Методичка по истории

пунктах місцевих адміністрацій вкотре загострилися суперечності між фракціями ОУН.

Непростою була ситуація в церковному житті. Православна церква на Волині розкололася на автокефальну й автономну. Перша виступала за відродження традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-хрр., за незалежність українського православ’я, друга – за церковну автономію України при збереженні зв’язків з московським патріархатом).

На той час в Україні виходило до 100 некомуністичних газет, виникали літературні, наукові та громадські об’єднання. У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативною створення (в основному зі східних українців)

Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Жевріла надія, що німці дозволять створити Українську самостійну державу, але ті мали інші плани. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН–Б. 20 листопада 1941 р. була заборонена діяльність Унради. У грудні було заарештовано й розстріляно працівників редакції газети «Українське слово». Арешти проводилися у Києві,

Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах України.

Було знищено понад 40 керівних діячів ОУН–М, звільнено з органів управління і поліції їх прихильників..

ОУНівців допускали тільки до нижчих ланок управління, тимчасових посад і охоронних функцій. Ставало ясно, що ніякого самостійного державного утворення в Україні німці не допустять. Це змусило керівництво ОУН переглянути свою політику, змінити тактику, форми і методи діяльності.

Відповідно постало питання: проти кого боротися – сталінської системи, яка вже принесла багато страждань українцям через масову колективізацію, голодомор,

проти нацистського «нового порядку» з його жорстокістю, чи розпочати боротьбу,

явно без виграшну, проти гітлеризму і сталінізму одночасно. Більшість обрала останній варіант. 14–15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з’їзд українських самостійників, який прийняв рішення про те, «що настав час… нищити німецьку систему… протистояти німецькій силі».

481

Між тим становище в Україні ускладнювалося. Вже ні в кого не було сумнівів, що вона стала одним з перших об’єктів німецької колоніальної експансії.

У серпні 1941 р. німці створили рейхскомісаріат України, до якого входили Волинь, Полісся Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. – вся Полтавщина та Запорожжя. Ця територія охоплювала 340 тис. кв. км з населенням

17 млн. осіб. Управляв нею Еріх Кох, відомий своєю жорстокістю та особливою ненавистю до слов’янських народів. Рейхскомісаріат формально підкорявся міністерству східних окупованих територій (Розенберг). Він ділився на

«генеральбецирки» на чолі з генерал-комісарами, а ті – на «крайзи», очолювані гебітскомісарами. Місцевою адміністрацією були районні міські управи та сільські староства. Українська поліція підкорялася німецькій цивільній владі.

Столицею Рейхскомісаріату стало м. Рівне. Галичина була передана Генеральному губернаторству Польщі; Буковина і частина Південно-Східної України, у тому числі Одеса – Румунії, отримавши назву Трансністрія. Загалом під румунською окупацією опинилося 10% української території (за німецько-

румунським договором від 19 серпня 1941 р.) Харків та інші території України перейшли в безпосереднє підпорядкування німецької армії. На цій підставі німецьке керівництво заявило, що України не існує, це лише географічне поняття.

Німецьке керівництво створило в Україні 50 єврейських гетто й понад 180

концентраційних таборів. За кілька місяців окупації було знищено 850 тис. євреїв.

За роки війни в Україні загинуло 1,3 млн. військовополонених.

Україна під час окупації була нагло пограбована. 85% надходження продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв’язку з цим навіть не були розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбування села.

Робочу силу (остарбайтерів) до себе Німеччина брала теж в основному з України

(2,3 млн. осіб).

На території України у роки війни діяло чотири політичні сили: німецька окупаційна влада, радянський підпільний і партизанський рухи, самостійницький підпільний та партизанський рухи, які боролися не тільки проти фашистів, а й між собою. Час від часу зверталися із заявами до німецького уряду, української

482

громадськості уряд Української народної Республіки в екзилі, гетьманський рух П. Скоропадського, але відчутного впливу на політичні процеси їх діяльність не мала. Єдиним легальним представницьким органом була Українська національна рада, яка намагалася обстоювати інтереси українців, але німецька влада не мала наміру рахуватися з нею. Частіше вона зважала на дії Українського центрального комітету, який очолював В. Кубійович (Краків), у складі якого діяв Український земельний комітет. У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) – перший уряд самостійницького підпілля, який об’єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним органом українського народу,

аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Головою Генерального секретаріату УГВР був Роман Шухевич.

