Kamyanets

Анжела Кам’янець, Тетяна Некряч

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНА ІРОНІЯ

І ПЕРЕКЛАД

Видавець

Вадим Карпенко

Київ – 2010

У книжці в цікавій доступній формі розглянуто одне з найскладніших питань художнього перекладу – відтворення інтертекстуальної іронії на матеріалі постмодерних романів, зокрема «Лоліти» В. Набокова, а також творів Д. Лоджа. Запропоновано низку перекладацьких тактик, які дають змогу максимально зберегти в перекладі приховані смисли оригіналу.

Книга призначена для широкого кола читачів – студентів-філологів, перекладачів, перекладознавців, а також усіх, хто цікавиться сучасною літературою.

КАМ’ЯНЕЦЬ Анжела Богданівна, НЕКРЯЧ Тетяна Євгенівна

Інтертекстуальна іронія і переклад. Монографія. К.: Видавець Карпенко В.М., 2010 р. –176 с.

ISBN 966-1516-17-4

© Кам'янець Анжела Богданівна, Некряч Тетяна Євгенівна, 2010

Рецензенти:

Бацевич Ф.С., д. філол. н., професор Стріха М.В., д. фізико-мат. н., перекладач, перекладознавець Воробйова О.П., д. філол. н., професор

Випуск у світ:

Олександр БАБИЧ

ЗМІСТ

ВІД АВТОРІВ……………………………………………… 5

РОЗДІЛ 1. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ І ПЕРЕКЛАД….. 7

1.Культурний поворот у перекладознавстві………………... 7

2.Одомашнення vs очуження………………………………… 11

3.Інтертекстуальна іронія як проблема перекладу…………. 14

3.1.Іронія як культурна проблема перекладу……………….. 14

3.2.Концепція інтертекстуальності в перекладознавчому

контексті……………………………………………………….. 17 3.3. Інтертекстуальна іронія як ознака постмодерної літератури……………………………………………………… 20 3.4. Інтерпретація тексту з інтертекстуальною іронією.

Вплив постструктуралізму.…………………………………… 23 3.5. Іронія як одна з функцій алюзій...……………………….. 25 4. Основні концептуальні підходи до перекладу інтертекстуальних посилань…………………………….......... 31

4.1.Семіотичний підхід до інтерпретації тексту як основа перекладацьких рішень. ………………………...……………. 31

4.2.Відтворення в перекладі функцій інтертекстуальних

посилань……………………………………………………….. 33 4.3. Прецедентність текстів як чинник у виборі перекладацької тактики……………………………………….. 37

РОЗДІЛ 2. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНА ІРОНІЯ В РОМАНІ В. НАБОКОВА “ЛОЛІТА”………………………………….. 43

1.Роман В. Набокова “Лоліта” – квінтесенція інтертекстуальної іронії………………………………………. 43

2.Відтворення інтертекстуальної іронії в російській версії

та українському перекладі “Лоліти”………………………... 46

2.1.Іронічні алюзії на Е. По…………………………………... 47

2.2.Іронічні алюзії на П. Меріме…………………………….. 66

2.3.Іронічні алюзії на інших неангломовних авторів………. 71

2.4.Іронічні алюзії на інших англомовних авторів, чиї

твори перекладено українською мовою……………………... 77 2.5. Іронічні алюзії на твори, що не перекладені українською перекладено українською мовою……………... 98 2.6. Іронічні алюзії, відсутні в оригіналі і наявні в

російській версії……………………………………………….. 102

3

РОЗДІЛ 3. АЛГОРИТМИ ПОШУКУ ОПТИМАЛЬНИХ ТАКТИК ВІДТВОРЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ В ПЕРЕКЛАДІ……………………………………… 110

1.Алюзії на Біблію……………………………………………. 113

2.Алюзії на твори, що перекладені українською …………... 120

3.Алюзії на твори, що не перекладені українською ……….. 151

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ……………………………………. 159

ЛІТЕРАТУРА………………………………………………… 163

ДОДАТОК…………………………………………………….. 172

4

ВІД АВТОРІВ

Наша книжка не претендує на глибокі теоретичні відкриття в перекладознавстві – ми поставили собі за мету дещо інше. Багатоаспектна діяльність, якою є переклад, відкриває чимало напрямів і шляхів для роздумів та аналізу. Один шановний перекладознавець якось виголосив на науковій конференції, що теорія перекладу і практика перекладу – речі, які існують у паралельних площинах і ніколи, чи майже ніколи, не перетинаються. Це звучить як парадокс, проте важко не визнати слушності такого зауваження, а надто якщо займаєшся саме практичним перекладом і розумієш, що деякі теоретичні праці аж ніяк не допомагають перекладати краще чи точніше. Не даремно Умберто Еко зазначає, що коли багатство теоретичних постулатів не підкріплено переконливими прикладами, то ці постулати навряд чи здатні задовольнити перекладача, й мимоволі виникає підозра, що теоретик перекладу сам ніколи не перекладав і говорить про те, в чому не має безпосереднього досвіду.

