Методичка по истории

Рюриковичів, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно,

що згодом він набув значення національного державного символу.

Тризуб зустрічається на монетах князя Володимира. З деякими відмінностями він був зображений на монетах Святополка та Ярослава Мудрого.

Цілком подібний до цього знак зафіксовано на цеглині, добутій із руїн Десятинної церкви. М. Грушевський визнає тризуб за знак Київської держави. На думку деяких істориків, тризуб запозичений з Візантії. Утворився він з літер грецької азбуки, які складають титул монарха. З часом, зазнавши певних змін, він став геральдичною емблемою, що дає підстави вважати його державним гербом.

Матеріальних пам’яток щодо прапора Києворуської держави не зафіксовано.

Проте деякі відомості з питань прапорництва присутні в тогочасних писемних і мистецьких творах. На зламі ХІІІ і XIV ст. з’явились чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найпоширенішим кольором був червоний. Використовували також білий та блакитний, рідше – жовтий кольори.

Прапор Руської землі був переважно червоний із золотим тризубом – двозубом.

Одним з найхарактерніших виявів політичної культури Київської Русі було запровадження правових норм у врегулюванні внутрідержавного життя. Тодішній звід законів, своєрідний правовий кодекс «Руська правда», яку історики,

правознавці схильні вважати своєрідною протоконституцією, що регламентувала політичні, економічні, морально-етичні, родинні відносини на етапі переходу від патріархально-общинного ладу до феодалізму. Базуючись на звичаєвому праві,

вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. «Руська правда» передбачала не тільки відповідальність, але й права громадян, регулювала систему правосуддя і покарань за злочини. Поставши з правової традиції русичів, бо ще за Олега вони мали свої закони, «Руська правда» постійно вдосконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми та закони.

Отже, основними рисами політичного життя, які утвердилися в першій половині І тис. і значною мірою визначили політичну культуру сучасної України,

є схильність нації до народовладдя, до республіканської форми державного

111

правління, традиція федеративного державного устрою, підкорення політики нормам християнської моралі, гуманізм і соціальна справедливість як вищі принципи державної діяльності.

4. Історичне значення Київської Русі.

Київська Русь відігравала велику роль в українській та світовій історії:

вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну державну організацію;

прискорила політичний, економічний, культурний розвиток східних слов’ян;

захистила східнослов’янські землі від нападів іноземних держав і кочовиків (Польщі, Угорщини, Візантії, варягів, печенігів, половців);

підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Простежте динаміку розвитку політичного устрою в Київській державі.

2.Як вплинуло на політичне життя Київської Русі запровадження християнства?

3.Які політичні причини зумовили ослаблення Київської держави?

4.Проаналізуйте аргументацію прихильників і противників концепції єдиної давньоруської народності.

5.Які міжнародні зв’язки і яке значення в історії Європи мала Київська Русь?

6.Визначте історичне значення Київської Русі.

Орієнтовні теми рефератів:

1.Соціальна структура населення Київської Русі.

2.Питання про давньоруську народність і формування східнослов’янських народностей.

3.Система політичної влади в Київській Русі.

112

4. Проблема історичної спадщини Київської Русі.

Література для самостійної роботи:

Бєлов О. Український тризуб: історія дослідження та історичний ре конструкт / О. Бєлов, Г. Шаповалов. – К., 2008.

Брайчевський М. Вибране / Упоряд. Ю. Кухарчук. – К., 2009. – Т. 1. Суспільнополітичні рухи в Київській Русі: Історична думка в Київській Русі; Т. 2. Хазарія і Русь. Аскольд – цар Київський.

Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація / М. Ю. Відейко. – К.: Наш час, 2008. – 158 с.

Відейко М. Ю. Україна: від Трипілля до антів / М. Ю. Відейко. – К.: КВІЦ, 2008. – 278 с.

Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу / М. Ю. Відейко. – К.: Наш час, 2007.

– 296 с.

Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі / М. Ф. Котляр. – К., 2008.

Ричка В. М. Знаки влади: організація та форми репрезентації верховної влади у Київській Русі / В. М. Ричка // Укр. іст. журн. – 2009. – № 1.

Ричка В. Володимир Святий і історичній памяті / В. Ричка. – К.: Скіф, 2012. – 208 с.

Ричка В. М. Візантійські походи київських князів історичній пам’яті східного слов’янства / В. М. Ричка // укр.. іс. Журн. – 1012. - №4. – с. 4-20.

