Методичка по истории

відвернулися від Брюховецького і послали до Дорошенка своїх представників,

пропонуючи йому українське гетьманство. Дорошенко, прибувши в місто Опошню, тут у червні 1668 р. був одноголосно обраний гетьманом всієї України. Козаки схопили Брюховецького і розстріляли його.

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави.

Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль

відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Запорозькі козаки, що завжди підтримували Брюховецького, виступили проти обрання гетьманом Дорошенка й обрали свого гетьмана – П. Суховія. Крім того, вони уклали союз з кримськими татарами і готувалися до спільного з ним походу до України. Дорошенко, залишивши замість себе наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного, відправився на південь України, щоб протистояти претендентові булави П. Суховію, підтриману кримськими татарами. Роз’єднання

козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішній, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московії і при її підтримці був обраний

гетьманом Лівобережної України (1668–1672 рр.).

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, взяв

курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду

Б. Хмельницького. Він підписав із Московською державою Глухівські статі

(1669 р.). В той же час гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про

«зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Московії Івана Самойловича (1672–1687 рр.).

Боротьба П. Дорошенка за збереження єдності України. П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко

211

орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670–1674 рр.).

У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18

жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Основні положення цього договору:

Поділля відходило до Туреччини;

Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств;

Польща мала сплачувати Туреччині велику данину.

Грабіжницьке панування турок на цій території та союз із ним Дорошенка дискредитували гетьмана в очах народу. Коли проти Дорошенка виступив новий гетьман Лівобережної України прихильник Москви Іван Самойлович, до нього почали переходити правобережні козацькі полки. Самойловича було проголошено гетьманом усієї України.

Сподівання П. Дорошенка на турецьку протекцію не виправдалися. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру.

Правобережне населення звинувачувало П. Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Післі відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П. Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті.

У 1675 р. Дорошенко, покинутий більшістю козаків, розташувався у Чигирині. Підвладна йому територія скоротилася до одного міста і його округу.

У жовтні 1676 р. до Чигирина підійшов гетьман І. Самойлович і взяв місто в

212

облогу. Дорошенко, розуміючи все безглуздя опору, передав Самойловичу гетьманські клейноди. Царський уряд призначив Дорошенка воєводою в місто В’ятку, а після служби колишньому гетьману дали в маєток село Ярополче, де він помер і був похований у 1698 р.

Але й доля Самойловича виявилась нещасливою: це був талановитий полководець і державець, а тому він здавався небезпечним для Москви, Варшави і Стамбула. У 1687 р. він був звинувачений у зраді Московському царству і засланий до Сибіру, де й помер.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національної революції та її поразку була ліквідована українська державність на Правобережжі,

і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московії.

Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

А Україну продовжували нищити. Московсько-турецька війна 1674–1681 рр.

була завершена Бахчисарайським миром. У 1686 р. була укладена угода між Польщею і Московією під назвою «вічний мир», за яким Правобережна Україна залишалась за Польщею, а Запорізька Січ була підпорядкована не гетьману, а

московському цареві. У цьому 1686 р. була знищена й Київська митрополія української православної церкви, що була підпорядкована московському патріархові, який став заміняти українських священиків на московських і зросійщувати українську церкву.

4. Причини поразки Української революції та її історичне значення.

Революція завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень в межі сусідніх країн становили майже 65-70% всього населення України, яке на 1648 р. налічувало близько 4-5 млн. осіб. У Правобережній Україні втрати сягали близько 85-90% її

213

мешканців. Страхітливих зруйнувань зазнали міста й села; було завдано

надзвичайно великої школи розвитку ремесел, промислів й торгівлі.

Поразки національної революції спричинили:

відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переваження регіонально-кланових інтересів у верхівки;

переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва й інших верств населення особистих, групових, станових інтересів над національними й державними;

зрада національних інтересів з боку більшості панівного стану передреволюційного суспільства;

перебування в зародковому стані на початок революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва у 1648 р., яка призвела до залишення ворогові Західного регіону, породивши проблему соборної Української держави;

принципові помилки у здійсненні соціально-економічних перетворень, що спричинило розкол в українському суспільстві, формування ворогуючих груп;

ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної форми, що спричинила слабкість центральної влади, міжусобну боротьбу за булаву, всевладдя (отаманств)

старшини на місцях;

грубі прорахунки після смерті Б. Хмельницького урядів у проведенні внутрішньої політики, які викликали загострення соціальної боротьби, що руйнувала підвалини молодої держави;

великі масштаби люмпенізації суспільства, анархо-охеократичні рухи соціальних низів;

деструктивна політична роль Запоріжжя протягом кінця 50-х – першої пол. 70-х рр.;

постійна агресія у різних формах з боку Речі Посполитої, Московії,

Кримського ханства і Порти, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави.

214

Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей.

Значення революції полягало в тому, що:

вона привела до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

сприяла еволюції української і білоруської націй;

відігравала вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

зумовила формування національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

стала могутнім імпульсом для розвиту національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

зумовила закріплення назви «Україна» за витвореною державою й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;

істотно збагатила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гноблення;

пробудила волю нації до самоутвердження у формі незалежної соборної держави.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Які соціально-політичні зміни сталися в Україні після об’єднання з Москвою?

2.Період 60–80-х рр. XVII ст. увійшов в історію України як доба Руїни. Чому?

3.Які гетьмани періоду Руїни виступали з ідеєю турецької альтернативи союзу з Московією. Чи була реальною основа такого союзу?

4.Чому Ю. Хмельницький у 1663 р. склав повноваження гетьмана?

5.У чому полягає сенс політичної інтриги І. Виговського?

6.Охарактеризуйте діяльність гетьмана І. Брюховецького.

