Методичка по истории

Моця О. Південна «Руська земля» / О. Моця. – К.: Наукова думка, 2005.

Моця О. «Анти» – «руси» – «українці»: формування ідентичності у слов’ян півдня Східної Європи V-ХХ ст. / О. Моця. – К.: Наукова думка, 2012. – 215 с.

Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації / В. М. Ричка // Укр. іст. журн. – 2001. – № 2.

Ричка В. М. Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства / В. М. Ричка // Укр. іст. журн. – 2012. – № 4. – С. 4-20.

Лекція № 3. Особливості формування політичної історії Київської Русі

1.Політичний устрій Київської Русі.

2.Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

3.Особливості політичної культури Київської Русі.

4.Історичне значення Київської Русі.

1. Політичний устрій Київської Русі.

Система політичної влади. Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом ІХ–ХІІІ ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. Її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя буза засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави – Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У «Повісті минулих літ» Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за деревлянською даниною. Але вже його наступниця – княгиня Ольга – у державних справах була більш незалежною від дружинників.

101

Правителі Русі другої половини Х ст. – Святослав і Володимир – діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле.

Дружина виконує лише військової функції і вже не є фактором політичного життя,

апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшарування,

з’являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.

До дружини входили не лише дорослі чоловіки, але й представники обох статей та усіх вікових груп. Вона поділялася на певні групи, в основному, – на

«старшу» і «молодшу». Перша з них складалася з представників військово-

феодальної аристократії, яку часто називалися «боярами», а друга – рядових професійних воїнів (отроків, «децьких», «пасинків»).

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія.

Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини,

судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-

дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів,

придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства,

скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами,

виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники,

ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління,

виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» –

члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях

(«снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.

102

Місцева влада. На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні «столи» у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині – в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з’їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з’їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість,

які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали

«одноголосно» шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного параконституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище – одна с особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.

Міжнародні відносини Київської держави. Від початків свого існування Київська держава прагнула стати активним суб’єктом міжнародних зносин,

маючи для цього відповідні кадрові служби. Їх обов’язком було здійснювати вплив на підкорені неслов’янські народи, забезпечувати відносини з близькими та

103

віддаленими сусідами. Згодом, на етапі роздрібнення Київської Русі, вони повинні були налагоджувати стосунки з удільними князями.

Зовнішні інтереси Київської держави сягали країн Арабського Сходу,

Скандинавії, Західної Європи. Найважливішим напрямом зовнішньої політики була Візантія, з якою 911 та 944 рр. були укладені договори, а також, попри збройні сутички і недружелюбні дипломатичні маневри, були династичні стосунки, конфесійна спорідненість (після хрещення Русі).

Стараннями дипломатичних місій, завдяки династичним шлюбам Київська держава налагодила різноманітні відносини з Данією, Швецією, Польщею,

Угорщиною, Німеччиною, Францією, Флоренцією. На той час Київська держава приваблювала їх своєю економічною, військовою могутністю, високим рівнем культури. Жвавою та прибутковою була заморська торгівля Київської держави.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали не тільки наукові, а й політичні аспекти.

Історики царської Росії твердили , що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси – відгалуження від росіян. Зокрема в «Синопсисі» – основному підручнику Російської імперії

(1674–1836) – період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов’ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-

Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті,

до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом державотворення.

М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки.

Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не

104

раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з’явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини ХІІ ст.

Останнім часом робляться спроби знову скоригувати історичні події кінця І тис. н. е.: місто Ладога на далекій східнослов’янській Півночі проголошується першою столицею Русі, з якої пізніше ця місія переходить до Новгорода Великого, а лише потім вже до Києва.

Але не всі й сучасні російські дослідники перейшли на такі «урапатріотичні» рейки. Останні відзначають, що таке невелике місто не могло бути столицею. Кирпичников А. В. в статті «Рюрик пришле с Ладоги» (Родина. Славянский мир. – 2001, январь-февраль. – С. 36) вважає Ладогу першою резиденцією представників династії Рюриковичів. Такої ж думки притримуються Кузьмін С., Волковицький А. (Петергоф для Рюрика // Родина, 2003. – № 8. – С. 20).

Радянські історики дещо пом’якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу – давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв’язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше – Велике князівство Литовське. На відміну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Я. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що

105

східнослов’янські племена були окремими виразними етносоціальними й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між собою племен, що виявляється в пам’ятках матеріальної культури,

насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти «давньоруською народністю». У

колективній праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності – місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування

(ІХ–ХІІІ ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю». У цитованому положенні помітна певна залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (ХІІ ст.) і був етнічним виявом історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час (одне-два століття) на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час – розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. Її територія була заселена нерівномірно, а

окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами.

Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов’янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були

106

об’єднані 14 слов’янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом.

Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов’янською. До неї входило багато неслов’янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Українські історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк,

І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов’янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов’янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацію кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V– VII ст., не був народжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов’янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів – предків білорусів. Північно-східна гілка слов’янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів

(полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів)

формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з’являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України – Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-

Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці ХІІ ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-

етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська.

Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності не було.

107

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу.

Насправді назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському літописі від

1187 р., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна – це і Середнє Подніпров’я, і Галичина, і землі над західним Бугом та ін. З’явившись у давньоруських літописах ХІІ–ХІІІ ст. на означення окремих південно-західних руських земель – Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні століття вживалася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське – через нескінчені усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше – монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р.

з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.

3. Особливості політичної культури Київської Русі.

Політична культура народу розпочинається з моменту усвідомлення ним необхідності державної форми організації свого життя і побудови держави. У

цьому контексті Київська Русь історично не була першою державою на етнічній території українців. До неї функціонувала досить розвинута для свого часу політична культура скіфської держави. Вона теж постала не на голому місці.

Отже, дослідження політичної культури України сягають глибоких віків.

Київська Русь сформувалася як держава нового зразка внаслідок злиття двох центрів державності, що функціонували у східних слов’янських племен – навколо Києва і навколо Новгорода. Писемна культура Київської Русі засвідчує численні

108

претензії Новгорода і новгородських земель на політичну своєрідність і політичну незалежність. Цей факт важливий тому, що через певні обставини політична самосвідомість російського народу саме Київ визначає первинним центром свого

(російського) життя. ця теза була і нині є одним з головних догматів політичної культури Росії.

Це означає, що офіційна російська, а згодом радянська ідеологія вважали український народ складовою частиною російського, а його культуру – різновидом периферійної культури Росії. Ускладнювала відокремлений розгляд політичної культури України й норманська теорія походження Київської Русі.

Гіпотеза про те, що саме нормани є засновниками Київської держави, відіграла значну політичну роль, породила серед окремих представників українського народу комплекс політичної неповноцінності: не ми збудували державу, це зробили чужинці.

Давньоруська держава – Київська Русь – за формою правління була становою монархією. Проте з часів Київської Русі у свідомості народу утверджується взаємне довір’я між владою і громадою. В основі цієї особливості політичної культури – формування зародків самоуправління на народному віче, якому властивий елемент республіканського ладу. Бувало, що народне віче позбавляло князя влади, самостійно запроваджувало норми співжиття й обирало керівників громади. Наявність традиції політичного самоуправління – одна з характерних рис політичної культури руського народу.

Київська Русь була федеративною державою. Кожна з її земель відігравала окремішню роль в її функціонуванні, розквіті й занепаді. Ця особливість політичної історії також відображена в політичній культурі українського народу і виявляється, по-перше, в живучості ідей федеративного устрою Української держави; по-друге, в історичній самосвідомості народу глибокий слід залишила міжусобна боротьба удільних князів за київський престол. Постійні міжусобні війни спричинилися до послаблення могутності та занепаду Київської Русі. Через політичну роз’єднаність між окремими землями, територіями, чвари між політичними лідерами, рішуче засуджені кожним новим поколінням українського

109

народу, неодноразово були причиною втрати державності. Цей урок з політичної історії України глибоко закорінений у політичній культурі народу.

Вирішальний вплив на формування і розвиток політичної культури Київської Русі мало її хрещення. Християнство розширило можливості цивілізованої взаємодії Русі з Центральною і західною Європою, дало змогу долучитись до надбань світової культури. Традиційно києворуські князі прислухалися до порад,

настанов церкви, визнавали за нею авторитет совісті. Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним моральним засадам не лише в особистому, а й у політичному житті: вірності договорам, миролюбності,

справедливості. Такі відносини між церквою і державою позитивно впливали на формування політичної культури всього населення. Вона була наповнена принципами християнської моралі й мала високий духовний рівень свого буття.

Політична система Київської Русі, яку уособлювали князі (здійснення законодавчої, виконавчої, судової функції), рада бояр (дума) та збори громадян

(віче), виявляла відповідно монархічну, аристократичну та демократичну тенденції. У політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи, що було необов’язковим, але його ігнорування могло значно ослабити позиції князя. Членами думи були старші дружинники, племінна знать, а

згодом церковні ієрархи.

Суттєвим елементом політичної культури тогочасного суспільства була участь громадян у віче, яке, хоч і не могло здійснювати власну політику, видавати закони, суттєво впливало на рішення влади щодо військових походів,

престолонаслідування, розподілу посад. А головне – започаткувало демократичні традиції в державі.

У княжу добу була започаткована традиція використання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах,

кахлях, посуді, зброї, металевих відзнаках, ювелірних виробах, печатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і

державним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, династії

110