Kamyanets

У російській версії щодо цієї алюзії В. Набоков застосував такий самий прийом, як у попередньому випадку, за винятком коментарю про запозиченість вислову, – тобто спробував відтворити форму цитованого рядка елегії:

Мне думается, что эта бедная девочка со злыми глазами считала, что с какими-нибудь пятидесятью долларами в сумке ей удастся каким-нибудь образом добраться до Бродвея или Голливуда – или до мерзкой кухни придорожного ресторана (Нужна Подавальщица) в мрачнейшем степном штате, где дует ветер и мигают звезды над амбарами, фарами, барами, парами, и все вокруг – мразь, гниль, смерть [Набоков, 1989, c. 212]

Очевидно, що вловити тут зв’язок із твором Г. Беллока, в якому описаний такий собі “рай у курені”, практично неможливо (передусім у зв’язку з відсутністю його перекладу російською мовою). Утім, іронію трошки виказують асонанс і римування

амбарами, фарами, барами, парами, що надає текстові пародійного звучання.

П. Таращук відтворив і асонанс, і римування – і водночас натяк на пародійність – в українському перекладі, замінивши амбары

(українською – комори) ангарами:

Думаю, ця бідолашна дівчинка з лихими очима вважала, ніби з якимись п’ятдесятьма доларами в сумці їй пощастить якось добутися до Бродвею чи Голівуду – або до мерзенної кухні придорожнього ресторану (“Потрібна подавальниця”) в найпохмурішому степовому штаті, де дме вітер і миготять зорі над ангарами, фарами, барами, парами і де все навколо – гидь,

гниль, смерть [Набоков, 2008, c. 239].

Така заміна здається виправданою, оскільки відтворює форму конкретного фрагмента тексту, що має в цьому випадку пріоритетне значення, – от тільки навряд чи можна вважати “ангари” (на відміну від “амбаров”) типовим атрибутом

“найпохмурішого степового штату”.

Отже, відтворювати в цільовому тексті іронічні алюзії на твори, які не перекладені цільовою мовою, особливо складно, по-перше, через апріорну неможливість цитатного перекладу, і по-друге, через необізнаність цільової аудиторії з відповідними творами та їхніми національно-культурними смислами. Очевидно, максимум, чого може досягти перекладач у таких випадках, – це або відтворити іронію без інтертекстуальності, або спробувати зберегти хоча б натяк на інтертекстуальність, відтворивши стилістичний контраст між цитатою й основним текстом, або ж надати пояснення в примітці. У всіх цих випадках іронія в цільовому тексті буде не такою вишуканою, як в оригіналі.

101

Теоретично можливо й замінити в перекладі оригінальну алюзію алюзією на інший, відоміший у цільовій культурі твір-прототекст, однак з практичного погляду така тактика доволі складна, вона вимагає від перекладача неабиякої ерудиції та винахідливості і насправді трапляється в перекладах (і навіть автоперекладах) доволі рідко.

2.6. Іронічні алюзії, відсутні в оригіналі і наявні в російській версії

У російській версії “Лоліти” трапляються іронічні алюзії на твори російської літератури, яких немає в оригіналі – переважно це алюзії на твори О. Пушкіна. Варто зазначити, що О. Пушкін завжди займав у літературній ієрархії В. Набокова найвище місце і навіть був для нього своєрідним естетичним еталоном. На думку деяких літературознавців, алюзії на твори О. Пушкіна в російській версії “Лоліти” свідчать про те, що В. Набоков відводив творчості О. Пушкіна значну роль у контексті світової літератури – адже дія роману відбувається в Америці, однак автор вирішив, що його герої цілком можуть цитувати О. С. Пушкіна як одного з усесвітньо відомих майстрів слова.

Іронічні алюзії на твори російської літератури, яких немає в англійському оригіналі роману, ми розглядаємо як компенсацію інших іронічних алюзій, які з різних причин були, фактично, втрачені при перекладі.

В епізоді, коли мати Лоліти Шарлотта хоче поїхати з Гумбертом Гумбертом удвох до міста, буцімто щоб купити подарунки для подруги (а насправді – щоб побути з ним сам-на- сам), а Лоліта без дозволу матері теж залазить в авто, Гумберт Гумберт у російській версії роману іронічно називає Шарлотту “автомедоншей”:

Между тем, на беду моей прекрасной автомедонше, Ло уже теребила ручку двери, чтобы влезть с моей стороны [Набоков, 1989, c. 67].

“Автомедонша” – це алюзія на твір О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”:

Зато зимы порой холодной Езда приятна и легка.

