Методичка по истории
.pdfвищих ешелонах влади. Уся повнота законодавчої і виконавчої влади була зосереджена в руках монарха;
зовнішньополітичні провали, зокрема, украй невдалий для Росії хід війни з Японією.
Перебіг подій революції. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. («кривава неділя»), коли за наказом уряду в Санкт-Петербурзі була розстріляна мирна робітнича демонстрація, учасники якої хотіли подати царю петицію про свої потреби. В історії першої російської революції історики виокремлюють дві стадії:
період піднесення (висхідна лінія) – 9 січня – грудень 1905 р.,
кульмінацією якого стало грудневе збройне повстання;
період складу (низхідна лінія) – січень 1906 – 3 червня 1907 р.
Основні події в Україні у період піднесення революції:
повстання на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 р.;
загальноросійський політичний страйк (жовтень 1905 р.). Участь у ньому взяли промислові робітники, залізничники, поштові службовці, нижче чиновництво, прикажчики, студентство та учнівська молодь. Наслідком страйку стало вимушене видання маніфесту Миколою ІІ «Про удосконалення державного порядку», яким населенню дарувалися громадянські свободи та проголошувалося створення представницького законодавчого органу;
антиурядові виступи та повстання в армії та на флоті. Відбулись виступи у військах, розквартированих у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві,
Умані, Смілі;
створення та діяльність Рад робітничих депутатів в Одесі, Києві,
Миколаєві, Катеринославі, робітничих селищах Донбасу;
збройні повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Горлівці,
Олександрівську (грудень 1905 р.);
протягом усього року – селянські виступи в усіх регіонах України (вимоги щодо зниження орендної плати, підпали поміщицьких садиб, страйки найманих сільськогосподарських працівників тощо). Восени селянський рух охоплював 64 з
311
94 повітів українських губерній. Найбільшим став виступ у селі Великі Сорочинці на Полтавщині, який був жорстоко придушений владою, загинули 63 селянина.
Основні події в Україні у період спаду революції:
створення кооперативів та профспілок. Набуло масового характеру після
легалізації профспілок законом, виданим у грудні 1905 р.;
масовий селянський рух (страйки найманих сільськогосподарських
робітників, колективні вимоги щодо зменшення орендної плати за землю тощо).
Діяльність в українських селах осередків Всеросійської селянської спілки;
вибори до І Державної думи. Створення Української думської громади;
42-денний страйк моряків торговельного флоту в Одесі, який завершився укладенням колективного договору між судновласниками та профспілкою моряків;
терористичні акти проти представників царської адміністрації (1906– 1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб);
перехід реакції у наступ.
Український громадсько-політичний рух під час революції 1905–1907 рр.
Революційні події сприяли пожвавленню не тільки соціального, але й національно-визвольного руху. Громадсько-політичний рух в Україні в цей період мав такі здобутки:
у листопаді 1905 р. у Полтаві відбувся з’їзд учителів, на якому ухвалено платформу з питання про організацію в Україні національної школи. Платформа проголошувала боротьбу за викладання в народній школі українською мовою,
підготовку та видання підручників рідною мовою, відкриття тимчасових учительських курсів з української мови, літератури та історії України, вивчення цих предметів у вчительських семінарах та інститутах, поповнення шкільних бібліотек українською літературою та підручниками, видання українського часопису для дітей;
у серпні 1905 р. Київський університет, як і багато інших навчальних закладів Росії, знову отримав автономію;
312
у лютому 1907 р. силами студентства Харківського університету, за підтримки ректора Д.І. Багалія, постала українофільська культурно-просвітня організація «безпартійне товариство студентів українців вищих шкіл Харкова,
інша назва – Харківська студентська громада». Громада систематично скликала загальні збори, проводила засідання з читанням доповідей, обговорювала питання про заснування українознавчих кафедр при університетах в Україні взагалі і кафедри української історії (українською мовою) – в Харківському університеті зокрема. На початку осіннього семестру 1907 р. в громаді в стінах Харківського університету першу лекцію українською мовою прочитав М.Ф. Сумцов. Ця подія стала справжнім святом для всього українства. Харківська студентська громада збирала кошти на будівництво пам’ятника Т.Г. Шевченку, видала літературний збірник творів молодих українських письменників;
від кінця 1905 р. почали з’являтись українські періодичні видання.
