Методичка по истории

переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше – не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня

1941 р. Гітлер писав:

«Передусім я сподіваюся, що нам… вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона прослужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому».

Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так

«обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-

територіального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з

тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє:

експлуатувати її».

Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси – розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів… Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою – «столиця рейху – Берлін». Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні».

Укладення пакту про ненапад та інших документів між СРСР і Німеччиною. У відповідь на ультимативні територіальні претензії Німеччини до Польщі англійський прем’єр Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. запевнив палату громад у повній підтримці польського уряду. 13 квітня 1939 р. Англія заявила про надання гарантій Греції та Румунії. Аналогічно вчинив і французький уряд Це.

очевидно, було зроблено для того, щоб налякати Німеччину, примусити її до переговорів з Англією. Проте Гітлера мало непокоїли «гарантії» Чемберлена, тим більше, що «медовий місяць» англо-німецької згоди давно минув, особливо після захоплення Праги. Керівники Англії, Франції почали з великою недовірою

471

ставитися до нових пропозицій Німеччини. Це розуміло й гітлерівське керівництво. До того ж у дипломатичній грі 1939 р. з’явився новий елемент,

особливість якого полягала в тому, що, за визнанням Гітлера, восени 1938 р. він вирішив розпочати зондаж можливості убезпечити Німеччину від «війни на два фронти» шляхом зближення з СРСР. Почавши обережно контактувати у сфері торгівлі навесні наступного року, німецька дипломатія з серпня вирішила частково ознайомити керівництво СРСР зі своїми політичними інтересами.

У далекосяжних планах Гітлера все одно передбачався напад на СРСР, про що можна зробити висновок на підставі його розмови зі швейцарським дипломатом Буркхардом 11 серпня 1939 р.: «Все, що роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий безглуздий і сліпий, що не може цього зрозуміти, я буду вимушений домовитися з росіянами. Потім я вдарю по заходу й після його поразки об’єднаними силами обрушуся на Радянський Союз. Мені потрібна Україна…».

Перед тим, як вдатися до вирішального кроку в Москві, Гітлер спробував отримати остаточну й конкретну відповідь з Лондона. Той промовчав, вважаючи,

що угода з Гітлером за таких обставин не відповідає інтересам Великобританії та настроям громадськості.

Тим часом з березня 1939 р. в Москві між СРСР, Англією та Францією тривали безплідні переговори щодо політичних і військових питань, укладення конвенції у разі агресії з боку Німеччини. Негативну роль у них зіграв уряд Польщі, який заявляв, що поляки «не можуть в жодній формі обговорювати питання про використання частини національної території іноземними військами».

Тільки наприкінці серпня 1939 р., після опублікування повідомлення про приїзд до Москви Ріббентропа, позиція Варшави дещо змінилася, але було вже надто пізно. 21 серпня 1939 р. Гітлер звернувся до Сталіна з посланням, в якому йшлося, «що криза може вибухнути з дня на день», запропонувавши прийняти німецького міністра закордонних справ Ріббентропа для складання та підписання пакту про ненапад і відповідного протоколу. Сталін погодився, і 23 серпня 1939 р. були підписані договір про ненапад і таємний додатковий протокол.

472

Протоколом до пакту було визначено межі просування німецьких військ у разі їх вторгнення в Польщу, а також сферу обопільних інтересів у Східній Європі.

Підписання секретного додаткового протоколу радянськими керівниками спричинило негативні міжнародні наслідки. Виникло враження, що Сталін і його оточення розраховували на тривалу співпрацю з фашистською Німеччиною, на можливість з її допомогою вирішувати проблеми світової політики. Вершиною цього процесу став договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною від 28

вересня 1939 р. та декілька таємних додаткових протоколів до нього, підписаних Молотовим і Ріббентропом. У них Німеччина і СРСР зобов’язувались не допускати на своїх територіях польської агітації, інформувати одна одну про доцільність вжиття для цього певних заходів. Можливо, що ця домовленість стала підставою для знищення навесні 1940 р. у Катині та інших місцях десятків тисяч польських офіцерів і представників інтелігенції. З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі домовленості були оцінені лише в роки «перебудови» в

СРСР.