Шухевич Роман (псевдонім – Тарас Чупринка, Тур; 1907–1950) – військовий діяч, член УВО–ОУН з 1925 р. В’язень польських тюрем і концтабору (1934–1937).

Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН–Б. У 1941 р.

фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусі. Взяв активну участь у підготовці ІІІ Надзвичайного Збору ОУН. На зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р.

став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Губернатор Галичини О. Вехтер звернувся в УЦК з пропозицією сформувати українську дивізію в складі німецької армії. Після узгодження з ОУН–Б, В. Кубійович погодився з пропозицією, маючи надію на те, що це, з

одного боку, поліпшить ставлення німців до українців, а з іншого, вважаючи

483

неминучою поразку німців, – підготує кістяк майбутньої армії у разі проголошення державності України. Все вище командування дивізією мало бути німецьким – такою була установка Гіммлера, а сама дивізія не повинна називатися українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. стали солдатами дивізії СС

«Галичина». Крім бійців галицької дивізії, в німецькій армії служили й інші українці. Були вони і в румунській, угорській, а також польській, американській та канадській арміях. Приблизно 2 млн. українців воювало на радянському боці.

Такою у роки Другої світової війни виявилася доля багатостраждального українського народу.

Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА. У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України.

Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) від 18

липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». 30 травня

1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. – штаб партизанського руху в Україні,

яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з’єднання під командуванням С. Ковпака. З’єднання пройшло рейдами по Україні 15.4 тис. км, громило на своєму шляху гарнізони,

військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з’єднання на чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі – з’єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей з декількох загонів було створено з’єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-

розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени

484

1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35

німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН–Б і ОУН–М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН–Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби),

загони ОУН–Б і ОУН–М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН–Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА

(Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер,

керівник розформованого загону «Нахтігаль» Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи

«Поліської Січі» та частини (ОУН–М). Залишки загонів «Поліської Січі» були перейменовані в Українську народну революційну армію (УНРА) і продовжували боротися проти червоних партизан й німців до кінця 1943 р., коли Бульба-

Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний табір Заксен-

гаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в серпні

1943 р. розбили з’єднання Ковпака під Делятином під час Карпатського рейду.

УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині.

У 1943–1944 рр. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків.

У липні (11-15 липня) 1944 р. з ініціативи ОУН–Б, неподалік від Самбора

(Галичина), таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН–М) і створили Українську Головну Визвольну Раду

(УГВР). У прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до

485

ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об’єднуватися проти Москви.

УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся,

Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі.

Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.

4. Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни та її політичні наслідки для України.

Звільнення України та завершення бойових дій у Європі. Звільнення України від окупації та об’єднання українських земель пов’язане з корінним переломом у Другій світовій війні. Він почався перемогою радянських військ під Сталінградом, подальшим розгромом німецьких військ під Курськом і Орлом

(липень 1943 р.), капітуляцією Італії перед союзниками й італо-німецьких військ в Африці.

16 грудня 1942 р. війська Воронезького та Південно-Західного фронтів перейшли в наступ, 18 грудня почалося звільнення населених пунктів Луганської області. Під час великих наступальних операцій були звільнені: 23 серпня 1943 р.

– Харків, 8 вересня – Донецьк, 6 листопада – Київ. 24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні. Найскладнішими воєнними операціями в Україні були: Корсунь-Шевченківська (25 січня – 17

лютого 1944 р.), Кримська (квітень – травень 1944 р.), Яссо-Кишинівська

(серпень 1944 р.). У липні 1944 р. під Бродами радянські війська розбили вісім німецьких дивізій і серед них – дивізію СС «Галичина», чисельністю до 10 тис.

