Методичка по истории

IV Універсал Центральної Рада та проголошення незалежності УНР. За обставин війни з Радянською Росією УЦР вбачала єдиним виходом отримання зовнішньополітичної підтримки з боку зарубіжних держав. Для цього Україна формально мала бути незалежною державою. З цією метою УЦР ухвалила свій

IV Універсал 12 (25) січня 1918 р. Основні положення IV Універсалу:

незалежність та суверенітет УНР;

проведення переговорів з Німеччиною та її союзниками й укладення з ними миру;

після укладення миру демобілізація армії, заміна її робочою міліцією;

переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан; збільшення продукції народного споживання тощо;

передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

націоналізація лісів, вод та підземних багатств;

запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

скликання Українських установчих зборів для прийняття Конституції УНР.

Але навіть у цьому маніфесті незалежності цілковито не відкидалась ідея федералізації з Росією. На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений, а війська супротивника уже контролювали значну частину території України.

Зайнявши Київ, більшовики розв’язали у місті кривавий терор. У наказі Муравйова говорилося: «Військам армії наказую нещадно знищити у Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Всього в Києві було розстріляно більше 5 тис. чол., хоча повні дані про більшовицький терор просто відсутні. На Україну була поширена дія всіх законів і декретів російського уряду, країна почала керуватися законодавством РРФСР.

361

Для прямого і безпосереднього вивозу до Росії вугілля, металу і залізняку,

Ленін запропонував створити «незалежну» Донецько-Криворізьку радянську республіку. На посилення місцевих більшовиків до Донбасу прибув полк латиських стрілків. 29 січня 1918 р така «республіка» була створена, на чолі її Раднаркому став лідер місцевих більшовиків Ф. Артем-Сергєєв. Проте

«республіка» проіснувала недовго, і в квітні того ж року була окупована німецькими військами.

Брестський мир та німецько-австрійська окупація України. Ще в грудні

1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-

Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянської Росії. 27 січня

(9 лютого) 1918 р., тобто тоді, коли війська Муравйова увійшли до Києва,

делегація УЦР на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Основні його положення:

встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

відмова від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

взаємний обмін військовополоненими;

взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

налагодження дипломатичних відносин.

УЦР звернулася до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування» розраховуючи на те,

що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок наполягав на введенні в

362

Україну власних регулярних військ. Лише так було можливо вирішити своє,

найбільш вигідне для Німеччини питання – забезпечення продовольством армії та цивільного населення. Справитися з цією вимогою Рада вже не могла. Її авторитет в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення.

Загалом події зими 1917–1918 рр. засвідчили, що еволюційний,

демократичний, а інколи – романтично-піднесений курс лідерів Центральної Ради не збігався зі стратегією й тактикою російського більшовизму, який не визнавав ні державних кордонів України, ні принципів її суспільного устрою. Далася взнаки також непослідовність і нерішучість лідерів УНР у вирішенні нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, особливо тоді, коли не можна було зволікати. Через відсутність належних адміністративних механізмів прийнятих законів і постанов не виконувалася, а законодавча діяльність УЦР тривалий час мала в основному політико-декларативний характер. Не вирішивши радикально ні аграрного, ні робітничого питань, Центральна Рада опинилася у хвості революційних подій, втратила довір’я більшої частини населення.

Справжнім каменем спотикання для неї став державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних і неефективних постанов.

Законодавчу діяльність УЦР гальмували політичні й ідеологічні пристрасті,

відсутність чіткої процедури підготовки та прийняття законопроектів. Правовий статус, повноваження Ради, Генерального Секретаріату залишалися невиразними,

їх функції часто дублювалися. Така невизначеність тривала до останнього дня існування Центральної Ради. Арбітром у суперечках не завжди міг бути її голова М. Грушевський – член УПСР, який змушений був підкоритися партійній дисципліні.

363

Робота над Конституцією Україна (автономної України) почалася після проголошення ІІ Універсалу. В червні 1917 р. була утворена комісія у складі 100

осіб (голова М. Грушевський).