Коли ж книжки про переклад пишуть ті, хто не з чужих слів знає про «муки і радощі», які відчуває інтерпретатор чужого тексту, зокрема художнього, – К. Чуковський, Г. Кочур, той таки У. Еко, В. Лєвік, М. Стріха, Г. Мірам – їхній практичний досвід не тільки додає вірогідності висновкам, а й озброює товариша з ремесла – чи «високого мистецтва» – цінним інструментарієм, який обов’язково стане в пригоді в подальшій праці, навіть якщо погляди автора на можливі розв’язання тієї чи іншої проблеми не збігаються з вашими. Однак ці погляди завжди мають свою логіку і ґрунтуються на ретельному, прискіпливому аналізі тексту, поглибленому проникненням в історичні, етнокультурні, біографічні та навіть психологічні деталі, пов’язані з автором твору й самим твором. Такі майстер-класи помітно збагачують професійно сумлінного колегу. Вміння проникнути у глибинні смисли тексту, що перекладається, відчути найтонші нюанси й помітити всі визначальні риси форми, визначити ті параметри, які найзапекліше опираються перевираженню іншою мовою, – ось що відрізняє перекладознавчі розвідки перекладачів-практиків від чистих теоретиків.

Побутує думка, що справжня наука – це коли нудно й незрозуміло, а якщо цікаво й дохідливо – то це щось несерйозне. Ми ж цілковито переконані в протилежному: наука покликана

5

чітко розтлумачувати незрозуміле й складне, а не затьмарювати зарозумілими термінами речі ясні й прості. Особливо це слушно в гуманітарній сфері, яка, за означенням, звернена до людини, до людської душі, до виховання істинної інтелігентності.

Ми торкатимемося таких непростих понять, як постмодерна література і постструктуралізм, інтертекстуальність і іронія. Нам хотілося б, щоб наш «ідеальний читач» захопився, як і ми, безмежною могутністю художнього Слова, щоб услід за нами простежував звивисті шляхи, якими йдуть перекладачі, шукаючи найточніший спосіб передати всю повноту думки автора й відтворити унікальність форми її вираження, і відчув би, що переклад художнього твору – це складний інтелектуальний процес, який потребує не лише знання мов, а й широкої ерудиції, високої культури, тонкого смаку й розуміння своєї відповідальності перед автором і читачем.

Нам хотілося б, щоб ця книжка заохотила знайти і прочитати всі ті творі, прозові і поетичні, що розглянуті в ній, а також викликала бажання спробувати і свої сили в перекладі.

Тетяна Некряч, Анжела Кам’янець

6

РОЗДІЛ 1

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ І ПЕРЕКЛАД

Інтертекстуальна іронія збирає докупи втаємничених щасливчиків – от тільки чим більше цих втаємничених, тим вони щасливіші.

У. Еко

1. КУЛЬТУРНИЙ ПОВОРОТ У ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВІ

У 1980-х роках у світовому перекладознавстві почала відчуватись істотна зміна акцентів. Дослідники перекладу усвідомили, що “переклади ніколи ані не створюються у вакуумі,

ані не сприймаються у вакуумі” [Bassnett, Lefevere, 1998, с. 3], і в науці про переклад з’явився новий орієнтир – культура. Фокус західного перекладознавства перемістився з лінгвістичних особливостей тексту-джерела на функцію перекладу в цільовій культурі. Ґ. Турі, один із ідеологів нової парадигми, в статті

“Обґрунтування дескриптивного перекладознавства” (1985)

зауважив: з позицій семіотики очевидно, що переклад ініціює цільова культура або ж якась її частина. Переклад, фактично, зумовлюється метою, якій він призначений служити, і ця мета визначається у потенційній цільовій системі. Відтак, перекладачі діють передусім в інтересах культури для якої перекладають, а не в інтересах тексту-джерела чи, тим паче, культури-джерела [див. Toury, 1985:18-19]. Під “культурою” мається на увазі цілий соціальний контекст, що задіяний у перекладі, водночас із нормами, конвенціями, ідеологією та цінностями суспільства, чи цільової системи.