вояків. З них приблизно 5 тис. вдалося вирватися з оточення, згодом частина з них потрапила в УПА. Для українського народу ця битва була однією з найтрагічніших, оскільки по обидва боки фронту опинилися представники однієї національності. 27 липня 1944 р. був звільнений Львів. На заключному етапі, під

486

час Карпато-Ужгородської операції в жовтні 1944 р., було завдано важкої поразки групам фашистських армій «Північна Україна» і «Південна Україна»; 27 жовтня

1944 р. був звільнений Ужгород, а наступного дня – вся Закарпатська Україна. У 1944 р. розпочався закордонний похід радянських військ.

У серпні 1944 р. Румунія вийшла з фашистського блоку держав і перейшла зі своїми збройними силами на сторону держав антигітлерівської коаліції. У зв’язку з переходом радянськими військами радянсько-болгарського кордону 9 вересня

1944 р. жителі Софії підняли повстання, а згодом і Болгарія перейшла на сторону антигітлерівської коплації. Далі німців було вигнано з Югославії, Словаччини,

Угорщини, Австрії, Греції, Албанії. Особливо складним було становище в Польщі.

За наказом емігрантського польського уряду, який перебував у Лондоні, 1 серпня

1944 р. у Варшаві почалося повстання під керівництвом Армії Крайової, яке тривало до 2 жовтня 1944 р. До нього приєдналися деякі частини Армії Людової

(її дії спрямовувались Польською робітничою партією). Варшава була повністю зруйнована німцями. У боях загинуло до 200 тис. повстанців і жителів міста.

Варшава і західні землі країни були звільнені радянськими військами тільки в січні 1945 р. під час Вісло-Одерської операції. У Будапештській операції була звільнена Угорщина, 9 травня 1945 р. – Прага.

У червні 1944 р. до активних бойових дій радянських військ на Європейському континенті долучилися союзники СРСР – Англія і США. 6 червня

1944 р. союзні війська висадилися на півночі Франції, в Нормандії для здійснення операцій «Оверлорд» (повелитель) – форсування протоки Ла-Манш. Через два тижні на півдні Франції (у м. Марселі) проведено операцію «Енвіл» (ковадло).

Війна на два фронти, чого особливо побоювалося гітлерівське керівництво, для Німеччини почалася тільки в 1944 р.

На завершальному етапі війни в Європі радянськими військами була проведена Берлінська операція (16 квітня – 8 травня 1945 р.). Кульмінацією битви став штурм рейхстагу. 2 травня 1945 р. гарнізон Берліна склав зброю, а 8 травня в передмісті Берліна – Карлхорсті – в присутності представників командування союзних держав було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.

487

Так завершилася небувала за своїми масштабами і жорстокістю кровопролитна війна в Європі.

Початок відбудови народного господарства України та протистояння ОУН–УПА Радянському режиму. Зі звільненням України розпочалася відбудова зруйнованого війною господарства. Основні зусилля були зосереджені передусім на відновлення роботи шахт, рудників, електростанцій, промислових підприємств.

Було вжито заходів для повернення фахівців народного господарства в Україну,

демобілізації їх з армії. Значні матеріальні й трудові ресурси були спрямовані з усіх регіонів СРСР в Україну. На селі відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС.

Досить складним було становище в Західній Україні. Керівники ОУН–УПА,

усвідомлюючи неминучість перемоги СРСР, передбачали, що скоріше всього німці вступлять в контакт із західними державами, щоб уникнути радянської експансії. Такі думки спонукали їх до необхідності боротьби з більшовиками. На цій підставі ОУН–УПА організувала широку агітаційно-пропагандистку роботу під гаслом «за самостійну Україну без більшовиків і москалів», всіма силами протидіяла мобілізації місцевого населення в радянську армію, його депортації,

розправі з греко-католицькою церквою. Використовуючи терор проти партійно-

радянських працівників, правоохоронних органів, командуючого складу радянської армії, ОУН–УПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.

В результаті населення західноукраїнських земель зазнало важких випробувань. Жертвами диверсій та бойових зіткнень стали тисячі мирних мешканців.

