Методичка по истории

Наслідки золотоординського панування:

великі людські та матеріальні втрати: з 74 міст 49 були розорені;

занепад ремесла; втрачені цілі ремісничі галузі (виробництво емалі, черні,

різьблення по каменю), оскільки ремісників забирали в рабство;

демографічні втрати;

втрата військової, культурної, релігійної верхівки негативно позначилася на розвитку суспільства;

законсервовано роздрібненість Русі;

запроваджено систему підданства у взаєминах між князем і знаттю, що ґрунтувалася на абсолютній покірності підданців та безмежній владі правителя;

втрачено державну незалежність Русі, призупинені державотворчі традиції;

послаблення Русі, яким скористалися західні держави (Польща, Литва,

Угорщина), розділивши українські землі на століття;

відставання Русі в своєму розвитку від Західної Європи.

Русь, її народ не зуміли розгромити орду на початковому етапі боротьби проти неї, але своїми зусиллями врятували Західну Європу від розорення. І в цьому їх велика історична заслуга перед народами Європи.

3. Галицько-Волинська держава і початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.

Створення Галицько-Волинської держави, формування на її теренах якісно нових відносин між монархом і суспільством, зовнішньополітичних орієнтирів зробило її найяскравішим явищем політичного життя України після розпаду Київської Русі.

Формування території Галицько-Волинської держави. Феодальна роздробленість не обминула й українських земель на заході. Тільки на території Волині в ХІІ ст. існувало до десяти малих князівств, а в Галичині – три князівства.

Однак тут майже сто років відбувалося внутрішнє зміцнення і розвиток Волині та Галичини, зароджувались умови для нового об’єднання князівств. Володимир Володаревич (1145–1153) і Ярослав Осмомисл (1153–1187) об’єднали Галицьке

121

князівство, а Роман Мстиславович – Волинське. В 1199 р. після об’єднання Романом Мстиславовичем Галицького і Волинського князівств, почалося майже

150-річне існування Галицько-Волинського князівства. Значно менше відоме воно як королівство і держава.

Українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко послідовно відстоювали точку зору про велике значення у вітчизняній та європейській історії Галицько-

Волинського князівства як другої Української держави. Лінія її кордонів охоплювала сучасні області України: Волинську, Львівську, Івано-Франківську,

Тернопільську, Чернівецьку, Хмельницьку, більшу частину Рівненської Вінницької та Одеської, Молдавію, а також східні райони Польщі та Румунії,

західні – Білорусі. Це не менш ніж 200 тис. км2.

Галицько-волинські князі у різні часи володіли або тримали у васальній залежності такі князівства і землі: Київське (1203–1205, 30-ті роки ХІІІ ст.),

Турово-Пінське, Городежське, Чорну Русь, територію ятвягів (50-ті роки ХІІІ ст.),

на заході – територію навколо Любліна (1244, 1302), частину Закарпаття (1262 р.).

Ці території повністю охоплювали такі області України як сучасні Житомирську,

Київську, Чернігівську, Закарпатську. Це ще, приблизно, 120-130 тис. км2.

Таким чином, загальна влада галицько-волинських князів поширювалась на території площею 320-330 тис. кв. км.

На той час приблизно таким були площі європейських держав. Могутнє Угорське королівство мало територію в 400 тис. кв. км, Польське королівство –

200-250 тис. кв. км. Володимиро-Суздальське князівство, де згодом утворилася Московська держава, займало до 300 тис. кв. км.

Отже, за такими важливими критеріями, як територія, усталені і надійні кордони, Галицько-Волинське князівство цілком відповідало статусу держави.

Особливості внутрішньополітичної боротьби в Галицько-Волинській державі упродовж першої половини ХІІІ ст. Смерть Романа Мстиславовича у

1205 р. спричинилася до тривалої громадянської війни, що супроводжувалася зовнішніми втручаннями. Причини усобиць пояснюють тим, що сини Романа – Данило і Василько – були ще дітьми (4 і 2 роки), неспроможними успадкувати

122

владу. Свавільне галицьке боярство намагалось перешкодити централізаторським устремлінням місцевих князів, тому підтримувало угорців, поляків, запрошувало чернігівських, новгород-сіверських і навіть новгородських князів,

протиставляючи їх синам Романа.

