Kamyanets

Важливим чинником у механізмі створення інтертекстуальної іронії є тональність – комплексне поняття, в якому синтезовані як мовні, так і позамовні чинники. За Ф. Бацевичем, тональність – це емоційно-аксіологічна і змістовно-інформативна організація мовного матеріалу, за допомогою якої адресант формує повідомлення [див. Бацевич, 2004, с. 209]. Г. Орлов вирізняє такі найважливіші складники тональності: засоби звукового рівня (інтонація, фразовий наголос), паралінгвістичні засоби, темп мовлення, гучність, тембр, паузи, а також лексико-семантичні та синтаксичні засоби мовного коду [див. Орлов, 1991, с. 112]. З уваги на специфіку об’єкта нашого дослідження (письмові тексти) маркерами тональності для нас можуть служити лише лексикосемантичні та синтаксичні засоби мовного коду – наприклад, стилістична характеристика та емоційне забарвлення лексичних одиниць, належність їх до того чи іншого регістру тощо.

Щоб відтворити в перекладі інтертекстуальну іронію, треба зберегти якнайбільше контекстів, що потенційно відчитуються в оригіналі, а найголовніше – відтворити їхні тональності, водночас залишивши можливість “наївного” прочитання – і в цьому інтертекстуальна іронія відрізняється від інших форм комічного (напр. гротеску, бурлеску, травестії тощо). Тобто, цільовий текст з інтертекстуальної іронією має бути когерентний уже на поверхні, як і оригінал; “глибші” смисли мають бути неочевидними і доступними лише для інтертекстуально-свідомих читачів. З урахуванням цього треба добирати й відповідні перекладацькі тактики.

4. ОСНОВНІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ПЕРЕКЛАДУ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИХ ПОСИЛАНЬ

4.1. Семіотичний підхід до інтерпретації тексту як основа перекладацьких рішень

Цінним теоретичним підґрунтям для розгляду перекладу інтертекстуальних посилань, чи алюзій, у тому числі іронічних, є згадана вище праця Б. Гейтіма та І. Мейсона “Дискурс і перекладач”, в якій автори пропонують розглядати інтертекстуальні посилання передусім як знаки, що мають три статуси: інформаційний (форма), прагматичний (функція) та семіотичний (пріоритет другого перед першим у створенні знаку) [див. Hatim, Mason, 1990, с. 134]. За Б. Гейтімом та І. Мейсоном,

перекладач, має трактувати інтертекстуальне посилання як знак і визначити, що саме треба відтворити в перекладі – його форму, зміст чи й те, й інше і в яких співвідношеннях. Найголовніше для

31

перекладача – оцінити, які аспекти знака треба зберегти, а якими варто пожертвувати в процесі переносу цього знака в іншу мову. При перекладі ієрархія черговості має бути протилежна наведеному вище переліку статусів знака: перекладач передусім має трактувати інтертекстуальне посилання як семіотичну одиницю, що обов’язково включає прагматику. Інформаційний, денотативний, статус розглядається в останню чергу. Процес завершений, коли знак підлягає останній, найважливішій процедурі – оцінці його внеску в семіотику цільового тексту [див. Hatim, Mason, 1990, с. 135].

Отже, центральна теза Б. Гейтіма та І. Мейсона полягає в тому, що у випадку кожного інтертекстуального посилання перекладач передусім має проаналізувати, що саме воно вносить у текст – орієнтуючись на його смисл як знака в контексті культуриджерела. Жодне інтертекстуальне посилання не можна переносити в іншу мову, спираючись лише на його “поверхневий” інформаційний зміст. Прагматика зазвичай має пріоритет перед інформаційним навантаженням, оскільки становить основу загального семіотичного смислу інтертекстуального посилання. “Зрештою, – підсумовують Б. Гейтім та І. Мейсон, – що насправді переходить з оригіналу в переклад – то це знак, який несе зі собою через кордони семіотичних систем усю свою дискурсивну історію, у тому числі нові смисли, яких він набув “по дорозі” [Hatim, Mason, 1990, с. 137]. Відповідно, перекладач, звертаючи увагу передусім на прагматику, має вносити корективи у цільовий текст з огляду на те, що різні групи користувачів сприймають тексти через призму різних знань і світоглядів. Саме на таких принципах, за Б. Гейтімом та І. Мейсоном, мають ґрунтуватися перекладацькі рішення.

