Методичка по истории

У 1783 р. на території Лівобережної України було офіційно введено кріпацтво, що вкрай негативно позначалося на положенні місцевого населення.

Після ліквідації царизмом Гетьманської держави її територія в 1796 р. отримує назву «Малоросійська губернія» з центром у м. Чернігові. До її складу належали землі колишніх Чернігівського, Новгород-Сіверського та Київського (без Києва з округою) намісництв, м. Кременчука і території колишніх Полтавського та Миргородського полків. У 1802 р. замість Малоросійської губернії утворено Чернігівську й Полтавську губернії.

Слобідська Україна охоплювала територію сучасних Харківської, Сумської та Донецької областей, а також деякі прилеглі райони Росії. Ці землі були заселені переважно вихідцями з Правобережної України, селянами і козаками, немало тут було і російського населення. Спочатку на цю територію розповсюджувалися автономні права та пільги, тут існувала полкова адміністративна система. Проте вже в 1765 р. імперський уряд знищив полкову систему, а разом з нею й автономію Слобідської України, перетворивши її на звичайну губернію Російської імперії. У 1835 р. вона отримала назву Харківської.

Правобережна Україна – це українські землі на захід від Дніпра. До складу Правобережної України входили Київська, Подільська та Волинська губернії,

проте сам Київ являв собою анклав із переважно російським населенням. Значну частину жителів цього регіону займали польські магнати і шляхта. Вони майже неподільно панували в органах місцевої влади, зберігаючи свої давні пільги і привілеї. Територія всієї Правобережної України залишалася полем політичного і культурного впливу поляків. Близько 4% населення було євреями, що займалися в основному торгівлею і дрібним ремеслом. Уряд Російської імперії ввів для єврейського населення «межу осілості», забороняючи йому селитися на схід від Дніпра.

Таке положення справ зберігалося на Правобережній Україні до польського повстання 1830–1831 рр. (війни польських патріотів за відновлення Речі Посполитої у межах до 1772 р.). Після придушення цього повстання польський вплив тут різко знизився. Колишні привілеї польської шляхти були ліквідовані.

241

Тут з’явився значний прошарок російського населення, перш за все офіцерів,

купців, ремісників, викладачів і студентів, тобто переважно міських жителів. До середини ХІХ ст. кількість євреїв на Правобережній Україні досягла 10% всього населення краю.

Південна Україна – територія колишнього «Дикого поля», розташована в Причорноморських степах. До кінця XVIII ст. вона була заселена тільки татарами і запорозькими козаками і мала найнижчу густоту населення в Україні.

Приєднання цих земель до Російської імперії дало поштовх до їх швидкого соціально-економічного розвитку.

До складу Південної України входили три губернії: Катеринославська,

Херсонська і Таврійська. Близькість морів, розвиток землеробства і скотарства дозволяли вести кордонну торгівлю, приваблювали в ці краї численних переселенців. Крім того, тут ніколи не існувало кріпацтва. Найбільший потік переселенців ішов з України і Росії, але тут було і багато сербів, болгар, німців,

греків, молдаван, вірмен та євреїв. Іноземці притягувалися в степові райони України маніфестом 1762 р. Катерини ІІ, згідно якому вони отримували тут великі пільги. Місцева військово-бюрократична верхівка складалася в основному з російських офіцерів і чиновників.

Стрімкий економічний розвиток краю призвів до швидкого зростання населення і міст. На півдні України з’явилися такі великі міста як Миколаїв,

Херсон, Катеринослав, Одеса (остання до середини ХІХ ст. стала найбільшим за кількістю жителів містом України, випередивши Київ).

Питання для самостійного опрацювання:

1.Дайте історико-політичну оцінку діяльності гетьмана І. Мазепи.

2.Визначте роль України у Північній війні.

3.У чому полягають причини поразки шведсько-козацької армії в Полтавській битві?

4.У чому виявилося посилення російського впливу в Україні?

242

5.Розкрийте сенс створення і напрям діяльності Малоросійської колегії.

6.Що змінилося в російській політиці відносно України при Катерині ІІ?