Конституція УНР, що була прийнята 28 квітня 1918 р., мала назву «Статус про державний устрій, права і вольності УНР». Вона включала 8 розділів і 85

статей. За першим розділом (Загальні постанови) йшов розділ «Громадського права і свободи», який проголошував гарантії прав і свобод громадян.

Конституція проголошувала єдиною, нероздільною територію, яка без згоди

2/3 депутатів Всенародних зборів не може зазнати ніяких змін.

В Конституції підкреслювалось (ст. 12), що всі громадяни мають рівні права,

незалежно від статі, національності, раси, освіти тощо. Проголошувалася повна свобода слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче право надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. В основу формування вищих органів влади було покладено принцип розподілу органів влади – на законодавчу,

виконавчу та судову (законодавча – Всенародні збори, виконавча – Рада Народних Міністрів, судова – Генеральний суд).

ВКонституції не йшлося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи зовнішньої та внутрішньої політики, формування місцевих органів самоврядування, органів суду та прокуратури, не були передбачені посади президента і прем’єра.

Втой же час Конституція мала демократичний характер, була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України,

створення демократичної державності.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, зубожіння мас,

невирішеності соціальних та економічних проблем, відсутності буржуазно-

демократичних реформ розширювалися і зміцнювалася база для більшовицької ідеології в Україні. Тим часом керівництво Раднаркому твердо здійснювало централізаторську діяльність у межах колишньої імперії. Саме соціалістичним утопізмом характеризувалися дії Раднаркому Росії щодо України, і вони здобули широку підтримку серед її населення. Українське суспільство не готове було

364

активно виступити проти більшовизму, бо його ідеологія глибоко проникла у свідомість та психологію людей в умовах законсервованого суспільства.

Комуністична ідея порівняно легко паралізувала українську людність, розколола суспільство. Приблизно 25–30% активного населення України побачили у більшовизмі можливість реалізувати свої інтереси: зберегти єдину державу.

ліквідувати соціально-економічний визиск, забезпечити розподіл власності на користь, як спершу здавалося, бідних верств населення. Лише незначна частина українців виступила на захист УНР, надаючи підтримку національним органам влади. Більшість дотримувалася нейтралітету.

4. Причини поразки Української Центральної Ради.

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ.

Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліну і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму.

Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Союзницькі війська з перших днів перебування в Україні почали виконувати ті функції, які насправді повинні були забезпечувати місцеві органи влади. Вони здійснювали охорону внутрішнього порядку, вели енергійну роботу проти підривних сил, великоросійських тенденцій, анархії та бандитизму. Український уряд не був здатний регулювати й економічні відносини з селом, забираючи у

365

нього багато продовольства, в тому числі й для поставок у Німеччину й Австро-

Угорщину. Звичайно, зобов’язання щодо експорту до Німеччини й Австро-

Угорщини 1 млн. тонн хліба не було для УНР обтяжливим, адже лише за 1909– 1913 рр. українські землі Росії без будь-якої напруги поставили за кордон 43 млн.

тонн шести хлібів.

Повернувшись 9 березня 1918 р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу.

М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до УПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О. Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою,

але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію,

сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду – колишнього студента ІІІ курсу, напівінженера В. Голубовича.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40

чол.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування,

дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради,

безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком,

домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на

колишнього генерал-губернатора, флігель-ад’ютанта Миколи ІІ

П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

366

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною, долю УЦР було вирішено. Приводом для ліквідації УЦР

(частково – саморозпуску) стала авантюра прем’єра В. Голубовича та його прихильників – викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали зі фінансові розрахунки між УНР,

Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Народився в м. Вісбадені (Німеччина).

Дитячі роки провів у м. Тростянці на Чернігівщині. У 1886–1893 рр. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. З 1916 р.