Співзвучними видаються погляди на суть перекладу У. Еко, відомого семіотика: “Переклад – це одна з форм тлумачення і, навіть орієнтуючись на сприйняття й культуру читача, він завжди має прагнути до того, щоб відтворити намір – не скажу “автора”, але намір тексту: те, що текст говорить чи на що натякає, спираючись на мову, якою він висловлений, і на культурний контекст, в якому з’явився” [Эко, 2006, с. 16]. У. Еко не розглядає окремо перекладу інтертекстуальних посилань, однак загальний підхід, що його він окреслює, по суті, такий самий, як і в Б. Гейтіма та І. Мейсона: перекладач має розшифрувати й відтворити в цільовому тексті те, про що говорить текст-джерело, орієнтуючись на національно-культурні смисли його компонентів.

32

Цікаві міркування У. Еко про те, чи повинен переклад перевершувати оригінал: “Є переклади, що блискуче збагачують цільову мову; у випадках, які багато хто вважає щасливими, в таких перекладах вдається сказати більше (інакше кажучи, дати більше натяків), ніж в оригіналі. Але зазвичай це означає, що цільовою мовою створюється шедевр, значний сам собою, а не як переклад тексту-джерела. Переклад, якому вдалося “сказати більше”, може сам бути чудовим твором, але це не є добрий переклад” [Эко, 2006, с. 130]. Ці міркування здаються співзвучними з думкою Г. Кочура: “Потрібно перекладати не “краще від оригіналу”, а так, як в оригіналі” [Кочур, 2008, с. 200].

4.2. Відтворення в перекладі функцій інтертекстуальних посилань

Р. Леппігальме виходить із того, що автори створюють інтертекстуальні посилання, тобто алюзії, бо вони надають текстові додаткових смислів своїми асоціаціями й конотаціями. Услід за Б. Гейтімом та І. Мейсоном [див. Hatim, Mason, с. 129], Р. Леппігальме розмежовує ці два поняття, вважаючи асоціації суб’єктивними й довільними, а конотації такими, що вимагають соціального (колективного) знання. Розвиваючи основну тезу Б. Гейтіма та І. Мейсона про інтертекстуальне посилання як семіотичну одиницю, Р. Леппігальме стверджує, що аналізуючи оригінал, перекладач має визначити конотативне значення фрейму (який служить алюзією). “Звісно, неможливо повністю розмежувати суб’єктивні асоціації і колективні конотації. Проте, можна погодитися з тим, що, не маючи змоги – та й потреби – контролювати суб’єктивні асоціації та інтерпретації окремих читачів, перекладач має знати і розпізнавати більш колективні конотації – соціально-постійні смисли алюзивних імен та фраз”

[Leppihalme, 1997, с. 36].

О. Копильна не розмежовує цих двох понять, стверджуючи, що “в перекладі потрібно якомога повніше передати весь комплекс асоціацій, які викликає алюзія в читача оригіналу” [Копильна, 2007, с. 16]. Очевидно, перекладачеві все ж доцільніше орієнтуватися саме на стандартні конотації інтертекстуальних посилань у контексті відповідної культури; тим часом визначити “увесь комплекс асоціацій, які викликає алюзія” в того чи іншого читача навряд чи можливо, оскільки ці асоціації зумовлені не лише культурним контекстом, а й особистим життєвим досвідом людини, її світоглядом, освітою, нарешті настроєм і т.д.

33

Р. Леппігальме наголошує передусім на правильній інтерпретації алюзії в контексті культури-джерела й когерентності цільового тексту (яку розуміє як “мережу концептуальних зв’язків, що лежать в основі “поверхневого” змісту тексту” [Leppihalme, 1996, с. 215]) у контексті сприймаючої культури, тобто відсутності в ньому “культурних казусів” (“culture bumps”). Крім того, за Р. Леппігальме, переклад має давати читачам змогу “брати участь у творчому процесі й інтерпретувати по-своєму на основі власних асоціацій те, що було тільки напівсказано в оригіналі” [Leppihalme, 1997, с. 105].