Першою україномовною газетою стало видання М. Шемета (у Лубнах) «Хлібороб». У ньому опубліковано постанови сільських сходів про землю, освіту,
автономію України. Однак із п’ятого випуску уряд заборонив друкувати газету.
Незабаром україномовні газети почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві,
Харкові. Були засновані перші україномовні журнали «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село». Усього протягом 1905–1907 рр. виходило 24
українських видання;
виникли осередки культурно-освітньої організації «Просвіта» у Києві,
Одесі, Чернігові. Ніжині (всього 35 осередків).У діяльності «Просвіти» брали участь М. Аркас, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко,
Панас Мирний, Д. Яворницький;
розпочали діяльність Українські громади у І та ІІ Державних думах.
Українська громада у І Державній думі складалась із 45, а у ІІ Державній думі – із
47 депутатів. Політична платформа була вироблена за допомогою М. Грушевського і включала: право України на автономію в межах Росії,
українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністрацій;
313
результатом роботи української фракції у Державній думі були розроблена й затверджена Декларація про автономію України як програмний документ та основа законопроекту про національно-територіальний устрій. Декларація передбачала надання українським землям Російської імперії національно-
територіальної автономії; функціонування вищого законодавчого органу автономії України (сейму), центральних і місцевих органів управління; створення рівних умов для розвитку мов народів імперії; забезпечення прав національних меншин; запровадження навчання національними мовами. Утілення положень Декларації у життя створювало оптимальні умови для розв’язання національних проблем;
Державна дума розглянула два проекти агарної реформи. Перший проект,
внесений від Партії (42 депутата, серед яких 9 – від українських губерній),
передбачав передання селянам за помірну плату в користування державних,
церковних і частини поміщицьких земель. Другий проект, підготовлений трудовою групою, проголошував усі державні землі загальнонародною власністю та передав їх селянам як безпосереднім виробникам сільськогосподарської продукції;
у тісному зв’язку з аграрним питанням розглядали питання національно-
територіальної автономії та встановлення демократичного ладу в країні;
представники українського депутатського корпусу активно захищали громадянські права і свободи українців. Депутати вимагали амністії політв’язням,
скасування смертної кари та рівності громадян перед законом. Активізувались депутатські запити стосовно беззаконних дій властей і певних політичних сил в Україні.
Радикальні плани перебудови суспільно-політичного устрою Російської імперії не були реалізовані. Указом від 8 липня 1906 р. Микола ІІ розпустив й проголосив нові вибори, які відбулися в січні-лютому 1907 р., в умовах спаду революції. За своїм складом вона виявилась лівішою, ніж перша. Від України до губерній в ІІ Думі було 102 депутати, з них кадетів – 10 (протии 36 в І Думі),
соціал-демократів – 11 (протии 5), трудовиків – 40 (протии 28). За соціальним
314
складом: поміщиків – 16, попів – 4, селян – 59, інтелігентів – 17, робітників –6. Як і в І Думі, частина депутатів-українців у кількості 47 чоловік створили в ІІ Думі Українську думську громаду. Основні напрями її діяльності:
українська проблематика у ІІ Державній думі активізувалася порівняно з її станом у І Держдумі;
актуальною стала проблема створення умов для розвитку національної освіти. Українські депутати вимагали відкриття українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Одеському університетах. Важливого значення депутати надавали роботі над законопроектом «Про загальну освіту». Так, у
школах навчання повинно відбуватися рідною для учнів мовою, а російську мову вивчати як окремий предмет. Спірні мовні питання в освітніх закладах мали вирішувати шляхом референдуму;
українська фракція загалом підтримувала ідею скасування поміщицького землеволодіння і передання землі селянам, акцентуючи на тому, що українські селяни потом і кров’ю заплатили за неї й мають повне право вільно жити і працювати на рідній землі;
українські депутати брали участь у розробленні законів, що стосувалися військово-польових судів та амністії політв’язнів. Ця діяльність була підтримана широкими громадськими колами. У відповідь органи правопорядку усіма засобами намагалися не допустити санкціонування Державною думою законопроектів, тиснули на народних обранців. Продовжуючи наступ проти революції і посилюючи реакцію, уряд 3 червня 1907 р. розігнав ІІ Думу. Маніфест
3 червня 1907 р. про розпуск ІІ Думи, виданий одночасно з новим виборчим законом, фактично означив так званий третьочервневий державний переворот.
Перша російська революція зазнала поразки.
