Методичка по истории

законодавчої влади: Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад депутатів. Багато яких з цих документів видано друком в спеціальних збірниках.

Важливе значення має радянська періодична преса, яка поділялася на партійну,

органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо.

Значна категорія документів перебувала в спецсховищах, у закритих фондах архівів і бібліотеках. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років, про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву,

справи політв’язнів тощо. В радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічно об’єктивного висвітлення історичного процесу залучаються і ці, раніш недосяжні,

джерела.

Працюючи над історичними документами і матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності, що дуже важливо; ставитися до них критично,

використовуючи численні публікації джерел, здійснені як у дореволюційний час,

так і радянськими вченими.

Історіографія політичної історії України. Посилення інтересу до історії України, створення багатьох творів про рідну минувшину були одним із проявів національно-культурного відродження, яке розпочалося в Україні наприкінці

XVIII – в першій половині ХІХ ст. Саме в цей час розгорнулося збирання і публікації пам’яток народної творчості, видання журналів і альманахів,

розвивалася українська літературна мова, відбувалося становлення нової української літератури.

Усі ці процеси вплинули і на розвиток історичних знань та історичної думки.

Широко розгорнулося збирання й публікація джерел і пам’яток історичної думки,

стали створюватися й діяти історичні товариства й установи, з’явилися узагальнюючі праці з історії України.

Відлік політичної історії України починається від «Історії Русів» – історично-

політичного трактату невідомого автора кінця XVIII ст.4 Це перша політична історія України. Саме як політичний памфлет «Історія Русів» відіграла значну

4 Історія Русів / Пер. І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – 319 с.

41

роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце як твір, що не лише висловив у концентрованій політичній формі політичні погляди попередньої доби та сучасного автора, а й в значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців. Весь виклад історії України невідомий автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі право українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія Русів» уся пройнята ідеєю українського патріотизму.

Утверджуючи патріотичний пафос «Історії Русів» в середині ХІХ століття вагомий внесок до політичної історії України зробив М. І. Костомаров (1817– 1895)5. Один із фундаторів новітньої української політології, засновник Кирило-

Мефодіївського товариства залишив величезну наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Був прихильником самостійності класової української нації,

окремішності української політичної історії. М. І. Костомаров – співець волелюбного демократичного руху українського народу, прагнув до розвитку його національної свідомості. Він в історії української політичної думки залишається людиною, яка однією з перших у ХІХ ст. піднесла українську ідею до рівня теоретичного усвідомлення.

Одним з видатних істориків був В. Б. Антонович (1834–1908)6. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 та 1648 рік», «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679–1716 рр.», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700–1768 рр.», «Київ, його доля і значення в XIV–XVI ст.» та ін. Антонович В. Б. коріння політичної історії України відшукав у глибинах суто народної психіки, повсякденного побуту українців, діяльності окремих видатних постатей, віддавав перевагу притаманному українцям «січовому принципу широкого демократизму», а не

5Костомаров Н. И. Исторические произведения. – К.: Изд-во при Киевском у-те, 1989. – 736 с.

6Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997. –464 с.

42

потягу самодержавства чи аристократизму, властивого, на його думку, росіянам і полякам. Йому належить видатний внесок у розробку проблем українського козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхетства, міщанства, духовенства.

Окреме своєрідне місце історіографії політичної історії України займає творчість М. П. Драгоманова (1841–1895)7. На 60-ті роки ХІХ ст. припадає розквіт його громадсько-політичної й творчої діяльності. Саме у цей період з’являються цікаві розвідки вченого з політичної історії, літературознавчі праці, а також дослідження про соціально-політичне й культурне майбутнє українського народу в його стосунках з іншими народами. Серед таких найголовнішими були

«Шевченко, українофіли і соціалізм», «Австро-руські спомини», «Листи На наддніпрянську Україну», «Историческая Польша и великорусская демократия», «Опыт украинской политико-социальной программы». У своїх політичних писаннях М. Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи і демократії, визволення від гноблення українського народу і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджував бюрократичний централізм і виступав за федералістично-демократичну будову держави.

