Методичка по истории

розширення Великого князівства Литовського. Розбудовуючи власну державу, вони та їх наступники вели боротьбу на кількох фронтах. За 1340–1410 рр. литовці відбили до 100 військових походів з Півночі – Лівонського і Тевтонського орденів. Лише в XV ст. після поразок під Грюнвальдом (1410) та Свенте (1435) німецькі лицарі припинили експансію на литовські землі.

Від 1340 р. розпочалось протистояння Литви та Польщі за Галичину і Волинь. Під час тривалих війн із польським королем Казимиром (1310–1370) до Великого князівства Литовського відійшла, остаточно після 1377 р., більша частина Волині; Галичина між 1350–1370 рр. перебувала під владою Польщі, а в 1370–1387 рр. – Угорщини.

На Сході та півдні точилась боротьба з татарами. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель – Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод), Переяславщину. Проф. Моця О.П. у статті «Синьоводська битва та її наслідки в контексті історії середньовічної Європи» («Український історичний журнал». – 2012. – № 2. – С. 4- 10) переконливо підкреслює, що воєнний конфлікт 1362 р. із Великим князівством Литовським мав далекосяжні згубні наслідки для самої Золотої Орди. Передусім вона втратила значний обшар стратегічно важливої території, що завдало непоправної шкоди одному з найбільших розвинених в економічній та соціальній сферах її регіонів – Ак-Орді (західному крилу держави), ослабило у цілому Улус Джучі – землі, підвладні нащадкам старшого сина самого Чингізхана. Значення Синьоводської битви, унаслідок котрої східноєвропейський регіон Русі «потягнувся» до західноєвропейської цивілізації, не може бути не оціненим у найпозитивнішому розумінні. Ця подія вважається кінцем татаро-монгольського панування в Україні.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель проявились в наступному:

руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху;

131

населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у

протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. Добровільно визнав владу Ольгерда і київський князь Федір у 1362 р. В зв’язку з цим деякі історики просування Литви в руські землі вважають не як завоювання, а як «мирне приєднання» як тиху експансію (О.Д. Бойко, О. Субтельний), В.Й. Борисенко навіть вважає, що визволена спільними силами Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною;

успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360–1370-х рр.

Політика Литви в українських землях. Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені були переважно представники литовських династій Гедиміновичів

(сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту – Чернігівське й Новгородське князівства, старшому сину Дмитру – Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу – Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр,

Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям.

Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя,

несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих

– литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову,

складали закони на основі «Руської правди». Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому

132

населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим деякі історики називали Велике князівство Литовське литовсько-руським

(О. Єфіменко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.).

Під впливом таких подій створювалося викривлене продовження давньоруської державності, коли варяги приймали активну участь у її розвитку.

Литовці не стали другими варягами. Починаючи з правління Ягайла (1377– 1392 рр.) у Литовській державі дедалі більше набирали силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладається Кревська унія, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

Кревська унія (1385). В умовах загострення внутріполітичної боротьби Ягайло відгукнувся на пропозицію одружитися з молодою польською королевою Ядвігою. Ціною шлюбу була унія, укладена 14 серпня 1385 року в Крево. Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво та охрестити своїх нехрещених братів, бояр і всіх людей у своїх землях; всіма засобами повернути Польщі та Литві втрачені землі; прилучити на вічні часи литовські і руські землі до Корони Польської.

Ягайло прийняв католицтво, отримавши ім’я Владислав. У 1386–1393 рр.

польська сторона примусила всіх князів з території Литви, що володіли самостійною волостю, підписати присяжні грамоти, в яких містилась обіцянка за себе і своїх дітей бути вірними королю Владиславу, його дружині та Короні Польській і ніколи від неї не відступати. Це означало, що Велике князівство Литовське фактично скасовувалось як самостійно політичне утворення, а його землі інкорпорувались до Польського королівства.

Така відверта пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-

руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1350-1430), що став великим князем литовським 1392 р. Розпочалась тривала і виснажлива боротьба за рівноправні відносини між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона не вщухала до 1569 р., визначаючи політичне життя в князівстві.

Ліквідація князем Вітовтом самостійності удільних українських князівств. Велике князівство Литовське у цей період було федерацією кількох автономних князівств, на чолі яких стояли представники династії Гедиміновичів.

