Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Методичка по истории

.pdf
Скачиваний:
256
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
2.7 Mб
Скачать

існувати, «придет в современное забвение»22. Але, не дивлячись на це, вже на початку свого існування в Харківському університеті сформувався гурток мужніх людей, які свідомо виступили з думкою працювати для відродження української народності.

В умовах посилення атмосфери переслідування української народності починає писати українською мовою П. Гулак-Артемовський, який різко таврував такі вади суспільства, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Езоповою мовою він критикував реакційні порядки в країні й разом з тим вболівав за долю селян. Видатними творами збагачує українську літературу Г. Квітка-Основ’яненко. Різкій сатирі від піддав недоліки тогочасного суспільства у повістях «Пан Халявський», «Українські дипломати», п’єсах

«Дворянські вибори», «Сватання га Гончарівці» та в інших творах.

Філолог-славіст І. І. Срезнєвський у 1883–1898 рр. у Харкові видав шість збірок «Запорожская старина», в яких опублікував зібрані ним українські пісні та звичаї з власними додатками. «Запорожская старина» стала першою спробою створення нової, цілісної картини українського минулого на основі фольклорних джерел та фольклоризованих текстів. Вона показала великі потенційні можливості для вивчення історії України, закладені в пам’ятках усної народної творчості.

І.І. Срезнєвський переніс основний акцент в зображенні минулого з соціально-

політичної на фольклорно-етнографічну тематику, ввів до української історіографії героїв усної народної творчості, розширив її регіональні, соціальні та жанрові рамки. Він продемонстрував непересічне критичне почуття та широку ерудицію, які дозволяли йому поставити окремі, перспективні в науковому відношенні проблеми, зв’язані з початком існування запорозького козацтва,

оцінкою історичної ролі гайдамаків. В той же час, «Запорожская старина» далеко відстояла від наукової, академічної історіографії. Як вважає відомий історик в Україні В. В. Кравченко, значення «Запорожской старины» для розвитку української історичної думки не слід перебільшувати. Те, що можна було в ній

22 Горбачук В. Т. Барви української мови. / В. Т. Горбачук – К. : Видавничий дім «КМ FCFDEMIA», 1997. – С. 13.

251

знайти нового, дуже часто виявлялося не достовірним, те що було достовірним,

частіше за все виявлялося не новим23.

І ще про одну цікаву рису творчої діяльності І. І. Срезневського. На відміну від першого ректора Харківського університету І. С. Рижського, який писав у

1805 році, що українська мова ось-ось перестане існувати, І. І. Срезневський рішуче виступив на захист української мови, вважаючи її не наріччям російської,

а однією з найбагатших мов слов’янських. Хоча дехто приписує йому іншу точку зору. Мовляв, Срезневський українську мову вважав «говором» однієї «руської мови»24.

В Харкові з’являються перші твори молодого вихованця Харківського університету М. Костомарова. 1838 р. піж псевдонімом Ієремія Галки він видає перший свій драматичний твір «Сава Чалий», написаний українською мовою.

Наступного року виходять збірки віршів «Українські балади», «Вітка» та ін. «Любов до малоросійського слова, – писав Костомаров, – більш-менш приваблювала мене, мені було гірко, що така прекрасна мова залишається поза всякої літературної обробки і зверх того її цілком незаслужено зневажають»25. «В

руках харківського гуртка, – пише М. Грушевський, – українське письменство набрало характеру поважного народного діла»26 . Під впливом харків’ян такі гуртки з’явились навіть у Петербурзі й Москві. В кінці 30-х років тут перебувають Гребінка і Шевченко. Поява в 1840 р. першого «Кобзаря» Шевченка була значною подією українського життя. З його появою справді можна було сказати, що українське Відродження з літературного боку цілком забезпечено27.

У 1834 р. га території України виникає й інший просвітницький центр – Київський університет. Його засновники менш за все думали про відродження української народності. Але вже перший ректор Київського університету М. Максимович виявився видатним українським діячем.

23Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.) / В. В. Кравченко. – Х.: Основа, 1996. – С. 291-292.

24Малий словник історії України. – К.: Либідь, 1997. – С. 375.

25Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 848.

26Грушевський М. Історія України, приладнана до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. – 2-е вид. стер. / М. Грушевский. – К.: Либідь. – С. 200.