Радикальна активізація боротьби радянських органів з повстанським рухом відбулася восени 1944 р. 9 жовтня нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія і нарком державної безпеки СРСР В. Меркулов підписали спільний наказ «Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР». Ліквідація підпілля доручалася військам НКВС.

Рекомендація посилити репресивні заходи щодо родин активних учасників підпілля – заарештованих, убитих або перебуваючих на нелегальному становищі.

488

Наполягалось на широкому втягуванні місцевого населення в агентурно-

інформаційну роботу, в збройні групи сприяння.

У листі до Й. Сталіна від 15 листопада 1945 р. М. Хрущов писав, що розгром Німеччини і Японії, зміцнення воєнно-економічної могутності і зростання міжнародного авторитету СРСР викликають розгубленість і почуття приреченості серед «залишків банд українсько-німецьких націоналістів». Життя показало,

однак, що велетенська наддержава не могла придушити підпільно-партизанську активність у західних областях УРСР впродовж десяти років – майже до середини

1950-х.

Інформуючи ЦК КП(б)У про ситуацію в західних областях, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 28 травня 1946 р. у черговий раз заявив, що націоналістам завдано «вирішальної поразки». Цього разу однак він змушений був додати, що повстанці і підпільники, котрі залишилися в лавах визвольного руху, є націоналістами-фанатиками, які вирішили боротися з радянською владою до кінця.

Під жорстоким силовим тиском лави повстанців ріділи. Внаслідок військово-

чекістських операцій і агентурно-оперативних дій МДБ і МВС, постійних депортацій у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення і колективізації сільського господарства зникала база на яку завжди спирався визвольний рух.

УПА як збройна формація вичерпала свої можливості. У зв’язку з цим і на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р. Шухевич 3 вересня 1949 р.

видав наказ, згідно з яким всі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(Б).

Антикомуністичний опір ОУН і УПА в Україні мав чималий резонанс як в українському суспільстві, так і за кордоном. Безкомпромісний характер збройного конфлікту між визвольним рухом, репрезентованим українським націоналізмом, і

силами сталінського тоталітарного режиму спричинив значні жертви серед цивільного населення західних областей і потягнув за собою загибель спеціалістів

489

різних галузей економіки, культури і освіти з інших районів України і СРСР в цілому, котрі відряджалися на роботу в західні області. В результаті протиборства були завдані матеріальні збитки об’єктам виробничого і соціально-культурного призначення, особистому майну громадян.

У постанові президії ЦК КПРС «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 р. були підбиті перші підсумки боротьби у цьому регіоні від 1944 р. до 1952 р. включно: репресовано державою до 500 тис. осіб, в тому числі заарештовано понад 134 тис., вбито понад

153 тис., вислано довічно з України понад 203 тис. осіб. Більш повні дані подані КДБ у 1957 р. У відповідній доповідці четвертого управління КДБ при Раді міністрів УРСР зазначалося, що за 1944–1956 рр. в ході бойових операцій, в

результаті самогубств та «внутрішнього» терору безповоротні втрати підпілля становили 155108 осіб, з них у східних областях – 1746. За той же період вийшло

зповинною 76753 особи. У 1943–1956 рр. за всіма «забарвленнями»

націоналістичної діяльності було заарештовано 103866 осіб, з яких засуджено

87756.

У статті професор Ю. Шаповалов «Українська друга світова» підкреслює, що ми дожили в Україні до того, що можна писати не тільки про злочини і репресії нацистської окупації, а і про злочини комуністичного режиму по відношенню до своїх власних громадян. Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ натерпівся від обох тоталітарних систем – як гітлерівської, так і сталінської.

Тому автор вважає, що прийшов час ревізувати один з фундаментальних постулатів історії – про звільнення України. У 1944 р. такого звільнення, по суті,

не було, а було вигнання нацистів з території України. Але «війна після війни»,

яку сталінський режим розгорнув на західноукраїнських землях і вів аж до середини 50-х років, – один з найбільш переконливих аргументів на користь якраз такої точки зору.

490