Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Kamyanets

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
11 Mб
Скачать

Перші три тактики, попри іншу назву, збігаються з тактиками з переліку Р. Леппігальме та О. Копильної (заміна, стандартний/цитатний переклад, зовнішнє маркування). Прикметно, що на відміну від Р. Леппігальме, яка радить перекладачам ставитися до перекладу алюзій креативніше й водночас відповідальніше і пропонує активно застосовувати ширший спектр тактик, Г. Денисова у висновку, по суті, лише фіксує одержану “статистику”. Цим, очевидно, пояснюється й те, що вона розглядає як рівноправну тактику й дослівний переклад із втратою інтертекстуальності й переходом [цитати] в цільовому тексті в нейтральний пласт. Однак, ця остання тактика не відтворює в перекладі ні самого інтертекстуального посилання, ані того додаткового смислу, який це посилання вносить у текст; отже, її належить розглядати як перекладацьку втрату і, відповідно, вдаватися до неї лише тоді, коли ця втрата справді неминуча.

У підсумку Г. Денисова зазначає, що найголовніша вимога, яку варто висувати до перекладацької діяльності, полягає в тому, що перекладений текст “в результаті зіткнення з іншими семіотичними системами має породжувати “третій” культурний простір і теж ставати в межах культури-реципієнта “генератором нових смислів” [Денисова, 2003, с. 263]. Цей висновок перегукується з думкою Р. Леппігальме про те, що переклад має давати змогу читачам “брати участь у творчому процесі й інтерпретувати по-своєму на основі власних асоціацій те, що було тільки напівсказано в оригіналі” [Leppihalme, 1997, с. 105].

Л. Грек у своїй дисертації повторює висновок Г. Денисової майже дослівно, однак розвиває його далі, стверджуючи, що множинність інтерпретацій постмодерного тексту розширює перекладацькі повноваження настільки, що надає перекладачеві право “творити такі значення тексту, які диктує йому власна інтерпретаційна позиція” [Грек, 2005, с. 173]. Із таким твердженням важко погодитися, оскільки воно, по-перше, абсолютизує постструктуралістську тезу про суб’єктивність усіх інтерпретацій тексту, а по-друге, знімає з перекладача будь-які зобов’язання як перед автором, так і перед цільовою аудиторією і насправді спростовує саме поняття “переклад”. Висновок Л. Грек видається тим більше непереконливим, що він аж ніяк не випливає з самого її дослідження і навіть суперечить йому. З іншого боку, цей висновок виразно суперечить і позиції лінгвосеміотиків – зокрема, У. Еко, на якого Л. Грек неодноразово посилається у своїй дисертації. Множинність інтерпретацій постмодерного тексту зумовлена передусім неоднаковою здатністю читачів

41

розшифровувати ускладнені культурно-специфічні “знаки”, з яких складається цей текст. Так, Р. Леппігальме, загалом визнаючи потенційну множинність індивідуальних інтерпретацій тексту, припускає однак, що “компетентні й досвідчені” читачі оригіналів інтерпретують уміщені в них алюзії здебільшого однаково [див. Leppihalme, 1997, с. 23]. Відтак, щоб інтерпретація мала право називатися перекладом, перекладач мав би діяти не як “наївний” читач, який керується суто власною уявою чи “інтерпретаційною позицією”, а намагатися стати “ідеальним” читачем, з’ясовуючи соціально-постійні смисли компонентів тексту-джерела як знаків у контексті відповідної культури.

Отже, в підсумку можна зазначити, що інтертекстуальна іронія утворюється при зіставленні двох різних за тональністю контекстів, що містять спільний елемент – фразу, уривок, сюжетну лінію тощо – який функціонує як алюзія метатексту на прототекст. Ефект, що виникає при цьому, залежить від ступеня контрасту між двома контекстами – від легкого відсторонення й заниження тону до цілковитої зміни смислу спільного елемента в новому контексті. Відтак, аби зберегти інтертекстуальну іронію в перекладі, треба відтворити в цільовому тексті контраст між тональностями метатексту й прототексту, що зіставляються через алюзію, залишивши можливість “наївного” прочитання. Цільовий текст, як і оригінал, має бути когерентний уже “на поверхні”; глибші смисли мають бути неочевидними й доступними лише для інтертекстуально-свідомих читачів.