Аналіз перекладів, здійснений Р. Леппігальме, засвідчив, що стосовно алюзій перекладачі часто надуживають так званою “стратегією мінімальної зміни” – тобто перекладають приховані цитати більш-менш дослівно, не аналізуючи їхньої впізнаваності чи знаковості в контексті цільової культури – внаслідок чого відповідні фрагменти цільових текстів не лише втрачають оригінальний смисл, а й нерідко перетворюються на так звані “культурні казуси” (“culture bumps”) – дивні й незрозумілі для цільової аудиторії вислови.

Для ефективнішого відтворення функцій алюзій у цільових текстах Р. Леппігальме пропонує цілий спектр тактик, які згодом апробує на уривках англомовних текстів з алюзіями, що раніше не перекладалися фінською мовою. До цих тактик належить:

1)заміна алюзії фразеологізмом, якщо алюзія “мертва” або “вмирає”;

2)стандартний переклад, тобто цитування перекладу відповідного прототексту цільовою мовою;

3)зовнішнє маркування, тобто вміщення в цільовий текст якихось сигналів (у тому числі типографських – лапок, виділення курсивом тощо) або натяків на джерело цитати, які б підказували, що конкретний вислів – запозичений;

4)внутрішнє маркування, тобто створення стилістичного контрасту, який би свідчив, що відповідний вислів – запозичений, і крім того, відтворював його первинну тональність;

5)заміна іншим – відомішим – висловом із культури оригіналу чи з цільової культури;

6)експлікація смислу алюзії із втратою інтертекстуальності

(reduction-to-sense);

7)компенсація (re-creation) [див. Leppihalme, 1997, с. 107].

О. Копильна, яка теж спирається у своєму дослідженні на зазначену працю Б. Гейтіма та І. Мейсона, пропонує загалом схожі тактики щодо перекладу алюзій, лише з відмінністю в термінології [див. Копильна, с. 16].

34

Очевидно, тактики, що їх пропонують Р. Леппігальме і О. Копильна для перекладу алюзій загалом, можна застосовувати і для відтворення в перекладі інтертекстуальної іронії. Виняток становить хіба що експлікація смислу алюзії із втратою інтертекстуальності – адже щоб відтворити в перекладі іронію, треба зберегти передусім “розрив” між “поверхневим” і “глибинним” смислом; якщо ж “глибинний” смисл надмірно експлікувати, то зазначений “розрив” може зникнути водночас із іронією. Крім того, як зазначає О. Копильна, “експліцитне розкриття змісту алюзії надає повідомленню іншої стилістичної тональності, змінює його структуру, розширює його…” [Копильна, 2007, с. 7, курсив наш]. Тим часом, для відтворення в перекладі інтертекстуальної іронії важливо відтворити саме тональності метатексту і прототексту, що зіставляються через алюзію.

У статті “У пастці фрейму: Переклад алюзивної гри слів з погляду цільової культури” Р. Леппігальме окремо розглядає переклад модифікованих фреймів – тобто алюзивної гри слів, яка, як випливає з повищих спостережень, найчастіше вносить у текст саме іронію. Уривки з алюзивною грою слів в перекладі часто доводиться повністю переписувати, оскільки навряд чи є сенс намагатися викликати в пам’яті цільової аудиторії фрейми з культури-джерела, що, найімовірніше, цій аудиторії не знайомі. Якщо ж замінити при перекладі первинні фрейми фреймами з цільової культури, то останні можуть видаватися недоладними в тексті, вміщеному в контекст культури-джерела” [див. Leppihalme, 1996, с. 199].

Р. Леппігальме припускає, що тексти з алюзивною грою слів навіть у культурі-джерелі можуть бути повністю “посильними” лише для обмеженої кількості читачів і що потенційні проблеми цільової аудиторії, яка читатиме переклади, здебільшого ідентичні з проблемами читачів оригіналу. Однак розпізнати алюзії рідною мовою на тексти з рідної культури все ж простіше, ніж перекладені алюзії на іноземні тексти. Можливості перекладача стосовно відтворення в цільовому тексті елементів, що тісно прив’язані до культури-джерела, доволі обмежені. Деякі приклади алюзивної гри слів в перекладі можуть виявитись доступними хіба що двомовним і двокультурним читачам, що здатні перекласти їх “назад” (backtranslate), читаючи цільовий текст. Для більшості ж цільових читачів, що не перебувають у такому привілейованому становищі, будь-яка тактика, обрана перекладачем, найімовірніше буде проблематичною з того чи з іншого погляду, навіть якщо перекладач сам розпізнає конкретний фрейм та його джерело [див. Leppihalme, 1996, с.213].