Найвидатнішім істориком, який підвів своєрідний підсумок української історіографії і створив новітню схему політичної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – автор майже 1800 публікацій8. Головні праці політичного характеру: «Громадівський рух на Україні–Русі в ХІІІ ст.», «Нарис історії українського народу», «З біжучої хвилі», «Звільнення Росії і українське питання», «Наша політика», «Вільна Україна», «На порозі Нової України. Гадки мрії», «Початки громадянства, генетична соціологія», «З історії релігійної думки України». Автор розкриває у цих працях історичну неминучість перемоги українського народу в боротьбі за державність і незалежність, окреслює напрямки розвитку сфер політичного життя Нової України, характеризує її державні символи, новий адміністративний поділ.

7Федченко П. М. Михайло Драгоманов: Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1991. – 362 с.

8Грушевський М. Історія України–Руси. В 11 т. 12 кн. – К.: Наукова думка, 1991–1997.

43

М. Грушевський побудував свою історичну концепцію самостійності України виключно на фундаменті етнічно-культурного і політичного характеру.

Тому не випадково О.П. Оглобін цілком свідомо на початку 20-х років заповнює певну прогалину схеми М. Грушевського розробкою проблеми економічної самостійності України.

Отже, у ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні історична наука і політична історія зокрема розвивалися інтенсивно. Більшість українських істориків належали до народницького напряму в історіографії. Народницькі історики вважали головною діючою силою в історії народні, передусім, селянські маси,

проповідували пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави.

Лише напередодні і в час першої світової війни в українській, особливо,

політичній історіографії, народився новий, державний напрям, головним засновником якого став видатний історик і політолог В.К. Липинський (1882– 1931)9 . У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії державного будівництва в XVII-ім столітті» і «Листи до братів-хліборобів» Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-

гетьманату. Але до 1917 року державницький напрям лише започатковувався,

пануючою залишалася народницька історіографія.

Історіографія політичної України 1917–1991 рр. складається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим,

але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії – восьмитомної «Історії Української РСР (в 10-ти книгах)». У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов’язаний своїми здобутками Росії.

В роки радянської влади вивчення політичної історії України активізувалося за межами УРСР. За кордоном було опубліковано цінні праці І. Кріп’якевича,

9 Малий словник України. – К.: Либідь, 1997. – С. 233-234.

44

репрезентував і систематизував учений української діаспори І.П. Лисяк-

Рудницький (1919–1984)10. автор ряду праць з історії, в яких, окрім ознайомлення англомовних читачів з українською історією, було порушено ряд важливих питань з української політичної історії та політичної думки. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини

80-х років ХХ ст.

Аналізуючи українську політичну історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов

важливих висновків:

про органічне співіснування в українській історії двох традицій;

західної – соціально-політичної і східної – християнсько-духовної;

про те, що процес націотворення, відродження певного народу може

відбуватися не тільки шляхом з гори донизу, коли основним чинником є провідна верства, а й навпаки – знизу вгору, через національне самовизначення народу,

піднесення його освіти і культури;

про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виникнення в Україні масового національно-

визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур.

Наприкінці 80-х років ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а

особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися легально. Упродовж останніх років

10 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х т. – Т. 1. – К.: Основа, 1994. – 554 с.; Т. 2. – 1994. – 573 с.

45

В.М. Багрениця «Коли і як виникли назви України, українець», М. Брайчевського

«Походження Русі», Я. Ісаєвича «Україна давня і нова. Народ релігія, культура»,

В.А. Смолія і В.С. Степанкова «Українська державна ідея», В. Сарбея

«Національне відродження України», Ф. Верстюка «Українська Центральна Рада»,

В.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія»,

С. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя» та інші.

В наші часи яскравим проявом високої поваги до політичної історії України з’явилось опублікування книжки знаного в Україні американського історика Тараса Гунчака «Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії»11. Автор наочно показав зрушення в українському суспільному житті, які віддзеркалювали динаміку передусім політичного розвитку української спільноти;

основну увагу звернув на політичні ідеї: насамперед – самобутності українського народу і створення української держави. Книжка написана на багатій джерельній основі і є взірцем глибокого розуміння значення вивчення політичної історії України.

