Методичка по истории

філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з

виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсним і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) – посаду голови Товариства обіймав

М. Грушевський.

У 70-ті роки у народознавстві виділилася радикальна течія (І. Франко,

М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію – Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-Українська радикальна партія,

Українська соціал-демократична партія, Національно-демократична партія та Християнсько-суспільна партія (після 1896 р.).

Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська

радикальна партія – перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р.

у Львові. Засновниками і лідерами партії були Іван Франко (член партії до

1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович,

Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так

званими «старими» (І. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії

(В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й

Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 р., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919–1939 рр. під час польської окупації Галичини Українська радикальна партія

(УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об’єдналася з волинською Українською

281

соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-

соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала 20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.

Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку

Українське національно-демократичне сторонництво) – провідна українська політична партія у Галичині на кінець ХІХ – початок ХХ ст. УНДП утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій – національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців – членів Народної ради.

Установчий з’їзд партії відбувся 16 грудня 1896 р. у Львові.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис

«Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та І. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів

партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський,

І. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, І. Франко. З 1907 р. партію очолював К. Левицький.

Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об’єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. Її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-

демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-

політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, і ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації

282

українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.

У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-

демократична партія – легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом – як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників.

Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.

У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради,

пізніше – Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918–1919 рр. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР,

підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

З 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні

1922 р. вимогу возз’єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р.

відповідно до рішень VI з’їзд УСДП остаточно перейшли на комуністичні позиції.

Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України.

Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з’їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику

«нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х рр.

283

УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.

5. Започаткування руху за політичну незалежність України.

Наприкінці ХІХ ст. у Західній Україні під впливом радикалізації суспільно-

політичного життя активізується політична думка. Член Русько-української радикальної партії Ю. Бачинський у 1895 р. видав знамениту книжку під назвою

«Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»). В ній автор першим у вітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичну незалежність українського народу в єдиній соборній державі.

Бачинський Юліан Олександрович (1870–1940) – український громадський і політичний діяч, публіцист. Здобув освіту в Львівському і Берлінському університетах. Протягом 1905–1906 рр. перебував у США та Канаді. В 1918 р. –

член Української національної Ради в Галичині. 1919–1921 рр. – голова дипломатичної місії УНР у Вашингтоні. З 1921 р. – в еміграції. В 1933 р. приїхав до УРСР, працював науковим співробітником «Української Радянської Енциклопедії». У 1934 р. заарештований та засуджений до 10-річного ув’язнення у таборах ГУЛАГу, де 6 червня 1940 р. помер.

Політична самостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою її економічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтувати функції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію,

торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.

Ю. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-

культурний тип. У цьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.

284

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував,

що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

Ідеї Ю. Бачинського справили помітний вплив на всіх національно свідомих українців. У 1895 р. під впливом молодих радикалів (Ю. Бачинського,

М. Ганкевича, О. Колесси, Є. Левицького, В. Охрімовича) змінила свою програму

Русько-українська радикальна партія. Висунуту нею раніше вимогу перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах було доповнено положенням про державну самостійність України. Проте політичну самостійність українського народу ця партія розглядала як стратегічну мету.

Самостійницьку позицію зайняла Українська соціал-демократична партія

(УСДП). Її основною метою було досягнення українським народом національного визволення і політичної самостійності, створення вільної держави українського люду, української республіки.

Незалежність України визнавала й Українська національно-демократична партія, програма якої передбачала завоювання українсько-руським народом культурної, економічної та політичної самостійності, злиття його в монолітний національний організм.

Проблема державності у програмах українських партій наприкінці ХІХ ст.

певною мірою були навіяні політичним романтизмом. Проте загалом вони адекватно відображали напрям думок, прагнень передової української інтелігенції.

Отже, у другій половині ХІХ ст. в західноукраїнських землях активізується суспільно-політичний рух, а якому злились різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних прошарків населення. Динаміка цього руху найяскравіше проявилась в загостренні протиріч між москвофілами, народовцями та радикалами. Важливу роль у розвитку національної самосвідомості та національного руху як у західних, так і в східних українських землях відіграли народовські періодичні видання, культурно-освітні та наукові товариства,

програми й політичні документи перших українських політичних партій.

285

На політичному обрії України постали нові сили з числа української інтелігенції та молоді, які, відійшовши від культурництва, зосередилися на політичних проблемах українства, стали виразниками державницьких самостійницьких ідей. Багатьом з них згодом випало втілювати їх, обстоювати у жорстокій боротьбі. Це покоління, як і той політично нестійкий час, І. Франко назвав «Молода Україна». Висунення ідеалу незалежної Української соборної держави, згуртування навколо неї значних національних сил було головним досягненням західних українців наприкінці ХІХ ст. Це свідчило про завершення процесу формування новітньої державницької ідеології свідомого українства.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Дайте характеристику головним реформам у Російській імперії у другій половині ХІХ ст.

2.Як вплинули російські реформи на Україну?

3.Назвіть головні соціально-економічні зміни в Україні в другій половині ХІХ ст.

4.Дайте оцінку етносоціальної структури населення України у другій половині ХІХ ст.

5.Охарактеризуйте основні напрями в українському національному русі другої половини ХІХ ст.

6.Яких форм набув процес політизації національного руху в західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.?

7.Дайте оцінку Емського акту.

8.Що об’єднувало та розмежовувало перші національні партії?

Орієнтовні теми рефератів:

1.Політика царського уряду в українському питанні в другій половині ХІХ ст.

2.Поглиблення соціального розшарування українського суспільства.

3.Громадський рух в Україні та його ідеологи.