27Там само.

252

В історичних дослідженнях «Откуда пошла русская земял…» (1837), «О

происхождении варягов-русов» (1841) він висловив думку про спільні корені російського, українського та білоруського народів, піддав критиці норманську теорію походження давньоруської держави. Фольклористичні праці Максимовича

– «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) та ін. – започаткували українську фольклористику.

Отже, українське Відродження, яке розпочалось на Слобожанщині, знайшло відгук і підтримку в найважливішому геополітичному регіоні України – Наддніпрянщині.

3. Політизація національного руху в Україні.

Загалом політичне становище українців на початок ХІХ ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінтегрованності, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками. Через зовнішні чинники українці як нація не змогли консолідуватися в рамках власної держави.

Проте навіть за таких складних умов наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. серед інтелігенції України зароджується ідея необхідності боротьби за відродження національної свідомості народу. Відтоді питання української національної ідеї,

українського національного відродження стає найголовнішою в політичній історії ХІХ ст. Воно пов’язане із значним підвищенням уваги до найболючіших національних проблем і процесів, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил. Спираючись на традиції минулих поколінь, українське національне відродження ХІХ ст. не реанімовувало архаїчні форми, не просто відновлювало те, що належало минулому, а відбирало з нього все цінне для формування й становлення української нації.

Нова хвиля політизації життя заявила про себе після завершення наполеонівських війн. Війна з Наполеоном справила сильне враження і на українську еліту. свіжий подих революційних ідей, втілених, зокрема, у правових нормах, сприяли формуванню на слов’янських землях нового політичного та інтелектуального клімату. Вплив наполеонівської кампанії з одного боку

253

викликав серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов’янське походження, з

іншого – пробудив розуміння того, що політична система Російської імперії вимагає глибоких змін. Критично мислячі представники дворянства, особливо офіцерства, дізнавшись дещо про існуючі порядки в Європі, не могли миритися з безправним життям народу, тому об’єднувалися в антисамодержавні таємні організації. Перше таємне політичне товариство «Союз порятунку», створене у

1816 р. у Петербурзі, через два роки перестало існувати. Замість нього у Москві виник «Союз благоденства». Він мав свій філіал в Тульчині (Поділля), де був тоді розквартирований В’ятський полк, яким командував Петро Пестель. Проте далі обговорення політичних справ ці «Союзи» не пішли. Внаслідок гострих незгод між різними політичними течіями у 1821 р. перестав існувати і «Союз благоденства».

Того ж року в Україні виникло «Південне товариство», яке започаткувало декабристський рух. Дещо пізніше в Петербурзі оформилося «Північне товариство». Основні осередки руху виникли на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам’янська (В. Давидов і С. Волконський),

Васильківська (С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Важливим центром був Київ, де періодично відбувалися наради «Південного товариства».

Окремо в Україні, зокрема, у Новгороді-Волинському в 1823 р. виникла таємна організація «Товариство об’єднаних слов’ян», у програмних документах якої з російським патріотизмом, слов’янською єдністю переплітались також ідеї національного визволення взагалі. Разом з тим Україні місця в майбутньому федеративному союзі не знайшлося. Це свідчило про тодішній рівень самосвідомості національної еліти.

Значно далі пішов у національному питанні М. Муравйов – автор

«Конституції», що стала програмним документом «Північного товариства». Про незалежність України в ньому не йшлося. Однак у майбутній федерації передбачалося створення Української й Чорноморської «держав» з центрами в Харкові та Києві. Більш консервативно підходили до цього питання керівники

«Південного товариства», зокрема П. Пестель, який крім проголошення вірності

254

республіканським і демократичним ідеалам, обстоював ідею досягнення добробуту країни шляхом тотальної русифікації її народів за схемою «єдина територія – єдина держава – єдина мова – єдині закони».

Декабристський рух не мав єдності, хоч усі його учасники погоджувались,

що кріпосництво повинно поступитися вільному розвитку сільського господарства. Петербург представляв помірковане крило, Україна – ліве

(радикальне). Радикали на чолі з П. Пестелем виношували ідею царевбивства,

помірковані прагнули до компромісу з владою. Після смерті Олександра І декабристи зважились на виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.). Хоч декабристи не залучали до своєї діяльності селян-кріпаків, їх повстання знайшло відгук у народних масах. Селяни прилеглих до Василькова сіл співчували повсталому Чернігівському полку, давали йому необхідні продукти і транспортні засоби. Декабризм не був суто українським явищем, в основному він мав загальноімперський характер.

