Методичка по истории

Політичні наслідки Другої світової війни. Після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася у складі однієї держави

– УРСР.

Україна вперше офіційно увійшла в світове співтовариство, що було засвідчено рішенням міжнародних конференцій держав антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі, її участь в заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями.

Історія Другої світової війни є надзвичайно складним, багатоплановим об’єктом. У радянські часи партійний ідеологічний апарат виробив пріоритетні напрями вивчення і висвітлення подій воєнної доби і заздалегідь розставив вигідні тільки йому наголоси. Скажімо, бойові дії регулярних збройних сил, партизанів та підпільників, зусилля радянського тилу, масовий героїзм, злочини окупантів піднімалися на щит, а інші, зокрема втрати Червоної армії, помилки та невдачі військово-політичної верхівки, недоліки організації радянського руху опору,

ставлення тоталітарного сталінського режиму до власного народу, репресивно-

каральна система, проблема колаборації, міжнаціональні стосунки у той період були майже заборонені. У виключно в негативному ключі висвітлювалась історія ОУН та УПА.

Тому й виходило, як писав у 1999 р. М.В. Коваль у своїй монографії «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах», що в лакованій офіційній версії історії найбільшої з усіх війн не знаходилося гідного місця для негативного показу ні безмірної народної трагедії, ні вирішальної ролі народу в урятуванні Батьківщини.

Одним із найважливіших підсумків війни, що торкається України,стало завершення возз’єднання українських земель у єдиній державі.

Певні підсумки можна зробити і щодо колабораціонізму як міжнародного явища, яке не обійшло і Радянський Союз. За підрахунками, в німецьких збройних силах служило до 1 млн. радянських людей, в основному з військовополонених,

та до 300 тис. служили в поліцейських формуваннях. Теза офіційної пропаганди,

про «велику дружбу народів» поєднувалася з масовими депортаціями багатьох народів Північного Кавказу і Криму, німців Поволжя та народу України.

491

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Встановлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, «пом’якшення» ідеологічного режиму не оправдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися щодо прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади,

просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори Гулагу очікували значну частину військовополонених.

З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб,

підозрюваних у зв’язках з організаціями націоналістів: декількома етапами –

100300 членів ОУН–УПА. Загалом цей період став відчутним для західноукраїнських земель, які, об’єднавшись нарешті зі своїми братами на Сході,

опинилися водночас відгородженими від звичайної для них європейської політичної та культурної традицій.

У зв’язку з підготовкою до 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників та 60-річчя Перемоги над нацизмом з’явився цикл публікацій,

присвячений методологічним аспектам дослідження Другої світової війни,

проблемам термінології, а також історичної пам’яті про події воєнної доби.

Зокрема Васильєв В.Ю. в статті «Україна в політиці керівництва СРСР напередодні Другої світової війни» аналізує теоретичні проблеми усвідомлення керівництвом СРСР політики як суспільного феномену, ставлення лідерів компартії до України, особливості політичного курсу в умовах загрози Другої світової війни. Автор підкреслює, що загалом з початку сталінської революції

«згори» (1929 р.) до нападу німецьких військ (22 червня 1941 р.) органами держбезпеки в Україні було арештовано 739910 чол. Тому з початком Другої

492

світової війни лідери комуністичної партії СРСР несподівано для себе зіткнулися з широким спектром настроїв в українському суспільстві, починаючи від радянського патріотизму і закінчуючи соціальною апатією та відвертим антикомунізмом. Республіканські управлінські структури виявилися неготовими до інтеграції до західноукраїнського суспільства в УРСР, а потім і до ефективної організації відсічі німецьким загарбникам. Політика керівництва СРСР в Україні,

спроба «радянізувати» українське суспільство за допомогою соціальної інженерії призвели до протилежних наслідків.

