Методичка по истории

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією: 1) русофіли («общество

Духновича») вважали русинів частиною єдиного російського народу;

2) «мад’ярони» доводили, що карпатороси – це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини; 3) народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мад’яронами», вимагали автономії Закарпаття; 4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини,

визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Українське питання в Закарпатті стало центром європейської політики, за альтернативне його

чехословацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня

1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А. Волошин.

Волошин Августин (1874–1945) – визначний український громадсько-

політичний і державний діяч, президент Карпатської України. Народився у с. Каленичі Міжгірського району Закарпатської області у сім’ї священика.

Закінчив Ужгородську гімназію, навчався в богословській семінарії в Ужгороді,

на теологічному факультеті Будапештського університету. З листопада 1897 р.

– викладач, у 1912–1938 рр. – директор учительської семінарії в Ужгороді.

Редагував єдину українську газету «Наука», з 1925 р. – «Свобода». Був одним із засновників Руської Народної Ради (1918), потім Головою Центральної Руської Народної Ради. У 1922 р. виступив одним з організаторів Християнсько-

Народної Партії. У жовтні 1938 р. – державний секретар автономного уряду Карпатської України, створеного внаслідок міжнародних подій та під тиском

461

українських політичних сил Закарпаття, а невдовзі – прем’єр-міністр. Після проголошення у березні 1939 р. незалежності Карпатської України був обраний її президентом. Після поразки військ Карпатської України від Угорської армії емігрував до Чехословаччини, де працював в Українському Вільному університеті,

будучи деякий час його ректором. У травні 1945 р. заарештований радянською розвідкою і вивезений до СРСР. Страчений у Лефортівській тюрмі (Москва).

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-

італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве,

Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста. Розпочалася українізація освіти й державних установ, були заборонені всі партії, крім урядової – Українського Національного об’єднання (УНО). 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула до 90% голосів.

15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барвами державного прапору – синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони –

«Карпатської Січі». Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україн., 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалежність.

20–30-ті роки ХХ ст. були складними й трагічними у політичній історії України. У Східній Україні, де існувала УСРР, відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями,

трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передбачала демократії та свободи, українська державність була лише формальною.

462

Західноукраїнські землі, перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.

Тим часом згущувалися хмари Другої світової війни. Україну чекали ще трагічніші події.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Яким було положення радянської України на початку 1920-х років?

2.Укажіть, коли розпочався і здійснювався перехід до нової економічної політики в УСРР. З’ясуйте її сутність, мету і специфіку.

3.Назвіть характерні ознаки непу в промисловості та сільському господарстві.

4.Проаналізуйте причини згортання нової економічної політики.

5.Поясніть, чому наприкінці 20-х рр. ХХ ст. радянське керівництво повернулося до політики форсованого соціалістичного будівництва. Здійснення яких економічних перетворень воно передбачало?

6.На яких засадах у 20-ті роки формувався політичний устрій УСРР? Які політичні наслідки входження України до СРСР?

7.Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

8.У чому сутність більшовицької політики коренізації в Україні?

9.Назвіть соціально-політичні наслідки для України форсованої індустріалізації і насильницької колективізації.

10.Обґрунтуйте, чи є голод в Україні в 1932–1933 рр. геноцидом.

11.Охарактеризуйте ідейно-політичну боротьбу в 20–30-ті роки.

12.Опишіть становлення тоталітарного режиму в Україні.

13.У чому полягала роль репресивних органів у тоталітарному режимі в 20–30-ті роки?

14.Охарактеризуйте національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у

20–30-ті роки.

15.Проаналізуйте політичну спрямованість політичних партій Західної України.

463

Орієнтовні теми рефератів:

1.Українське Відродження 20-х років. Політика українізації та коренізації.

2.«Націонал-комунізм»: теорія та практика.

3.Посилення ролі репресивних органів у політичному житті.

4.Політика у сфері культури в 30-ті роки.

5.Створення ОУН. Тактика терору та її наслідки.

6.Харків – столиця радянської України.

