Методичка по истории

перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника,

оборонця і захисника інтересів українства, православ’я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватися монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Утворення Запорозької Січі. Першим значним укріпленням, опорним військовим пунктом, якому судилося ввійти в історію, була Запорозька Січ з пам’ятним замком на о. Хортиця, яку було збудовано між 1552 і 1556 роками.

Вчені вважають, що історія Запорозької Січі досліджена слабо. Ще й досі йде суперечка про те, де саме виникли перші козацькі загони, в якому місці виникло перше січове укріплення, чи є Д. Вишневецький засновником Запорозької Січі і т. ін. Створений Вишневецьким замок на Хортиці став центром запорозького козацтва і базою для походів проти татар.

В силу різних історичних обставин Запорозька Січ міняла місце своєї дислокації. Зокрема, наприкінці 60-х років Січ з Хортиці була перенесена на о. Томаківку; у 1593–1639 – на р. Базавлук; 1638–1652 – в урочище Микитин Ріг; 1652–1709 – на р. Чертомлик; 1709–1711 – на р. Кам’янку; 1711–1734 – в урочище Олешки; 1734–1775 – на р. Підпільну.

Після розгрому Січі Катериною ІІ (1775) частина козацтва перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала протягом 1775–1828 років під назвою

«Задунайської».

Основні заняття козаків: землеробство, скотарство, полювання, рибальство,

торгівля. На Січі були склади, арсенали. У центрі розташовувався майдан із церквою, від нього відходили довгі будинки – курені, у яких жили січовики.

Кожен курінь мав назву: Батуринський, Іраклівський, Канівський, Полтавський,

Переяславський та ін. Всього до 38 приміщень. Загальна кількість січовиків сягала до 20 тисяч. Чисельність самих козаків залежала від пори року, епідемій,

перебігу воєнних подій. Умови вступу до Січі були нескладними. Основними обов’язками козаків була військова служба.

Військове мистецтво козаків, на думку багатьох дослідників, не поступалося найкращим європейським арміям. Запорозька піхота вважалася

151

найбоєздатнішою в Європі. Вона шикувалася у три шеренги: перша стріляла,

друга подавала рушниці, третя заряджала їх. Козацька кіннота наступала лавою,

тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й із флангів. Для оборони козаки використовували табір – чотирикутне рухоме укріплення з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося козацьке військо. Табір використовували і в боях, і у переходах.

У разі тривалої облоги або кругової оборони вози могли засипати землею,

створюючи вал, а довкола викопували шанці («вовчі ями») із загостреними кілками на дні. Козаки вміли успішно штурмувати ворожі фортеці, здійснювали походи на своїх судах – чайках.

Політичний устрій Запорозької Січі. Козацтво хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну зовнішню політику.

Спроба польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувались на рішучій опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей. Замість призначуваних старших обирали власних отаманів.

Запорожцям заборонялося самовільно здійснювати походи проти татар, приймати на Січ утікачів. Уряд не визнавав за січовиками жодних прав. Але запорозьке козацтво за досить короткий період виробило власну суспільно-політичну структуру – кіш – і стало значною військовою силою. Кіш був центральним органом управління Запорозької Січі. У його віданні перебували адміністрація,

фінанси, суд козацької общини. Виник із часу заснування Січі (XVI ст.), обирався і контролювався козацькою Радою. Вона вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Повноваження Ради такі:

оголошення війни і підписання миру;

організація військових походів;

покарання злочинців;

розподіл угідь тощо.

Рішення Ради вважались рішеннями всього війська і були обов’язковими для виконання; проводилися 2-3 рази на рік: 1 січня, 1 жовтня та після Великодня.

152

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. На радах обирали козацьку старшину:

гетьмана, або кошового отамана, якому належала вища адміністративна,

військова і судова влада на Січі. Гетьман вступав у дипломатичні відносини,

затверджував судові вироки, очолював військо;

воєнного суддю, який за відсутності гетьмана виконував його обов’язки;

писаря, який очолював канцелярію;

осавула, що відповідав за оборону Січі й організовував військову службу;

обозного, який відав артилерією, займався комплектацією війська.

Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Вибори старшини відбувалися 1 січня. Символами влади були клейноди – хоругви, булава, печатка, бунчук, литаври і пірнач.

