Методичка по истории

Ситуацію ускладнювало й те, що більшість населення майже не була інформованою щодо політичних програм сил. які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.

Якщо, наприклад, лідер ЗОУНР Є. Петрушевич наголошував на необхідності запровадження демократичних основ державотворення, то лідери УПСР і УСДРП дотримувалися протилежних позицій. Українські есери орієнтувалися на радикалізм збурених мас, відкидали будь-яку можливість участі ліберально-

буржуазних партій у державній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населянням країни.

У серпні 1919 р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею «трудових рад» проявом більшовизму, яка відмежувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу «соціалізації землі», який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.

Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Передбачалися участь населення у виборах до парламенту,

який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від пробільшовицького «трудового принципу» до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПСР і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації.

381

Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск «правих» сил, об’єднати прихильників державності. домогтися визнання України світовою спільнотою.

Занепад Української державності. Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі на силами ЗУНР восени 1919 р.

зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало найнеобхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, поширювалось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії.

Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лідерів політичних сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення «радянством».

Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю. Пілсудського.

У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Петлюра Симон Васильович (1979–1926) – визначний громадсько-

політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священницьких родин. У 1895–1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні настрої. З 1900 р. –

член Революційної Української Партії, виступав проти об’єднання її з РСДРП. З

382

1912 р. – редактор журналу «Украинская жизнь». З березня 1917 р. – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського військового Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманські виступи був заарештований.

Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. – Головний отаман Армії УНР. У лютому

1919 р. очолив Директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У 1924 р. поселився в Парижі,

де видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного планування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію – верховною владою УНР. Вона зобов’язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того ж жителі

383

УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевського під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-

сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-

польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р.

сягнула 30 тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусії.

Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала,

а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а

власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В

національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм пригнобленого віками гнобленого народу України.

3. Більшовицька влада в Україні.

384

Тягар «воєнного комунізму». Перша спроба поширити в Україні радянську владу й диктатуру пролетаріату, фактично диктатуру РКП(б), закінчилась у 1918 р.

невдачею. Створена в липні 1918 р. Комуністична партія (більшовиків) України як обласна організація РКП(б) взяла курс на революційне об’єднання України з Росією на принципах обмеженого федералізму, з визнанням керівної ролі московського центру.

Після захоплення частини Лівобережної України наприкінці січня 1919 р.

голова Ради народних комісарів України Х. Раковський підтвердив, що тимчасовий уряд радянської України є органом ЦК РКП(б) і виконує всі його накази. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася військами Червоної армії.

Основою економічної політики більшовиків в роки громадянської війни став

«воєнний комунізм» – набір надзвичайних заходів для максимальної концентрації ресурсів у руках Політбюро ЦК РКП(б). На початковому етапі він був спробою ліквідувати товарно-грошові відносини й побудувати державу-фабрику з тотальним плануванням щодо розподілу матеріальних благ. Зумовлений він був не стільки напруженою ситуацією на фронтах, скільки концепцією активного втручання держави в економіку, утопізмом першої більшовицької програми. Його стрижень – продрозкладка, що замінила набагато жорстокішу систему подвірного обліку й регламентації селянського споживання, яка викликала масові повстання в радянській Росії. Фактично більшовики продовжили продовольчу диктатуру царизму.

У лютому 1919 р. ЦК РКП(б) санкціонував запровадження продрозкладки в Україні. Передбачалося вилучати продовольство за твердими державними цінами,

однак обвальна інфляція, стимульована більшовицькою фінансовою політикою,

перетворювала це у фікцію. Небажання населення віддавати продовольство за безцінь або в борг, змусило ВУЦВК у квітні 1919 р. запровадити продовольчу диктатуру, створити продармію.

У 1919 р. більшовикам так і не вдалося встановити контроль над українським селом. Селянство ігнорувало вимоги заготівельних загонів, чинило збройний опір

385

спробам силою забирати продовольство. Не допомагали навіть такі жорстокі заходи, як спалення сіл, грошова й матеріальна контрибуція, виселення родин повстанських отаманів, система заручників та «десятихатників». Лише за весну й літо 1919 р. тільки на півдні України відбулося 238 антибільшовицьких повстань під гаслом «За Ради без комуністів і чекістів!».

Не вдалося виконати плани продрозкладки і в першій половині 1920 р. Щоб усунути від влади в Україні заможне селянство, яке в основному переважало в сільських радах, у квітні 1920 р. було створено комітети незаможних селян (КНС).