Література для самостійної роботи:

Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: Суспільно-

політичний та історико-правовий аналіз: у 2 т. / І. Г. Білас. – К.: Либідь, 1994. –

Кн. 1. – 428 с.; Кн. 2. – 685 с.

Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917– 1941 рр.): джерелознавство дослідження / С. І. Білоконь. – К.: НАН України, Ін-т

історії України., 1999. – 447 с.

Васюта І. К. Політична історія Західної України (1918–1939 рр.) / І. К. Васюта. –

Л.: Каменяр, 2006. – 314 с.

Веденєєв Д. В. Заручниця глобального протистояння: Трагедія Великого голоду

1932-1933 рр. в Україні у контексті «Холодної війни» (1945-1991 рр.) / Д. В.

Веденеєєв, В. Д. бутков. – К.: Дорадо – Друк, 2013. – 232 с.

Гетьманчук М. П. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-

польських відносинах міжвоєнного періоду (1918–1939 рр.): монографія / М.

П. Гетьманчук. – Львів: Вид-во Нац. ун-ту «Львівська політехніка», 2008. – 432 с.

Гордуновський О. М. Український хліб і його реалізація в ХІХ-на початку ХХ ст..:

нариси з історії та економіки / О. М. Гордуновський, О. І. Гуржій, О. М Реєнт,відп.

ред. В. А. Смолій. – К.: ін-т іст. Укр НАНУ, 2013. – 435 с.

Гриневич Л. Голод 1928-1929 рр. у радянській Україні / Л. Гриневич. Відп. ред.. С.

Кульчицький, - К.: ін-т іст. Укр. НАНУ, 2013. – 435с.

Дорошко М. С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (1917– 1938 рр.): монографія / М. С. Дорошко. – К.: Ніка-Центр, 2008. – 368 с.

464

Калініченко В. В. Селянське господарство України в період непу: іст.-екон. дослідження / В. В. Калініченко. – Х.: Основа, 1997. – 400 c.

Кентій А. В. Нариси історії організації українських націоналістів (1929–1941 рр.) / А. В. Кентій.– К.: НАН України, Ін-т історії України, 1998. – 200 с.

Колесник В. Ф. Історіографія нової економічної політики в Українській СРР / В. Ф. Колесник, В.П. Коцур, Г.Г. Коцур. – К.: Хрещатик, 2002. – 176 с.

Кондратюк К. К. Сучасна національна історіографія новітньої історії України (1914-2000 рр.): навч. Посібник для вузів / К. К. Кондратюк, О. М. Суховій. – Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2010. – 261 с.

Кульчицький С. В. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення / С. В. Кульчицький. – К.: Наш час, 2007. – 424 с.

Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928) / С. В. Кульчицький. – К.: Основи, 1996. – 396 с.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) / С. В. Кульчицький.

– К.: Альтернативи, 1999. – Т. 11. – 336 с. (серія «Україна крізь віки»: у 15 т.).

Кульчицкий С. В. Сталінський «Сокрушительній удар» 1932-1933 / С. В. Кульчицкий. – К.: Темпора, 2013. – 316 с.

Кульчицкий С. Український голодомор в контексті політики Кремля початку 1930- х рр.. / С. Кульчицкий. – К.: Ін-т іст. Укр. НАНУ, 2013. – 208 с.

Кульчицкий С. В. Український голодомор у контексті сталінської «революції» згори / С. В. Кульчицкий // Укр. Іст. журн. – 2013. - №6. – с. 18-44.

Литвин В. М. Україна: міжвоєнна доба (1921–1938) / В. М. Литвин. – К.: Альтернативи, 2003. – 511 с.

Марочко В. І. Репресовані педагоги України: Жертви політичного терору (1929– 1941) / В. І. Марочко, Г. Хілліг; Ін-т історії України НАН України, Марбурзький ун-т (Німеччина). – К.: Науковий світ, 2003. – 302 с.

Назарова К. В. Історія України (1917-1939рр.): навч.-методич. посібн. / К. В.

Назарова. Миколаїв: ФОН Щвець В. Д., 2013. – 172 с.