286

4.Особливості національного руху в західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

5.Перші політичні партії в Західній Україні в кінці ХІХ ст.

Література для самостійної роботи:

Грушевський М. Про українську мову і українську школу / М. Грушевський. – К.:

Веселка, 1991. – 46 с.

Голубенко П. Русифікація України і український культурний процес у ХІХ ст. / П. Голубенко // Березіль. – 1994. – № 12.

Касьянов Г. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації / Г. Касьянов, в. Смолій, О. Толочко. – К.: Інст-т іст. Укр. НАНУ.

– 2013. – 128 с.

Колесник І. І. Гоголь у культурно-інтелектуальній історії України: міфи та стереотипи (до 200-річчя Миколи Гоголя) / І. І. Колесник // Укр. іст. журн. – 2009.

– № 2.

Кондратюк Н. Нариси історії українського національного руху ХІХ ст. /

Н. Кондратюк. – Тернопіль, 1993.

Корольов Г. Федералізм Михайла Грушевського: міфи, уявлення, проекти / Г. Корольов. – К.: Ін-т іст. Укр. НАНУ, 2012. – 250 с.

Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.) / В. В. Кравченко. – Х.: Основа, 1996. – 376 с.

Круглашов А. М. Політична етика Михайла Драгоманова (теоретичні аспекти) / А. М. Круглашов // Укр. іст. журн. – 2000. – № 3. – С. 73-92.

Молчанов В. Державницька думка Михайла Драгоманова / В. Молчанов. – К., 1994.

Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-ті роки ХХ ст. –

лютий 1917 р.) / С. О. Наумов. – Х.: ХНУ імені в.Н. Каразіна, 2006. – 344 с.

287

Наумов С. О. Харківський університет у суспільно-політичному русі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / С. О. Наумов, С. І. Посохов // Укр. іст. журн. – 2005. – № 1.

Прохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / С .Плохій. – К.: Критика, 2013. – 559 с.

Присяжнюк Д. П. Українське селянство ХІХ–ХХ ст.: еволюція, ментальність. Традиціоналізм / Д. П. Присяжнюк. – Черкаси, 2002.

Світенко С. І. Народництво в Україні: сучасний погляд на проблему / С. І. Світленко // Укр. іст. журн. – 1997. – № 3, 4.

Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1817-1914). Зб.документів і матеріалів. – К.: Інст. іст. Укр. НАНУ., 2013. 810 с.

Щербак М. Г. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.): навч. посібник / Н. М. Щербак, Н. О. Щербак. – К., 1997.

Яремчу В. Д. Українська багатопартійність Наддніпрянської і Західної України: корпоративний аналіз (1899-1918 рр.) / В. Д. Яремчук. – К.: Інст. іст. Укр НАНУ., 2012. – 504 с.

288

Тема 8. Соціально-політичний та політичний розвиток України на початку ХХ ст.

Початок ХХ століття в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення.

Вибух народного гніву назрівав. Посилилась активність політичних сил,

розгорнувся процес утворення перших політичних партій в Україні. Рубіж ХІХ і ХХ ст. значною мірою зумовлений революцією 1905-1907 рр. після її поразки розпочався широкомасштабний наступ реакції складовими частинами якої були погроми суспільних організацій, посилення національного гніту. Перша світова війна зумовила розкол національного руху, руйнацію народного господарства,

деформацію структури виробництва, посилення його розвалу.

Лекція 11. Особливості розвитку України на початку ХХ ст.

1.Зміни в соціальній структурі суспільства.

2.Національний рух на початку ХХ ст. Перші політичні партії України. І і ІІ Державні думи.

3.Український громадсько-політичний рух під час революції 1905–1907 рр.

4.Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії

(червень 1907 – липень 1914 р.). III і IV Державні думи.

5.Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

6.Політичні сили українства під час Першої світової війни.

7. Зміни в соціальній структурі суспільства.

Характеристика соціального складу. Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897 р., у Російській імперії проживало приблизно 30 млн., в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував близько 3 млн.

289

українців. Проте на провідних ролях була російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалась з українців. Загалом у дев’яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян – 12%. У Східній Галичині українці становили

63% населення, поляки – третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців

– 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. Наприкінці ХІХ ст. існувало чотири великих міста: Одеса

(понад 400 тис. осіб), Київ ( 250 тис. осіб), Харків (175 тис. осіб), Катеринослав

(115 тис. осіб). Тут нараховувалося 35% усього міського населення Наддніпрянської України. На 1914 р. населення Києва і Одеси становило понад

500 тис. осіб, Харкова – приблизно 250 тис., Миколаєва і Херсона – приблизно

100 тис., Житомира, Новочеркаська, Полтави – 60–80 тис. чол.

На початку ХХ ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менш ніж 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім’ями) визнали рідною мовою українську.

Але для значної кількості їх була характерна подвійна лояльність та ідентичність:

Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста і села бракувало освічених людей. У 1897 р. було зареєстровано 47 тис. українців з середньою та вищою освітою, з них понад половину – на Лівобережній Україні (0,3% українського населення), ,а

росіян 143 тис. (5% російського населення України).

Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов’язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймались його вимогами,

захищала його інтереси. Кількісний склад спеціалістів на селі становив 83025 осіб.

Найбільше сільської інтелігенції проживало на Правобережжі (понад 38 тис. осіб);

Лівобережжі та Слобожанщині – майже 27 тис.; Півдні – приблизно 20 тис.

Територіально сільська інтелігенція була розподілена нерівномірно: від 500 до

100 осіб на повіт. До 1917 р. її кількість зросла удвічі. Значну частку спеціалістів

290