Влада наділила їх функціями рад. Завдяки зусиллям КНС продрозкладку до кінця року вдалося виконати ледь не наполовину, але селянство різко зменшило посівні площі, зросла кількість повстанських загонів.

Комуністичні перетворення позначилися і на становищі робітників, бо націоналізація промисловості зробила їх цілком безправними перед державним свавіллям. Крім того, ліквідувавши господаря-власника, вона не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва. Тому для контролю над виробництвом почала розростатися величезна надбудова контролерів-управлінців.

Всеохоплюваність конфіскацій приватної власності призводила до зупинки багатьох заводів і фабрик, позбавлених повноцінного управління і постачання.

Державні органи по-хижацьки використовували ресурси, спрямовували їх на загальнодержавні програми, не рахуючись з потребами повсякденного життя.

Керівництво РКП(б) вперто впроваджувало нежиттєздатну позаринкову систему,

обов’язковим атрибутом якої стала мілітаризація праці, загальна трудова повинність, інші форми насилля.

Селянський повстанський рух. Погіршення економічної ситуації загалом,

розвал фронтів Першої світової війни і неминуче при цьому акумулювання зброї в населення України, недалекоглядна господарська політика Центральної Ради,

Української держави, Директорії УНР призвели до масового поширення бунтівних, анархістських настроїв. Їх підігрівала також руйнівна, антидержавна агітація лівих партій, відсутність твердої, сталої влади, невирішеність болючого для селян земельного питання, слабкість українських національних партій,

386

відсутність масових самостійницьких організацій, наявність кадрів мілітарних лідерів, яких висунула війна. Тому на місцях найбільш енергійні проводирі формували віддані лише їм загони, причому виключно за територіальним принципом. Селянство з допомогою цих отаманських загонів прагнуло захиститись від анархії й розбою, але, втягуючись у процес соціальної,

національної боротьби, відчувши смак влади, отамани поступово поширювали свій вплив і ставали некерованими, обростали колом підлеглих, які могли виконати будь-які накази.

Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ідеї відсутності сильної держави та регулярних збройних сил. Замість них місцеві лідери намагалися формувати своєрідну військово-адміністративну структуру з мінімальними владними повноваженнями і загальним озброєнням народу.

Стихійність, організаційна невпорядкованість, локальність дій, відсутність єдиної політичної платформи, центробіжні тенденції породжували деструктивність їхніх дій, в цілому загострюючи анархо-кримінальну ситуацію. Претендуючи на роль силового регулятора суспільно-політичних відносин, така система не могла не продукувати погляди, далекі від загальнонаціональних.

В основі ідеології селянського повстанського руху як на Право-, так і Лівобережжі, переважали соціальні чинники, а національний момент залишався в основному другорядним. Однак саме завдяки повстанським загонам більшовики відчули себе безпорадними перед селянською стихією – так само як раніше її не зуміли опанувати національні українські уряди.

Посилення отаманщини та полум’я селянських повстань мали місце з кінця березня до осені 1919 р. Основною причиною виступів селянства, особливо на Правобережжі, була не так продрозкладка, скільки заборона з боку більшовицької влади розподіляти конфісковане у поміщиків та так званих куркулів майно й інвентар, а також землю в інтересах незаможного селянства.

Радянська влада, намагаючись створити комуни та колгоспи в Україні,

ставила на меті порятунок Росії від голоду, але вона не врахувала, що українське село вперто не визнавало іншої форми господарювання, крім індивідуальної.

387

Переконавшись, що більшовики не збираються вирішувати земельне питання в інтересах українського селянства, більшість отаманів почали сповідувати дещо інші, ніж раніше, національно-політичні гасла. Тепер, тобто у травні – червні

1919 р., мова йшла не про «самостійну вільну радянську Україну», «самостійну радянську владу», а про боротьбу проти московських комісарів та їхнього терору,

за справедливу народну владу, незалежну Україну, за ради без комуністів і чекістів та ін.

При цьому значна військово-політична активність поєднувалася з перебудовою селянських господарств таким чином, щоб зберегти господарську самостійність і зменшити державну економічну експлуатацію. Та розвиток загальнонародної селянської війни гальмувала отаманщина, що існувала на базі авторитету харизматичних лідерів, бо їхні особисті амбіції, різка, інколи протилежна, політична орієнтація, яка інколи приводила до збройного протистояння між загонами, допомагала ворогам у боротьбі з повстанцями.