При інтерпретації тексту з інтертекстуальними посиланнями перекладачеві варто орієнтуватися не на суб’єктивні асоціації, а на національно-культурні смисли компонентів тексту як семіотичних одиниць і, відповідно, відтворювати ці смисли в цільовому тексті, послуговуючись цілим спектром тактик. Важливим чинником при відтворенні в перекладі інтертекстуальної іронії є прецедентність текстів, що належать до “вертикального контексту” оригіналу. Ознакою прецедентності текстів є їхня належність до канону шкільної освіти у конкретній національній культурі. Семіотичність прецедентних текстів культури – а саме їхні національнокультурні смисли – мають слугувати для перекладача орієнтиром для інтерпретації інтертекстуальних посилань у тексті-джерелі.

Існує два загальні підходи до відтворення в цільовому тексті інтертекстуальної іронії: очуження та одомашнення. Очуження означає збереження в цільовому тексті інтертекстуальних елементів, що асоціюються з культурою-джерелом. Одомашнення ми трактуємо як заміну таких культурно-специфічних елементів тексту-джерела елементами, що відоміші в цільовій культурі, хоч і не обов’язково належать до неї.

42

РОЗДІЛ 2

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНА ІРОНІЯ У РОМАНІ В. НАБОКОВА “ЛОЛІТА”

‘Lolita’ is the record of my love affair with the English language.

V. Nabokov

“Лоліта” – це мій любовний роман з англійською мовою.

В. Набоков

1. РОМАН В. НАБОКОВА “ЛОЛІТА” ─ КВІНТЕСЕНЦІЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ

Інтертекстуальна іронія постає чи не найголовнішим художнім прийомом у романі В. Набокова “Лоліта”, тому видається доцільним розглянути, як відтворюються всі її іпостасі в його перекладі і, зокрема, в автоперекладі.

В.Набоков – унікальна постать у культурі ХХ століття, одна з тих, що визначили головні напрямки розвитку сучасної літератури. Прозаїк, поет, літературознавець, перекладач і теоретик перекладу, він однаково віртуозно володів російською та англійською мовами і став класиком російської та американської літератур. Англомовні твори В. Набокова, фактура яких глибоко поетична, щодо форми досконаліші за російськомовні, однак і в них він постає гідним спадкоємцем традицій Гоголя, Толстого і Чехова. Ставши відомим на Заході як англомовний автор, В. Набоков звернувся до перекладу своїх ранніх праць англійською мовою, і було би дуже цікаво простежити, які зміни він вносив в англомовні версії цих творів, що саме додавав, вилучав, уточнював чи замінював. Що ж стосується перекладів російською мовою, то, крім “Лоліти”, В. Набоков не створив жодної авторської російськомовної версії своїх англомовних романів [див. Некряч, 2009].

Написаний англійською, роман “Лоліта” вперше був надрукований у вересні 1955 року в паризькому видавництві “Olympia Press”, а у США вийшов аж у серпні 1958 року, “переживши драматичні колізії сприйняття та тлумачення тексту: від звинувачень у порнографічності змісту до захоплених філологічних студій і статусу одного з найелітарніших текстів ХХ століття” [Бабай, 2008, c. 403]. Для нашого дослідження цей твір цінний передусім тим, що в ньому автор використовує

43

інтертекстуальну іронію як домінантний прийом; цей роман – квінтесенція його культури, освіти, мовних уподобань. Тонка інтертекстуальна іронія свідчить про ерудицію мовця, який розраховує на відповідну ерудованість слухача; отже це – одна з ознак аристократизму В. Набокова і навіть, певною мірою, снобізму. У “Лоліті” інтертекстуальна іронія – це творча домінанта. Важко знайти інший твір, де б інтертекстуальна іронія використовувалась так широко – і на макро- і на мікро-рівні. Кожна фраза, кожний образ “Лоліти” апелює до глибокої ерудиції, високої культури і розвиненого іронічного інтелекту. К. Проффер, автор знаменитих “Ключів до Лоліти” (1968), жартівливо назвав В. Набокова “автором-садистом”, тому що той, хто хоче оцінити його текст, повинен обкластися з усіх боків словниками, енциклопедіями і довідниками і – в ідеалі – бути поліглотом.