Сойер П. Эпоха викингов / Пер. с англ. А. П. Сенина. – СПб., 2008.

Толочко П. Лытописи Киъвськоъ Русы / П. Толочко. – К., 1994.

Федака С. Д. Політична історія України-Руси: доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.) / С. Д. Федака. – Ужгород, 2000.

Хазары: евреи и славяне / Редкол. В. Петрухин и др. – М., 2005.

113

Лекція № 4. Причини роздроблення Київської Русі

1.Державні утворення Середнього Подніпров’я й втрата між ними соціально-

економічних і політичних зв’язків.

2.Вплив на роздроблення Київської держави монголо-татарської навали.

3.Галицько-Волинська держава і початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.

4.Припинення існування Галицько-Волинського князівства.

1.Державні утворення Середнього Подніпров’я й повна втрата між ними соціально-економічних і політичних зв’язків.

Початок феодальної роздробленості. Ще за життя Ярослав Мудрий поділив державу між своїми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава й після смерті Володимира Великого). Старший – Ізяслав – почав княжити у Києві,

Святослав – у Чернігові, Всеволод – у Переяславі, Ігор – на Волині, а В’ячеслав – у Смоленську. Внукові Ростиславу була віддана Галицька земля. Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці.

В ХІІ–ХІІІ ст. на землях східних слов’ян відбуваються два процеси. З одного боку має місце постійне дроблення князівств. Кількість їх зростає з 15 у середині ХІІ ст. до 50 в середині ХІІІ ст. і сягає майже 250 у XIV ст. Серед них в Україні виділяються такі, що претендують називатися Великими: Київське, Чернігівське,

Галицьке, Волинське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белтзьке, Бузьке.

З іншого боку, в ХІІ–ХІІІ ст., майже 100 років, триває укріплення і розвиток кожної з нових земель-князівств, складаються умови для нового об’єднання українських земель.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння – вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в державному устрої Русі, а саме до децентралізації системи управління. Київський

114

князь втратив контроль над удільними князівствами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князівств. Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну. Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель. Цей період поліцентризації Київської Русі продовжувався до монголо-

татарської навали 1239–1241 рр.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, бо:

по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і

політична єдність Русі втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони,

єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними були об’єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолідації Київської держави.

Особливо за часів правління Володимира Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава (1125–1132) було вжито відчайдушних заходів, щоб на новій основі згуртувати Київське, Волинське, Турово-Пінське, Переяславське, Смоленське,

Новгородське, Мінське, Полоцьке, Галицьке та Чернігівське князівства; зміцнити міжнародний авторитет Київської Русі шляхом одруження дочок з датським принцом, норвезьким та угорським королями, візантійським царевичем, синів – на польській т моравській принцесах.

Вживалися заходи, щоб розгромити половців, зміцнити становище Києва як координатора політичного життя удільних князівств.

Проте період відродження потужної, єдиної держави був недовгим. Після смерті Мстислава Великого (1132) міжкнязівські стосунки ускладнилися, ставали некерованими та неконтрольованими, з новою силою спалахнула безперервна княжа ворожнеча. Давньоруська держава назавжди зникає як єдине політичне ціле.

Йде активний процес її розпаду на цілком самостійні князівства. Яскравим

115

свідоцтвом цьому стало відділення в 1137 р. від Київської Русі Новгорода.

Незабаром його приклад наслідували й інші князівства.

Розпад Київської Русі. Найбільшим феодальним князівством на території України було Київське. Воно розташувалося на багатих землях Середнього Подніпров’я і налічувало 45 міст і безліч інших населених пунктів. Найбільшими містами князівства були Київ, Канів, Черкаси, Овруч, Житомир і Чорнобиль. Київ залишався політичним та економічним центром князівства й одним з найбільших міст Європи. Населення Києва досягало 50 тис. чоловік, тут знаходилися потужна фортеця, княжий двір, адміністративні будівлі, подвір’я місцевої знаті. Крім того,

Київ залишався церковним і ремісничим центром усіх руських земель. У місті знаходилися резиденція митрополита, багато храмів і монастирів, найбільша на Русі Києво-Печерська лавра.

На півдні територія Київського князівства межувала із землями половців, які здійснювали часті набіги на Русь. Київські князі були вимушені постійно піклуватися про захист своїх південних рубежів.