35

Схожого, утім дещо оптимістичнішого, висновку доходить і О. Копильна, яка зазначає, що при перекладі деформованих алюзій (тобто, за Леппігальме, модифікованих фреймів) адекватне відтворення як самого прийому деформації, так і його семантикостилістичних функцій можливе в разі трансформації відомих реципієнтові перекладу висловів. На думку О. Копильної, ефективними прийомами при відтворенні деформованих алюзій є транскодування і цитатний або семантико-стилістичний переклад (тобто дослівний переклад + внутрішнє маркування) з урахуванням деформації. Крім того, за О. Копильною, для розкриття асоціацій і глибинного смислу деформованих алюзій обмеженої відомості в перекладі застосовуються різні трансформації і компенсаційні прийоми, що оптимально відтворюють авторську інтенцію [див. Копильна, с. 17].

Р. Леппігальме резонно підсумовує, що переклад алюзивної гри слів – не так лінгвістична, як культурна проблема, інколи навряд чи посильна. Перекладач, що прагне створити когерентний цільовий текст, іноді мусить визнати, що той чи інший варіант алюзивної гри слів не “спрацює” у випадку з конкретною цільовою аудиторією – хіба що його повністю замінити. “Тим, хто стверджує, що тексти мають не один, а безліч змістів і можливих інтерпретацій, мій акцент на когерентності може видатися недоречним, – пише Р. Леппігальме. – Однак, на мою думку,

перекладач... має обов’язок перед читачами створити переклад,

який має сенс. Немає необхідності заповнювати всі пробіли – читачам перекладу теж сподобається розв’язувати головоломки – але інтерпретація перекладача мусить мати в собі чітку логіку, що спирається, поміж іншим, на ретельний аналіз оригіналу.

Дослівний переклад іноді може зовсім приховати цю логіку”

[Leppihalme, 1996, с. 214-215, курсив наш].

Чим краще перекладач уявляє своїх потенційних читачів, тим легше йому/їй робити реалістичні припущення про їхні фонові знання й обирати в кожному конкретному випадку відповідну тактику. Інколи правомірно й зовсім вилучити алюзію. Е.-А. Ґутт слушно зауважує, що комунікація “передусім передбачає визначення того, що можливо передати конкретній аудиторії, враховуючи її конкретні фонові знання” [Gutt, 1990, с. 146, курсив в оригіналі]. Деякі тексти настільки прив’язані до культуриджерела, що навряд чи взагалі здатні функціонувати в іншій культурі.

36

4.3. Прецедентність текстів як чинник у виборі перекладацької тактики

Г. Денисова у вже згаданій монографії “У світі інтертексту:

мова, пам'ять, переклад” (2003) розглядає переклад інтертекстуальних посилань здебільшого без зв’язку з їхніми функціями, коментуючи передусім впізнаваність інтертекстуальних посилань в оригіналах та перекладах, а також їхню імпліцитність/експліцитність. Відповідно, вибір оптимальних перекладацьких тактик Г. Денисова пов’язує з належністю інтертекстуальних елементів до однієї з трьох так званих “енциклопедій” – універсальної, національної та індивідуальної.

Енциклопедія – це, за Г. Денисовою, “повний обсяг пам’яті, пов’язаної з комплексом знань про світ, випрацюваний у межах певного культурного простору на основі користування природною мовою” [Денисова, 2003, с. 144]. У свідомості людей, об’єднаних мовою та історією, існує певний набір текстів, культурних кліше, уявлень та стандартних символів, за якими закріплений певний смисл. Усі вони становлять культурну пам’ять носіїв певної мови/ культури, без якої неможливе існування жодної комунікативної системи. “Область культурної пам’яті, представлену певним набором текстів, що є основою [так званої] презумпції інтертекстуальності, можна вважати інтертекстуальною енциклопедією. Зважаючи на те, що знання людини закладаються в межах певної лінгвокультури, після чого розвиваються індивідуально, видається доцільним розрізняти різні типи

енциклопедій – універсальну, національну, індивідуальну”

[Денисова, 2003, с. 147-148, курсив автора].