Про філософію літературної творчості В. Набокова може дати уявлення порада, що її він залишив “гарним читачам”: “Літературу, теперішню літературу, не варто ковтати залпом, як зілля, корисне для серця або розуму, цього “шлунка” душі. Літературу треба приймати дрібними дозами, роздрібнивши, розкришивши, розмоловши, – тоді ви відчуєте її солодкі пахощі в глибині долонь; її потрібно розгризати, з насолодою перекочуючи язиком у роті, – тоді й тільки тоді ви оціните її рідкісний аромат, і роздроблені, роздрібнені частки знову з’єднаються воєдино у вашій свідомості й дійдуть краси цілого, до якого ви підмішали трішки власної крові” [цит. за: Бабай, 2008, c. 22].

Роман “Лоліта” – надзвичайно цінний матеріал для нашого дослідження ще й завдяки уже згаданому автоперекладові російською мовою. Російський переклад, який дехто з дослідників уважає не перекладом, а новою версією тексту “Лоліти” [Бабай, 2008, c. 403], вийшов 1967 року. Попри безумовну стилістичну вишуканість російськомовної “Лоліти”, сам автор не був задоволений цим перекладом – про це свідчить, зокрема, такий його коментар у “Постскриптумі до російського видання”: “Американського читача я так палко переконую в перевагах моєї російської мови над англійською, що якийсь славіст може й справді подумати, ніби мій переклад “Лоліти” в сто разів кращий за оригінал. Мене ж тепер тільки нудить від деренчання моїх іржавих російських струн. Історія цього перекладу – історія розчарування. На жаль, та “дивовижна російська мова”, яка, здавалось мені, все чекає мене десь, цвіте, як вірна весна за наглухо зачиненою брамою, від якої стільки років зберігався в мене ключ, виявилась неіснуючою, і за брамою немає нічого, крім

44

обвуглених пнів і осінньої безнадійної далечіні, а ключ у руці радше скидається на відмичку” [Набоков, 1989, c. 358, переклад А. К.]. Цей коментар дає важливу інформацію і жодним чином не применшує вартості автоперекладу “Лоліти” для нашого дослідження. Очевидно, незадоволеність В. Набокова своїм російським перекладом “Лоліти” зумовлена насамперед об’єктивною неспроможністю зберегти численні й різноманітні елементи мовної гри, що присутні в англійському тексті. Текст оригіналу настільки тісно вплетений у контекст і європейської, і американської літератури та культури, що відтворити в російському перекладі всі тонкі натяки, каламбури, паралелі й підтексти, практично, неможливо; для цього, мабуть, довелося б написати новий роман.

На наш погляд, думка деяких літературознавців, що російський і англійський текст – це два різні твори – очевидне перебільшення.

Насправді у “Постскриптумі до російського видання” В. Набоков пише, що, видаючи “Лоліту” російською мовою, він має перед собою дуже просту мету: “щоб моя найкраща англійська книга...

була правильно перекладена моєю рідною мовою” [Набоков, 1989, c. 361, курсив наш]. З іншого боку, наукова парадигма сучасного перекладознавства кваліфікує цільовий текст як переклад не за ступенем його лінгвістичної відповідності оригіналу, а передусім за сприйняттям цього тексту в цільовій культурі: “(Літературний) переклад – це те, що вважається (літературним) перекладом у певній культурній спільноті в певний час” [Hermans, 1985, c. 13]. Власне, з таких позицій цілком правомірно розглядати російський текст “Лоліти” як переклад, точніше – автопереклад. Однак, з огляду на неоднозначне ставлення літературознавців до цього тексту, надалі ми називатимемо його російською версією роману.

Український переклад “Лоліти” вийшов друком у травні 2008 року. Здійснив його П. Таращук. На вимогу власника авторського права, сина автора “Лоліти” Д. Набокова, український переклад був виконаний з російської версії роману. Цікаво, що П. Таращук – всупереч висновкові В. Набокова – назвав російський текст “Лоліти” “набагато художнішим і кращим за англійський”

[“Молоде радіо”, http://molode.com.ua/?q=node/815]. Український переклад супроводжується примітками П. Бабая [Бабай, 2008], де, зокрема, пояснюються деякі алюзії у творі. Щоправда, ці примітки здебільшого збігаються з коментарями інших літературознавців, які є в Інтернет-джерелах.