Как стих без мысли в песне модной Дорога зимняя гладка. Автомедоны наши бойки, Неутомимы наши тройки, И версты, теша праздный взор, В глазах мелькают как забор

[Пушкин, 1957, т. 5, c. 155].

102

О. Пушкін іронічно обігрує міфологічні кліше класицизму, називаючи “автомедонами” візників (Автомедон – візник Ахіллеса). В. Набоков так само іронічно переосмислює пушкінську літературну спадщину: він вигадує для Шарлотти (яка сидить за кермом) оказіоналізм “автомедонша”.

В англійському оригіналі цієї алюзії немає:

…alas for my fair driver; Lo was already pulling at the door on my side [Nabokov, 1991, c. 50].

Український переклад відповідого уривка “Лоліти” звучить

так:

Тим часом, на лихо моїй прекрасній автодамі, Ло вже смикала ручку дверцят, щоб залізти з мого боку [Набоков, 2008, c. 84].

П. Таращук не зберіг в українському перекладі алюзії на О. Пушкіна, хоч це було, у принципі, можливо, оскільки, поперше, слово автомедони збережене в українському перекладі

“Євгенія Онєгіна” (Моторні в нас автомедони // Стомити важко наших коней [Рильський, 1984, c. 137]), а по-друге, чимало українських читачів знайомі з твором О. Пушкіна в оригіналі, тож могли б розпізнати цю алюзію, незалежно від формулювання в перекладі.

Тим часом, у перекладі П. Таращука можна відчитати іронічну алюзію на відоме англомовне словосполучення “my fair lady” (“моя прекрасна дама”), яке асоціюється з рицарським поклонінням прекрасній дамі. До речі, таку ж інтерпретацію підказує й англійський оригінал, в якому – “my fair driver”.

Наступна іронічна алюзія на “Євгенія Онєгіна” в романі “Лоліта” – це лист, що його Шарлотта залишає Гумбертові Гумбертові перед тим, як відвезти Лоліту до літнього табору. У російській версії “Лоліти” цей лист певною мірою пародіює лист Татьяни Онєгіну. Зокрема, він починається зі звертання на “ви”:

“Это – признание: я люблю вас…” [Набоков, 1989, c. 85], як і лист Татьяни Онєгіну: “Я к вам пишу – чего же боле?” [Пушкин, 1957, т. 5, c. 69], а ближче до закінчення відбувається перехід на “ти”:

“…какую гору любви я воздвигла для тебя в течение этого магического июня месяца!” [Набоков, 1989, c. 86], так само, як і в О. Пушкіна: “То воля неба: я твоя”[Пушкин, 1957, т. 5, c. 70]. У

“Комментарии к роману А. С. Пушкина “Евгений Онегин”

В. Набоков вказує на традиційність такого прийому: “Саме в цей момент Татьяна переходить з офіційного звертання в другій особі множини на другу особу однини ─ добре відомий прийом з французьких епістолярних романів того часу” [Набоков, 1998, c.753]. Абсолютна несхожість двох героїнь – обмеженої міщанки

103

Шарлотти і високодуховної пушкінської Татьяни – робить паралель між ними пародійною. В англомовному тексті звертання на “ти”/“ви” можна було б відтворити за допомогою архаїчного займенника другої особи однини thou/thee (як зробила Ш. Бронте у сцені освідчення Рочестера Джейн Ейр), проте В. Набоков цього не робить; отже, в англійському оригіналі ця іронічна алюзія на О. Пушкіна не відчитується.

В українському перекладі листа Шарлотти звертання на “ти”/“ви” відтворено відповідно до російської версії: “Це – освідчення: я кохаю вас…”, “…яку гору кохання я спорудила для тебе протягом цього магічного місяця червня!” [Набоков, 2008, c. 104], а після тексту надано примітку такого змісту: “Лист Шарлотти до Г. Г. є пародією на лист Татьяни до Онєгіна. Як і Татьяна, Шарлотта починає лист зі звертання на “ви”, а потім переходить на “ти” [Бабай, 2008, c. 407]. В українському перекладі “Євгенія Онєгіна” М. Рильського перехід з “ви” на “ти” у листі Татьяни відбувається двома рядками раніше, ніж в оригіналі, що не змінює суті цього епістолярного прийому:

Не ти!.. Ні, серцем полюбила Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя

[Рильський, 1984, c. 85].

Однак на думку П. Бабая, автора приміток до українського перекладу “Лоліти”, українська аудиторія навряд чи здатна розпізнати цю іронічну алюзію самостійно, і тому її варто розтлумачити.