Колективну культурну пам’ять утворюють національна й універсальна енциклопедії. Універсальна енциклопедія представлена текстами світової семіосфери, однаковими для представників різних лінгвокультурних спільнот. Національна енциклопедія представлена, як правило, художніми текстами, що зазвичай входять до канону шкільної освіти, а також окремими іменами історичних та культурних діячів та пам’ятками [див. Денисова, 2003, с. 148-149]. Із цих визначень випливає, що національною енциклопедією Г. Денисова називає сукупність

прецедентних текстів конкретної культури.

“Пам’ять культури”, зазначає Г. Денисова, не є чимось незмінним у своїй суті: кожна епоха і кожне покоління володіє власними кодами пам’яті, за якими відбирає актуальні для себе тексти чи й навіть продовжує читати старі, але робить це інакше [див. Денисова, 2003, с. 150]. Індивідуальна енциклопедія неминуче формується в контексті національної енциклопедії,

37

однак при цьому повністю з нею ніколи не збігається, і тому тільки деяку її частину, що змінюється від особи до особи, можна вважати належністю національної та/або універсальної енциклопедії [див. Денисова, 2003, с. 148].

Г. Денисова справедливо зауважує, що визначити чіткі межі інтертекстуальних енциклопедій на сучасному етапі доволі складно через відсутність “методологічно обґрунтованих доказів та “об’єктивних” – таких, що спираються на емпіричну можливість перевірки – критеріїв відбору, класифікації та оцінки механізмів функціонування інтертекстів. Ці критерії нерідко замінюються інтуїцією та імпресіоністськими уявленнями дослідників” [Денисова, 2003, с. 158]. “З цієї причини, – стверджує авторка, – особливо важливим при вивченні інтертекстів стає опитування інформантів, що дозволяє враховувати не лише різні ідіолекти, а й різні лінгвістичні інтуїції” [ibid]. “Досліджень, виконаних на основі соціолінгвістичних анкетувань чи інтерв’ю, невиправдано мало”, – зазначає Г. Денисова [Денисова, 2003, с. 161].

Варто зауважити, що одним із таких досліджень є згадана вище монографія Р. Леппігальме, яка, очевидно, залишилася поза увагою Г. Денисової. У ній авторка наводить фрагменти інтерв’ю з перекладачами, а також подає результати опитувань цільової аудиторії щодо розуміння алюзій у цільових текстах. Інтерв’ю з перекладачами зокрема підтвердили, що у випадку алюзій ті найчастіше вдаються до згаданої вище “стратегії мінімальної зміни” (і водночас мінімального зусилля), яка далеко не завжди виявляється ефективною. Тим часом опитування читачів засвідчили, що стереотипні уявлення про ознайомленість цільової аудиторії з конкретними прототекстами можуть бути хибними (так, у результаті опитування, проведеного Р. Леппігальме, виявилося, що фінські читачі значно гірше ознайомлені зі Святим Письмом, ніж прийнято вважати, і розпізнають алюзії тільки на найвідоміші фрагменти Біблії [див. Leppihalme, 1997, с.132-177]).

Корисною для перекладача видається теза Г. Денисової про те, що національна енциклопедія охоплює художні тексти, що входять до канону шкільної освіти; ця теза, знову ж таки, перегукується з характеристикою прецедентних текстів [див. Бацевич, 2004, с. 152]. Очевидно, до таких текстів належать і переклади зарубіжної літератури. Це означає, що перекладач може розраховувати на відносну ознайомленість цільової аудиторії з відповідними зарубіжними творами через їхні переклади цільовою мовою, якщо вони належать до канону шкільної освіти. Чого не враховує Г. Денисова – то це того, що певні тексти, будучи належними або до універсальної, або ж відразу до кількох національних

38

енциклопедій – зокрема через переклади – можуть мати у контексті різних національних культур дещо відмінні смисли, що зумовлюватимуть різну інтерпретацію алюзій на них.