Викладачі Харківського університету розуміли, що вивчення політичної історії України на сучасному етапі надзвичайно актуальне. Це пов’язане перш за все з тим, що процес відбудови української держави вимагає від її творців і народних мас високої політичної культури, яка б мала саме український зміст. На превеликий жаль, ця проблема різними політичними силами, течіями, партіями,

державними діячами вирішувалася незадовільно, оскільки ті ще не здійснювали необхідного творчого переосмислення українського й світового політичного досвіду. Обходили стороною проблему відродження політичної культури українського народу й історики, політологи, недооцінюючи її значення для розвитку як політичної науки, так і політичної практики.

Ось чому правомірною стала постановка питання про реабілітацію політичної історії України як базової наукової і навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах України. Загальноуніверситетська кафедра історії України Харківського університету активно взялася за вирішення цієї проблеми. Для цього,

11 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: нариси політичної історії / Т. Гунчак. – К.: Либідь, 1993. – 228 с.

46

перш за все, вона підготувала курс лекцій з історії України, в якому соціально-

політичний аспект превалював. Це боротьба проти національного гніту, проти ополячення, русифікації, проти асиміляції українців, за волю, за незалежність, за утворення суверенної української держави. Цій меті відповідала і структура курсу лекцій. У ньому йшла мова про етногенез українського народу, про захоплення земель іноземними державами (XVI – перша чверть XVII ст.), про становлення української державності (середина XVII ст.) і її занепад (кінець XVII – кінець

XVIII ст.). Важливими були теми про початок боротьби українського народу за національну и політичну емансипацію (ХІХ ст.), подальший розвиток національного визвольного руху України на початок ХХ ст. У наступних темах висвічувалася драматична історія боротьби народу України в умовах повалення царизму та здійснення демократичних перетворень після лютого 1917 р. за національно-демократичне відродження та побудову Української Народної Республіки. Цей період характеризувався жорстоким випробуванням української державності, посиленням тоталітаризму в умовах диктатури КПРС і закінчувався питанням про боротьбу за створення незалежної суверенної Української держави.

Після реорганізації в липні 1999 року загальноуніверситетсткої кафедри історії України в кафедру українознавства викладачі Танцюра В. І., Семененко В.

І., Чорний Д. М., Радченко Л. О., Куліш С. М., Романов С. Г., Серьогіна Н. С.

розпочали роботу над посібником з політичної історії України, який вийшов друком у 2001 році (488 арк.). Це був перший в Україні посібник «Політична історія України»12, рекомендований Міністерством освіти і науки для студентів вищих навчальних закладів. Його отримали майже всі ВНЗ України. Підтримка Міністерством освіти і науки України нашого посібника позитивно вплинула на творчу працю авторського колективу, який продовжував працювати і над другим виданням навчального посібника. Цьому сприяла поява у науковому обігу нових книг з політичної історії України.

12 Політична історія України: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Видав. центр «Академія», 2001. – 488 с.

47

Знаменною подією в науковому та громадському житті держави стала публікація шеститомної «Політичної історії України ХХ століття»13 . Україна першою серед республік, що здобули незалежність після розпаду СРСР, зробила вдалу спробу глибокого й виваженого осмислення свої новітньої історії з позиції національної ідентичності, продемонструвала не лише високий рівень вітчизняної суспільствознавчої науки, а й утвердження її інтелектуальної самобутності.

Перший том – «Політичної історії України» – хронологічно охоплює події кінця ХІХ ст. – до 1917 р. Автори тому Ю.А. Левенець (доктор політичних наук,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л.П. Нагорна

(доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та М.С. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори й сутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання національної політичної думки, роль «українського питання» в Російській імперії.

У першому томі також висвітлено політичні процеси у західноукраїнських землях,

тенденції та особливості розвитку України під час революції 1905–1907 рр. і в умовах Першої світової війни.

Другий том – «Політичної історії України ХХ століття» – підготували В.

Ф. Верстюк (доктор історичних наук, Інститут історії НАН України) і В.

Ф. Солдатенко (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України). Том присвячений подіям революційної доби 1917– 1929 рр. і відтворює складні, суперечливі процеси здійснення соціальних та національно-визвольних революцій, що становить стрижень життя й розвитку української нації. Автори праці розкривають пошук теоретико-правових моделей національно-державної організації й результат її втілення в суспільну практику, а

також на основі компаративного аналізу головних напрямів державотворення,

запровадження різних форм політичних систем, з’ясовують домінантні орієнтації українців, що стало визначальним для всього їх наступного історичного поступу.

