Методичка по истории

багато соціал-демократичних організацій не розколювались, хоча більшовики і меншовики займали різні позиції з багатьох питань.

Війна надзвичайно утруднила роботу соціалістичних партій. Проте, не зважаючи на часті арешти, активно діяли соціал-демократи Києва, Харкова,

Катеринослава, Одеси та інших міст України.

Українські соціалістичні партії на початок війни були дуже ослаблені внутріпартійною боротьбою («ліквідаторство») та репресіями царизму. До того ж війна застала УСДРП розколотою по обидві сторони кордону. Частина українських соціал-демократів на чолі з С. Петлюрою та В. Винниченком, які видавали у Москві журнал «Украинская жизнь», стали оборонцями.

Царизм уже в перші дні війни відповів на цю позицію ще однією антиукраїнською акцією. Всі політичні українські видання було закрито.

Редактора журналу «Шлях» було заарештовано за публікацію статті про Л. Українку, а журнал заборонено. Багато хто з українських політичних діячів опинився на засланні. В листопаді 1914 р. було заарештовано і заслано в Симбірськ, а потім у Казань М. Грушевського. «Кінець українству» – таке було гасло російської адміністрації29.

У серпні-вересні 1914 р. у Галичині сталася найкрупніша битва світової війни, у ході якої російські війська розгромили австро-угорське угрупування, яке втратило 400 тис. чол., у тому числі 100 тис. полоненими. Армії Південно-

Західного фронту зайняли всю Східну Галичину, частину Західної та майже всю Буковину. Але українські землі не були возз’єднані з Україною. Тут було створено воєнне генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем О. Бобринським.

У промові перед представниками міста Львова він виклав свій план дій: «Східна Галичина і Лемківщина – корінна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було російським, тому устрій їх повинен бути

29 Грушевський Михайло. Новий період України. За роки від 1914 до 1919 р. / Михайло Грушевський. – Київ, 1992.

– С. 9.

331

заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову,

закон і устрій»30.

Адміністрація генерал-губернатора, воєнні власті руйнували українське життя у Східній Галичині. Було закрито українські газети, журнали, видавництва,

бібліотеки; заборонено викладання в школах українською мовою; заарештовано та вислано у Сибір українську інтелігенцію, селян, міщан. Тільки київський комітет допомоги зареєстрував 15 тис. засланих.

Українське питання стало предметом дискусій на сторінках столичних газет і журналів, засіданнях IV Державної думи. Одним з ініціаторів цієї дискусії став П. Струве, який ще до війни виступав у пресі зі статтями антиукраїнського характеру. Праві кадети та октябристи підтримали розпуск урядом Столипіна у

1910 р. Українського культурно-просвітительського руху «Просвіта», яке начебто

«ослабляє єдність російського народу», розчиняючи в ньому українців та білорусів.

У вересні 1915 р. думські фракції соціал-демократів і трудовиків висловили протест проти переслідування української преси.

Дискусія на сторінках преси, виступи з трибуни Думи привернули увагу широких кіл суспільства до тяжкого стану українства і його культури.

У роки війни діяльність українських соціалістичних партій, як і російських,

була надто утруднена. Але в 1915 р. визвольний рух в Україні пожвавився, виріс інтерес до нього з боку інтелігенції, робітників, молоді. В Києві, Харкові,

Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах були відновлені або заново створені нові українські гуртки, групи, організації. Вони нелегально видавали газети, листівки, працювали в «Просвітах», клубах, бібліотеках. Велику допомогу надав В. Винниченко. В 1915 р. він нелегально знаходився у Києві,

Харкові, Катеринославі. За його ініціативою у Харкові стали видавати газету

«Слово», яка відстоювала автономію України.

30 Дорошенко Дмитро. Історія України 1917–1923 рр. Т. 1. Доба Центральної Ради / Дмитро Дорошенко. – Ужгород, 1932. – С. 6.

332

В 1915 р. відношення значної частини українських соціал-демократів до війни змінилось. З оборонством було покінчено. Вони виступили проти війни,

самодержавства, за автономію України.

Українські соціал-демократи співробітничали з російськими соціал-

демократами. Проте деякі російські соціал-демократи недооцінювали значення національного питання в Україні. Саме ця думка відображена в рішенні зборів українських соціал-демократів (51 чоловік) у серпні 1915 р. в селищі Катеринівськім, неподалік від Катеринославу: «З російськими соціал-

демократами в класовій пролетарській боротьбі іти разом і солідарно». Але не вступати в блоки до тих пір, доки російські соціал-демократи не змінять свого відношення до національних питань, «не признають головного українського постулату – автономії України».