Тому канадський історик Р. Сербин у статті «Велика Вітчизняна війна:

совєтський міф в українських шатах» небезпідставно стверджує, що кожен режим чи кожне суспільство творять міфи собі на користь і витримують їх, поки вони їм служать. З такою метою був створено «совєтський» міф «Великої Вітчизняної війни». Він замінив «Велику Жовтневу революцію» як головний консолідуючий міф «совєтської» держави та об’єднуючий культ «совєтського» народу, і в цьому він був надзвичайно успішний. Водночас канадський історик наголошує, що хоча міф «Великої Вітчизняної війни» сьогодні тішиться заступництвом української влади і широкою популярністю в українському суспільстві, його корисність для будівництва незалежної української держави не доведена. Міф залишає нез’ясованими такі питання, як державний статус України під час Другої світової війни, її тодішнє ставлення до Союзу та інших держав, а «прославляючи війну», «визволення» й «перемогу», він «відволікає» увагу від головного значення війни для України – великої людської трагедії.

У 1997 р. при урядовій комісії України з вивчення діяльності ОУН і УПА була створена робоча група з істориків (керівник професор Станіслав Кульчицький). За 1997–2004 рр. ця робоча група опублікувала 28 видань,

присвячених «білим плямам» історії ОУН–УПА. При цьому увага була приділена трьом війнам, які вела УПА з моменту її створення в 1943 р.: проти радянських партизан (а після 1945 р. – проти радянсько-комуністичної адміністрації), проти німецької окупаційної влади й проти польської Армії Крайової. Публікації робочої групи розвінчують безліч міфів, які існують у проблемі ОУН–УПА

493

(виконання ними функції фашистських наймитів, звірячі масові розправи над мирним населенням і тощо).

Група підкреслила, що зараз, за підсумками проведеної колосальної роботи,

вона не тільки може, а й зобов’язана говорити про Другу світову війну. Група підтримала відкритий лист до вищого керівництва держави від 6 квітня 2005 р., в

якому йде мова про давно назрілу необхідність виробити сучасну, прогресивну концепцію історії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн і ролі в них українського народу, оскільки проблема УПА і ОУН – це тільки один, нехай і виключно важливий, аспект питання. Мета відкритого листа – донести до громадськості правду: суспільство не може йти вперед, якщо його свідомість повернута по суті, назад. Група підкреслила, що вона чекає, перш за все, реакції перших осіб країни.

Питання про визнання ОУН–УПА воюючою стороною і про національне питання – примиренні ветеранів Великої Вітчизняної війни і ветеранів УПА, яке ще не вирішено, хоча вже давно назріло.

Отже визволення України й втрати українського народу в роки війни – це маловивчена проблема. І коли йдеться про визволення українських земель від нацизму, перемогу у Великій Вітчизняній війні, треба пам’ятати, що далеко не все зроблено по встановленню справжньої ціни перемоги.

Український народ в роки Другої світової війни виявив неабиякі потуги в боротьбі з фашизмом, у намаганні вибороти свою державність. Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили у необхідності боротьби за створення незалежної Української держави.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Проаналізуйте сутність «українського питання» в контексті міжнародної політики напередодні та в перші роки Другої світової війни.

494

2.Поясність, за яких обставин відбувалось включення до складу УРСР Західної України, Буковини та Бессарабії.

3.Наскільки адекватними були сподівання лідерів ОУН на відродження української державності за допомогою Німеччини?

4.Які наслідки мала «радянізація» західноукраїнських земель?

5.Охарактеризуйте перебіг у наслідки бойових дій на території України в 1941– 1944 рр.

6.З’ясуйте мету й сутність гітлерівського режиму в Україні.

7.Визначте основні причини поразок Червоної армії в перші місяці війни.

8.Охарактеризуйте перебіг і наслідки бойових дій на території України в 1943– 1944 рр.

9.Охарактеризуйте дії радянських партизан в Україні.

10.Як і з якою метою була створена УПА?

11.Проаналізуйте хід звільнення України від окупантів.

12.Визначте здобутки і втрати України в роки Другої світової війни.

Орієнтовні теми рефератів:

1.Українські землі в експансіоністських планах фашистської Німеччини.

2.«Радянізація» західноукраїнських земель та її наслідки.

3.Антигітлерівська коаліція: союз заради перемоги.

4.Війна втрачених надій: український націоналізм у Другій світовій війні.

5.Ціна перемоги: втрати українців за часи Другої світової війни.

6.Проблема колабораціонізму під час Другої світової війни.

7.Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни.

Література для самостійної роботи:

Архіви окупації. 1941–1944 / Упоряд. Н. Маковська. – К.: Вид. дім «Києво-

Могилянська академія», 2006. – 877 с.