Початок Другої світової війни. Друга світова війна почалася вторгненням німецьких військ 1 вересня 1939 р. в Польщу. Великобританія та Франція,

зіткнувшись з небажанням Гітлера йти на нову змову та побоюючись остаточно втратити авторитет серед народів світу, 3 вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині. Опір Польщі було зламано за 2 тижні, а її союзники не поспішали з допомогою. На Заході почалася так звана «дивна війна». Це визначення належить французькому журналісту Р. Доржелесу, який так назвав у жовтні 1939 р. свою кореспонденцію з фронту, де за відсутності бойових дій сиділи в добре укріплених спорудах біля р. Рейн на лінії «Мажіно» французькі та англійські війська. Уряди цих країн очікували зіткнення військ Німеччини і Радянського Союзу.

Усі учасники цієї війни намагались задовольнити насамперед свої інтереси:

якщо фашистські країни мали намір силою завоювати «життєвий простір», то інші західні держави прагнули також силою втримати раніше захоплене. Надалі характер Другої світової війни змінювався. При цьому політичні цілі з

473

фашистського блоку держав залишались такими ж, а методи і способи ведення війни ставали все більше антигуманними і варварськими. Боротьба держав і народів, які протистояли фашистко-мілітаристському блоку, набирала справедливого, визвольного характеру. Величезне значення у цьому процесі мала боротьба народних мас. Наростання її перетворило Другу світову війну на антифашистську, визвольну, справедливу війну з боку держав антигітлерівської коаліції.

2. Україна в перші роки Другої світової війни.

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією. Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу й кордон із таємними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. осіб) у Лемківщині й Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20-30 тис. людей, які не могли змиритися з радянським режимом.

Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (УКК), перейменований потім в УЦК, а

його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК взяв на себе обов’язки щодо нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров’я, освіти,

надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українців, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси.

Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час

474

війни ця організація захищала соціально-економічні інтереси українців в генерал-

губернаторстві.

Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки щодо автономії українських земель. Більше того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано,

більше 30 тис. осіб переселились у Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі українські організації, в тому числі «Просвіта». Розуміючи, що повну мадяризацію (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі – давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій і Степан Фенцик.

Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття буле те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя понад 100 тис.

євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.

Возз’єднання Західної України з Українською РСР. Воєнні дії, що розгорнулися на польській землі, приголомшили світ. Англійський генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8

вересня 1939 р. підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.

Радянський Союз не поспішав із введенням своїх військ на територію Польщі,

хоча німецька сторона наполягала на цьому. Більше того, на вимогу , щоб СРСР якнайшвидше повідомив про дату введення своїх військ, було дано відповідь, що воно матиме таке обґрунтування: Червона армія виступить на захист населення Західної України і Західної Білорусі від німецької агресії. Це свідчило, що Радянський Союз намагається уникнути негативних для себе наслідків у разі захоплення польських територій (оголошення війни СРСР Польщею, а потім Англією та Францією). Німецька сторона активно продовжувала експлуатувати

«українську тему», поширюючи через свої інформаційні служби, дипломатичні канали повідомлення про неспокійне становище серед українського населення.

475

Певною мірою то була правда. Адже з початком війни загострилася взаємна ненависть між поляками та українцями. Почастішали сутички між озброєними формуваннями українців, польськими військовими частинами та поліцією.

Найзапекліші сталися в районах Львівського і Волинського воєводств. З

наближенням радянських військ і ослабленням польських збройних сил жертвами все частіше ставали поляки: насильство породжувало насильство.