7.Як відбувалася ліквідація Запорозької Січі?

8.Які соціальні зміни сталися в Україні в другій половині XVIII ст.?

9.Яке історичне значення для України мало завоювання Криму та Причорноморських степів?

10.У чому виявилася «Коліївщина»?

11.Яким чином вплинули на історичну долю українських земель поділи Польщі?

12.Охарактеризуйте положення в Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст.?

13.У чому полягала своєрідність Слобідської України?

3.Наступ царизму на українську мову і культуру.

4.Посилення антиукраїнської політики за правління Катерини (1762–1796 рр.).

Ліквідація Гетьманщини.

5.Ліквідація Запорозької Січі.

6.Політика русифікації на українських землях у XVIII ст.

7.Загострення політичної ситуації на Правобережжі. Відновлення польсько-

шляхетської влади.

Література для самостійної роботи:

Гетьман Іван Мазепа: постаті, оточення, епоха: Зб. наук. пр. / Відп. ред.

В.А. Смолій. –К., 2008.

Грузовський І. М. Право Нової Січі (1734–1735): навч. посібник / І.

М. Грузовський. – Х., 2000.

243

Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право / О. І. Гуржій. – К., 1996.

Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К., 2007.

Ковалевська О. Іван Мазепа: у запитаннях та відповідях / О. Ковалевська. – К.,

2008.

Когут З.Є. Російський централізм і Українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830 / З.Є. Когут. – К.: Основа, 1996. – 317 с.

Коцур Г. Г. Петро Колнишевський: нескорений духом: монографія / Г. Г. Коцур, Ю. І. Шовкун. – К.- Переяслав-Хмельницкий: Книги ХХІ, 2012. – 184 с.

Мельник Л. Г. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П. Орлика / Л. Г. Мельник // Укр. іст. журн. – 1997. – № 6.

Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька / Ю. А. Мицик. – К.: КМ Академія, 2002. – 187 с.

Моця О. П. Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І. Мазепи / О. П. Моця. // Укр. іст. журн. – 2012. – № 5. – С. 65-76.

Павленко С. Іван Мазепа / С. Павленко. – К.: Альтернатива,2003. – 415 с.

Рендюк Т. Г. Пилип Орлик. Молдаські та руминські шляхи / Т. Г. Рендюк. – Чернівці: Букре, 2013. – 240 с.

Смолій В. А. Українська державна ідея / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Альтернатива, 1997. – 368 с.

Станіславський В. В. Політичні відносини Запорозької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви / В. В. Станіславський // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1.

Чумак В. А. Україна і Крим: спільність історичної долі. Вид. 2-ге, переробл. І доповн. / В. А. Чумак. – К.: ВПЦ АМУ, 2013. – 180 с.

Чухліб Т. Іван Мазепа / Т. Чухліб. – К.: Арій, 2013. – 224 с.

Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий козацької держави і як літературний герой / В. Шевчук. – К., 2006.

244

Тема 7. Українське національне відродження ХІХ ст.

Із ліквідацією державної автономії українське суспільство було вражено гнітючою атмосферою національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницьке устремління народу,

виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

Лекція 9. Україна в першій половині ХІХ ст.

Політичні та економічні наслідки остаточної втрати Української автономії.

1.Початок Українського відродження в Слобідській Україні.

2.Політизація національного руху в першій половині ХІХ ст.

3.Особливості національного відродження в західноукраїнських землях.

4.Вплив європейських революцій 1848–1849 рр. на політичне життя українських земель.

1.Політичні та економічні наслідки остаточної втрати Української автономії.

Унаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а

дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні сам одержано-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків,

яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни і козаки,

перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-=

років ХІХ ст. із 12,8 млн. осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на

245

користь держави. Протягом першої половини ХІХ ст., особливо починаючи з 30-х

років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба,

посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день («урок»). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилося наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (буряко-цукрової), у збільшенні видобутку кам’яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично-

заводські. З середини 30-х – початку 40-х років зросла кількість капіталістичних підприємств, на яких використовувалась наймана праця. При цьому питома вага промисловості в загальному обсязі господарства була невелика. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості

(гуральництво, суконне виробництво, цукроварня) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У 40-х роках воно становило лише

8,7%. Значна його частина ще була пов’язана з сільським господарством, а

більшість міст передусім були торговельними центрами. У ці роки в Україні не було жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільшими містами були Одеса (60,1 тис.), Київ (47,4 тис.), Бердичів (35,6 тис.), Харків (29,4 тис.),

Миколаїв (28,7 тис.) і т. д. У той час у Петербурзі нараховувалось 470,2 тис.

жителів, у Москві – 349,1 тис.

У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі.

Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції.

246

Природні багатства Західної України використовувались мало. У містах, в

основному, розвивалося дрібне ремесло, з переважанням ручної праці. На початку

40-х років у років у Східній Галичині нараховувалось до 200 таких підприємств

(3,9% від загальної кількості в Австрії).

Слаборозвинутим було й сільське господарство, обтяжене феодально-

кріпосницькими відносинами. Земельні багатства перебували в руках магнатів,

шляхти, держави і церкви. У Східній Галичині на одне поміщицьке господарство в середньому припадало до 440 га продуктивної землі, а на один селянський двір

– до 6 га. Ці пропорції значно відрізнялися від Лівобережної України,

Наддніпрянщини і Правобережжя, де пограбування селян було масштабнішим.

Австрійський абсолютизм закріпив на західноукраїнських землях їх політико-адміністративну роз’єднаність, що виникла в попередні століття.

Закарпаття залишалось у складі Угорського королівства і підкорялось Братиславському намісництву, утворюючи його чотири комітети (жупи).

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східна українська частина краю адміністративно була поділена на 12 округів. На правах окремого округу до королівства входила Буковина з адміністративним центром у Чернівцях.

Політична структура українського суспільства після ліквідації російським царатом Гетьманату і Запорозької Січі також була знищена. Передусім царизм намагався ліквідувати сліди колишньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах – справниками. Повіти були поділені на стани,

очолювані поліцейськими приставами, котрі опирались на підлеглих їм нижчих поліцейських службовців – городових, сільських соцьких і десяцьких. Уся ця ієрархія тримала населення міст і сіл в беззаперечному підкоренні самодержавній владі царя.

Україну позбавили власних збройних сил, а для придушення будь-яких спроб невдоволення царат утримував на її території армію чисельність до ста тисяч. Це

247

обтяжувало населення, особливо селянство, чиїм обов’язком було будувати,

ремонтувати, обслуговувати казарми.

Процеси духовного життя України були пов’язані зі складною історією формування культурних стосунків між росіянами та українцями. З утвердженням військової та державної могутності Російської імперії припинилися суперечки між російською та українською культурними спільнотами, які виникли після приєднання України до Росії. Тоді на порядок денний постало питання про злиття культур Русі-України і культури Русі Московської. Українці вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними москвинами, докоряли їм за відсутність шкіл, хизуючись організацією шкільної справи, яка справді тоді була на високому рівні. Москвини вважали українську редакцію руської культури зіпсованою латино-польськими впливами. Питання зводилися до того, яку з цих двох редакцій слід цілком прийняти, а яку повністю відкинути. Влада розраховувала використати українців для європеїзації культури Росії.

Таке протистояння двох культурних спільнот неминуче мало спричинити реванш державної нації, що, зрештою, і сталося. Україна, втративши свою державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній сфері. Значна частина українського панства була деморалізована і подалася на службу імперії, здобуваючи там чини й жалування. У 1805 р. в

Петербурзі налічувалося більше 132 тис. осіб української шляхти.

Російська культура, інтегрувавши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, отримала потужний заряд розвитку. Серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII ст. домінували освіченіші українці, утверджувалася психологія реваншизму. Росіяни ще мстилися за колишнє своє приниження.

Замість недавньої моди на українців при царському дворі стало звичною справою висміювання «малоросів».