Баран В. Україна: Західні землі: 1939–1941 рр. / В. Баран, В. Токарський. – Львів:

Ін-т українознавства імені І. Крип’якевича, 2009. – 448 с.

495

Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1959. Суспільнополітичний та історико-правовий аналіз: у 2 т кн. / упоряд. І. Г. Білас. – К.: Либідь.

– Військо України, 1994. – Кн. 2. Документи та матеріали. – 344 с.

Боляковська А. В. Іноземні військові формування у зброїних силах Німеччини (1939-1945 рр.): монографія / А. В. Боляковський. – Львів: Вид-во Львів, політехнік, 2013. – 878 с.

Вєдєнєєв Д. В. Україна у Другій світовій війні: деякі питання теорії, методології й суспільних рефлексій / Д. В. Вєдєнєєв, О.С. Лисенко // Укр. іст. журн. – 2010. – № 3.

Відображення волинської трагедії в історичній пам’яті польського й українського народів: монографія. – К.: ДП НВЦ» Пріорітети».ю 2013. – 292 с.

Вронська Т. В. Тюрми в нацистській карально – репресивній системі на окупованій території України / Т. В. Вронська, О. Є. Лисенко // Укр. Іст.журн. – 2013. – №1. – с. 92-105.

Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945) / В.А. Гриневич. – К., 2007. – 348 с.

Гогун А. Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования. Малоизученные страницы истории. 1941–1944 / А. Гогун. – Центрополиграф, 2008. –476 с.

Киричук Ю. Український національний рух 40–50 років ХХ століття: ідеологія та практика / Ю. Киричук. – Львів: Добра справа, 2003. – 463 с.

Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945) / М.В. Коваль. – К.: Наукова думка, 1999. – 376 с.

Левітас Ф. Друга світова війна: український вимір / Ф. Левітас. – К., 2011. – 272 с.

Лозицький В.С. До питання про загальну чисельність партизанів УРСР у роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) В.С. Лозицький // Укр. іст. журн. – 2011. – № 6. – С. 152-171.

Мотика Г. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько – український конфлікт 1943-1947 / Г. Мотика. – К.: ДУХ і ЛІТЕРА, 2013. – 360 с.

496

Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: колективна монографія / відп. ред. В.С. Кульчицький. – К., 2005. – 495 с.

Патриляк І.К. Україна в роки Другої світової війни. Спроба нового конституційного погляду / І.К. Патриляк, М.А. Боровик. – К.: Меланіка, 2010. – 590 с.

Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: історичні нариси / відп. ред.

В.А. Смолій. – К.: Наукова думка, 2002. – 413 с.

Трагедія українсько-польского протистояння на Волині 1938-1944: Володимиро – Волинський район / Упор.та авт.колект. І. Пущук. Луцьк: Твердиня, 2011. – 420 с.

Слюсаренко А.Г. Україна в роки Другої світової війни: навч. посіб. для студ. іст.

фак-тів / А.Г. Слюсаренко, І.К. Патриляк, М.А. Боровик. – К.; Ніжин: Меланіка. 2009. – 446 с.

Тема 12. Криза тоталітарної системи. Ідейна та громадська боротьба за державну незалежність

Історія України цього періоду характеризується складними і суперечливими процесами. Чітко виділяються чотири етапи, які мали різне змістовне навантаження: 1. 1945–1953 – посилення сталінського тоталітарного режиму; 2. 1953–1964 – соціальні зміни та економічні перетворення доби хрущовської

«відлиги» і водночас неухильне дотримування М. Хрущовим притаманних сталінському режиму силових, командних і злочинних методів керівництва;

3.1964–1985 – застій і криза радянського суспільства (так звана «брежнєвщина»);

4.1985–1991 – період перебудови, активізації суспільно-політичного життя в Україні, логічним результатом якого стало проголошення незалежної Української держави.

Лекція № 16. Україна в повоєнний період. Криза тоталітарної системи.

Боротьба за державну незалежність

1.Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945–1953 рр.).

2.«Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

497

3.Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

4.Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

5.Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – початок 1980-х рр.).

6.Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985– 1991 рр.).

1.Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945–1953 рр.).