Уранці 17 вересня 1939 р. від імені уряду СРСР польському послу в Москві Гржібовському було зачитано ноту, в якій йшлося, що Польська держава та її уряд перестали існувати. У зв’язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам взяти під захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусі. Того ж дня радянські війська перейшли польський кордон. Над українськими містами й селами з повітря було розкидано заздалегідь підготовлені 120 тис. листівок, які містили заклики: забирайте в свої руки панську землю, скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю…

Тим часом головком польської армії маршал Р. Смігли наказав усім боєздатним частинам і підрозділам відійти на територію Станіславського (нині – Івано-Франківська область) воєводства, ближче до румунського та угорського кордонів, куди і відбув уряд Польщі з президентом І. Мосціцким. Тут їх застало повідомлення про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Було прийнято рішення про евакуацію державних і збройних сил через Румунію й Угорщину та оголошено наказ Р. Смігли: «З більшовиками не битися, хіба тільки у разі нападу з їх боку або спроби роззброєння частин». Наприкінці тієї ж доби головком польської армії та уряд Польщі подалися через територію Румунії та Угорщини до Франції.

Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об’єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Водночас інформація про сталінські репресії вселяла страх, відчуття невпевненості. Особливу настороженість виявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.

476

Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво у жовтні організувало вибори до Українських Народних зборів і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР, а вже потім – до УРСР. З політичної точки зору ті події однозначно оцінити непросто. будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони, як і приєднання в 1940 р. Буковини, не стали актом демократичного самовизначення народу, а наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів.

22 вересня 1939 р. представники Німеччини й СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн, відповідно до умов таємного протоколу від 23 серпня

1939 р., і частини Червоної армії вступили в раніше зайняті німцями Стрий,

Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з договором Люблінське воєводство і частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а

Литва – СРСР. Розмежування Польщі повністю відповідало «лінії Керзона», тобто рішенням Версальської конференції від 8 грудня 1919 р. За те, що в зоні впливу СРСР опиняться Дрогобич і Борислав, він обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.

2 жовтня 1939 р. почалося виведення сторонами своїх військ з територій,

передбачених таємним додатковим протоколом від 28 вересня 1939 р. На німецькому боці залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.

Відповідно до домовленості з румунським урядом 28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексовану Румунією в 1918 р., в результаті чого створено Молдавську РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південних райони Бессарабії – Акерманський та Ізмаїльський – увійшли до складу Одеської області. Тільки українське населення Австро-Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням у складі СРСР.

477

Унаслідок цих процесів населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і до початку війни (червень 1941 р.) становило 41651 тис. осіб, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

На території західних областей нова влада почала утверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалась націоналізація банків і промисловості,

конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти.

Паралельно працювало відомство Л. Берії, розпочавши нищення «класових ворогів»: поміщиків, «буржуазних» фахівців, українських націоналістів,

депортацію «політично неблагонадійного» населення в Казахстан, Красноярський край та інші місця. Із Західної України і Західної Білорусі було депортовано 318

тис. сімей, або 1173170 осіб (10% населення). Пд забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначались вихідці зі східних областей.

Атмосфера політичного терору та репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз’єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації.

3. Політичні процеси в Україні в період німецької окупації.

Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз,

мотивуючи це необхідністю завдати «превентивний» удар. За багатьма критеріями СРСР виявився неготовим до відсічі гітлерівцям. В результаті Червона армія і радянський народ зазнали в перші місяці війни колосальних втрат: 1200

літаків, до 1 млн. солдат, з них 724 тис. полоненими. німцям дісталися і значні трофеї: 6,5 тис. танків, 7 тис. гармат і мінометів, величезні запаси пального і боєприпасів.

Війну СРСР оголосили уряди Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії,

Фінляндії, Угорщини. В першому стратегічному ешелоні фашистського угруповання нараховувалося 5,5 млн. військовослужбовців, до 4,3 тис. танків,

штурмових гармат і мінометів, приблизно 5 тис. літаків, до 190 кораблів. Наступ

478

німецьких військ і їх союзників відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія,

Ленінград); Центральним (Білорусь, Москва); Південним (Україна).