133

Однак Вітовт вживав енергійних заходів, направлених на всіляке зміцнення централізованої влади. У 1393–1395 рр. він за допомогою зброї усунув волинського, київського, сіверського та подільського удільних князів. Замість них призначалися намісники або близькі Вітовту князі-володарі. Ті руські бояри, які хотіли зберегти свою вотчину, зобов’язані були нести військову службу на користь великого князя.

Після смерті Вітовта (1430) верховна влада у Великому князівстві, згідно з умовами унії, мусили перейти до короля Ягайла. Однак литовська верхівка вирішила по-своєму: без погодження з королем бояри й князі вибирають на великокнязівський престол Свидригайла.

Виступ литовсько-руської знаті на чолі з князем Свидригайлом.

Княжіння Свидригайла тривало недовго. Його прихильники розпочали воєнні дії проти поляків на Поділлі і Волині. Улітку 1431 р. польське військо під командуванням Ягайла захопило Володимир і оточило Луцьк. Оборона Луцького замку спромоглася відбити всі штурми польських військ. Ягайло вимушений був укласти перемир’я і відступити. Східне Поділля (Брацлавщина) та Волинь залишились у складі Литви.

Тим часом у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем, якого проголосили великим князем литовським. У громадянській війні, яка то спалахувала, то згасала,

триваючи до 1438 р., він спирався на українські і білоруські землі, хоча серед прихильників мав чимало литовських князів і панів. Саме в ході цієї боротьби постала ідея «Великого князівства Руського». Однак вона так і не переросла в чітку політичну концепцію.

Вирішальна битва між прихильниками Свидригайла і Сигізмунда відбулась

1 вересня 1435 р. на р. Святій біля Вількомира, в якій Свидригайло зазнав поразки.

Після 1438 р. під його владою залишилися тільки Волинь і Східне Поділля. У 1440 р. його прихильники убили Сигізмунда, однак Свидригайлу не судилося повернутись до влади. Головою держави – великим князем литовським – було

134

обрано сина Ягайла – Казимира (1440–1492; з 1447 – польський король Казимир IV).

Казимир намагався зміцнити королівську владу, послабивши політичну роль магнатів. У 1447 р. він видав загальноземський привілей, яким розширював права феодалів: гарантував особисту недоторканість; звільняв їх та інших підданих від низки державних повинностей, надавав право вотчинного суду, забороняв селянам перехід із маєтків феодалів на великокнязівські землі і навпаки.

У 1452 р. було остаточно ліквідовано Волинське князівство, а в 1471 р. –

Київське. Відтоді удільно-князівський лад в Україні зійшов з арени. З ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державного будівництва на українських землях, започаткована ще в давньоруські часи.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. Воно було далеко не простим. Деякий час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення. Але після укладення Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.

Московсько-литовські війни і їх вплив на політичне життя в українських землях. У другій половині XV ст. українські землі стали заручниками у протистоянні Великого князівства Литовського з Московським князівством. У 80-ті роки ХV ст., остаточно скинувши татарське іго, московський князь Іван ІІІ проголосив себе «государем всієї Русі» і тим самим пред’явив свої претензії на всі землі колишньої Київської Русі. Із цим не погодилась Литва,

правителі якої розпочали цілу серію воєн з Московською державою. В 1487– 1494 рр. точились приховані, неоголошені війни за контроль над верхів’ями р. Ока. Такий характер мало протистояння 1493–1503 рр. за Чернігово-Сіверські землі. Конфлікти переростали у війни 1512–1522, 1534–1547, 1558–1583 рр., які завершувалися з різним успіхом. Так, улітку 1514 р. Москва захопила Смоленськ.

135

У вересні 1514 року литовське військо під командуванням К. Острозького

розбило під Оршою московське військо.

Утакій ситуації українські дрібні та середні землевласники розривались між державними інтересами і необхідністю захисту володінь в Україні, виснажували свої матеріальні та людські ресурси у боротьбі на двох фронтах. Невдоволення посилювались тиском на православних католиків. Усе це спричинило спротив на українських та білоруських землях політиці великих князів литовських, який виявився у повстаннях і переходах на бік Москви.

У1481 р. князі Федір Бєльський, Михайло Олелькович та Іван Гольшанський змовилися вбити Казимира, однак були викриті. Ф. Бєльський втік до Москви, а

двоє останніх учасників страчені в Києві. У 70–90-ті роки XV ст. деякі чернігово-

сіверські, а також руські князі з прикордонних земель литовської Русі – Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Мезецькі, Трубецькі,

Мосальські та інші – перейшли зі своїми володіннями під владу Москви.