Основні події часів боярської смути (1205–1238 рр.) такі:

фактичний розпад князівства на дві частини: у Волинському князівстві правила вдова Романа Анна (як регент при малолітніх синах Данилі та Василькові); галицькі бояри їй не підкорялися; з 1206 р. Анна з синами переховується в Польщі та Угорщині;

у Галичині правлять князі запрошені боярами;

Польща та Угорщина розділили Галицько-Волинське князівство:

Володимир (Волинський) віддали Романовичам, у Галичі посів угорський королевич (1214 р.);

із 1219 р. починається боротьба Данила Романовича за повернення батьківської спадщини (перший успіх – відвоювання у поляків Берестейської та Забузької земель);

до 1228 р. Данило Романович об’єднує всю Волинську землю й передає її брату Васильку, сам готується відвоювати Галицьке князівство в угорців й бояр;

Данило Романович зупинив наступ тевтонських лицарів у битві під Дорогочином у 1238 р.;

1238 р. – Данило Романович оволодів Галичем і відновив єдність держави;

наступного року Данило здобув Київ і посадив там тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татарів. У 1245 р. після рішучої битви під Ярославом,

Данило остаточно підкорив собі Галицьке князівство і після 40-річної боротьби відновив кордони свого батька.

Правління Данила Галицького (1238–1264 рр.). Внутрішня політика Галицько-Волинської держави. Вчені підкреслюють, що Данило Романович Галицький (1201–1264) був одним із найвидатніших князів середини ХІІІ ст. У 1253 р. Папою Римським у м. Дорогожичі був висвячений у сан Руського Короля.

Незважаючи на несприятливі умови та вороже оточення, протягом 40 років вів

123

війну з боярською опозицією ї здолав її. Князь об’єднав Галичину і Волинь,

доклав величезних зусиль для згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були відновлення великого Галицько-Волинського князівства та вигнання з Русі монголо-татар. Не все вдалося йому. Занадто сильні були окупанти і занадто слабкою була роздроблена Русь. Останні роки життя Данило Романович хворів,

майже втратив зір. У 1264 р. помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі.

Діяльність Данила Галицького у внутрішньому житті ознаменована була такими заходами: ознаменована вона булла такими заходами:

Галицько-Волинське князівство розділив на 2 регіони – Галицький і Волинський, віддавши останній своєму брату Василькові, який, по суті, не втручався у політику Данила;

у внутрішній політиці, як і його батько, Данило опирався на селян і міщанство;

плідно займався укріпленням та розбудовою міст. У честь свого сина Лева у 1256 р. заснував Львів;

для пожвавлення діяльності міст запропонував на постійне місце проживання у них кваліфікованих ремісників та купців – німців, вірменів, євреїв;

захищав смердів від утисків бояр, формував із них спеціальні загони,

турбувався про їх побут та створення їм нормальних умов праці.

У зовнішньополітичних справах правителів Галицько-Волинської держави переважав західний вектор. Це було зумовлено:

зміною геополітичної ситуації. Після захоплення у 1204 р.

Константинополя хрестоносцями на завойованій ними частині Візантії постала Латинська імперія. Упродовж ХІІІ ст. у Центрально-Східній Європі православні патріархи та Папа Римський вели переговори про унію церков, Нікейська імперія та німецький імператор Фрідріх – про спільну протидію Риму, Нікейська імперія мала перемови із Золотою Ордою, Святий престол – із Золотоординською ставкою. Усе це змушувало тримати руку на пульсі подій, адже в разі укладення будь-якого союзу українські землі ставали ареною зіткнення ворогуючих коаліцій;

124

необхідністю мати зносини з державами, які були охристияненими за західним (римським) обрядом, а також прозахідною орієнтацією князів;

постійними нападами на державу зі складу Золотої Орди і сподіваннями утворити антитатарську коаліцію;

тиском із заходу (угорці, німецький орден), що в разі порозуміння між Папою Римським і монгольськими ханами в 1250 р., 1252 р. призвело до усунення Галицько-Волинської держави з міжнародної політики. Тому доводилося шукати спільників, маневрувати;

збереженням у свідомості політиків, деяких ієрархів православної і католицької церков сподівань на відновлення єдності. Мало значення і те, що окремі слов’янські народи (болгари, серби) після 1204 р. погодились на унію;

участю Данила Романовича у боротьбі за австрійську спадщину в 1248– 1253 рр. у складі угорсько-польської коаліції, щоб посадити на австрійський престол свого сина Романа.

Усі ці причини зумовлювали зміну міжнародно-правового та військово-

політичного статусу держави, розширення династичних зв’язків, що концентровано постало у проблемі коронації Данила Романовича, унії православної та католицької церков. Данило Галицький приділяв багато уваги церковним справам. Він після перебування в Орді планував організацію боротьби з татарами й, очевидно, погоджувався на унію. Данило відчував, що Папа Римський дотримується подвійної політики і не поспішає з організацією хрестового походу проти татар. Очевидно, тому відносини між Галицько-

Волинською державою і Римом ускладнились. Однак наприкінці 1253 р. Данило прийняв королівську корону в Дорогочині від папського легата. Але подвійна гра Рима щодо Галицько-Волинської держави продовжувалась і призвела до зриву планів унії.