Старшину обирала і кожна паланка (полк), до якої входили 6-7 куренів.

Кількість паланок змінювалася від 5 до 8.

Прийняття радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу. Тому очевидці XVI–XVII ст. характеризували Січ як

«християнську козацьку республіку». Демократична процедура проведення ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політично згуртувало товариство. Однак ці обставини, а також не сформованість колегіальних органів, що спирались на принципи опосередкованої демократії,

породжували охлократичні тенденції, маніпулювання умонастроями учасників ради.

Отже, Запорозька Січ (Кіш) мала низку ключових ознак державності, як форму демократичної республіки з найширшою участю в управлінні козацьких мас, що згодом буде використано при розбудові козацької держави.

Створення реєстрового козацького війська. Щоб приборкати непокірну запорозьку вольницю, польський уряд вдався до політики розколу козацтва. Перш

153

за все, він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому переслідувалася й мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі.

Ідея створення козацького реєстру належала польському королю Сигізмунду І, який у 1524 р. запропонував сформувати для захисту південних кордонів держави наймане військо із запорозьких козаків. Втілив цю ідею його наступник – Сигізмунд ІІ Август. У 1572 р. 300 найманих козаків були записані в

реєстр і отримали назву реєстрових. Пізніше реєстр збільшувався і становив,

залежно від певних обставин, від 1 до 6 тисяч козаків (на сер. XVII ст.).

Права та привілеї реєстрового козацтва:

право землеволодіння, заняття промислами і торгівлею;

отримувати плату за військову службу;

звільнятися від уплати податків та виконання повинностей;

обирати гетьмана і старшину на козацькій Раді;

мати власну судову й адміністративну юрисдикцію;

в містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир – як шпиталь і арсенал;

за службу отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст;

мали право укладання договорів між козаками як самостійною верствою

(станом) і державою, що зміцнювало в них почуття політичної значущості й сили;

універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 рр. була запропонована організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-

правове оформлення козацького імунітету в Україні, які використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-

територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях;

реєстровці дістали військові клейноди – корогву (прапор), бунчук, печатку,

інші атрибути влади, а також кілька гармат, труби, лаври тощо. Військо

154

Запорозьке реєстрове було зобов’язане тримати на Січі постійну залогу,

чисельність якої чітко не визначалося.

Поза тим реєстрове військо опинилося у скрутному становищі. З одного боку,

воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, з іншого – не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва,

так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій подальшій долі реєстрових козаків. Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі чоловік і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю для недопущення зв’язку Запоріжжя з іншими українськими землями.

Активними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях.

Однією з них були війни з Російською державою. Українське козацтво ставилося до них досить неоднозначно. Союзницькі відносини козаків з Московським князівством за часів гетьманування Вишневецького пізніше переросли у ворожі.

Під час Лівонської війни (1558–1583) уряд Речі Посполитої активно використовував козацькі підрозділи у воєнних діях проти Московії. В 1581 р.

українські козаки, наприклад, взяли участь в облозі Пскова. Воювали реєстровці і запорожці проти Росії і в наступні роки.

У 30-ті роки XVII ст. старшина Війська Запорозького розділилася на

реєстрову з дислокацією у прикордонних містах та нереєстрову з дислокацією на Січі. Попри те, українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось паралельно і на противагу її офіційним владним структурам.

Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно посилювався. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московією значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Особливо вони були відчутними під час походів запорожців проти турків.

155

Походи запорожців проти турків:

1575 р. – кошовий отамана запорозьких козаків Богдан Ружинський завдав нищівного удару Кримському ханству. Взяли Трапезунд, Синоп, зруйнували фортецю Іслам-Кермен;

1586 р. – січовики розгромили татарські бамбули в пониззі Дніпра,

захопили місто Очаків, знищили турецький загін у Білгороді і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ;

1602 р. – козаки на 30 чайках і кількох відбитих у турків галерах вийшли в Чорне море і під Кілією розгромили турецький флот;

1606 р. – здобуття козаками Варни, найбільшої турецької фортеці на Західному узбережжі Чорного моря, яка вважалася неприступною;

1608 р. – запорозькі козаки здобули й спалили Перекоп;

1609 р. – козацькі чайки з’явилися біля стін турецьких придунайських фортець Ізмаїл, Кілія, Білгород;

1614 р. – козацький флот із 40 чайок, очолюваний П. Сагайдачним, здолав Чорне море і напав на Трапезунд, а потім, рухаючись на зіхд, спустошував узбережжя. Штурмом було взято Синоп, спалено зброю і весь турецький флот, що стояв у гавані;

1615 р. – флот П. Сагайдачного у складі 80 чайок і 4 тис. козаків підійшов до Босфору і атакував Стамбул;

1616 р. – П. Сагайдачний з величезною флотилією із 150 чайок, 7 тис.