Національні українські партії лівого спрямування були багато в чому програмно та ідеологічно відмежовані від селянства, не вважали свої протиріччя з більшовиками антагоністичними. Тому їхній вплив на формування спільної програми повстанського руху не міг бути вирішальним. Консолідації селянства суттєво заважали репресії надзвичайної комісії, ембріональний рівень політичної системи в Україні взагалі.

Більшість повстанських загонів не мала сталого політичного забарвлення,

для них була характерна есерівська програма: «чорний переділ» земель, підтримка вільної торгівлі на місцевому рівні, протест проти реквізицій, ворожість до міцних державних структур, сильна місцева автономія.

Апогеєм селянсько-повстанського антикомуністичного руху став 1920 рік,

але його ідеологія, як і раніше, залишалася конгломератом розрізнених чисел.

Центром активності основних політичних течій на Лівобережжі була Полтавщина,

на Правобережжі – Черкащина. Але внаслідок виснаження матеріально-

продовольчих і людських ресурсів, поширення серед селян політичної апатії і

388

зневіри, жорстокі репресії більшовицької влади робили продовження відкритої збройної боротьби все важчим.

Особливості анархізму в Україні. Формування основ індустріального суспільства, інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур,

маргіналізація мас в умовах авторитаризму створювали ґрунт для доктрин, що закликали докорінно перебудувати чи повністю зруйнувати існуюче суспільство.

Революціонізація мас надзвичайно актуалізувала проблему соціальної справедливості, ненависті до інститутів державної влади, тому в 1917–1920 рр. в

Україні швидко поширювалася суголосна цим думкам анархістська ідеологія. Як анархо-індивідуалісти, так і анархо-комуністи виступали за глибокий соціально-

економічний переворот, ліквідацію будь-якого гноблення. Не маючи реалістичної,

конструктивної програми перетворень, анархісти, заохочуючи населення до проведення негайних суспільних змін, фактично заохочували деструктивні, а

нерідко й злочинні дії.

З точки зору тактико-політичної анархісти України розділилися на позитивістів, що виступали за широке співробітництво з радянською владою,

партизан-безвладників на Чернігівщині та Махновців, які сподівалися ідеали анархо-комунізму, але в якості антиавторитарної лівої течії – альтернативи більшовизму. Як відомо, світоглядну доктрину Н. Махна (Міхненко) формувало російське політичне середовище – в антистатистському дусі, з пріоритетом місцевих самоврядних структур перед центральним координуючим органом. Але селянство України було носієм стихійного індивідуального анархізму, з

орієнтацією на персоніфіковану свободу, байдужістю до ідеї безвладного соціального устрою анархо-комуністів. Ідея інтеграції особистості в соціальний колектив заради національного конституювання і національного самовираження для українського селянства завжди залишалася дуже далекою. В той же час національний аспект махновців мав соціалізовану форму вияву. Влада, яка повинна базуватись на місцевому самоврядуванні і виростає з нього знизу вгору через з’їзди «вільних рад», стала стрижнем політичної концепції махновського руху. Така конструкція в цілому подобалася селянам, бо в ній вони хотіли бачити

389

відродження суспільних форм та інституцій козацьких часів. Адже в регіоні,

котрий селяни охрестили «Махновією», навесні 1919 р. панував принцип колективної власності на землю, проходив перерозподіл серед селян поміщицьких та куркульських наділів. Робилися спроби реформування шкільної освіти шляхом впровадження розробленої Ф. Фаррером унікальної системи виховання.

Характерною рисою «українського анархізму» стала мілітаризація життя і панування ідеології, спрямованої на подолання бюрократичних негараздів державної машини. Революційні перетворення сфер життєдіяльності суспільства виявляли тенденцію до поступової відмови від соціального утопізму в політичній практиці махновщини, що говорило про можливості одержавлення «вільних рад».

Але не маючи загально функціонального фундаменту, махновський рух був приречений на поразку як регіональний осередок з неприйнятною для тогочасних державницьких структур специфічною програмою.

Радянська влада як форма більшовицької диктатури. Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В Ленін вніс на розгляд «Тези з українського питання», підготовлені групою Х. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною Москви. У

політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстоке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР Х. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами

– прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис.

боротьбистів, а проти тих 10 тис., які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

390