідно, що зі словом

«русь» пов’язані й давні імена річок – Рось, її приток Росави й Роставиці. Слово

«русь» вживали у двох значеннях: широкому – на означення всієї території Давньоруської держави; у вузькому – Середнього Подніпров’я. В епоху пізнього середньовіччя існувала назва Мала Русь, яка означала корінну етнічну територію держави.

На етапі формування держави «Русь», підкреслює П. Толочко, процес інтеграції східнослов’янських племен значно прискорився. Однією з характерних його особливостей була динамізація внутрішньої міграції. Археологічні і писемні джерела свідчать, зокрема, про взаємопроникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян – на правий. У басейні Прип’яті аналогічна картина простежується між древлянами і дреговичами, в Західному Побужжі, між дреговичами і волинянами.

Слов’янська Новгородщина колонізувалася переважно східними слов’янами з південних земель, хоча мало місце і переселення туди слов’ян західних. У перші десятиліття Х ст. утверджується нова назва всіх східних слов’ян – «Русь». Вона рівнозначно відносилась і до країни, і до її народу. Літописні висловлювання

«Русь», «Руська земля», «Руські гради», «ми від роду Руського» та ін. вказують на

76

активний процес формування етнокультурної та етнополітичної спільності руського народу.

В ХІ–ХІІ ст. назва «Русь» поширюється на всю територію східнослов’янського державного простору і стає єдиною, етновизначальною.

Отже, у межах державної території Київської Русі впродовж кінця ІХ – початку ХІІІ ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов’янська спільність. Її етнічним і етнополітичним ядром була Русь у вузькому значення слова, або «Внутрішня Русь», за термінологією іноземних джерел.

Народ, держава і територія розселення мали єдину назву – Русь, під якою і були відомі світу. І дійсно це було так. На півдні і на південному сході Русі інтегрувались у її державну структуру також тюркомовні торки, печеніги, чорні клубоки. Але це не означає, що в Київській Русі відбувся процес формування єдиної спільноти – давньоруської народності.

Достовірно відомо одне: вже у VIII–IX ст. територія східних слов’ян отримує стійку історичну назву Русі, а самі вони іменуються збірною назвою русичі або

руські.

Першим руським містом, що виникло в середині VI ст. став Київ – «мати міст руських». Згідно літопису, Київ був заснований полянами на правому високому березі Дніпра і названий на ім’я їхнього князя Кия.

Услід за Києвом почали виникати інші міста східних слов’ян – Новгород,

Іскоростень, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Переяслав, Новгород-Сіверський та ін.

Всі вони були у VII–IX ст. центрами самостійних князівств, але першим із них зі своїм значенням завжди вважався Київ.

Зростання могутності Києва було пов’язане не лише з його історичною першістю, але і з чисельністю і розвиненістю полян, а також з його вигідним географічним положенням. Вже у VII–VIII ст. слов’янські племена вели жваву торгівлю з населенням Прибалтики і Скандинавії на півночі, Візантією на півдні.

Торгівельний шлях з Північної Європи до Візантії, відомий як шлях «з варяг в греки», проходив значною своєю частиною Дніпром, і якраз у центрі його стояв

77

Київ, що користувався від цього безперечними економічними перевагами. Крім того, Київ мав можливість широкого культурного обміну з Візантійською імперією, спадкоємницею високорозвиненої античної цивілізації. Вже на початку ІХ ст. Київ стає одним із найбільших міст Європи.

У при ільменських слов’ян осередок державності виник значно пізніше,

сформувавшись навколо городища, що поблизу Новгорода. А сам Новгород з’явився лише на початку Х ст. Це протодержавне утворення контролювало території не тільки ільменських слов’ян, а й кривичів, чуді, мері. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у тому

(північному) регіоні, хоча південноруські землі на сто-двісті років випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку. Силою меча варяги змусили місцеві племена платити їм данину, але ті згодом об’єдналися і вигнали поневолювачів. Та протистояння серед слов’янських правителів, загострення між ними боротьби за владу призвели до того, що на князювання, як свідчить літопис,

у 862 р. було запрошено норманського конунга Рюрика, який став правителем Північної Русі.

Отже, протодержави східних слов’ян виросли на місцевому ґрунті задовго до ІХ ст. внаслідок складного й тривалого соціально-економічного та культурного розвитку. Але й дотепер існують різні теоретичні міркування щодо державотворення на Русі.