Існують й інші, неопубліковані, українські переклади “Лоліти”

– повні та часткові, зокрема переклад К. Васюкова, розміщений на інтернет-сайті “Український центр (освітньо-інформаційний

45

ресурс)”, частковий переклад Т. Некряч. Однак, у нашій перекладознавчій розвідці ми розглядаємо лише опублікований повний український переклад П. Таращука.

Фокусом нашого дослідження є інтертекстуальна іронія, створена лише алюзіями на художні твори, хоча в романі “Лоліта” інтертекстуальна іронія не обмежується суто такими алюзіями. В. Набоков іронізує, звертаючись і до інших текстів – зокрема, цитує дослівно або перекручує популярні американські гасла та кліше. У передмові до англомовного видання “Лоліти” А. Аппель пише: “Показуючи нам наш ландшафт у всій його природній красі, Гумберт Гумберт (головний герой “Лоліти”) водночас висміює американські пісні, рекламу, фільми, журнали, відомі бренди, туристичні принади, літні табори, пансіони, готелі й мотелі, а також так званий синдром “Good Housekeeping” [Appel, 1991, c. xlviii] (“Good Housekeeping” – це щомісячний журнал,

присвячений облаштуванню будинку, приготуванню їжі, а також моді для жінок і дітей). Крім того, іронічного звучання “Лоліті” надають алюзії на різні літературні жанри: “Лоліта” – це пародія на сповідальну прозу, на літературний щоденник, на романтичний твір, що описує наслідки руйнівної пристрасті, на повість про двійників, а місцями – це таке собі турне Америкою у стилі Данкана Гайнса в супроводі гіда з чорною уявою; це пародія на науковий аналіз, а також іронічна імітація багатьох інших... типів літератури” [Appel, 1991, c. li]. Однак усі ці іронічні жанрові паралелі не є об’єктом нашого дослідження.

2. ВІДТВОРЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ В РОСІЙСЬКІЙ ВЕРСІЇ ТА УКРАЇНСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ

“ЛОЛІТИ”

Переклади творів, що служать прототекстами, ми розглядаємо лише як матеріал для відтворення інтертекстуальної іронії. Ми свідомо не ставили собі за мету детально проаналізувати творипрототексти та їхні переклади в усьому стилістичному розмаїтті. Тобто, насамперед нас цікавить:

-роль та місце цих перекладів у цільовій культурі;

-ознайомленість цільової читацької аудиторії з конкретними прототекстами через їхні переклади;

-можливість і доцільність використання цитат із конкретних перекладів для відтворення інтертекстуальної іронії в досліджуваних текстах.

46

2.1. Іронічні алюзії на Е. По

Одним із основних прототекстів для твору В. Набокова, що надає йому іронічного звучання, є вірш Е. По “Annabel Lee”, який виражає одну з центральних тем поетичної творчості цього американського автора-романтика, а саме ─ смерть молодої прекрасної жінки і горе її коханого. Первинно В. Набоков хотів навіть назвати свій твір найвідомішим рядком із “Annabel Lee”:

The Kingdom by the Sea [Boyd, http://www.randomhouse.com /features/nabokov/speak.html]. Першу кохану Гумберта Гумберта

(головного героя “Лоліти”, від імені якого ведеться вся оповідь), яка помирає в юному віці, звуть Annabel Leigh; це ім’я є повним омофоном імені героїні Е. По. Розповідаючи про свій “незакінчений” роман з Аннабеллою ─ що виявився для нього фатальним, оскільки породив неприродну пристрасть до німфеток ─ Гумберт Гумберт неодноразово цитує Е. По, проводячи таким чином іронічну паралель між своїм життям і тим романтичним неземним коханням, про яке йдеться в “Annabel Lee”:

In point of fact, there might have been no Lolita at all had I not loved, one summer, a certain initial girl-child. In a princedom by the sea (тут і далі підкреслення наше) [Nabokov, 1991, c. 9].

All I want to stress is that my discovery of her was a fatal consequence of that “princedom by the sea” in my tortured past

[Nabokov, 1991, c. 40].