Данило здійснив військовий похід проти хана Куремси, в якому здобув перемогу (1254 р.); проте за п’ять років хан Бурундай змусив його визнати зверхність Золотої Орди. Таким чином, анти монгольська політика Данила зазнала краху.

125

Значення діяльності князя Данила Галицького:

відновив єдність Галицько-Волинського князівства в умовах боротьби з боярством та зовнішніми ворогами;

підняв міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави;

був видатним полководцем, дипломатом, державним діячем;

показав можливість успішної боротьби проти монголо-татар.

4. Припинення існування Галицько-Волинської держави.

Розподіл та збереження Галицько-Волинської держави нащадками короля Данила. Спадкоємцем Данила Галицького став його син Лев Данилович

(1264–1301 рр.). Його правління відрізнялося відносним спокоєм у державі та подальшим її зміцненням. Одружившись з дочкою угорського короля Бели IV,

Лев тим самим гарантував безпеку західних кордонів своєї держави. Князь успішно розвивав дипломатичні стосунки із Золотою Ордою, йому навіть удалося відновити фортеці, зруйновані раніше за наказом хана. Лев Данилович приєднав до своєї держави Люблінську землю в Польщі та місто Мукачеве в Закарпатті.

Столицю Галицько-Волинського князівства в 1272 р. він переніс до міста Львова.

Син Лева, Юрій І Львович правив порівняно недовго (1301–1308 рр.). Його князювання ознаменувалося двома важливими подіями. Столиця держави була перенесена до міста Володимир-Волинський, а в 1303 р. утворилася окрема Галицька церковна митрополія. Остання подія була особливо важливою для України, оскільки вже наприкінці ХІІІ ст. київські митрополити перебралися до Суздаля, а потім до Москви. Галицька митрополія стала, таким чином,

православним центром України. Землі, підпорядковані Галицькій митрополії,

почали називати в тогочасних церковних документах Малою Руссю, у той час як землі, підпорядковані митрополиту Київському і Володимирському (з часом він буде зватися митрополитом Московським), отримали назву Велика Русь.

Передостанніми галицькими князями місцевої династії були Андрій Юрійович і Лев ІІ Юрійович, які правили спільно в 1308–1323 рр. Втрутившись до невдалого антиугорського постання в Закарпатті, Галицькі князі втратили

126

місто Мукачеве і прилеглі до нього території. Прагнучи протидіяти зростаючому впливу Литви, вони підтримували дружні взаємини з лицарями Тевтонського ордену. Обидва брати одночасно загинули в сутичці з монголо-татарами.

Останнім галицьким князем був польський родич Романовичів Болеслав Мазовецький. Він прийняв православ’я та ім’я Юрій. Він правив до 1340 р.,

прагнучи не відступати від політики своїх попередників. Багато міст Західної України за часів правління Юрія ІІ отримали магдебурзьке право, що повинно було обмежити владу місцевого боярства. Незадоволені цим феодали в 1340 р.

отруїли князя, і князівство перейшло до його литовського зятя Любарта. З цього часу західноукраїнські землі на довгі століття потрапляють під іноземне панування. Галицько-Волинська держава не мала змоги довгий час чинити опір. У 1349 р. Казимир Великий підкорив собі Галичину. Згодом більшість території України опинились під владою литовських князів. Середньовічна українська держава припинила існування.

Значення Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава була відчутним геополітичним чинником в Європі та вітчизняної історії, оскільки:

успадкувала політичну традицію Київської держави, збагативши,

розвинувши її у контексті тогочасних європейських політичних тенденцій;

це друга велика держава в українських землях після Київської Русі,

спадкоємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції;

суттєво впливала на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту держави (Роман Мстиславович, Данило Романович) були серед найпомітніших постатей європейської політики;

за політичним становищем, територією, економічною, військовою могутністю, рівнем культури вона була однією з найбільших держав, що, за винятком Чернігівського князівства, об’єднувала всі етнічні українські землі й розвивалася на єдиній етнічній основі (Київська держава була поліетнічною);

мала унормовану систему організації влади відповідно до тогочасних політичних тенденцій;

127

після занепаду Києва вона ціле століття була головним політичним центром для всієї України, нагромаджувала сили для подальшого розвитку української державності;

завдяки інтенсивним зносинам із Західною Європою уникла обічної орієнтації на Візантію, непродуктивних азійських впливів.

Політичне життя України ХІІ – першої половини XIV ст. було зумовлене протистоянням князів за право об’єднати під своєю владою київську спадщину,

боротьбою суспільства в особі феодалів і частково городян (міщан) за право впливати на князівську (королівську) владу, а також визвольними війнами проти зазіхань зі Сходу і Заходу. Такі політичні інституції як діархії (двовладдя), з

одного боку, унеможливлювали деспотичні прояви окремих володарів, а з іншого

– послаблювали князівства у боротьбі із зовнішнім ворогом. Особливості геополітичного розташування, ментальні риси українців вперше з такою силою вплинули на політичну історію, спричинилися до припинення існування найпотужнішої після Київської Русі Галицько-Волинської держави.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Назвіть основні причини роздроблення Київської Русі.