Питання для самостійної роботи:

1.Що вивчає курс «Історія України».

2.Які джерела допомагають нам дізнаватися про минуле та сучасне України?

3.Що означає поняття «Політична історія України»?

4.Установіть відповідність між племенами та часом їх перебування на території України.

5.Доведіть або спростуйте твердження: «Трипільська культура належить праукраїнцям».

6.Назвіть народи, які заселяли південь України в давні часи.

78

7. Які східнослов’янські племена дали початок українському етносу?

Орієнтовні теми рефератів:

1.Історія України як наука.

2.Сучасні концепції вивчення політичної історії та їх застосування при вивченні історії України.

3.Періодизація політичної історії України.

4.Суспільно-політичний устрій слов’янських племен.

Література для самостійної роботи:

Баран В. Д. Давні слов’яни / В. Д. Баран. – К.:Альтернатива, 1998. – 335 с.

Баран В. Д. Словяни у первісному і ранньому середньовіччі: Зб. вибраних етнологічних пр. / В. Д. Баран. – К., 2011. – 108 с.

Бунятян К. Давнє населення України: Навчальний посібник / К. Бунятян. – К.:

Либідь, 2003. – 230 с.

Відейко М. Ю. Україна від Русі до Святої Русі / М. Ю. Відейко. – К.: Кріон, 2010.

– 255 с.

Відейко М. Ю. Повість про князя кия / М. Ю. Відейко. – К.: Кріон, 2009. – 111 с.

Економічна історія України. Історико-економічне дослідження: У 2 т. / Відп. ред.

В. А. Смолій, кер. авт. кол. С. В. Кульчицький. – К.: Ніка-ентр, 2011. – Т. 1. – 696

с.; Т. 2. – 608 с.

Давня історія України: У 2-х кн. – К., 1994, 1995.

Давня історія України: У 3-х т. – К., 1997.

Залізняк Л. Стародавня історія України / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.

Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи (матеріали Всеукр.

наук. конференції). – Х.: Вид-во ХДУ. – 1995. – 354 с.

Історія України: навчальний посібник / Під загальною ред. В.А. Смолія. – К.:

Альтернатива, 1997. – 424 с.

79

Історія України: навчально-методичний посібник для семінарських занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колоесник та ін.; За ред. В. М. Литвина. – К.: Знання-Прес, 2006. – 460 с.

Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернатива, 2000. – 464 с.

Калакура Я. Українська історіографія: курс лекцій / Я. Калакура. 2 вид., доп. – К.: Генеза, 2012. 512 с.

Касьянов Г. В. Національні історії та сучасна історіографія: виклики і небезпеки при написанні нової історії України / Г. В. Касьянов, О. П. Толочко // Укр. іст. журн. – 2012. – № 6. – С. 4-24.

Касьянов Г. В. Сучасна історія України: проблеми, версії, міркування / Г. В. Касьянов // Укр. іст. журн. – 2006. – № 4. – С. 5-15.

Колесник І. Українська історіографія / І. Колесник. – К.: Інс-т. іст. України НАНУ, 2013. – 466 с.

Кондратенко О. Українська історична наука (1944–1956 рр.) / А. Кондратенко. – К., 2009.

Котляр М. Ф. Початки Русі. Довкола 862-го року / М. Ф. Котляр // Укр. іст. журн.

– 2012. – № 2. – С. 28-41.

Кульчицький С. В. Про чергове засідання Спільної українсько-російської комісії істориків / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 2009. – № 1.

Кульчицький С. В. Україна: суспільство й держава на терезах історії (1991– 2006 рр.) / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 2006. – № 4. – С. 15-32.

Кириленко С. О. Проблема походження Русі в радянській історичній науці: 1930– 1940 рр. / С. О. Кириленко // Укр. іст. журн. – 2011. – № 6. – С. 191-208.

Литвин В. Історія України. підручник. Вид. 6-те, доп. / В. Литвин. – К.: Наукова думка, 2011. – 840 с.

Мартинов А. Ю. Історичні знання в умовах глобалізації / А. Ю. Мартинов // Укр. іст. журн. – 2009. – № 1.

Масненко В. В. Історична пам'ять як основа формування національної свідомості / В. В. Масненко // Укр. іст. журн. – 2002. – № 5.

80