Методичка по истории

Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни».

У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення, яка не припинялася протягом усього часу існування українських соціал-демократичних організацій. Особливо загострилася вона в

1904–1905 рр. На сторінках журналу «Праця» Д. Антонович у статті «Неіснуюче питання» висловився про те, що дискутувати стосовно національного питання

зайве, оскільки поняття «нація» вигадала буржуазія. М. Меленевський,

П. Тучапський доводили, що висунення українським робітничим класом самостійних вимог є шкідливим, ускладнить формування централізованої робітничої партії в масштабах всієї Російської імперії. М. Порш стверджував, що

«національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія».

У грудні 1904 р. РУП спробувала зібрати в Києві другий з’їзд, але він не відбувся через розбіжності у ставленні до російської соціал-демократії та баченні майбутніх відносин з Росією. У січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»),

що увійшла до складу РСДРП на засадах автономної організації. Її планувалось перетворити на організацію для роботи серед селян усієї Росії під прапором РСДРП. У статуті організації, затвердженому в роки першої російської революції,

відзначалось: «Спілка» займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади являються самостійними організаціями. Програма «Спілки» орієнтувалась на програму РСДРП.

У грудні 1905 р. відбувся другий з’їзд РУПу, який започаткував існування

Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Її лідери М. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко, В. Винниченко, взявши за основу Ерфуртську програму німецької соціал-демократії, головними цілями програми УСДРП визначили встановлення в Росії демократичної республіки й

«автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить

301

право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України».

Сейм повинен займатися земельними питаннями та народною освітою. Партія виступала за право кожної нації на культурне і політичне самовизначення,

боротьбу «проти націоналістичних напрямів кожній нації», створення відповідної кількості шкіл для кожної нації на території України пропорційно національному складу населення. Водночас наголошувалось, що УСДРП визнає Україну тільки в етнографічних кордонах. В аграрному питанні партія,виходячи з інтересів вільного розвитку класової боротьби на селі, вимагала передачі всіх казенних,

удільних, кабінетських, монастирських, церковних і великих приватновласницьких маєтків крайовим самопорядкуванням; знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах; відміни законів, які обмежують права селян вільно розпоряджатись своєю землею; впровадження права розділу громадської землі і права виділу; примусового державного перемежування земель коштом великих землевласників.

У наступні роки УСДРП і «Спілка», маючи в своїх рядах 3 тис. і 10 тис.

членів відповідно, вели активну роботу серед пролетаріату і селянства України.

Обидві організації, будучи інтернаціональними за своїм складом, співробітничали

ззагальноросійськими політичними партіями, організаціями єврейських,

польських робітників в Україні.

Поразка революції негативно відбилась на діяльності усіх політичних партій Російської імперії, в тому числі й українських. Вони перестали бути масовими. Їх керівні центри, друковані органи змушені були емігрувати. Пожвавлення і поновлення їх діяльності в Росії сталося у 1911–1912 рр., але це піднесення національної боротьби було перервано Першою світовою війною.

На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського Українська народна партія

(УНП). Її лідери вийшли з РУПу, не погоджуючись з програмними настановами щодо пріоритетності соціального визволення й автономії України у складі Росії.

Вони виступали за повну національну незалежність України. Керівниками партії також були М. і С. Шемети, О. і С. Макаренки, О. Степаненко та ін.

302

Міхновський Микола Іванович (1873–1924) – визначний український громадсько-політичний діяч, активний прихильник державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. Закінчив юридичний факультет Київського університету, працював адвокатом у Харкові.

В 1914 р. мобілізований до царської армії, підпоручик. У березні 1917 р. працював у Київському військовому суді. Першим висунув ідею створення національних збройних сил Один з організаторів і голова товариства «Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка», від якого на Українському національному конгресі обраний до Центральної Ради. Влітку 1917 р. М. Міхновський був одним з керівників повстання полуботківців, учасники якого планували збройним шляхом взяти владу в Києві і проголосити незалежність України. Влітку 1917 р. М.