Наймарк Н. М. Геноциди Сталіна / пер. з англ. В. Старка / Н. М. Наймарк. – К.: ВД «Києво – Могилянська академія», 2011. – 135 с.

465

Папахін Г. В. Неопубліковані сталінські директиви листопада 1932 р.: кремль і «чорна дошка» // Г. В. Папакін // Укр.іст.журн. – 2013. - № 6. – с. 45-57.

Рябченко О. Студенти радянської України 1920-1930-х років: практика повсякденного та конфлікти ідентифікації / О. Рябченко. – Х.: ХНАМГ, 2012. – 456 с.

Смирнов В.М. Суспільно-політичні та економічні перетворення в українському селі в період нової економічної політики / В.М. Смирнов. – Х.: Майдан, 2002. – 304 с.

Терлецька І. В. Сучасна українська і російська історіографія сталінізму: монографія / І. В. Терлецька. – К.: КНТЕУ, 2013. – 390 с.

Українсье радянське суспільство 30-х рр..: нариси повсякденного життя / Відп. рд. С. В. Кульчицкий; Головн.ред. В. А. Смолів. – К.: Ін-т іст. Укр НАНУ, 2012. – 785 с.

Хрестоматія Голодомору: джерела з історії голоду 1932-1933рр. в Україні / Упорядн. Та ред.. Б Клід, О. Мотиль. Едионтон, Торонто: Вид-во Канадського інституту українських студій, 2012. – 386 с.

Шитюк М. М. голодомор 1932-1933 років в Україні в сучасній історіографії (19862009 роки) М. М. Шитюк, К. В. Назарова. – Миколаїв, 2012. 228 с.

466

Тема 11. Україна і Друга світова війна (1939–1945 рр.).

Друга світова війна – одна з найтрагічніших подій в історії людства.

Почавшись 1 вересня 1939 р., вона тривала довгих 6 років. У неї було втягнуто 61

державу, де проживало 80% всього людства. Воєнні дії велися на території 40

держав, воювали понад 110 млн. осіб.

Україна найбільше постраждала з воюючих країн. Матеріальні збитки,

завдані їй, становили 285 млрд. крб. у довоєнному обчисленні. Без житла залишилося майже 10 млн. осіб. На фронтах війни загинуло 3 млн. українців. Ще більшими були жертви мирного населення. Загалом, у роки війни загинув кожний шостий українець. більше 2 млн. осіб було вивезено в Німеччину. 3,5 млн.

евакуйовано. Війна обійшлася Україні 14-мільйонними демографічними втратами.

Історична доля розпорядилася так, що українцям довелося воювати у складі різних армій по обидві боки лінії фронту, сотням тисяч із них – одночасно проти найголовніших воюючих сторін.

Лекція 15. Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни.

1.«Українське питання» в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни.

2.Україна в перші роки Другої світової війни.

3.Політичні процеси в Україні в період німецької окупації.

4.Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни та її політичні наслідки для України.

1.Українське питання в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни.

Україна в планах нацистського керівництва. Напередодні Другої світової

війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини,

467

Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності.

Роз’єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав – учасниць Другої світової війни,

робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність.

Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав.

СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості , приєднати нові. Англія,

Франція, частково – США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для «раціонального їх використання». Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення

(вересень 1938 р.)Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закордонних справ Франції 15 грудня 1938 р.: «Що стосується України,

то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена – створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку… В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах:

468

проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні,

у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв’язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня – «План Вайс» (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.

Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі.

У цей же час значно активізувалися ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили,

очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини. У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10

лютого 1940 р. прихильники С. Бандери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН–Р (революціонери) або ОУН–Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУН–М (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність.

Пізніше, у березні 1941 р. ОУН–Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну

469

об’єднану Українську державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН,

як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 р., були «направлені на переконання німецького уряду… офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини».

Ужу після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а

потім розпочати формування «незалежного українського об’єднання». 10 вересня

1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «простору на 4

держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 р. була протокольно представлена організаційна структура економічного розділу плану «Барбаросса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.

В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Рейхсмаршал Геринг

470