Описуючи свою реакцію на повідомлення Шарлотти, що та не планує забирати Лоліту після табору додому, а натомість влаштує її в пансіонат – “чудовий пансіонат із суворою дисципліною й солідною програмою релігійного навчання” [Набоков, 2008, c. 121], Гумберт Гумберт в російській версії знову цитує О. Пушкіна:

Помню, как я дошел до площадки для парковки и как, накачав из фонтанчика пригоршню ржавой на вкус воды, хлебнул ее так жадно, как если бы она могла мне дать волшебную мудрость, юность, свободу, крохотную наложницу. Потом посидел… на краю одного из грубо сколоченных пикниковых столов под широкошумными соснами [Набоков, 1989, c. 104].

“Под широкошумными соснами” – алюзія на інший твір О. Пушкіна – вірш ”Поэт”, який закінчується такими рядками:

104

…Бежит он, дикой и суровый, И звуков и смятенья полн, На берега пустынных волн, В широкошумные дубровы...

[Пушкин, 1957, т. 3, c. 22].

У цьому випадку іронія в романі “Лоліта” зумовлена не якимись сюжетними паралелями, а лише “притягненням” до конкретної, доволі непривабливої з морального погляду ситуації піднесеного контексту поезій О. Пушкіна. Ситуація неприваблива з двох боків: Шарлотта, прикриваючись благими мотивами, насправді хоче на тривалий час позбутися доньки, щоб та не заважала їй насолоджуватися близькістю з новим чоловіком (Гумбертом Гумбертом); тим часом, Гумберт Гумберт, який одружився з Шарлоттою лише заради того, щоб бути поряд із Лолітою, розуміє, що жахливо прорахувався.

В англійському оригіналі на місці “широкошумных сосен” є просто “the whooshing pines”; ніщо не вказує на О. Пушкіна чи на якийсь інший прототекст:

…I sat on the edge of one of the rude tables, under the whooshing pines [Nabokov, 1991, c. 84].

П. Таращук зберіг у перекладі “широкошумні сосни”:

…Потім посидів... на краю одного з грубо збитих пікнікових столів під широкошумними соснами [Набоков, 2008, c. 123].

П. Бабай у примітці після тексту назвав джерело цитати: …під широкошумними соснами… – алюзія на фінальні рядки вірша Пушкіна “Поет” [Бабай, 2008, с. 408].

Українською пушкінського “Поета” перекладено кілька разів. Найвідоміший – переклад М. Терещенка, в якому фінальні рядки звучать так:

Біжить він, дикий і суворий, Весь звуків повний і снаги, На хвиль пустельних береги, У гомінких дібров простори...

[Пушкін, 1953, с. 452].

Пушкінського епітета “широкошумні” в перекладі М. Терещенка не збережено. Однак цей факт не свідчить про абсолютну невпізнаваність алюзії на О. Пушкіна в українському перекладі “Лоліти”, оскільки – так уже склалося історично – сучасні українські читачі читають і поціновують О. Пушкіна передусім в оригіналі. Українські переклади поезій О. Пушкіна виконують не так інформативну, як естетичну і, певною мірою,

105

мовотворчу роль в українській культурі, і стають у пригоді перекладачеві, коли в якомусь тексті треба зацитувати цілий уривок з О. Пушкіна, зберігши стиль і ритмомелодику оригіналу. Коли ж ідеться про цитування лише одного слова, яке в знавців літератури чітко асоціюється з О. Пушкіним, – “широкошумные” чи “автомедоны” – то перекладач може розраховувати на його відносну впізнаваність для української аудиторії, незалежно від того, чи це слово збережене в українському перекладі відповідного твору О. Пушкіна.

З іншого боку, зацитувати в конкретному випадку переклад М. Терещенка було б неефективно. Епітет “гомінкі” в українському перекладі дуже умовно відповідає оригінальному епітету“широкошумные”: він не є новотвором, не маркований стилістично і жодною мірою не асоціюється для українських читачів з поезіями О. Пушкіна.

Свідоме додавання у цільовий текст іронічних алюзій на твори цільової культури, яких немає в оригіналі, ми трактуємо як одомашнення, оскільки ця тактика наближає переклад до цільового читача і, зокрема, робить інтертекстуальну іронію доступнішою. Тим часом, тактику, якої послідовно дотримувався щодо цих алюзій український перекладач “Лоліти” – який перекладав з російської версії роману – а також автор приміток, ми кваліфікуємо як очуження, оскільки творчість О. Пушкіна належить до культури-джерела (однієї з культур, з якими асоціював себе автор), а не до цільової культури – української, хоча в Україні О. Пушкіна добре знають.