Історія українських есерів до лютого 1917 р. вивчена недостатньо через відсутність джерел. Деякі відомості є в книгах Д. Дорошенка і М. Залізняка, а

також в уже згаданій записці департаменту поліції про український рух в роки першої світової війни.

Після розколу РУП створювались окремі групи, організації українських есерів, які знаходились під ідейним впливом російської партії соціалістів-

революціонерів. Активними учасниками цих організацій були М. Залізняк,

П. Христюк, М. Шаповал та інші. Гуртки українських есерів брали участь в революційних подіях 1905–1907 рр. в Одесі, Сімферополі та інших містах України.

В 1907 р. відбувся з’їзд українських соціалістів-революціонерів, який з’єднав групи і організації в Українську партію соціалістів-революціонерів. Проте програму партії не було прийнято. Найважливіші її пункти було сформульовано в листівках, зверненнях до українського народу. М. Залізняк писав, що вже в ці роки партія вимагала не лише автономії, але й створення незалежної української демократичної республіки.

333

В 1907–1908 рр. найбільш активні організації українських есерів було розгромлено. В 1913–1915 рр. деякі з них були відновлені. Активно виявила себе київська організація, яка видавала нелегальну газету «Боротьба».

Українські есери виступили проти війни і займали поразницьку позицію. У

зверненні до української інтелігенції, селян, робітників відзначалось, що поразка царизму в війні полегшить боротьбу українства за свободу і незалежність. Крім того, власті Росії прагнуть захватити Галичину та Буковину і там задушити українське життя31.

Товариство українських поступовців (ТУП) також виступило проти війни,

але зайняло нейтральну позицію у відношенні до воюючих сторін. Про це свідчить декларація Ради ТУП, опублікована нелегально у грудні 1916 р.

українською і російською мовами. «Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам імперії.

Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін у боротьбі».

Значно пожвавився і розширився соціалістичний рух серед української молоді, особливо серед студентства. У грудні 1914 р. в Харкові був створений

«Український соціалістичний колектив», який домагався перестрою Росії в демократичну федеративну республіку. У наступному році в Харкові було створено дві студентські організації – «Коло незалежних» і «Українська студентська громада». Вони також вимагали автономії України, політичних свобод, восьмигодинного робочого дня, ліквідації національних та релігійних обмежень.

Центром політичного життя українців у Петрограді був український клуб

(Николаевская, 29). Тут читали лекції, реферати, проводились концерти,

працювало товариство «Українознавство», курси «Українознавства». В столиці нелегально діяла Петроградська організація УСДРП та «Головна рада», яка об’єднувала українську студентську молодь, видавали друкований орган –

«Український студент».

31 Там само. – С. 9-11.

334

Таким чином, у важкі роки війни активізувався національно-визвольний рух в Україні. Українські соціал-демократи покінчили з оборонством і закликали робітників і селян вести боротьбу проти війни, самодержавства і за автономну Україну. Але українські політичні партії і в цей час не були масовими і впливали на незначну частину народу. Однак їх діяльність з початку ХХ ст. підготувала політичний зліт цих партій у 1917 р.

Вже згадувалось про особливості орієнтації українських соціал-демократів Галичини. В серпні 1914 р. у Львові було створено «Союз визволення України»

(СВУ), в який ввійшла частина членів УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бендзя),

групи українських есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), а також представники інших партій і організацій.

СВУ розгорнув велику пропагандистську діяльність. У серпні-вересні 1914 р.

він опублікував відозви і звернення до «Українського народу Росії», «До громадської думки Європи», до болгарського, румунського і німецького народів,

до солдат Росії. У вересні 1914 р. СВУ почав видавати у Відні «Вісник Союзу визволення України» (під час війни вийшло 90 номерів) та «Українські вісті» німецькою мовою. В зверненнях та на сторінках газет було сформульовано програму і тактику «Союзу».