In a princedom by the sea – трансформована цитата з вірша “Annabel Lee”, який починається так:

It was many and many a year ago, In a kingdom by the sea,

That a maiden there lived whom you may know By the name of Annabel Lee;–

And this maiden she lived with no other thought Than to love and be loved by me [По, 2004, c. 180].

А. Аппель, автор приміток до англомовного видання, вважає, що kingdom змінено на princedom як натяк на те, що Г. Г. увесь час лише претендент, і ніколи не абсолютний монарх [Appel, 1991, c. 334]. Отже, трансформація цитати підсилює іронію.

У примітках до англомовного видання [Appel, 1991] вірш “Annabel Lee” подано повністю і докладно пояснено роль алюзій на Е. По в загальному задумі “Лоліти”. Для цілей нашого дослідження, важливо, по-перше, що алюзія на “Annabel Lee” тематична, тобто така, що має значення для загальної інтерпретації твору (а отже ігнорувати її у жодному разі не можна), і по-друге, те, що її належить трактувати іронічно – саме

47

таку інтерпретацію підказує зіставлення тональностей поезії Е. По і роману В. Набокова. Поетична спадщина Е. По, хоч і доволі незначна за обсягом, вже півтора століття вабить до себе читачів таємничою нез’ясованістю [Стріха, 2004, c. 9]. Е. По у своїй поезії розвивав основні мотиви романтизму – відчай перед смертю, перед безоднями людського буття. Е. По уявляв, що смерть – явище не страшне, а хворобливе, після якого відбувається перетворення у щось інше, про що людина може лише здогадуватися. Тому смерть не суперечила його розумінню прекрасного. Е. По вважав, що із втратою коханої любов набуває “більш небесного характеру” [див. Онишко, 2004, c. 290].

Після пояснення алюзії на “Annabel Lee” А. Аппель додає такий коментар: “Автор посилається на Е. По понад двадцять разів, більше ніж на будь-якого іншого письменника. Не дивно, що алюзії на Е. По виявилися найупізнаванішими для читачів та попередніх коментаторів” [Appel, 1991, c. 330]. Отже логічно припустити, що для значної частки англомовної аудиторії (принаймні сучасників автора) інтертекстуальна іронія, утворена за допомогою алюзій на Е. По, доступна навіть без спеціальних коментарів.

У російській версії роману розглянуті уривки з цитатами звучать так:

Больше скажу: и Лолиты бы не оказалось никакой, если бы я не полюбил в одно далекое лето одну изначальную девочку. В некотором княжестве у моря (почти как у По) [Набоков, 1989,

c.22].

Ятолько стремлюсь подчеркнуть, что откровение на американской веранде было только следствием того “княжества у моря” в моем страдальческом отрочестве [Набоков, 1989,

c.55].

Усучасному перекладознавстві загальновизнано, що цитати загалом (а понадто поетичні!) належить відтворювати за існуючими перекладами відповідних творів, а не перекладати щораз наново, бо в такому разі вони мають значно менше шансів бути впізнаними й чітко асоціюватися з відповідними контекстами

– а тим паче перетворитися на афоризми чи ідіоми (якими вони часто вже стали в культурі-джерелі). На час написання “Лоліти” існувало принаймні чотири російські переклади “Annabel Lee” – Д. Садовнікова (1879), К. Бальмонта (1895), В. Брюсова (1924), А. Оленича-Гнененко (1946). Початок вірша, що містить зацитований рядок (in a kingdom by the sea), який згодом кілька разів повторюється, у цих перекладах звучить так:

48

Многие, многие годы назад, У моря родной мне земли, Жила одна девушка, звали ее Красавицей Аннабель-Ли...

(Д. Садовников) [По, 1988, c. 363]

Это было давно, это было давно, В королевстве приморской земли:

Там жила и цвела та, что звалась всегда, Называлася Аннабель-Ли…

(К. Бальмонт) [По, 1988, c. 364]

Много лет, много лет прошло У моря, на крае земли.