“Культурний поворот” у перекладознавстві пов’язаний із загальними тенденціями в розвитку гуманітарних наук, передусім лінгвістики – зокрема з виникненням когнітивного підходу до вивчення мови, який став домінуючим на початку 1980-х років, та з наступним “дискурсивним переворотом”. Із середини 1980-х років у когнітивістиці почали досліджувати роль особистісних знань про уявні або реальні ситуації у розумінні мовлення. Ці дослідження спиралися на концепцію, згідно з якою інтерпретація змісту мовлення залежить від індивідуально-психологічних та соціально-культурних чинників конкретного дискурсу [див.

Бацевич, 2008, с. 11].

7

Західні перекладознавці уперше заговорили в унісон про “культурний поворот” на конференції в англійському місті Воріку 1988 року, і він став центральною темою збірника матеріалів цієї конференції “Переклад, історія й культура” під спільною редакцією С. Басснетт і А. Лефевра . Про “культурний поворот” згадано в назві спільної передмови упорядників (“Бабця Пруста і тисяча й одна ніч: ‘культурний поворот’ у

перекладознавстві”[Bassnett, Lefevere, 1990]), і його тлумачать як відмову від аналітично-лінгвістичного (“scientistic linguistic”) підходу, що ґрунтується на концепції “еквівалентності”, і як перехід від “тексту” до “культури”. 1998 року вийшов збірник статей під редакцією С. Басснетт і А. Лефевра – опублікований уже після смерті А. Лефевра 1996 року – з назвою “Розбудова культур”. У передмові до нього Е. Ґенцлер згадує збірник 1990 року, зазначаючи, що саме тоді перекладознавство офіційно здійснило “культурний поворот” і що на початку 1990-х багато дослідників тяжіли до культурного повороту, однак саме С. Басснетт і А. Лефевр першими сформулювали нову позицію

[див. Gentzler, 1998].

В українському перекладознавстві “культурний поворот” був не таким різким, як на Заході. Прикметно, що видатні українські перекладознавці й водночас перекладачі (І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, Г. Кочур та ін.) завжди приділяли значну увагу культурним питанням перекладу, передусім ролі перекладів світової класики в становленні й розвиткові української мови, культури й нації. В силу історичних обставин, український переклад – на відміну від перекладу в літературах, які розвивалися безперешкодно й існуванню яких ніщо не загрожувало – від самого початку був змушений обґрунтовувати свою потрібність і культурне значення.

У радянському перекладознавстві частина дослідників – зокрема Л. Бархударов, В. Комісаров, Л. Латишев, Я. Рецкер, А. Федоров, А. Швейцер – зосереджувалися передусім на лінгвістичних аспектах перекладу. Тим часом інша традиція, яка тягнеться від Ф. Батюшкова й М. Алексєєва через К. Чуковського, І. Кашкіна, Ю. Еткінда, Ю. Левіна, свідчить про примат літературознавчого підходу в радянській перекладознавчій школі, що неминуче передбачає врахування ширшого культурного контексту. Показовою в цьому сенсі є відома книга К. Чуковського “Високе мистецтво” (1964), де автор висловлює низку важливих ідей, що перегукуються з концепціями нової – культурноорієнтованої – парадигми західного перекладознавства. (Цікаво, що більшість цих ідей викладено ще у виданні 1936 року з назвою “Мистецтво перекладу”). Так, К. Чуковський – задовго до

8

“культурного повороту” – непрямо стверджує, що вимоги до перекладу зумовлені його функцією в цільовій культурі: “Жодних навмисних відхилень від перекладуваного тексту наша епоха не допустить вже тому, що її ставлення до літератур всіх країн і народів передусім пізнавальне” [Чуковский, 1988, с. 43, курсив наш]. Розглядаючи переклади минулих епох, К. Чуковський зауважує, що “всякий новий переклад… був новим спотворенням оригіналу, зумовленим смаками того соціального прошарку, до якого адресувався перекладач. Тобто, інакше кажучи, кожна епоха давала перекладачам власний рецепт відхилень від оригіналу, і цього рецепта вони суворо дотримувалися, причому їхнім сучасникам саме в цих відхиленнях і ввижалося головне достоїнство перекладу” [Чуковский, 1988, с. 236]. Ці міркування дивовижно збігаються зі спостереженнями А. Лефевра,

висловленими в статті “Навіщо витрачати час на переписування?” [Lefevere, 1985], що входить до славнозвісного збірника “Маніпуляція літературою” (1985). Цей збірник знаменував виникнення так званої “школи маніпуляції”, яка була в авангарді “культурного повороту” [див. Hermans, 1985].