Київ продовжував грати роль центру руських земель, і боротьба за місто між численними князями не припинялася. У період між 1146 і 1246 рр. Київ 47 разів переходив із рук в руки, й у ньому по черзі правили 24 князі. Один князь правив у Києві 7 раз, п’ятеро – по 3 рази, 35 князювань були однорічними. Боротьбу за Київ вели Юрій Долгорукий із Суздаля, Всеволод Ольгович – з Чернігова, Ізяслав

– з Переяслава та ін.

На лівому березі Дніпра з центром у давньому Чернігові розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було одним із найбільших і могутніх на українських землях. Князівство займало території північно-східної України,

південно-східної Білорусі та західної Росії. У ХІІ ст. з його складу виділилося Новгород-Сіверське князівство.

Традиційно на цих землях правили нащадки Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Тут розташувалися 46 староруських міст, найбільшими з яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Ніжин, Прилуки, Рильськ,

116

Остер. Князівство мало достатньо розвинене землеробство і ремісниче виробництво.

Страждаючи від постійних набігів половців, чернігівські та новгород-

сіверські князі були змушені здійснювати часті походи у степ. Не всі вони закінчувалися вдало. Літопис зберігає розповідь про похід до половців у 1185 р.

новгород-сіверського князя Ігоря, який був розбитий кочовиками і навіть потрапив до них у полон. Ця історична подія лягла в основу відомого староруського літературного твору «Слову о полку Ігоревім».

Значним було Переяславське князівство, що знаходилося на лівому березі Дніпра нижче Києва. Воно налічувало 25 міст із центром у Переяславі. Тут успішно розвивалися землеробство, ремесла та різні промисли. Проте головною проблемою князівства була боротьба з половцями, з територією яких Переяславське князівство мало досить протяжний кордон на сході та півдні.

На території південно-західних областей сучасної України виділялися Галицьке і Волинське князівства. Головними містами Волинського князівства були Володимир-Волинський, Любомль (сучасний польський Люблін), Кам’янець,

Луцьк, Кременець, Холм. У Галицькому князівстві виділялися міста Галич,

Перемишль, Звенигород, Теребовля. Коли в 1199 р. обидва князівства були об’єднані під владою Романа Мстиславовича, нащадка Володимира Мономаха,

який зумів приєднати до них київське князівство, дехто з сучасників думав про наступ нового етапу відтворення колишньої території Київської Русі. Проте ця ідея не здійснилася, оскільки не була підтримана іншими удільними князями,

особливо східної Русі.

У зв’язку з цим занепад руських земель став незворотнім.

Ці несприятливі обставини в історичному житті Київської Русі були використані ордами Чингізхана, які нанесли їй смертельного удару.

2. Вплив на роздроблення Київської держави монголо-татарської навали.

Перше зіткнення з монголо-татарами. ХІІІ вік є важливим рубежем в історії України й усієї Європи. Це пов’язано з татаро-монгольськими

117

завоюваннями, що мали серйозні наслідки для долі народів Азії та Східної Європи.

На Русі монголів називали татарами, звідси з’явився термін «монголо-татари».

У безкрайніх степах далекої Монголії наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст.

сформувалася потужна держава на чолі з полководцем Темучином, який у 1206 р.

прийняв ім’я Чингізхана. Монголи вели постійні загарбницькі війни, їм удалося підкорити Китай, Середню Азію і Закавказзя. Особливостями монгольської армії були добра військова організація: десятки об’єднані в сотні, сотні у тисячі, десять тисяч складали тумен («тьму»); основа війська – кіннота, що поділялася на важку,

середню й легку; використання різноманітної військової техніки при облозі фортець (озброєні великими луками, списами, шаблями); продумана військова тактика: після наступу легкої кінноти – відступ, заманювання в пастку, оточення і знищення противника; сувора дисципліна: за втечу одного з поля бою страчували десяток, за втечу десятка – сотню.

Руські князі вперше зіткнулися з монгольськими військами у 1223 р. Коли монголи завдали поразки половцям на Дону, князівський з’їзд вирішив виступити спільно з половцями проти монголів. У битві на річці Калка (31 травня 1223 р.)