Я девушку знал, я ее назову Именем Аннабель Ли…

(В. Брюсов) [По, 1988, c. 365]

С тех пор пролетели года и года; У моря, где край земли,

Вы, может быть, девушку знали тогда По имени Аннабель Ли…

(А. Оленич-Гнененко) [По, 1988, c. 366]

Очевидно, що В. Набоков переклав цитату з Е. По дослівно, не цитуючи існуючих російських перекладів, зате додав інформацію про джерело цитати. Це зокрема означає, що автор усвідомлював (або припускав), що цільова російськомовна аудиторія значно менше ознайомлена з творами Е. По, ніж американська, і навряд чи серед неї виявиться значна кількість таких, хто здатний розпізнати алюзії на Е. По (у дослівному російському перекладі) без підказки. Цю тактику можна кваліфікувати як різновид очуження, оскільки вона, по суті, наближає не текст до цільової культури, а навпаки – цільового читача до культури-джерела, інформуючи про джерело цитати.

Можна лишень здогадуватись, чому В. Набоков не цитував існуючих перекладів, а натомість перекладав цитати з поетичного твору довільно, не намагаючись зберегти ні розміру, ані навіть ритму. В. Набоков – сам поет і перекладач – доволі скептично і навіть зверхньо ставився до творчості колег. Відомий дослідник творчості В. Набокова Б. Бойд пише: “[Набоков] згодом прийшов до неприйняття майже всіх символістів, окрім Блока, однак усе ж визнавав, що вірші Бальмонта, Брюсова, Бєлого, Анненського і В’ячеслава Іванова – попри їхні недоліки – “ввели до російської поезії паузи, заміни та змішані розміри, набагато більш синкоповані, ніж те, про що міг мріяти навіть Тютчев, не кажучи

49

вже про Пушкіна” [Бойд, 2001, c. 115]. Можливо, саме цим пояснюється такий підхід В. Набокова до перекладу цитат – тобто, він уважав, що й сам може перекласти конкретний уривок – а зрештою, й увесь твір – не те що не гірше від попередників, а однозначно краще. Іншим поясненням можуть бути погляди письменника на принципи перекладу загалом. Про те, як належить перекладати, В. Набоков замислювався неодноразово протягом усього свого творчого життя, причому з часом його погляди істотно змінилися. Розмірковуючи над перекладом “парафрастичним” і “буквальним”, письменник спочатку схилявся до першого, однак пізніше дійшов переконання, що літературний твір, причому як прозовий, так і поетичний, належить перекладати тільки “буквально” [Жутовская, 2004, c. 113]. Яскравим свідченням принципів перекладу В. Набокова став його англійський переклад пушкінського “Євгенія Онєгіна”. В. Набоков, який дуже легко і добре міг писати вірші як російською, так і англійською, після кількох спроб зробити віршовий переклад “Євгенія Онєгіна” дійшов свідомого висновку, що створити адекватний поетичний текст англійською неможливо. І він зробив якнайретельніший підрядковий переклад, який супроводив двохтомним коментарем [див. Лосев, http://archive.svoboda.org/programs/OTB/2001/OBT. 042801.asp].

Літературні критики оцінювали цей переклад дуже неоднозначно. Наприклад, К. Чуковський висловився про нього вельми критично: “Переклад – поганий, хоч б уже тому, що він прозовий”

[Чуковский, 1988, с. 326]

Однак важливо зазначити, що в сучасному західному світі домінує власне набоковський підхід до перекладу поезії – тобто вірші часто принципово перекладають без збереження розміру й рими; отже, тактика, до якої вдався В. Набоков у перекладі “Лоліти”, а саме: дослівний переклад цитат із поетичного твору – це очуження ще й у сенсі орієнтування на певні культурні традиції, у конкрентному випадку – принципи перекладу поетичних творів.

Російський текст “Лоліти”, хай і з дослівно перекладеними цитатами, когерентний і для “наївного”, і для інтертекстуальносвідомого читача, оскільки з нього зрозуміло (зокрема завдяки коментарю “почти как у По”), що “княжество...” – це цитата.

Однак щоб відчути іронію в ньому, мабуть треба мати бодай загальне уявлення про поезію Е. По, тобто про тональність його віршів. У зацитованому рядкові (в некотором княжестве у моря) ця тональність чітко не маркована. Крім того, ритм цього рядка в дослівному російському перекладі В. Набокова, як уже було

50

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]