козаків розбив турецький флот під Очаковом, пішов на фортецю Кафа і взяв її в облогу. За кілька днів фортеця була здобута і спалена;

1620 р. – у травні козаки завдали поразки турецькому флоту під Трапезундом. У першій половині липня козаки знову розбили турецький флот,

спалили у Стамбулі вежу замку Єдикуле, де колись сидів ув’язнений турками князь Самійло Корецький, і спустошили узбережжя під Галатою;

1624 р. – улітку козаки здійснили один із найблискучіших походів на Стамбул. Тричі висаджувалися на узбережжя, брали велику здобич і поверталися додому.

156

Діяльність гетьмана реєстрового козацтва П. Конашевича-Сагайдачного.

З появою на українському політичному небосхилі Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він домігся об’єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. П. Сагайдачний був найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів. Народився він у с. Кульчиці під Самбором на Львівщині. Навчався в Острозі. А потім пішов до Запорожжя, де брав участь у походах на Молдову і Лівонію. Особливу славу здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616 р. Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реорганізовані в регулярну армію з суворою дисципліною.

Щодо польського уряду П. Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом.

Ставши в 1616 році повноправним гетьманом, він узяв за основу своєї політики примирення з Польщею на умовах дотримання всіх автономних прав України.

Видатною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси і дії двох найактивніших частин українського громадянства – козацтва й міщансько-

духовної інтелігенції. Проявом цього стало вписування гетьмана з усім Військом Запорозьким до Київського братства.

Завдяки Сагайдачному відбулося висвячення православних ієрархів у 1620 р.

Його стараннями козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а

міщанство й духовенство вперше відчуло підтримку збройної сили, що допомогло їм відчути більше впевненості й сміливості у своїх планах і діях.

До останнього дня свого життя Сагайдачний проявляв свій талант полководця. Йому, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився Хотин, де наприкінці серпня 1621 р. зосередилися дві армії

– 100-тисячна турецька і 30-тисчна польська, 40-тисячне козацьке військо розташувалося під Хотином табором поруч з польським військом. Турецько-

татарські війська почали запеклі атаки на козацький та польський табір.

Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили понад 80 тис.

чол. і, не змігши перемогти, змушені були піти на укладання мирного договору.

157

Великою втратою для козацтва і всієї України була кончина гетьмана Сагайдачного. Поранений отруєною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня

1622 р.

Після смерті Сагайдачного поляки знову осміліли і почали з новою силою насаджувати уніатство в Україні. Для населення, що не прийняло унії, вводилися додаткові податки. Православні піддавалися постійним переслідуванням та образам. Положення широких народних мас ставало з кожним роком все важчим,

наростала хвиля народного невдоволення.

Козацько-седянські війни кінця XVI – першої половини XVII ст.

Козацько-селянські повстання в Україні кінця XVI – першої половини XVII ст.

були явищем закономірним. Це була реакція на ворожу і шкідливу щодо українського народу політику Речі Посполитої в соціально-економічній,

суспільно-політичній та культурній сферах. Протестуючи проти кріпацтва, селяни палили маєтки своїх панів, припиняли наступ польської шляхти на права і привілеї козаків, боролися за збереження магдебурзького права жителів міст.

Повстання Криштофора Косинського (1591–1593 рр.). Одним із перших антифеодальних козацько-селянських повстань 90-х років XVI ст. був виступ козаків, селян-втікачів, міщан під проводом К. Косинського, який був гетьманом реєстрового козацтва. Навесні 1590 р. від імені польського короля займався організацією козаків для оборони Поділля від татар. Козацьке військо залишилося без обіцяної урядом винагороди, що й стало приводом до повстання. З осені

1591 р. і протягом усього 1592 р. козаки зайняли майже всю Київщину і частину Поділля. В лютому 1593 р. козацьке військо на чолі з Косинським зазнало поразки від магнатського війська князів Острозьких у битві під м. П’яткою (нині Житомирщина) і відступило на Запорожжя. У травні 1593 р. Косинський був убитий в Черкасах слугами місцевого старости О. Вишневецького. Повстання було придушене.