13 Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002–2003.

48

Третій том – «Політичної історії України. ХХ століття» – охоплює події

1921–1938 рр. Автори тому В. А. Греченко, Л. В. Гриневич, С. А. Кокін, С.

В. Кульчицький (доктор історичних наук, Інститут історії України НАН України),

О. М. Мовчан, Ю. І. Шаповал (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) дають аргументовані відповіді на такі непрості питання як от: «чому сталися три радянські голодомори?», «як розгадати загадку великого терору 1937–1938 рр.?», «чим пояснити на перший погляд дивні перипетії нової економічної політики?», «якою була кінцева мета політики модернізації 1930-х рр..?». Автори справедливо відзначають, що поряд з побудовою радянського ладу як фундаменту тоталітарного політичного режиму було досягнуто істотних успіхів у модернізації господарства й культурному будівництві. Авторам вдалося подолати стихійно-позитивістський підхід до висвітлення подій міжвоєнного періоду, що траплявся в українській історіографії останніх років. Аналіз ідей, які лягли в основу комуністичної доктрини,

дослідження її суті й заснованої на ній політики вивчення зворотного впливу політики на доктрину допомогло науковцям розібратися у багатьох загадках радянської історії взагалі та міжвоєнного періоду зокрема.

Четвертий том видання охоплює період Другої світової війни. Спираючись на унікальний архівний матеріал, сучасні історичні дослідження, В.І. Кучер

(доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), В.А. Гриневич та В.С. Коваль спробували переосмислити питання місця й ролі України в контексті передвоєнного партнерства, а – згодом воєнного протистояння двох диктатур. Авторський колектив простежив виникнення й розвиток європейської політичної кризи 1938 р., переростання її у війну 1939 р.,

означив важливе місце закарпатських українських земель у тих подіях. Авторами тому вперше проаналізовано політичний процес піднесення рангового статуту СРСР від стану держави-партії до визнаної великодержавності в кризовій ситуації

1938–1939 рр., порушено та одержано аргументовану відповідь на кардинальне й новаторське питання – чи існувала реальна воєнна загроза для Радянського Союзу

49

в 1939 р.? Показано також стратегічні курси тодішньої політики Сталіна й Гітлера на взаємне зближення і партнерство.

Поглиблення вивчення документальних джерел, новітньої вітчизняної та зарубіжної літератури дало змогу авторському колективу по-новому поглянути на становлення й розвиток партизанського руху, з’ясувати причини невдач у розгортанні партизанської боротьби, джерела формування та поповнення загонів у початковий період, роль ВКП(б) в організації й керівництві ними.

Автори обґрунтовують думку, що створення та діяльність ОУН – і її збройного формування УПА – стало тією ланкою історичного процесу, яка забезпечила перманентність національно-визвольного руху українського народу за власну державність.

Особливість даного дослідження полягає в тому, що в контексті висвітлення політичної історії України значна увага приділялася соціальним й етнічним проблемам, детально розглядалися питання сталінської національної політики,

досліджувалися вплив війни на суспільну свідомість та політичний настрій українського населення. Особливе місце в праці відведено дослідженню еволюції моделі радянського патріотизму відповідно до змін, що відбувалися в сталінській національній політиці й ідеології в роки Другої світової та Великої вітчизняної війни, своєрідному рейдові від пролетарського інтернаціоналізму до російського націоналізму.

П’ятий том – «Політичної історії України. ХХ століття» – присвячено дослідженню політичної діяльності українців, що проживали в період між двома світовими війнами за межами УРСР. Автори В.П. Трощинський (доктор історичних наук, Українська академія державного управління при президентові України), А.А. Шевченко, Р.Г. Симоненко, С.В. Віднянський (доктор історичних наук, Інститут української археології та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України) та С.Д. Попика обмежуються Європою. У томі йдеться про політичну діяльність української еміграції, що утворюється внаслідок поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 1917–1922 рр. Спільною стратегічною метою діяльності всіх українських політичних середовищ як в

50