Із Москви в Литву втікали великі феодали, що було наслідком політичного протистояння різних політичних сил або незадоволення надцентралістською політикою царів. Так, у 40-і роки XV ст. у Литві перебували князі Василь Ярославич, Семен Оболенський, Іван Стрига-Оболенський та ін. Найгучніший резонанс мав перехід до Литви князя А. Курбського в 1564 р., командуючого московських військ в Балтії. Він оселився на території Великого князівства Литовського, отримав Ковельське староство від великого князя, став членом Ради,

військовокомандувачем. У 70-ті роки XVI ст. був одним із найактивніших захисників православ’я, організатором і натхненником культурно-освітніх заходів.

Виключно своєрідний характер мало антилитовське повстання князя Михайла Глинського. Воно спалахнуло в 1508 р в північних районах України.

М. Глинський – представник татарської сім’ї, яка прийняла українську мову і звичаї. Здобувши блискучу освіту в Німеччині, він займав високі посади при дворі Великого князя Литовського. Звинувачений у зраді, Глинський повернувся до своїх польських маєтків і незабаром підняв повстання. Повстанцям удалося захопити міста Турів і Мозир у Білій Русі, а також обложити Житомир і Овруч.

136

Проте літом 1508 р. польські війська під командуванням короля Сигізмунда І розбили загони Глинського. Михайло Глинський з сім’єю втік до Москви, де був прийнятий великим князем Василем ІІІ. Племінниця Глинського – Олена – стала дружиною Василя ІІІ. Від цього шлюбу народився син Іван – майбутній цар Іван IV Грозний.

У зовнішньополітичних зносинах неодноразово укладалися союзи з Золотою Ордою або Кримським ханством проти Москви, а Москва організувала спільні дії з татарами проти Литви. Від таких заплутаних міжнародних акцій, в першу чергу,

страждав український народ. Особливо експансії на українські землі загострилися після появи Кримського ханства.

Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі.

Внаслідок міжусобної боротьби у першій половині XV ст. почався розпад Золотої Орди. У 1433 р. у Причорноморських степах між Дніпром і Доном постала татарська держава – Велика Орда, яка до 1457 р. майже щорічно нападала на Поділля, Волинь, Київщину, Новгород-Сіверщину, Галичину.

У 1443 р. кримські татари відокремились від Золотої Орди і створили нову державу – Кримське ханство, яке охоплювало Кримський півострів, нижнє Подніпров’я, Приазов’я та Прикубання. Перший хан – Хаджі Гірей (1426–1466) –

спирався на підтримку Вітовта і тривалий час був союзником Литви. Взимку

1455–1456 рр. кримські татари завдали поразки Великій Орді і перетворились на єдиного справжнього господаря південноукраїнських степів. Центр Великої Орди перемітився на Волгу; вона поступово втрачала вплив і занепала на початку

XVI ст.

Після 1472 р., коли польський король і Великий Литовський князь Казимир уклав союз із Великою Ордою для боротьби проти Москви, геополітичне становище українських земель суттєво змінилося. Кримський хан МенгліГірей

(1648–1515) став союзником московського князя Івана ІІІ, а з 1475 р. – васалом Туреччини. Відтоді Крим перетворився на джерело постійної небезпеки для України.

137

Іван ІІІ уміло розігрував кримську карту у своїй зовнішній політиці. За його намовленнями відбувся один із найжахливіших походів на Київ у 1482 р. Це не завадило йому згодом оголосити себе захисником інтересів Русі. У 1489 р. він заявив великому князю литовському і польському королю: «Наші городи, і

волості, і землі, і води король за собою утримує», а 1492 р. став називати себе

«государем всея Русі» і добився від Великого князя Литовського визнання за собою цього титулу. Водночас він неодноразово закликав Менглі-Гірея до нападів на українські землі.

Кримське ханство на кілька століть затримало освоєння південних степів українським населенням, унеможливило морський зв'язок України із Західною Європою. Напади кримських татар на українські землі були більш руйнівними,

ніж монгольська навала. Згідно з підрахунками у 1450–1647 рр. татари вчинили до

160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими,

забраними в Ясир 2-2,5 млн. осіб. Руйнація економіки, міст, захоплення полонених для продажу в рабство, сплата данини і викупу знесилювало територію України. Південна Чернігівщина, Переяславщина, Київщина, Брацлавщина перетворилися на пустелю, де навколо поодиноких замків трималися невеличкі групи населення. Стосовно значної території України поширилось поняття «Дике поле».