Міхновський за наказом в В. Винниченка заарештовано і відправлено на Румунський фронт. Восени 1917 р. повернувся на Полтавщину, де взяв участь у створенні Української демократично-хліборобськох партії (УДХП). У період Української Держави стояв в опозиції до гетьманської влади, належав до Українського національно-державного союзу. Негативно ставився до політики Директорії УНР. У 1924р. був заарештований співробітниками ДПУ. Обставини смерті остаточно не з’ясовані (за одними даними був розстріляний, за іншими – був звільнений з ув’язнення і незабаром знайдений повішеним).

Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М. Міхновського

«Самостійна Україна». У ній вперше на Наддніпрянській Україні було висунуто гасло «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі». Основні положення брошури «Самостійна Україна» є такими:

державна самостійність як головна умова існування української нації;

державна незалежність як національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин;

лідером національного руху має стати національна інтелігенція, яка на відміну від попередніх генерацій національної еліти (польсько-литовської доби,

імперської доби) має працювати на користь свого народу;

303

незалежність України має бути досягнута у будь-який спосіб, не виключаючи ненасильницький. Боротьба за Україну – «кривава та безпощадна»;

Україна для українців. Українські справи мають вирішуватися її народом, а

не його гнобителями;

розрив з українофільськими гаслами та організаціями поміркованого напряму. Національно свідома еліта є політичним та ідейним нащадком не українофілів попередньої доби, які були схильними до компромісу з імперською політикою Росії, а нащадком Шевченка, Мазепи, Хмельницького.

Спираючись на досягнення історичної та правової науки початку ХХ ст.,

М. Міхновський рішуче відкидав аргументи противників незалежності України:

говорити, «ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, є тільки випливом неуцтва й що це був договір двох рівних сторін, двох держав, які, залишаючись «цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей». Московські царі, а потім і російські імператори порушили Переяславський договір. Нинішня державна адміністрація поводить себе в Україні як у завойованій країні. Цей факт сам по собі спростовує поширювану прихильниками царату тезу про існування єдиного російського народу,

братерство українців і великоросів.

Для поступального розвитку України потрібна власна держава, здатна акумулювати матеріальні і культурні ресурси на користь нації. Тому весь національно-визвольний рух необхідно об’єднати та спрямувати до однієї головної мети: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна, від гір Карпатських аж по Кавказькі». На думку М. Міхновського, лідером національного визволення може стати тільки українська інтелігенція, нове покоління якої виходить на арену політичної боротьби.

У 1902–1904 рр. він написав і видав у Чернівцях та Львові теоретичні й програмні роботи – «Робітницька справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітницьке свято Першого мая», «Десять заповідей УНП». У 1906 р. з’явилась «Програма УНП», у якій було

304

конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб’єктами якої повинні стати українські робітники і хлібороби. Висловлено було мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головна мета – створення самостійної української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі.

М. Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП із загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями, доводячи, що

«чуже лихо не болить», і справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Ідеї М. Міхновського «не спрямовуються проти російського,

чи польського селянина, робітника-неукраїнця. Вони мають на увазі російських,

чи зрусифікованих урядовців, поміщиків чи капіталістів різних національностей,

які експлуатують український народ, прагнуть зрусифікувати його, позбавити національних коренів… націоналізм Міхновського – це, головним чином,

оборонний, захисний націоналізм. Це – антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації», – зазначають сучасні історики І. Ф. Курас, Ф.

Г. Турченко, Т. С. Геращенко.

УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. Центром її діяльності був Харків. Члени організації брали участь у Харківському «Обществе распространения в народе грамотности», заснували «Третє харківське товариство взаємного кредиту» (1909–1914). У 1903 р. була створена бойова організація партії – «Оборона України», яка мала оголосити у вирішальний час загальноукраїнське повстання. М. Міхновський видавав у Харкові часописи

«Слобожанщина» (1906 р.) та «Сніп» (1912 р.).