руське військо зазнало страшної поразки. У цій битві руські князі діяли вкрай не узгоджено. Першим раптово атакував монголо-татар галицький князь Мстислав Удатний. Його підтримали половецькі полки, але решта руського війська залишилася стояти на місці. Під час відчайдушної сутички з монголами половці почали відступати, зім’явши при цьому руські дружини. Побачивши поразку Мстислава Удатного, київський князь Мстислав Романович і чернігівський – Мстислав Святославич стали укріпленим табором на березі річки. Але їх дружини були оточені монголами. Велика частина руських воїнів була знищена, обидва князі були захоплені в полон і знищені.

Розбивши руських на річці Калці, монголо-татари не зважилися відносно слабими силами рушити углиб країни і відступили на схід. Вони зникли також раптово, як і з’явились. Русь зітхнула з полегшенням, але, як виявилося,

ненадовго.

118

Похід хана Батия. У 1237 р. похід на Русь очолив онук Чингізхана Батий;

було спустошено Північно-Східну Русь (Рязань, Володимир, Москва, Твер).

Восени 1238 р. монголо-татари відійшли у степ, де відпочили від важкого походу і поповнили свої ряди.

Навесні 1239 р. Батий почав новий наступ, цього разу його метою були південноруські князівства. На території сучасної України монголо-татари вперше з’явилися під Переяславом. Спроби русичів відбити натиск орди не вдалося, місто було зруйноване і спалене. Наступною жертвою монголів став древній Чернігів.

Ослаблена в боях орда не ризикнула відразу рушити на Київ і знову відкотилася в степ.

Тільки восени 1240 р. величезне військо хана Батия підійшло до Києва.

Обороною міста керував воєвода Дмитро Єйкович, ставленик Данила Галицького,

людина хоробра й обізнана у військовій справі. Кияни відмовилися здати місто без бою. Облога Києва тривала, за деякими джерелами, понад десять тижнів.

проте сили були нерівними, і місто майже повністю було зруйноване, а населення зменшилося з 50-60 тисяч до 2 тисяч чоловік

На початку 1241 р. хан Батий рушив на західно-українські землі – Волинь і Галичину. Багато міст не чинили опору монголо-татарам і не були зруйновані.

Героїчно билися проти загарбників Володимир і Звенигород, але обидва ці міста були взяті й зруйновані, причому Звенигород так ніколи і не відродився. Були захоплені і зруйновані міста Колодяжин, Кам’янець, Ізяслав, Галич. Кілька міст-

фортець (Данилів, Кременець, Холм) відбили атаки.

Навесні 1241 р. монголо-татари вдерлися в Польщу, Угорщину, Чехію. Тут у

1242 р. в битві під Оломоуцем вони зазнали поразки від об’єднаних сил західноєвропейських лицарів, і були вимушені повернути на південь. Монголо-

татарська кіннота дійшла до узбережжя Адріатичного моря і тільки після цього повернула назад, на схід. Завойовники осіли у степах нижньої Волги й організували тут свою державу – Золоту Орду з центром у місті – Сарай-Бату. За площею вона була однією з найбільших держав Середньовіччя, простягнувшись від Іртиша в Сибіру до нижньої течії Дунаю.

119

Особливості залежності українських князівств від Золотої Орди.

Наслідки золотоординського панування. Батий сконцентрував зусилля на розбудові держави та освоєнні територій. Він сформував державний апарат,

потужну мережу фіскальних органів, податкову систему, розпочав карбування монети, встановив регулярний поштовий зв’язок між регіонами.

Руські князівства потрапили в залежність від Золотої Орди, хоча й не входили до її складу. Іноземне ярмо на руських землях проявилося у таких сферах:

економічна: данина становила десятину майна та продуктів, а якщо родина не могла розрахуватися, то данину сплачували людьми. Збирали данину монгольські урядовці, найвищого з яких називали баскаком;

політична: підтримання перманентної військової загрози. З другої половини 40-х років ХІІІ ст. два темники (військові начальники, які командували десятитисячними військами) постійно нагадували місцевим князям і населенню про можливість каральних акцій в разі непокори; децентралізація території Русі,

спричинену феодальними війнами попередньої війни; підтримання відмінностей в політичному устрої українських земель і толерантне ставлення до православної церкви;

військова: князі делегували до монгольського війська воїнів та брали участь у походах;

адміністративна: руські землі були поділені на улуси між підлеглими Батиєві меншими ханами. Переяславська земля деякий час узагалі не мала свого князя.

Особливості монголського панування в Галицько-Волинському князівстві:

князівство не ділилося на улуси;

не було намісників-баскаків;

правили власні князі;

не сплачували данину, лише мусило надавати військо для монгольських походів.

120