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки. Більшість творів, на які В. Набоков іронічно посилається за допомогою прихованих цитат, належать до прецедентних текстів культури-джерела чи й західної культури загалом; тож в оригіналі інтертекстуальна іронія доступна й зрозуміла значній частині читацької аудиторії. На час написання російської версії більшість творів-прототекстів “Лоліти” було перекладено російською мовою, однак переклади неоднаково інтегрувалися в цільову культуру і переважно не стали її прецедентними текстами, що зумовлює складність відтворення інтертекстуальної іронії в перекладі. Втім закономірно припустити, що якась частина цільової російськомовної аудиторії все ж була ознайомлена з перекладами творів-прототекстів достатньо, щоб розпізнати цитати з них і чітко інтерпретувати конкретні іронічні алюзії.

Приховані цитати з інших творів (більшість яких поетичні) можна було відтворювати за готовими російськими перекладами,

106

однак В. Набоков перекладав їх російською мовою самостійно (здебільшого дослівно), не послуговуючись наявними російськими перекладами цих творів (Е. По, Дж. Ґ. Байрон та ін.), і переважно додавав у текст підказку про джерело цитати. Цитати французькою та німецькою мовами в російській версії “Лоліти” залишено мовою оригіналу. Загалом при відтворенні інтертекстуальної іронії в російській версії “Лоліти” застосовано такі тактики:

дослівний (іноді поетизований) переклад прихованої цитати, переважно з підказкою про її джерело (тобто із зовнішнім маркуванням);

збереження цитати мовою оригіналу (французькою або німецькою), переважно з підказкою про джерело;

заміна алюзії;

компенсація.

Перші дві тактики ми кваліфікуємо як очуження, останні дві – як одомашнення.

Багато творів-прототекстів, що використані для створення інтертекстуальної іронії в романі “Лоліта”, перекладено також і українською мовою, проте ці переклади, з історичних причин, ще меншою мірою, ніж російські, інтегровані в цільову культуру, що ускладнює завдання відтворення інтертекстуальної іронії в українському перекладі. Щоправда, український перекладач П. Таращук і не намагався використовувати наявні українські переклади творів-прототекстів, а перекладав приховані цитати дослівно з російської версії “Лоліти”, тобто, по суті, переважно копіював перекладацькі тактики В. Набокова. Створений за таким принципом цільовий текст дає більше уявлення про Набоковаперекладача, ніж про Набокова-автора – виняткового ерудита й неперевершеного майстра тонкої інтертекстуальної іронії. Проте, на відміну від В. Набокова, П. Таращук жодного разу не вдався до одомашнення – зокрема, не замінив оригінальної алюзії іншою алюзією, доречнішою у контексті цільової культури. Загалом в українському перекладі “Лоліти” для відтворення інтертекстуальної іронії застосовано такі тактики:

дослівний переклад прихованої цитати з російської версії роману, включно з підказкою про її походження, якщо така є;

збереження цитати мовою оригіналу (французькою чи німецькою) і надання перекладу у виносці.

Обидві ці тактики ми розглядаємо як очуження. Кожна з них може доповнюватися поясненням у примітці після тексту, однак чіткої системності в наданні таких пояснень немає.

107

Дослівний переклад цитат із поетичних творів (тобто переклад без збереження ритмомелодики оригіналу), що в оригіналі функціонують як іронічні алюзії, у контексті української культури

– навряд чи ефективна тактика для відтворення інтертекстуальної іронії. За умови існування хрестоматійних перекладів творівпрототекстів, цитати з цих творів, перекладені дослівно, не можуть сприйматися як відомі вислови і мають мало шансів асоціюватися зі своїми джерелами, тобто функціонувати в цільовій культурі як семіотичні одиниці з чіткими конотаціями, якими вони переважно вже стали в культурі-джерелі. Цитування існуючих перекладів творів-прототекстів, по-перше, підвищує шанси на впізнаваність конкретної алюзії в цільовому тексті і сприяє інтеграції цих перекладів у цільову культуру, а по-друге, переважно дає змогу відтворити потрібні конотації і контраст між тональностями стилістичними засобами. У примітках із зазначенням джерела прихованої цитати доцільно давати інформацію про українські переклади конкретних творів-прототекстів, якщо такі існують, і цитувати ці переклади задля їх популяризації.