СВУ вважав, що головним винуватцем війни була царська Росія, яка призвела увесь світ до катастрофи. «Союз» підкреслював, що Україна «у своїх визвольних прагненнях завжди шукала допомоги у німців». Незалежна Україна,

за задумом діячів СВУ, буде конституційною монархією під протекторатом Австрії. Один з представників Габсбурзької династії – Вільгельм – готувався стати українським монархом. За це Австрія обіцяла Східній Галичині розширену автономію.

В історіографії СВУ розглядався як націоналістична організація, а її діячі – агенти австро-німецького імперіалізму. Ці висновки хибні, хоча гроші СВУ одержував від Австрії та Германії чималі. Політика СВУ була короткозорою,

далекою від реальності і тому провалилась. Керівники «Союзу» розуміли, що

335

Германія і Австрія ніколи не дадуть Україні незалежності. Але СВУ вважав хазяйнування німців на Україні (культурних колонізаторів) меншим злом.

СВУ як союзник Австрії в боротьбі проти Росії, сформував легіон «січових стрільців» (2000 чол.). Їх примусили прийняти присягу на вірність Австрії і без підготовки відправили у вересні 1914 р. на фронт. Вони добре воювали, але австрійське командування ставилось до них вороже. Керівництво Австрії звалювало поразку своїх військ у Галичині влітку 1914 р. на «зраду» українців.

Почався терор проти них. Тисячі українців було загнано в австрійські концтабори.

У жовтні 1916 р. Галичина одержала розширену автономію, але в її адміністрації хазяйнували поляки. А про автономію Східної Галичини «забули»,

завдавши страшного удару українцям та керівникам «Союзу». Його діяльність обмежилась опікою над полоненими.

В численних публікаціях СВУ відмічалось, що його програму і тактику підтримували М. Грушевський, українські політичні партії. Але це суперечить дійсності. М. Грушевський неодноразово висловлювався проти політики «Союзу»,

його австро-германської орієнтації. Керівництво «Товариства українських поступовців» (ТУП) ще в 1914 р. заявило, що СВУ не має права виступати від імені українців Росії.

Важливо відзначити позицію емігрантської групи лівих українських соціал-

демократів. Вони вважали війну загарбницькою з обох сторін і виступили проти оборонства Петлюри та германофільства СВУ.

Таким чином, українські політичні партії, віддавши на початку війни данину оборонству, з 1915 р. виступили проти війни і самодержавства. Цьому сприяло назрівання революційної кризи в Росії.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Охарактеризуйте національний, соціальний і професійний склад населення Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

2.Які чинники впливали на формування української національної еліти на початку ХХ ст.?

336

3.Визначте характерні ознаки економічного розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

4.Чим відрізнявся процес виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні від Західної України?

5.Чому більшість українських політичних партій головним завданням національного руху на початку ХХ ст. вважали боротьбу за автономію?

6.Назвіть особливості формування та діяльності загальноросійських політичних партій в Українських землях Російської імперії.

7.Зазначте особливості революції 1905–1907 рр. у Наддніпрянській Україні.

8.Поясніть, у чому сутність столипінської аграрної реформи. З’ясуйте, як вона вплинула на стан сільського господарства та соціальне становище на селі.

9.Проаналізуйте діяльність українських депутатів у Державних думах Росії.

10.Порівняйте програмні засади на політичну діяльність українських політичних партій ліберального спрямування в Наддніпрянській і Західній Україні.

11.Охарактеризуйте етнічний і соціальний склад населення Західної України.

12.Визначте спільні ознаки українського руху Східної Галичини, Буковини та Закарпаття.

13.Проаналізуйте прояви кризових явищ у соціально-економічному житті України в період Першої світової війни.

14.З’ясуйте сутність позицій європейських країн щодо українського питання напередодні та під час Першої світової війни.

Орієнтовні теми рефератів:

1.Політична програма українського націоналізму на початку ХХ ст. (у творах М. Міхновського та Д. Донцова).

2.Українська преса в 1906–1915 рр.

3.Досвід української політичної публіцистики (М. Грушевський, С. Єфремов,

С. Петлюра).

4.Український кооперативний рух у Східній та Західній Україні: порівняльний аналіз.

337

5.Загальноросійські політичні партії (кадети, есери, чорносотенці, соціалдемократи та український національно-визвольний рух).

Література для самостійної роботи:

Андрухів І. О. Західноукраїнські молодіжні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луч» / І. О. Андрухів. – Івано-Франківськ, 1992. – 178 с.

Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Аркуша // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – № 6. – С. 68-91.