Територіальні зміни в Україні після Другої світової війни. 9 вересня

1944 р. відбулося укладення між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина українських земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частини Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі. Таким чином сталінське керівництво намагалося підтримати прорадянський польський уряд та змінити негативне ставлення польського населення до радянської влади, спричинене подіями 1939 р.

16 серпня 1945 р. здійснюється доповнення до Люблінської угоди за рахунок встановлення радянсько-польського кордону по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км.

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» –

насильницьке виселення українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель,

що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалась мета: асимілювати українців; ліквідувати бази діяльності ОУН–УПА.

В 1951 р. завершується процес українсько-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристонополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрики Дрогобицького району).

За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945р.

Закарпатська Україна возз’єднулася у складі Радянського Союзу.

498

10 лютого 1947 р. здійснюється підписання радянсько-румунського договору,

за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).

Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після світової війни, мали для неї такі наслідки:

остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством;

збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал;

об’єднання всіх етнічних українських земель відбулося уперше у складі однієї держави.

УРСР – співзасновниця Організації Об’єднаних Націй. 26 червня 1945 р.

на конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско (США) делегація УРСР, як і представники інших 49 держав-засновниць, підписала Статут нової міжнародної організації. Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету.

Входження УРСР до складу країн-засновників ООН, активна робота української делегації на конференції в Сан-Франциско спонукали керівництво ООН і деяких західних держав на деякий час поставитися до УРСР як до повноправного учасника міжнародних відносин. До складу делегації входили 12 осіб на чолі з Д. Мануїльським. Характерно, що значну частину делегації від УРСР становили вчені (віце-президент АН УРСР академік О. Палладін, члени-кореспонденти АН УРСР П. Погребняк і М. Петровський, доктор геологічних наук В. Бондарчук).

Проте, зрештою, західні держави почали скептично ставитися до можливості УРСР самостійно реалізовувати своє конституційне право на представництво в міжнародних відносинах, що зумовило незначну зацікавленість у дипломатичній діяльності УРСР.

З іншого боку, Кремль не дозволяв УРСР здійснювати самостійну зовнішню політику, встановлювати безпосередні відносини з іноземними державами,

обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, як це передбачалось поправками до Конституції. За умов залежності від Москви

499

практична діяльність української радянської дипломатії на міжнародній арені була спрямована на обслуговування загальносоюзних, а не національних інтересів України. Фактично своєї незалежної зовнішньої політики Україна не мала.

Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.

Відбудова промисловості. За роки Другої світової війни економіка України зазнала жахливих втрат. У руїнах лежали 714 міст та селищ, 28 тис. сіл, понад

16 тис. промислових підприємств, 10 млн. осіб залишились без житла. Не вистачало продовольства, яке у містах розподілялось за картковою системою, та промислових товарів повсякденного вжитку.

Відбудова народного господарства України почалось ще у 1943 р., як тільки перші міста та села були звільнені від німецьких загарбників. Основні матеріальні та людські ресурси було спрямовано на відбудову важкої промисловості та транспорту. Відновлення економічного потенціалу, зруйнованого війною, набуло масового характеру з прийняттям Верховною Радою УРСР у серпні 1946 р. плану

IV п’ятирічки. Ним передбачалось виділення 65 млрд. крб. капітальних вкладень

(більше, ніж у двох попередніх п’ятирічках) на відновлення і розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту. До України прямували значні засоби, а

також частина машин і устаткування, технологічних ліній і сировини, що вивозилися з Німеччини як репарації. Початки відбудови, передусім у промисловості, супроводжувалися проблемою забезпечення робочою силою.

Нестачу трудових ресурсів мала компенсувати демобілізація. За три повоєнні роки в Україну повернулося 22 млн. солдатів і офіцерів. Вони мали велике економічне та соціальне значення. Певний час використовували примусову працю військовополонених, радянських в’язнів ГУЛАГу. Крім того, застосовували трудову мобілізацію, зокрема оргнабір сільських трудовиків. Важливе місце займало залучення патріотичного руху комсомольців і молоді на відбудову донецьких шахт, металургійних заводів.

На відновлення діяльності Дніпровської гідроелектростанції були кинуті величезні республіканські і союзні ресурси. Відбудові Дніпрогесу надавали допомогу 120 підприємств СРСР, працювали робітники з усіх областей України.

500