генерал-лейтенант. У січні 1917 р. призначений командувачем 34-м армійським корпусом, дислокованим на території України. У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Через розходження у поглядах з керівництвом УЦР на військове будівництво й організацію державної влади подав у відставку. З 29

квітня по 14 грудня 1918 р. – гетьман України. Згодом емігрував до Берліна. Під час Другої світової війни відстоював інтереси українців перед офіційними колами Німеччини. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Плотлінг поблизу Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер. Похований в Оберсдорфі.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. Її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувалася появою нового, хоча й аморфного, державницького організму – Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

367

політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях,

нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу і на федеративний союз з Росією;

невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917–1918 рр.;

запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;

ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-

демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Проаналізуйте причини і мету національної революції 1917–1920рр. в Україні;

2.Назвіть умови утворення УНР;

3.Які внутрішні та зовнішні причини не дозволили утвердитися УНР як самостійній державі?

368

4.Яким впливом користувалися в Україні більшовики?

5.Назвіть причини війни між Радянською Росією й УНР.

6.Що дав Україні Брестський мир?

7.Що Ви знаєте про діяльність М. Грушевського?

8.До яких наслідків призвела ліквідація Української Центральної Ради?

Орієнтовні теми рефератів:

1.Створення та діяльність Центральної Ради. Універсали Центральної Ради.

2.Соціально-економічні й політичні перетворення Центральної Ради.

3.Курс Центральної Ради на національно-територіальну автономію: позитивний аспект і прорахунки.

4.Військове будівництво Центральної Ради, причини його недоліків.

5.Війна Радянської Росії проти УНР.

6.Особа М.С. Грушевського в українській революції.

Література для самостійної роботи:

Бондаренко Д. Взаимоотношения Временного правительства и Украинской Центральной Рады / Д. Бондаренко. – Одесса, 2004.

Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення / О. Д. Бойко // Укр. іст. журн. – 2008. – № 2.

Верстюк В. Українська Центральна Рада / В. Верстюк. – К.: Заповіт, 1997. – 341 с.

Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: період становлення / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2007. – № 2.

Верстюк В. Ф. Політична боротьба за владу в Українській Народній Республіці в перші місяці її проголошення / В.Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2008. – № 1.

Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2012. – № 3.

Ковальчук М. А. Лютнева революція 1917 р. в українській провінції / М. А. Ковальчук // Укр. іст. журн. – 2007. – № 4.

369

Лазарович М. В. Етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років: компоративний аналіз: монографія / М. В. Лазарович. – Тернопіль: ТНЕУ, 2013. – 760 с.

Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр.: Наукове видання / В. Лободаєв. – К.: Темпора, 2010. – 672 с.

Пиріг Р. Я. Німецько – австрійська окупація України 1918 р.: до питання про термінологічну діяльність / Р. Я. Пиріг // Укр.іст.журн. – 1913. - №2.-с.13-30

Плохій С. Велекій переділ. Надзвичайна історія Михайла Грушевського / С. Плохій. – К.: Критика, 2013. – 599 с.

Пиріг Р. Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) Я. Р. Пиріг // Укр. іст. журн. – 2007. – № 2.

Солдатенко В. Проект «Україна» 1917-1920 рр. Постаті / В. Солдатенко. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2013. – 511 с.

Солдатенко В. Ф. Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. / В. Ф. Солдатенко // Укр. іст. журн. – 2008. – № 4.

Тимченко Р. В. Відносини Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 рр.) / Р. В. Тимченко. – К.: Інст-т іст. Укр. НАНУ, 2013. – 347 с.

Українська Центральна Рада: Док. і мат.: У 2-х т. – К., 1996, 1997.

Українська революція 1917-1921 років: погляд із сьогодення / Гол. Редкол. В. М. Литвин. – К.: Укр. Ін-т нац. пам’яті, 2013. – 656 с.

Яремчук В. Д. Українська багатопартійність Наддніпрянської і Західної України: компаративний аналіз (1899-1918 рр.) / В. Д. Яремчук. – К.: Інс. Іст. Укр. НАНУ, 2012. – 504 с.

Лекція 13. Українська держава гетьмана П. Скоропадського і відродження УНР Директорією

370