2.Порівняйте особливості політичного життя, характерні для князівств Подніпров’я та Галицько-Волинської держави в ХІІ–XIV ст.

3.У чому полягав вплив Золотої Орди на політичне життя українських земель?

4.Назвіть головні напрями політичної діяльності Галицько-Волинських князів наприкінці ХІІ – в ХІІІ ст.

5.Охарактеризуйте нові ознаки організації та функціонування влади, що з’явились у Галицько-Волинській державі порівняно з добою Київської Русі.

6.Які причини спонукали галицько-волинських князів на союз із католицьким Римом?

7.Які причини укладення унії між православною церквою Галицько-Волинської держави і католицькою церквою в середині ХІІІ ст.?

8.Які причини обумовили виступ Д. Галицького проти татар?

128

9. Що призвело до припинення існування Галицько-Волинської держави?

Орієнтовні теми рефератів:

1.Громадянська війна в Галицько-Волинській державі в першій половині ХІІ ст.

2.Західна політика Галицько-Волинської держави.

3.Унія між православною та католицькою церквою в середині ХІІ ст.: легенда та дійсність.

4.Галицько-Волинський літопис – памятник політичної думки України ХІІІ ст.

Література для самостійної роботи:

Галицько-Волинський літопис // Жовтень. – 1982. – № 7.

Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакція і редактори) / А. І. Генсьорський. – К.: Акад. наук УРСР, 1961.

Дашкевич Н. Первая уния Юго-Западной Руси с католичеством (1246–1254) / Н. Дашкевич. – К.: Университетская тип., 1984. – 46 с.

Капітан Л. І. Литовсько-польська доба на сторінках «Українського історичного журналу» (1985–2000) / Л. І. Капітан // Укр. іст. журн. – 2000. – № 3.

Коваленко В. Чернігово-Сіверська і Галицько-Волинська землі у ХІІ–ХІІІ ст (До питання про перші осередки української державності) / Другий міжнародний конгресс україністів. – Львів, 22-28 серпня 1993 р. Ч. 1. – Львів, 1994.

Котляр М. Галицько-Волинська Русь у ХІІІ ст. (До 800-ліття утворення ГалицькоВолинського князівства) / М. Котляр // Київська Старовина. – 1999. – № 6.

Котляр М. Ф. Галицько-Волинське князівство (До 800-ліття утворення) // Укр. іст. журн. – 2000. – № 1.

Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство / І. Крип’якевич. – К.: Наукова думка, 1984. – 174 с.; 2-е вид. – Львів: Ін-т українознавства НАН України, 1999. – 213 с.

Харишин М. В. Українська церква між двома уніями (1569–1596) / М.В. Харишин // Укр. іст. журн. – 1996. – № 4.

129

Чукаева В. А. Русские княжества и Золотая Орда. 1243–1350 гг. / В. А. Чукаева. –

Днепропетровск, 1998.

Юшкова С. В. Нариси з історії виникнення і початковий розвиток феодалізму в Київській Русі / С. В. Юшкова. – Чернівці, 1997.

Тема 4. Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XVI – перша половина XVII)

Лекція № 5. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та рРечі Посполитої

1.Перехід українських земель під владу Литви.

2.Політичний устрій України другої половини XIV – першої половини XVI ст.

3.Утворення Речі Посполитої. Люблінська Унія (1569 р.).

4.Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI – на початку XVII ст.

5.Становлення і розвиток українського козацтва.

1. Перехід українських земель під владу Литви.

Утворення Великого князівства Литовського. Велике князівство Литовське виникло в середині ХІІІ ст. внаслідок діяльності князя Міндовга (1230– 1263). На початку XIV ст. князь Вітень (1293 – прибл. 1315) завершив формування литовської державності. Він приєднав землі колишньої Київської Русі – Полоцьк, Турово-Пінське князівство, частину Чорної Русі. Його наступник Гедимін (1316–1341) розпочав просування на землі українського Полісся над Прип’яттю і Горинню. З 1316 р. він першим почав титулувати себе «королем Литовців і Руських». Вів активну боротьбу з Лівонським і Тевтонським орденами у Балтії, завдав кількох поразок німецьким лицарям. Проводив активну політику зі збирання «руських земель», застосовуючи дипломатичні, династичні та військові заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький,

берестейський, дорогочинський князі.

Сини Гедиміна – Ольгерд (1296–1377) та Кейстут (1297–1382), які правили разом з 1345 р., об’єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на

130