Революція 1905–1907 рр., у якій активну участь взяли українці, незважаючи на поразку, стала важливою віхою в історії нашої країни. Її значення в такому:
вона завдала серйозного удару самодержавству;
315
передусім показала силу й міць робітничого класу, активність у революційних виступах селянства й демократичної інтелігенції; характер і роль у суспільному житті різних політичних партій;
перебіг революції яскраво продемонстрував, що найбільш радикальні,
часом екстремістські позиції в її ході займали більшовики та есери, що призвело до ускладнення суспільно-політичного і економічного положення країни;
в той же час у роки революції в Україні посилився національно-
визвольний рух, оформилися й діяли українські політичні партії, на вищий рівень піднеслася національна свідомість українського народу, суттєво розширилась його політична і культурна діяльність, з’явився в опозиційних силах легальний офіційний вплив на владу – думські трибуни.
4. Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 р.). ІІІ і IV Державні думи.
Столипінська політична реакція. Внаслідок поразки революції 1905– 1907 рр. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановився режим репресій,
що за іменем одного з його основних натхненників і провідників – голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського.
Третьочервневий виборчий закон зводив нанівець проголошену 1905 р.
демократію. Це був перший крок у масштабному наступі реакції. За новим виборчим законом ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1% населення Європейської Росії, обирали 64,4% всіх виборщиків, а робітники й селяни разом – тільки 24,8%.
Вибори, що відбувались влітку і восени 1907 р., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111
депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священників і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.
316
Однією з найважливіших складових частин третьочервневої монархії був наступ проти революційних сил, який позначився: воєнним або надзвичайним станом; стратою робітників і селян без суду і слідства; засланням на каторжні роботи; забороною діяльності усіх опозиційних партій, розгромом профспілок,
кооперативів тощо; значним посиленням антиукраїнської політики уряду.
Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907– 1909 рр. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Сильно постраждали революційні партії. Нещадне переслідування їх розпочалось уже в
1906 р. і неослабно тривало протягом кількох років. Харківська організація РСДРП тільки за другу половину 1907 р. зазнала 8 провалів. Після розгрому в травні 1909 р. харківська організація РСДРП припинила своє існування до кінця
1911 р. Партія есерів, якщо в роки революції в Харкові налічувалось понад 700
осіб, то протягом наступних 2 років їх залишилось кілька десятків. На початку
1910 р. організації у місті уже не існувало.
В січні 1907 р. була проведена загальноукраїнська ліквідація «Спілки», а
разом з нею й УСДРП. Практично не постраждала зовні від репресій непомітна організація УНП (керівник М.І. Міхновський).
Посилення національного гніту. У центрі уваги П.А. Столипіна завжди знаходилось і національне питання. У руслі підходів до нього слід розглядати й репресивну політику уряду П. Столипіна щодо тогочасного українського національного руху, котру можна узагальнити основними положеннями:
українознавство кваліфікувалося як «австрійська інтрига», що загрожувала національній безпеці Російської імперії;
заборонялося введення ще в 1905 р. викладання українською мовою у школі, скасовувався циркуляр міністра народної просвіти від 1906 р., за яким учителям дозволялося «використовувати малоросійську мову для роз’яснення того, що учні не зрозуміли», обмежувалися розмови вчителів з учнями українською мовою навіть у позаурочний час, не дозволяючи співати українських пісень, декламувати українські вірші, виконувати українські мелодії на музичних інструментах;
317
закрилися Київська, Одеська, Чернігівська, Полтавська, Ніжинська та інші регіональні «Просвіти»;
обмежувався продаж українських книжок та переплата газет національною мовою;
заохочувалася діяльність так званих «богданівців», тобто прихильників курсу Богдана Хмельницького на об’єднання Росії й України;
набував чинності циркуляр від 20 січня 1910 р. про заборону реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства та клуби, в окремій інструкції пояснювалося, що це обмеження стосується перш за все українських організацій;
заборонялося вживання у пресі слів «Україна» та «український народ».
Коментуючи всі ці кроки, П.А. Столипін із промов у Державній думі 1911 р.
говорив: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у
теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою Малоросійської України на автономно-територіальних засадах»28.
Такого відношення П. А. Столипіна до України не випадково викликало незадоволення ним з боку українського есера Д. Богрова, який у вересні 1911 р. у
Києві смертельно поранив його. Ця подія, між іншим, зашкодила проведенню реформи. Крім того, реформу було розпочато зі значним запізненням; перехід від натурального типу економіки до ринкових відносин в умовах самодержавства й адміністративних принципів управління економікою і рівноправні способи розподілу землі завжди викликають опір. Без надійної соціальної бази в особі ініціативних і кваліфікованих прошарків населення такі перетворення приречені на поразку. Політика впровадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а загострила її.