Із ліквідацією Гетьманату неухильно занепадали культура та освіта, особливо після перетворення Києво-Могилянської академії на вузькопрофесійний навчальний заклад. Чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшувалась. У 1789 р. в Лівобережній та Слобідській Україні почали відкривати «народні

248

училища» як своєрідну альтернативу національній школі України. Під особливим пресом опинилися література та книгодрукування. Видавалась лише прорецензована релігійна література. Надруковані раніше книги в Україні збирали і спалювали.

Найважчим для України було позбавлення її національної інтелігенції.

Посилилась русифікація так званого Південно-Західного краю (Київської,

Волинської, Подільської губерній), «Малоросії» (Полтавської, Чернігівської,

Харківської губерній), «Новоросії» (Херсонської, Катеринославської і Бессарабської губерній), спрямована не тільки проти українців, а й проти поляків,

молдаван, греків, інших неросійських народів. Україна стала своєрідним донором,

живлячи російську культуру, знекровлюючи свій власний організм.

Після загарбання Східної Галичини (1722) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Шкільна реформа передбачала запровадження в краї однокласних і чотирикласних навчальних закладів німецького типу. З наступом католицизму зменшувалась кількість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну до рівня найосвіченіших країн Європи. В 1790 р. австрійський уряд фактично ліквідував самостійність Львівського університету, викладання в якому велося німецькою мовою.

В цих умовах єдиною надійною ознакою національності залишалась мова. Це,

перш за все – інструмент письменника . Тому їй належала функція рятівника нації.

До середини XVIII ст. загальновживана літературна мова була своєрідна мішанина народних і церковнослов’янських елементів з досить відчутним впливом польської і російської мов. В цей час процес повного переходу в літературі на українську мову набуває все більш широкий, а основне – осмислений характер. Боротьба за мову стає боротьбою за українське відродження, українську націю.

2. Початок українського відродження в Слобідській Україні.

249

Не можна не згодитись з О. Єфименко, яка переконливо підкреслювала, що перші ознаки відродження з’явились не на Правобережній й навіть не в Лівобережній Україні, де треба було на нього сподіватися, а в Україні Слобідській18. Цієї думки притримувався і Д. Дорошенко. Українське національне відродження розпочалось на тих землях, які до кінця XVIII століття жили своїм власним життям, розвивали політичну й культурну автономію. Це були Гетьманщина й Слобідська Україна. Найвиразнішим в ньому було пробудження почуття своєї народності. Національна культура розвинулася найбільше саме на Лівобережній Україні, а разом із нею тут найбільше розцвіла й багата усна народна поезія19.

На початку ХІХ століття осередком культурного життя в Лівобережній Україні зробився Харків, який у «десятих-тридцятих роках став найбільшим духовним огнищем України»20. Великою подією в житті Харкова було відкриття у

1805 р. університету, який скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадянства, діячів на літературній, історичній і етнографічній ниві.

Ініціатор створення університету Василь Назарович Каразін, який замислив не просто навчальний заклад, а своєрідний науково-навчальний та культурно-ремісничий центр, який міг би дати поштовх до розвитку не тільки самого Харкова, але й усіх східноукраїнських губерній. Перші три тисячі книжок для бібліотеки Харківського університету Каразін особисто зібрав серед московської інтелігенції, передав сюди величезну кількість власних книжок,

закупив наочних посібників на 5 тис. крб., закладав і перезакладав власний маєток для покриття боргів. Але В. Каразін не став першим ректором Харківського університету. Він, навіть, був усунений від урочистого відкриття першого в Україні Харківського університету 21 . Ним став І.С. Рижський, відвертий українофоб, який писав у 1805 році, що українська мова ось-ось перестане

18Єфименко О. Я. Історія України та її народу / О. Я. Єфременко.. – К.: Мистецтво, 1992. – С. 195.

19Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. Том ІІ (від половини XVI століття) / Д. Дорошенко. – .: Глобус, 1992. – С. 268.

20Грушевський М. Історія України, приладнана до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. – 2-е вид. стер. / М. Грушевський. – К.: Либідь. – С. 199.

21Денисенко А. Злети та падіння Василя Каразіна // А. Денисенко. Київська старовина. – 1993. – № 6. – С. 87.

250