В. Набоков, застосовуючи конкретні перекладацькі тактики, очевидно, орієнтувався на освічену еліту, яка, як і він сам, знає твори світової класики в оригіналі. З іншого боку, В. Набоков, як білінгв і водночас належний до двох культур, перекладаючи цитати дослівно, мабуть, був нездатний абстрагуватися від знання культури-джерела (тобто англійської та американської) й відчути, що цитати з поетичних творів, перекладені російською дослівно, без збереження ритмомелодики, не можуть сприйматися в цільовій культурі як відомі вислови й не можуть мати чітких конотацій чи асоціюватися з творами, з яких вони походять, особливо якщо існують віршовані переклади цих творів цільовою мовою, – тобто такі цитати не можуть функціонувати в цільовій культурі як семіотичні одиниці. У кращому разі цільовий текст з дослівно перекладеними цитатами з поетичних творів може бути когерентний, однак “плаский” – тобто зберігати лише “верхній шар” змісту оригіналу. Ця суперечлива тактика автора здебільшого скопійована в українському перекладі з усіма відповідними наслідками, попри доступність інших, ефективніших перекладацьких тактик.

Важливо те, що культурна ситуація В. Набокова і П. Таращука не однакова. В. Набоков міг дозволити собі ігнорувати наявні російські переклади і не сприяти їх популяризації – їхню потрібність ніхто не піддавав сумніву. Тим часом, в українській культурній ситуації й досі доводиться ламати усталені стереотипи й переконувати значну частину читацької аудиторії, традиційно

108

призвичаєної знайомитися з іноземною літературою у російських перекладах, у тому, що українські переклади принаймні не поступаються російським. Тож українські перекладачі, очевидно, мали б сприяти, коли це можливо, популяризації українських перекладів – і сучасних творів, і класики. Це ще одна причина, чому доцільно цитувати в цільових текстах наявні українські переклади, передусім хрестоматійні, а в примітках давати інформацію про конкретні видання.

Наше дослідження дозволило зробити ще одне спостереження, яке, втім, не стосується безпосередньо основної проблеми. Відтворити в українському перекладі “Лоліти” аристократичну мову (російського) оригіналу доволі складно. Російська мова В. Набокова – це мова аристократичних кіл Росії початку ХХ століття (автор виїхав із Росії 1919 року); цей різновид мови можна трактувати як соціолект. Імовірно, що в українській мові відповідний соціолект, практично, відсутній – адже українська мова ніколи не була мовою аристократії. Навпаки: влада повсякчас намагалася загнати її в тісні рамки “мови для хатнього вжитку”, тимчасом як літератори й перекладачі доводили, що це цілком повноцінна мова. Очевидно, український переклад роману В. Набокова варто було розглядати ще й як шанс якоюсь мірою розвинути відповідний аспект української мови, “вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку”, як свого часу закликав М. Рильський [Рильський, 1987, c. 217]. Однак український текст “Лоліти” не справляє враження, що перекладач усвідомив це завдання чи зробив якісь зусилля в цьому напрямі.

109

РОЗДІЛ 3

АЛГОРИТМИПОШУКУОПТИМАЛЬНИХ ТАКТИК ВІДТВОРЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ В ПЕРЕКЛАДІ

…Something which everyone is politely, but inexactly, supposed to know.

W. S. Maugham

…З увічливості вважають, що це знає кожен, проте це не зовсім так.

В. С. Моем

…Like the great majority of people who know Don Quixote, I have never read it.

D. Wasserman

…Як переважна більшість людей, я знаю Дон Кіхота, але самої книжки ніколи не читав.

Д. Вассерман

Упопередньому розділі було проаналізовано способи

відтворення інтертекстуальної іронії в перекладі роману В. Набокова “Лоліта” та відповідний культурний контекст, який передусім зумовлює ефективність/неефективність того чи іншого перекладацького рішення. Підтвердилося, що загальних підходів до відтворення інтертекстуальної іронії в перекладі є два: очуження та одомашнення. Очуження означає збереження в цільовому тексті іронічних алюзій на твори-прототексти культуриджерела. Цитати із таких творів доцільно відтворювати, використовуючи їхні наявні переклади цільовою мовою. Одомашнення означає заміну оригінальної алюзії алюзією на інший, відоміший у цільовій культурі твір або ж іронічним висловом без інтертекстуальності. Очуження має ту перевагу, що, крім відтворення інтертекстуальної іронії, дає змогу донести до цільового читача іншу культуру й іншу концептуальну картину світу. Крім того, створений за таким принципом цільовий текст потенційно має шанс збагатити цільову мову новими образами та фразеологізмами. Однак, очужувати цільовий текст доцільно лише за умови збереження його когерентності – тобто використані в перекладі цитати та вислови, що походять з іншої культури, мають

110