Козацька війна під проводом Северина Наливайка. Повстання продовжувалися і після смерті Косинського. У наступному 1594 р. вони в Україні вибухнули з новою силою на чолі з Северином Наливайко.

158

Основні події повстання:

у квітні 1594 р. С. Наливайко одержав дозвіл від князя Острозького набрати військо і розгромити татар на Поділлі, які воювали з Молдавією;

після розгрому татар звернувся до запорожців повстати проти Польщі, які підтримали його на чолі з Григорієм Лободою;

розгромивши брацлавську шляхту, С. Наливайко та Г. Лобода пішли на резиденцію коронного гетьмана – Бар, Вінницю, Волинь;

весною 1595 р. повсталі розділилися: С. Наливайко рушив до Могильова у Білорусію, Г. Лобода – до Південного Подніпров’я;

після здобуття Могильова селянські заворушення поширилися по всій Східній Білорусії;

Г. Лобода оволодів Черкасами, Каневом. Правобережна Україна і Східні Білорусія були в руках повсталих;

влітку 1595 р. коронний гетьман Жолкевський, розгромивши молдавського господаря Розвана, зосередив свої зусилля на війні проти С. Наливайка;

облога війська Наливайка та Лободи після їх з’єднання відбулася весною

1596 р. під Лубнами. 28 травня цього ж року Наливайко по-зрадницьки був заарештований прибічниками Лободи та виданий полякам, які стратили його у

1597 р.

Після цього польські війська вдерлися на українські землі. Обезголовлене козацтво не змогло відразу ж організуватися, що значно полегшувало завдання полякам. Польські гарнізони займали місто за містом. Грабежі, насильства і вбивства стали нормою поведінки польських військ.

Придушивши повстання, польський сейм проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення «винищити їх до останку». Але рішення залишилося на папері – здійснити його вже було Польщі не під силу.

Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрованого козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі та ін.)

викликало нову хвилю козацько-селянських повстань

159

Козацько-селянські повстання 20–30-х рр. XVII ст. У 1625 р. вибух козацько-селянського гніву очолив запорозький гетьман Марко Жмайло. Під час жорстокої Куруківської битви (біля Кременчука) коронний гетьман С. Конецпольський погодився на переговори. В результаті:

запорозький гетьман М. Жмайло був переобраний на Михайла Дорошенка

(соратник П. Сагайдачного, учасник Хотинської війни 1621 р. У ранзі полковника брав участь у козацько-селянськім повстанні під проводом М. Жмайла. після обрання гетьманом уклав з урядовими комісарами Куруківську угоду. Загинув під час чергового кримського походу при облозі Кафи у 1628 р.);

козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч;

була встановлена зарплата реєстровцям – 10 злотих на кожного;

40 тис. козаків виписувалися із реєстру і повинні були повернутися у панські маєтки;

усім учасникам повстання оголошувалася амністія;

козакам було заборонено робити походи в Крим та на турецькі володіння.

Отже, як видно Куруківська угода задовольняла інтереси лише козацької старшини. У 30-х роках XVII ст. козацько-селянські повстання вибухають з нової силою. Цей вибух був обумовлений тим, що закінчувалося пільгове користування селянами землею, яку вони одержали від польської адміністрації 20-40 років тому, «випищики» повинні були приступити до виконання панських повинностей, а

православна церква повинна була визнати зверхність католиків та уніатів.

Останньою іскрою, що породила козацько-селянський вибух, була сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, яких очолював талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило). У березні 1630 р. нереєстровці під Черкасами арештували Чорного і вбили його. Повстання охопило Київщину, Полтавщину, Подніпров’я,

Запорожжя, Переяславщину. Біля Переяслава 15 травня 1630 р. Т. Федорович вщент розгромив коронного гетьмана С. Конецпольського. Успіхи повстанців змусили поляків піти на укладення Переяславської угоди (28 травня 1630 р.), за якою основні вимоги Куруківського договору зберігалися, але реєстр

160