У 1498 р. стався один із найруйнівніших нападів на Галичину турецького,

татарського і волоського війська, які знищили Перемишль, Ярослав, спустошили околиці Львова, Галича, Підгір’я, забрали в полон до 100 тис. бранців. Тільки після цього польський уряд почав дбати про деякі захисні дії в Галичині. Проте все це не дало результатів.

Уряд Великого князівства Литовського обмежився зведенням та відбудовою зруйнованих прикордонних замків, заохоченням Великої Орди до протистояння з Кримським ханством, але головні зусилля спрямував на до мовлення з Менглі-

Гіреєм.

Отже, фактично, українські землі і їх людність були кинуті напризволяще. З

моменту виникнення Кримського ханства вони стали для нього головним

138

об’єктом експансії. Експансії сприяли також географічне положення ханства,

існування чисельної армії, підтримка турецької імперії, нездатність польсько-

литовської держави захистити свої кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV –

початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

2. Політичний устрій України другої половини XIV – першої половини

XVI ст. Українське суспільство XIV – першої половини XVI ст. було становим.

Це означало, що перехід з одного стану до іншого внаслідок, наприклад,

збагачення був майже неможливим. Обсяг привілеїв відзначався від народження.

До привілейованих станів належали шляхта і духовенство. До шляхти відносились: князі – найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, не підпорядковувалися місцевій адміністрації; пани – заможна шляхта з давнього боярського роду, земля у якого знаходилась у спадковій власності; бояри – дрібна шляхта, що служила особисто; земляни – середня шляхта, що отримала землю за військову службу з власним загоном.

У 1582 р. відбувся перепис шляхти, і терміни «боярин» і «землянин» замінили на «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не визнали, втратили привілеї й перетворилися на селян.

Духовенство не підлягало світському суду. До вищого духовенства входили митрополит, єпископ, архієпископ, до рядового – звичайні священнослужителі.

До духовного стану належало майже 10% населення України. Його позиції змінювалися з часом: якщо в XIV ст. православна церква в Литві була панівною,

то з XV ст. вона хоч і залишається найчисленнішою, проте поступається правами католицькій.

Непривілейованими станами були міщани і селяни. До міщан відносились патриціат (найбагатші та впливові ремісники-майстри і купці), бюргер (середній клас: більшість купців, цехові ремісники), плебс (дрібні ремісники і торговці).

Найбільшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жителів), Київ

(15 тис. жителів), Біла Церква (10,7 тис. жителів).

139

Міське населення в середні віки ділилося за цеховою (професійною) ознакою,

де привілейоване становище мало купецтво. Перші цехи з’являються ще наприкінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмістром. Панівне становище в цехах займали майстри, далі йшли підмайстри й учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит,

демонструючи зразок своєї роботи, і за згодою цеху міг бути атестований як майстер. Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися в майстри.

Самі міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно сплачували податки й виконували повинності. Окремим містам почали видавати грамоти

магдебурзького права. Першими одержали його Сянок (1339), Львів (перед

1352), Кам’янець (1374), Береста (1390). Упродовж XV ст. – 60-х років XVI ст.

ним користувались до 150 міст і містечок. Спершу в більшості міст широкими повноваженнями користувалися війт, але згодом міста викупляли ці повноваження. Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців, які утворювали колегію, що поповнювалася шляхом кооптації. Судовою компетенцією володіли ради і лави, їх розмежування не було чітким. Як правило,

лава займалася карними справами, рада – цивільними.

Найнижчою й найчисельнішою верствою населення (до 80%) були селяни.

Вони поділялися на «похожих» (особисто вільних) та непохожих (кріпаків). Із другої половини XV ст. кількість непохожих неухильно збільшується.

Першим документом, що започаткував закріпачення селянства, вважається рішення шляхти Галичини про обмеження переходу селян до іншого землевласника різдвяними святами за умови сплати викупу. У Литві закріпачення пов’язують із привілеєм Казимира IV 1447 р., пізніше – з Литовськими статутами

(1529, 1566, 1588). Литовський статут – кодекс права Великого князівства Литовського, прийнятий у трьох редакціях 1529, 1566 і 1588 років. Увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Статут декларував рівність громадян незалежно

140