Г. Денисова слушно зазначає, що при відтворенні в перекладах інтертекстуальних посилань можливі два основні перекладацькі підходи, а саме: адаптація та очуження. Адаптація – це “етноцентричне пристосування іноземного оригіналу до цінностей культури-реципієнта, що передбачає скорочення дистанції між перекладуваним текстом та цільовою культурою, при якому добираються творчі функціональні еквіваленти, що здатні частково чи й повністю скоротити культурну дистанцію і забезпечити розуміння перекладу одержувачем” [Денисова, 2003, с. 216]. Початок цього визначення дослівно збігається з визначенням одомашнення за Л. Венуті: “…domesticating method [is] an ethnocentric reduction of the foreign text to target-language cultural values” [Venuti, 1995, с. 20]. Отже зрозуміло, що

“адаптація”, про яку пише Г. Денисова, – це те саме одомашнення. На користь адаптації Г. Денисова наводить аргументи У. Еко:

“Зважаючи на те, що онтологічна природа перекладу пов’язана не тільки з необмеженим числом різних перекладів того самого тексту, а й з його функцією самостійного твору в межах цільової культури, зокрема, У. Еко, виступаючи водночас з позиції письменника і семіотика, стверджує, що текст оригіналу треба “пристосовувати” до семіотичного універсуму цільової культури, і власне стратегію адаптації називає найвдалішою” [Денисова, 2003,

с. 217].

Очуження – це “своєрідна фіксація відмінностей культури оригіналу від цільової культури, результатом якої є повне збереження культурної дистанції між оригіналом та перекладом” [Денисова, 2003, с. 222]. “Чужі” елементи при такому розумінні можуть пояснюватися читачам у передмові, післямові, в примітках перекладача, в основі яких, однак, мусить лежати чіткий критерій

[ibid].

Г. Денисова зазначає, що очуження доволі поширене в перекладацькій практиці і, по суті, загальноприйняте при відтворенні інтертекстуальних посилань за схемою “дослівний переклад + примітка”. Однак, унаслідок реалізації цієї схеми маркована як “чуже слово” семантично насичена частина тексту перетворюється на нейтральний фон і, відповідно, втрачається семантична місткість висловлювання, “діалектична гра прийомом”, що лежить в основі функціонування інтертексту. Коли ж мова йде про відтворення стереотипних інтертекстів (чи фреймів за Р. Леппігальме), то схеми “дослівний переклад + примітка”, на

39

думку Г. Денисової, взагалі належить уникати, оскільки внаслідок її застосування клішований дискурс оригіналу неминуче перетворюється на індивідуальний текст перекладу [див.

Денисова, 2003, с. 224].

Погоджуючись загалом з У. Еко та з Г. Денисовою в тому, що текст оригіналу треба пристосовувати до семіотичного універсуму цільової культури, вважаємо доречними деякі застереження щодо заміни в перекладі оригінальних алюзій функціональними відповідниками в культурі-реципієнті. По-перше, попередні дослідження свідчать, що насправді вдалі заміни в перекладах трапляються доволі рідко – очевидно, знаходити їх дуже непросто. Крім того, як справедливо зауважує Р. Леппігальме, якщо замінювати в перекладі оригінальні фрейми фреймами з цільової культури, то останні можуть видаватися недоладними в тексті, вміщеному в контекст культури-джерела [див. Leppihalme, 1996, с. 214]. По-друге, варто пам’ятати про те, що одна з актуальних функцій перекладу – доносити іншу культуру. Оригінальні фрейми можуть бути яскравими символами іншої культури і водночас недостатньо відомими в цільовій культурі. У кожному конкретному випадку перекладачеві зазвичай доводиться ретельно зважувати, що доцільніше: замінити культурно-специфічний елемент і таким чином одомашнити цільовий текст чи доносити іншу культуру, частково пожертвувавши, можливо, влучністю вислову і прозорістю тексту.

В огляді тактик, що застосовуються при відтворенні інтертекстуальних посилань у перекладі, Г. Денисова спирається на класифікацію інтертекстів, запропоновану Н. Фатєєвою [див. Денисова, 2003, с. 69-71], що ґрунтується не на належності до тієї чи іншої енциклопедії, а на формі. У результаті здійсненого аналізу Г. Денисова доходить висновку, що з теоретичного погляду інтертекстуальні посилання в процесі перекладу доцільно розглядати як реалії, які можуть відтворюватися:

1)засобами цільової лінгвокультури, тобто через пошук творчого еквівалента;

2)шляхом звертання до перекладацького канону, що склався в межах цільової культури;

3)коментарем, що залишається для перекладеного тексту ”чужим” елементом;

4)“дослівно” і без коментарю, з втратою “інтертекстуальності”

йпереходом у тексті перекладу в нейтральний пласт [див.

Денисова, 2003, с. 259-260].

40