К. Чуковський наводить численні приклади перекладів, на яких виразно позначилась ідейна позиція перекладача, що призвело до спотворення оригіналу; до того ж у багатьох випадках це могло відбутися мимоволі, без свідомого бажання перекладача [див. Чуковский, 1988, с. 29-47]. Серед таких перекладів – наприклад, російський і французький переклади шекспірового “Коріолана”, переклади А. Дружиніна (1858) і Р.-Л. Піашо (1934) відповідно. В обох цих перекладах старовинна англійська п’єса стала “пропагандою реакційних ідей, сповідуваних її перекладачами, причому обидва перекладачі намагалися нав’язати п’єсі антидемократичний зміст незалежно від того, чи прагнули вони якнайточніше відтворити оригінал чи свідомо спотворювали його” [Чуковський, 1988, с. 31]. Ці спостереження К. Чуковського теж співзвучні з пізнішими ідеями західних перекладознавців, передусім тієї ж таки “школи маніпуляції” [див. Lefevere, 1985], Л. Венуті [див. Venuti, 2002] та інших. Проте на відміну від зазначених авторів, К. Чуковський не вважає таку “маніпуляцію” об’єктивним і неминучим явищем – на його думку, справді видатні перекладачі “мають одну дуже рідкісну рису: вони вміють приборкувати власні індивідуальні упередження, уподобання, смаки заради щонайрельєфнішого виявлення тієї творчої особистості, яку вони повинні відтворити в перекладі” [Чуковский, 1988, с. 41]. Неперервна боротьба з власним духом, переборювання своєї особистої естетики – обов’язок усіх перекладачів, наполягає К. Чуковський. Перекладуваного автора

9

треба возлюбити більше, ніж самого себе й беззастережно, самовіддано служити втіленню його думок та образів, виявляючи власне его тільки в цьому служінні, і аж ніяк не в нав’язуванні оригіналу власних смаків і відчуттів [ibid].

Відрізняє К. Чуковського й інших перекладознавців радянської епохи від “школи маніпуляції” власне те, що праці перших мають здебільшого прескриптивний характер. У передмові до своєї книги К. Чуковський зазначає, що його мета – “прагматично випрацювати якісь елементарні правила, які б підказували перекладачеві правильну систему роботи” [Чуковский, 1988, с. 7]. Тим часом, у західному перекладознавстві після “культурного повороту” переважає дескриптивний підхід – автори здебільшого мають на меті не “рекомендувати” чи “оцінювати”, а радше виявляти взаємозв’язки між перекладом і різними культурними чинниками – тобто “пояснювати”.

Сучасне українське перекладознавство дедалі активніше звертається до культурологічних аспектів перекладу. Культурний вимір чітко простежується в працях відомих українських перекладознавців, передусім М. Новикової, М. Стріхи, О.Чередниченка. Водночас українське перекладознавство залишається великою мірою ізольованим від західного; крім того,

вньому не завжди ведеться достатньо принципова дискусія щодо актуальних напрямів дослідження та наукової вартості конкретних праць. І в Україні дотепер з’являються дисертації та публікації, присвячені суто лінгвістичним чи й навіть граматичним проблемам перекладу, в яких аналізуються лише фрагменти текстів без зв’язку з будь-яким культурним контекстом.

Натомість перекладознавство, орієнтоване на культуру, трактує оригінал і цільовий текст не просто як зразки лінгвістичного матеріалу. Кожний текст існує у певній ситуації у певній культурі

всвіті і має конкретну функцію та власну аудиторію. Замість того, щоб досліджувати уривки текстів, так би мовити, “в лабораторії”, сучасний перекладознавець розглядає текст неначе з пташиного польоту: спочатку бачить культурний контекст, тоді ситуативний контекст і, нарешті, сам текст [див. Leppihalme, 1997]. Переклад не просто замінює один код іншим, а радше “розробляє стратегії, за допомогою яких тексти з однієї культури можуть проникати в текстуальну й концептуальну мережу іншої культури і функціонувати в цій іншій культурі” [Bassnett, Lefevere, 1998, с. 5]. Отже й критерії оцінки перекладу, як слушно зауважив М. Стріха, не можуть бути універсальні, раз назавжди встановлені: за ними повинна стояти й історична доба перекладача, і завдання, що їх він перед собою ставив, і потенційне коло його читачів [див. Стріха, 2006, с. 75] – тобто відповідний культурний контекст.

10