7.При яких обставинах П. Дорошенко був обраний гетьманом?

8.Чому П. Дорошенко одержав поразку?

215

9. Як стався політико-територіальний розподіл України?

10.Які наслідки для України мала міжусобна боротьба українських гетьманів? 11.Опишіть діяльність гетьмана І. Самойловича.

Орієнтовні теми рефератів:

1.Основні етапи громадянської війни в Україні в 60–90-ті рр. XVII ст.

2.Слобожанський трактат і розкол України на два військових табори.

3.Гетьман П. Дорошенко і його плани возз’єднання козацької України, відмова від влади.

4.Криза й поразка Української революції (серпень 1671 – вересень 1676 рр.).

Література для самостійної роботи:

Газін В. В. Українці: політичні стосунки періоду гетьманування Павла Тетері

(1663–1665 рр.) / В.В. Газін // Укр. іст. журн. – 2001. – № 1.

Смолій В. А. Українська національна революція 1648–1676 рр. крізь призму століть / В. А. Смолій, В. С. Степанков // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1, 2.

Смолій В. А. Українська державна ідея XVII–XVIII століть. Проблеми формування еволюції, реалізації / В. А. Смолій, В. В. Степанков – К.: Альтернатива, 1997. – 367 с.

Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет / В.А. Смолій, В. С. Степанков. – К., 1993. – 623 с.

Смолій В. А. Українська національна революція XVII століття (1648–1676) / В.

А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: «Києво-Могилянська академія», 2009. – 447 с.

Смолій В. А. Петро Дорошенко. Політичний портрет / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Темпора, 2011. – 631 с.

Чухліб Т. Козаки та яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах (1500–1700) / Т. Чухліб. – К., 2010.

216

Тема 6. Українська державність наприкінці XVIІ–XVIIІ ст.)

Лекція № 8. Обмеження та ліквідація української автономії кінця XVII–XVIII ст.

1.Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

2.Причини та наслідки поразки І. Мазепи.

3.Пилип Орлик і Конституція України.

4.Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії.

5.Остаточна ліквідація царизмом української автономії України.

6.Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII–XVIII ст.

1.Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

Після укладання Переяславського договору російська влада неухильно стала постійно втручатися у внутрішнє життя українського суспільства, маючи на меті не лише обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворити на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил,

занепад громадської моралі уможливили реалізацію цих напрямів царизму.

Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини в кінці XVII ст. Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир» від 26

квітня (6 травня) 1686 р., Польща відмовилася від протекторату на Січчю.

У середині XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. у Гетьманщині й до 1765 р. у

Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили – козацьке військо. Найбільшу

217

групу становили «городові» козаки – ті, що проживали в населених пунктах.

Кількість їх у другій половині XVII–XVIII ст. була різною: формально – від 20 до

30 тисяч, фактично – до 55-89 тисяч. У 70-ті роки XVII ст. були сформовані

«охотницькі» (наймані) полки, яких використовували переважно для придушення народних виступів. У ливні 1765 р. маніфестом Катерини ІІ замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки. Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. Вона поєднувала владну систему Речі Посполитої і сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст.,

породжуючи численні проблеми.

Територія Української козацької держави з другої половини XVII ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. В окремі періоди кордони змінювалися:

наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Проте навіть 1745 р.

Колегія іноземних справ Росії стверджувала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені. Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманщиною.

Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи. Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи,

сфери функціонування Магдебурзького права. Ліквідація цих суспільно-

політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм були неминучими.

Найбільш чітко політика обмеження автономії України проявилась в Коломацьких статтях, україно-московській угоді, укладеній на козацькій раді, що відбулася над р. Коломак (тепер Харківська область) 25 липня 1687 р. при обранні

218

гетьманом І. Мазепи. 22 статті обмежували й навіть у дечому ліквідували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України.

Основні умови нової україно-московської угоди такі:

підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї;

зберігалися 30-тисячне реєстрове козацьке військо і компанійські полки;

козацька старшина зобов’язувалася наглядати за гетьманом і доносити на нього царському уряду;

гетьман позбавлявся права заміняти на «урядах» вищу старшину без царського дозволу, а старшина – скидати гетьмана;

суттєво обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями;

гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. він був зобов’язаний дотримуватися «вічного миру і союзу» з Річчю Посполитою, тобто фактично зректися Правобережжя;

гетьман зобов’язувався направляти козацьке військо для участі у походах Московії проти Кримського ханства і Османської імперії;

листи і документи, отримані із сусідніх держав, наказувалося, не відкриваючи, надсилати до Москви;

перебування у гетьманській столиці – Батурині – полку московських стрільців для контролю над гетьманом;

українським купцям «під жорстким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі й підтримувати торговельні зв’язки з Кримом;

українці під загрозою смертної кари зобов’язувалися приймати від царських вояків знецінені московські гроші;

в окремій статті вимагалось, щоб «никто не голосов таких не испущал, что Малороссийский край – Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно – их царского Пресветлого Величества самодержавной державы»;

219

уперше було законодавчо визначено необхідність злиття українського і російського народів усілякими засобами «неразорванное и крепкое согласие». Для цього рекомендувалося заохочувати українсько-московські шлюби.

Мазепа Іван (бл. 1639–1709) – гетьман України, політичний діяч і дипломат.

Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-

Могилянській академії, згодом – у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном – у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію,

військову справу та мови. У 1659–1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі,

виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р.

став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р.

призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані А. Самойловичу.

У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського Петра І та його двору.

Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об’єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією,

сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини.

При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карлом ХІІ відступив у землі,

контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства.

Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького «вільнодумства» й водночас зміцнював кріпосницькі

220