На відміну від соціалістичного крила і правого флангу українського національно-визвольного руху в Західній Україні виникли ліберальні партії – Українська національно-демократична партія (УНДП), на Наддніпрянщині – Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Якщо в Галичині УНДП

305

була найвпливовішою партією, то в російській частині України українські ліберали поступалися українським соціалістам.

УНДП ідейно і організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців – течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-

Угорщині з використанням легальних, парламентських засобів; рівноправ’я

українського і польського населення в Галичині: поділу Галичини на українську

(східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: «Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-

федералістичну, оперту на автономії національностей».

Керівний орган партії – Народний Комітет – очолив Ю. Романчук.

Романчук Юліан (1842–1932) – визначний політичний і громадський діяч,

педагог, письменник, журналіст, що стояв на чолі українського національного руху в Галичині. Закінчив Львівський університет, працював учителем гімназії.

Був ініціатором утворення і керівником Народної Ради, у 1899 р. – співзасновник і до 1907 р. – голова УНДП. У 1891–1897 та 1901–1918 рр. обирався до австрійського парламенту: в 1907–1910 та 1916–1917 рр. керував українською фракцією; 1910 р. – віце-президент палати послів Австрійського парламенту. В

роки Першої світової війни керував Українським Допомоговим Комітетом і Українською Культурною Радою у Відні. В листопаді 1918 р. у Львові приймав присягу членів Державного Секретаріату ЗУНР. Виступав як член-засновник

306

товариств «Просвіта», Наукового ім. Т. Шевченка, газети «Діло» та інших інституцій, видань. Видавець-редактор та дослідник текстів творів Т. Шевченка. Ініціював і був видавцем-редактором бібліотеки української класики

«Руська Письменність», 23 томи якої побачили світ у 1904–1920 рр.

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвинський,

Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета «Діло» (1888–1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми і тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху «громад» – культурно-просвітних об’єднань представників свідомої української інтелігенції. У 1897 р. на з’їзді «громад» у

Києві була заснована «Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація» (інший варіант назви «Всеукраїнська загальна організація»). Восени

1904 р. вона перетворилась в Українську Демократичну Партію (УДП). Керували нею О. Лотоцький, Є. Тимченко, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралельно з УДП С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький, Ф. Матушевський створили Українську Радикальну Партію (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876–1939) – політичний діяч, публіцист,

літературний критик та історик української літератури. Походив з сім’ї

священика. Закінчив Київський університет. Був членом Київської загальної організації, київської української студентської громади. Один із засновників Української Демократично-Радикальної партії. Його двічі заарештовували протягом революції 1905–1907 рр. В вересні 1908 р. став співзасновником Товариства Українських Поступовців. В 1917 р. був головою ЦК Союзу автономістів-федералістів, головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради. Після ліквідації Центральної Ради відійшов від активної політичної діяльності. У 1920-х рр. – академік, віце-президент ВУАН. 2 липгя 1929

заарештований і в березні 1930 р. засуджений у справі СВУдо 10 років тюремного ув’язнення, помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р.

307

Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єднались в єдину Українську Демократично-Радикальну Партію (УДРП). Громади партії існували в Полтаві,

Чернігові, Лубнах, Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі, Санкт-

Петербурзі, групи – у повітах Полтавської та Чернігівської губерній. Спроби створення ієрархічної партійної структури мали місце протягом 1906 р. Але вони не були втілені в життя. По-перше, через погіршення політичних умов для діяльності опозиційних сил. Значна частина української ліберальної інтелігенції вимушена була відійти від партійної діяльності внаслідок запровадження в дію урядового циркуляра від 14 вересня 1906 р., яким заборонялось членство у незареєстрованих організаціях земським і муніципальним службовцям. По-друге,

через практику подвійного членства, коли діячі УДРП належали водночас до інших партій. Так, до ПНС входили І. Шраг, М. Онацький, П. Чижевський, до УНП – брати В. і М. Шемети та ін. Відкритий, напівлегальний характер функціонування партії надав їй можливості широко користуватись засобами легальної преси. Власні газети – «Рада», «Хлібороб», «Рідний Край», російські ліберальні «Полтавщина», «Десна» (Чернігів) друкували інформацію про з’їзди партії, діяльність місцевих громад, тексти документів програмного і тактичного характеру.

Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії:

дотримання загальнолюдських прав, розподіл влади між загальнодержавним парламентом і крайовими сеймами. Перший має стежити за дотриманням прав громадянина та нації у всій державі, керувати зносинами з іншими державами,

зовнішньою торгівлею, митною службою, армією, справами війни та миру,

фінансами для загальнодержавних справ. Усіма іншими справами в Україні має відати Українська Виборна Народна Рада (сейм), що розробляє крайову конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Так само, як і українські соціал-демократи, ліберали вимагали загального, рівного, прямого виборчого права із закритим голосуванням та пропорційної виборчої системи. На відміну від українських соціалістичних партій,

УДРП обійшла стороною питання взаємовідносин з іншими націями, які жили в

308

Україні. В економічній сфері, зокрема в аграрній галузі, її вимоги були близькі до вимог ПНС: усі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні землі повинні стати крайовим земельним фондом під порядкуванням самоврядних громад чи округ, та який використовувався б для потреб хліборобів; примусовий викуп за кошти краю земель приватних власників, перш за все тих. які не експлуатуються власною працею. УДРП була радикальнішою ніж загальноросійські кадети, орієнтуючись на республіканський устрій, не визнаючи монархії.

Після поразки першої російської революції УДРП фактично припинила своє існування. Українські ліберали в вересні 1908 р. створили Товариство Українських Поступовців (ТУП) з метою об’єднання українських політичних сил у блок на міжпартійній основі. Це була нелегальна громадсько-політична організація, що діяла на Наддніпрянській Україні у 1908–1917 рр. У 1908 р. в

умовах спаду суспільно-політичного життя в Україні провідні діячі національного руху усвідомили необхідність єднання своїх сил незалежно від партійних соціально-політичних програм. На основі політичного компромісу вони створили Товариство Українських Поступовців для координації діяльності українського національного руху. Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов,

Є. Чикаленко.

ТУП очолювала Рада (перебувала у Києві), яку обирали на щорічних з’їздах.

Осередки організації – «громади ТУП» – діяли по всій Україні (близько 60), а

також у Петербурзі та Москві.

Основні напрями діяльності – культурницька робота (створення «Просвіт»,

клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП включала: утвердження парламентаризму в Росії,

федералізація Росії, національно-територіальна автономія України. Неофіційними

309

друкованими органами ТКП були газети «Рада» та журнал «Украинская жизнь»

(виходив в Москві). Останній редагували С. Петлюра та О. Саліковський.

Ліберали намагались зберегти та поширити україномовну пресу в Росії. В 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань невеликими тиражами (в

Галичині, для порівняння, існувало 66 українських видань), російськомовних видань – 226.

не вирішене до кінця аграрне питання (селяни страждали від малоземелля,

відсутності коштів на розвиток господарств, сплати викупних платежів за отриману внаслідок реформи 1861 р. землею);

нужденне становище робітничого класу (найдовший у Європі робочий день, найнижча заробітна плата, високий травматизм на виробництві, відсутність страхування на випадок непрацездатності та безробіття, відсутність профспілок та колективних договорів);

збереження станів (духовенство, дворяни, міщани, селяни) та станової нерівності, відсутність елементарних особистих та політичних свобод (свободи совісті, свободи слова та друку, свободи об’єднання у громадські організації та політичні партії);

національна та національно-релігійна дискримінація (гоніння на національну культуру, зокрема, обмеження сфери використання української мови,

межа осілості для євреїв, для них же – обмеження доступу до отримання вищої освіти, заборона доступу до державної служби та деяких інших видів діяльності для неправославних);

архаїчний державно-політичний лад. Росія залишалась єдиною в Європі абсолютною монархією без народного і навіть без станового представництва у

310