На території України німі здобули значні перемоги, в основному, через некомпетентність Й. Сталіна і його найближчого оточення в управлінні військами: «Уманський казан» (серпень 1941р.), де були оточені 6-та і 12-та армії Південного фронту; заборона Верховного головнокомандувача вивести війська з Київського виступу й подальше оточення 650-тисячного війська Південно-

західного фронту; невдалий наступ радянських військ з Барвенківського плацдарму під Харковом (травень 1942 р.), що спричинило оточення і захоплення в полон більшої частини військ; розгром угруповання радянських військ під Керчю (травень 1942 р.). Лише в цих операціях радянські війська втратили 12

армій; 1,2 млн. бійців і командирів потрапили в полон.

Німецько-фашистські війська швидко просувалися Углиб країни. До грудня

1941 р. вони контролювали територію з населенням до 80 млн. осіб (42%

населення СРСР), захопили 3,8 млн. військовополонених, з них 1,3 млн. українців,

і окупували майже всю Україну.

Радянський уряд зумів сконцентрувати значні зусилля для розгрому військ гітлерівського блоку. До січня 1942 р. утворилася антигітлерівська коаліція держав. Декларацію, вироблену нею в січні 1942 р., підписали 26 країн, зокрема Англія, США, Польща, Чехословаччина, Канада, СРСР та інші. Мільйони людей взялися за зброю. Тільки українців воювало 4,5 млн. осіб.

Окупаційний режим в Україні. ОУН і нацистське керівництво.

Передчуваючи наближення війни, українські політичні сили сподівалися використати зіткнення воюючих сторін для здобуття української державності.

Знаючи про це. німецьке командування не проти було мати їх на деякий час своїми союзниками. Ще до війни німецька пропаганда поширила фальшивку щодо своїх намірів створити «Велику Україну», до якої могли б увійти всі етнічні українські землі. Ця пропагандистська операція виявилася досить ефективною, бо навіть найрадикальніші українські політичні сили схилялися до думки про можливість співробітництва з німцями. Очевидно, тому вже 23 травня в

479

меморандумі ОУН–В до німецького уряду німецько-радянська війна була розцінена як умова звільнення України від більшовизму та побудови Української держави. Однак німці зовсім не були зацікавлені в розширенні політичних можливостей українців. Навпаки, їх справжньою метою було розчленування території України, що підтвердилося на практиці: Закарпаття опинилося під угорською окупацією, Буковина – під Румунією; Львівська, Тернопільська,

Станіславська, Дрогобицька області були об’єднані в «дистрикт Галичина» й

підпорядковані польському генерал-губернатору; з інших земель був утворений

«Рейхскомісаріат «Україна»».

Вперше їм довелося розкрити свої наміри після проголошення 30 червня

1941 р. у Львові Національними зборами Акта про відновлення української державності. У заяві ОУН–Б з цього приводу йшлося, що на західноукраїнських землях формується українська влада, підпорядкована українському уряду, який буде створено в Києві. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цю акцію підтримав митрополит А. Шептицький.

Проголошення Української держави було важливим актом української політики, оскільки змусило німців розкрити свої плани щодо політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної тактики українських сил. ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союзники, а

завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови Бандери це зробити, він і його найближчі соратники

(в тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту були відкликані обидва батальйони «Легіону українських націоналістів» – «Роланд» і «Нахтігаль».

У руслі своєї стратегії – поставити німців перед фактом – обидві фракції ОУН планували організувати контроль місцевої адміністрації на окупованих українських землях. З цією метою вони, зібравши до 2 тис. своїх прихильників,

розділили їх на похідні групи й відправили вслід за наступаючими німецькими військами вглиб території України. У процесі створення ними в населених

480