Утодішню Україну із Заходу і Росії було занесене масонство, представники якого входили до організацій декабристів та інших опозиційних таємних товариств, які мали на меті боротьбу за права народів та справедливе влаштування їх життя.

У1830 р. спалахнуло польське повстання, яке значною мірою відбувалося на території України. Провідною у тих подіях була національна ідея, якій поступалися соціальні проблеми, зокрема, ліквідація кріпосництва. Тому повстання не було підтримане селянами і зазнало поразки, внаслідок чого посилилася русифікація Південно-Західного краю.

Ці події сприяли виходу українців на міжнародну арену. Перший їх політичний дебют на ній відбувся у 1848 р. на з’їзді слов’янських громадських діячів, де польська делегація вступила в гостру полеміку з галичанами з

«українського питання». На цьому з’їзді навіть М. Бакунін заявив, що русинське населення Білорусії, Литви і Галіції об’єднається з ким забажає, і ніхто не зможе визначити його майбутню долю. На його думку, бажано було б, щоб вони

255

утворили спочатку з Україною національну федерацію, незалежну від Росії і

Польщі.

Удругій четверті ХІХ ст. Україною прокотилися селянські антикріпосницькі виступи: у с. Шебелинка Харківської області; селянський рух на Поділлі на чолі з У. Кармалюком, який перекинувся у деякі повіти Волині; 1830–1831 рр. масовими стали виступи селян на Правобережжі; великі селянські заворушення сталися на Київщині, Полтавщині у першій половині 40-х років ХІХ ст.

Усічні 1846 р., напередодні загальноєвропейської революції, в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська нелегальна державо-політична організація. Тоді почалася політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурно-просвітний.

Організаторами товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і випускник Київського університету Василь Білозерський.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-

Мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації.

Політична програма товариства – «Книга буття українського народу» стала надбанням українського національно-визвольного руху ХІХ–ХХ ст. Їй належить чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Тараса Шевченка.

Конкретне авторство цього твору не з’ясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч побутує думка, що його міг написати М. Костомаров.

«Книга» – багатоплановий твір, в якому відображено й оцінено основні події історії з давніх часів до середини ХІХ ст. її спрямованість – осуд царів і панів,

поділу на стани в суспільстві, гноблення бідних людей багатими, схвалення соціальної боротьби поневоленого народу проти своїх гнобителів. У ній йдеться

256

про визволення та єднання слов’янських народів, повалення самодержавного деспотизму й колоніального гноблення слов’ян Російською, Австрійською і Турецькою імперіями, скасування кріпосного права, національне і культурне відродження, повернення демократичних прав слов’янським народам і серед них

– українському. Значна частина тексту «Книги» присвячена історичній долі України та її народу. В Україні, поділеній між Польщею і Росією, панували чужоземці, які придушували свободу українського народу, ліквідували його державність – Запорозьку Січ і Гетьманщину, полково-сотенний устрій,

запровадили кріпацтво.

У кінці твору зосереджено увагу на історичній долі України серед слов’янських народів. «Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство,

розійшовся по світу слов’янському». Україна підтримувала боротьбу поляків за свою свободу і спробу декабристів повалити деспотичний режим у Росії. Ця боротьба зазнала поразки. Цар-деспот «панує над трьома народами слов’янськими» (росіянами, українцями і поляками). Саме Україні належить подати голос, який підняв би на визвольну боротьбу всі слов’янські народи. На Україну покладалася місія, український народ своїм прикладом мужності,

самовідданості й довготерпіння у стражданнях, який підняв би на визвольну боротьбу всі слов’янські народи за національне визволення і відродження в усіх сферах економічного, соціального і духовного життя.

Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступили поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті і науці могутній рушій соціального прогресу,

важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності.