Загалом, становище трудящих верств населення України на початку ХХ ст.
було одним з вагомих факторів посилення соціальної напруги. Загострення соціальних протиріч неминуче вело до революційного вибуху.
28 Машкін О.М. П.А. Столипін та Україна / О.М. Машкін // Укр. іст. журн. – 2012. – № 2. – С. 85.
318
Українське питання в ІІІ та IV Думах і активізація українського національно-визвольного руху. Ця проблема доказово і ретельно розглядається професором Д. М. Чорним у навчальному посібнику з політичної історії України
(Політична історія України: навч. Посібник. – К.: Академвидав, 2008.) у розділі
7.3 «Українські фракції в парламенті Росії та Австрії на поч.. ХХ ст. В ньому автор підкреслює, що новий антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх національних партій, тиск на виборців під час голосування призвели до того, що у ІІІ (1.11.1907 р. – 9.06.1912 р.) і IV (15.11.1912 р. – 6.10.1917 р.) Думах українських фракцій не було.
У 1907–1914 рр. влада розгорнула наступ на національні права народів Російської імперії. Пропагувалась ідея «Великої Росії», яка на шпальтах проурядових видань, у виступах лідерів чорносотенних і навіть частини правих лібералів розшифровувалась як «Росія для росіян». Увесь український рух оголошувався сепаратистським, таврувався як мазепинство. В залежності від поточної кон’юнктури імперський пропагандистський апарат то закликав ігнорувати українство як щось штучне, вигадане, мертве, то спрямовував на нього репресії як на реальну небезпечну, грізну і велику силу. Це означало, що організована політична боротьба українців викликала розгубленість влади та її прибічників.
На початку 1908 р. за ініціативою А.І. Савенка, Т.Д. Флоринського,
А.В. Стороженка в Києві виник «Клуб русских националистов», який став інтелектуальним та організаційним центром антиукраїнського руху. На сторінках періодичної преси, в спеціальних записках до уряду, виступах на крайових і загальноросійських конференціях та з’їздах чорносотенців вони намагались довести, що український рух викликаний австрійською та німецькою інтригою,
спрямований на підрив устоїв православ’я та російської державності.
Чорносотенні теоретики відкидали існування української мови, українського народу, розробляли власну версію історії українського козацтва, закликали уряд до жорсткої політики щодо українства. Намагаючись відволікти увагу простих
319
людей від демократичного руху, чорносотенці використовували політичні технології, побудовані на доносах, насильстві, нагнітанні в суспільстві атмосфери страху, роздмухуванні антисемітських настроїв. Особливо галасливу та масштабну кампанію російські націоналісти організували в 1913–1914 рр. з метою недопущення широкого відзначення 100-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка. Демократичним силам, що діяли в українських губерніях імперії,
стала зрозумілою необхідність зусиль для подолання правої загрози. Тому в передвоєнні роки посилились консультації між українськими діячами та представниками загальноросійських ліберальних і народницьких сил.
Настання політичної реакції. репресії щодо опонентів самодержавного режиму, примусили всі українські партії змінити тактику. В ці роки політичні лідери шукали будь-яку можливість заявити про українські вимоги. Особливої ваги набули три напрями політичної діяльності. По-перше, співробітництво із демократичними (поступовими, за термінологією тих часів) фракціями в Думах – кадетами і трудовиками та соціал-демократами, які почали усвідомлювати вагу національного, зокрема українського питання, в демократизації імперії. По-друге,
залучення широкої української громадськості до обговорення українських вимог,
що лунають з думської трибуни, організація кампаній масової підтримки знизу цих вимог. По-третє, участь в політичних дискусіях, політичній полеміці із представниками інших таборів, ознайомлення громадськості, зокрема європейської, із українськими вимогами та потребами.
Подібна тактика використовувалась у 1908–1914 рр. у зв’язку із обговоренням в думах питань бюджету, про українську мову викладання в школах, створення Холмської губернії, з приводу заборон святкування Шевченківських роковин. В ІІІ Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про допускання української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов,
використання української мови в сільських судах. Проте ці скромні вимоги не були прийняті. Українську мову не дозволили вивчати в початковій школі, хоч
320