Аркуша О. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд / О. Аркуша, М. Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231–268.

Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А. Ю. Бахтурина. – М.: АИРО–ХХ, 2000. – 264 с.

Басак О. І. Українські соціал-демократи в суспільно-політичному русі Галичини (кінець ХІХ – початок ХХ століття) / О. І. Босак. –Запоріжжя; Львів: Дике Поле, Фенікс, 2001. – 130 с.

Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. Упоряд. О. Реєнт, - К.: ТОВ «Вид-во» КЛІО», 2013. – 784 с.

Вєтров Р. І. Політичні партії України в першій чверті ХХ ст. (1900–1925 рр.) / Р. І. Вєтров, С.П. Донченко. – Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, 2001.

Винниченко В. Відродження нації: у 3-х ч. Репринтне видання 1920 р. / В. Винниченко. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. – Ч. 1. – 348 с.; Ч. ІІ. – 328 с.

Власюк І. Зміни у розвитку поміщицьких господарств Правобережної України в роки проведення Столипінської аграрної реформи (1906–1914 рр.) / І. Власюк // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2004. Вип. 7. – С. 48-54.

Голобуцький О. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття. Дослідження / О. Голобуцький, В. Кулик. – К., 1996. – 124 с.

338

Гошовська В. А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ

– початку ХХ століття: проблеми світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси / В. А. Гошовська. – Х., 1997. – 422 c.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. / Я. Грицак. – К., 2000. – 360 с.

Карпинець І. Галичина: військова історія 1914–1921 рр. / І. Карпинець. – Львів: Видавничий дім «Панорама», 2009. – 408 с.

Коник О. О. Селянські депутати з України в І і ІІ Державних думах Російської імперії / О. О. Коник // Укр. іст. журн. – 1995. – № 1.

Колесник В. Ф. Шляхом національного відродження: національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900–1907 / В. Ф. Колесник, О. О. Рафальський, О. П. Тимошенко. – К., 1998. – 226 с.

Лавров Ю. П. Початок діяльності Союзу Визволення України / Ю. П. Лавров // Укр. іст. журн. – 1998. – № 4, 5.

Лисенко О. В. Причини непорозумінь між західними та східними українцями на початку ХХ ст. / О.В. Лисенко // Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. – К., 2004.

– Вип. 8. – С. 149-167.

Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914–1920) / В. Литвин. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. – 487 с.

Литвин М. Історія галицького стрілецтва / М. Литвин, К. Науменко. – Львів: Каменяр. – 2000.

Машкін О. М. П. А. Столипін та Україна / О. М. Машкін // Укр. іст. журн. – 2012.

– № 2. – С. 73-97.

Мисак Н. Ф. Українська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: соціально-професійний аспект / Н. Ф. Мисак. – Львів, 2005. – 20 с.

Могильний Л. Сергій Єфремов у суспільно-політичному житті України / Л. Могильний. – К.: ПанТот, 2011. – 296 с.

Міхновський М. Самостійна Україна / М. Міхновський; передмова і післямова П. Дорожинського. – Видання журналу «Самостійна Україна», січень 2000. – 34 с.

339

Наумов С.О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і роки ХХ ст. – лютий 1917 р.) / С.О. Наумов. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – 344 с.

Реєнт О.П. Ідея соборності України і спроби її реалізації в ХІХ–ХХ ст. / О.П. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. – К., 2004. – Вип. 8. – С. 7-15.

Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / О. Реєнт. – К., 2003. – 338 с.

Реєнт О.П. Українці в Державній Думі Російської імперії / О.П. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. – 2009. – № 16. – С. 318-335.

Реєнт О. Перша світова війна і Україна / О. Реєнт, О. Сердюк. – К.: Генеза, 2004.

– 480 с.

Соціальна історія Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. : посібник для практичних занять та самостійної роботи для студентів історичних факультетів / упоряд. В.О. Куліков, М.В. Проценко. – Х.: Вид-во ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2007. – 63 с.

Ткаченко І.В. Науково-видавнича діяльність М. Грушевського під наглядом органів влади Російської імперії (1907–1914) / І.В. Ткаченко // Укр. іст. журн. – 2011. – № 6. – С. 55-67.

Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроби державного регулювання (18477-1914). Зб.док. і матеріалів. – К.: Інст.іст. Укр. НАНУ., 2013. – ХІІ, 810 с.

340