Один із членів братства – Георгій Андрузький розробив навіть начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особливу увагу приділив питанням самоврядування. Основою суспільного життя вважалась громада, яка

257

повинна об’єднувати понад 2 тис. родин. Автор описує особливості її функціонування, механізм діяльності області, округу, штату. Держава мала об’єднати 7 автономних штатів: Україну з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом;

Польщу з Познанню, Литвою та Жмуддю; Бессарабію з Молдовою і Валахією та ін. Кожен штат повинен мати свого президента, віце-президента і сенат. У цій слов’янській конфедерації не передбачалося місця для Росії. Чітко було визначено принцип виборності органів влади, простежувалася спроба окреслити функції виконавчих і судових інституцій.

Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене царизмом, а його учасники піддані репресіям. Однак його стараннями на порядок денний було винесено національне питання в усій його складності. Йшлося не про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з імперією за національну незалежність. У цій боротьбі національне перепліталося із соціальним. Складність ситуації полягала в тому, що під владою Російської імперії опинились різні за рівнем соціального і культурного розвитку, історичними, конфесійною приналежністю, досвідом державного існування народи. Для кожного з них проблема національного визволення мала специфічний зміст. На жаль, українська громадськість виявилась нездатною запропонувати радикальне вирішення національного питання. Не останню роль у цьому зіграв гіркий досвід попереднього століття. Поразка І. Мазепи певною мірою скомпрометувала ідею збройної визвольної боротьби.

Народна пам'ять зберігала про гірку долю Коліївщини, Турбаївської республіки та інших народних рухів. Досвід сусідів – Росії та Польщі (повстання К. Булавіна,

Пугачовщина, визвольний рух на чолі з Д. Костюшко) – теж не сприяв революційному запалу.

У першій половині ХІХ ст. заявила про себе панслов’янська теорія, яка отримала офіційне визнання в Росії. Поширилася вона і в інших слов’янських країнах, які перебували під чужоземним гнітом, – у розірваній на три частини Польщі; Чехії, яку контролювала Австрійська монархія; Словаччина, яку вважали частиною Угорщини; в балканських країнах (Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії),

захоплених Туреччиною. Тоді у європейських політичних колах виникла думка,

258

що слов’янські народи не здатні до державного життя і приречені на перебування під егідою «державних» сусідів. Це викликало протест серед прогресивної інтелігенції, яка покладала надію на історичний досвід Росії – єдиної слов’янської країни, що своєю могутністю перевершила багато європейських держав. На цьому ґрунті постала ідея об’єднання слов’ян під російським прапором і формування федерації слов’янських країн на чолі з російським царем. До цієї концепції схилялися шовіністичні і демократичні кола України, Білорусі, Польщі. Віддавали їй належне декабристи, кирило-мефодіївці, керівники польського національно-

визвольного руху, сподіваючись, що федерація, визнавши існування окремих народів, забезпечить їм, принаймні, обмежену автономію та елементарні національні права. Проте до реалізації цих планів не дійшло.

Кримська війна, що змусила царизм взятися за вирішення невідкладних внутріполітичних проблем, підняла національне питання на принципово новий рівень. «Крах, який потерпіла Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи», – писав Д. Дорошенко. Після цього в Росії почалися реформи. Уже в

1855 р. були звільнені члени Кирило-Мефодіївського братства П. Куліш,

М. Костомаров, В. Білозерський, Т. Шевченко. Головним завданням українського і російського суспільства було звільнення селян з кріпацтва.

Переломними стали 60-ті роки ХІХ ст. – званий період революційної ситуації.

Її сутність полягала в тому, що соціальна криза стала безповоротною. Величезна імперія опиналася на межі краху. Насувалася селянська революція, внаслідок якої селяни звільнилися б силою. Олександру ІІ довелося негайно вирішувати проблему ліквідації кріпацтва.

4. Особливості відродження в західноукраїнських.

Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 р.,

Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття – під Угорщиною. Австрія тоді переживала період «освяченого абсолютизму», реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти

259

їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папи Римського щодо закріплення українських церковних традицій.

У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття ХІХ ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У

науковому трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських учених, які не визнавали окремішності української мови,

доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років ХІХ ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання «Руська трійця». Термін

«Руська» тоді означав «українська». Засновники об'єднання Маркіян Шашкевич,

Іван Вагилевич та Яків Головацький – були студентами Львівського університету,

вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним накладом було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова» – першу україномовну книгу, видану в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність «Руської трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів притягли до відповідальності. Незабаром це об’єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч «Руської трійці». У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Тривалий час обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. – його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. Загалом діяльність

260