Kamyanets

Наявність кількох російських перекладів конкретного творупрототексту дає підстави припустити, що в російській культурі цей твір займає певне місце і якась частка цільової російськомовної аудиторії може бути з ним ознайомлена. Утім, наважимося припустити, що ця частка не дуже значна, передусім тому, що конкретний твір не входить до шкільної програми із зарубіжної літератури.

У російській версії “Лоліти” можна було зацитувати російський переклад твору К. Марло, однак, як зазначено вище, навряд чи існує спосіб відтворити гру слів, яка великою мірою підсилює іронію – по-перше, через відмінність між структурами мов (англійською: horses-mares-nightmares, російською: кони-?-

кошмары), а по-друге, через те, що в російській культурі цитата з Овідія-Марло (чи-то латинською мовою, чи російською) не набула поширення, не стала крилатим висловом чи ідіомою – тобто не наблизилась до статусу семіотичної одиниці.

В українському перекладі П. Таращука латинську цитату збережено мовою оригіналу, а наступне речення перекладено дослівно з російського тексту:

Е lente currite noctis equi! О тихо біжіть, нічні дракони! [Набоков, 2008, c. 250].

Жодної примітки із поясненням цієї алюзії немає.

П. Таращук у цьому випадку – як і в переважній більшості інших – скопіював тактику В. Набокова, застосовану в російській версії; це означає, що для “розшифрування” даного уривка аудиторія мусить знати трагедію К. Марло, з якої походить цитата. Українською “Доктора Фауста” традиційно перекладали менше, ніж російською. Першим її переклав Є. Крижевич, його переклад опубліковано 1979 року в журналі “Всесвіт”. 2003 року вийшов друком переклад М. Стріхи (насправді виконаний ще 1985 року). Очевидно, сучасній українській аудиторії доступніший переклад М. Стріхи, оскільки він вийшов відносно недавно, у складі антології англійської поезії, і його ще дотепер можна знайти в книгарнях. Тим часом переклад Є. Крижевича від часу своєї першої появи у “Всесвіті” жодного разу не перевидавався, і знайти його сьогодні можна хіба що в бібліотеках, в архівах періодичних видань.

У перекладі М. Стріхи останній монолог Фавста (саме так М. Стріха переклав ім’я головного героя) звучить так:

О Фавсте, Година залишилася тобі,

лише година, й вічні муки потім.

91

Спинись, невпинний рух небесних сфер, Спинися, час, щоб північ не настала! Ясне природи око, знов зійди, Щоб вічний день зайнявсь! Нехай година Триває рік, чи тиждень, чи добу, Щоб зміг я каяттям іще спастися!

O lente, lente currite noctis equi!*

Виноска: О тихше, тихше мчіте, коні ночі (лат.) –

Овідій, Amores 1, 13 [Марло, 2003, c. 82].

У двох українських перекладах “Доктора Фауста” вислів “O lente, lente currite noctis equi!” перекладено по-різному (у

Є. Крижевича: “О коні ночі, стиште, стиште біг!” [Марло, 1979, c. 185]) і в обох випадках інакше, ніж у перекладі самої елегії Овідія, з якої походить ця цитата (“Не спішіть! Годі-бо квапитись так!”). І Є. Крижевич, і М. Стріха переклали трагедію К. Марло раніше, ніж вийшов друком український переклад елегії Овідія, тож вони не могли використати в “Докторі Фаусті” цитату з українського перекладу Овідія і якось посприяти популяризації цього вислову.

Очевидно, що відтворити в українському перекладі “Лоліти” гру слів у цитаті з Овідія-Марло навряд чи можливо, з тих самих міркувань, що й у російській версії.

Як альтернативу “нічним драконам”, у перекладі “Лоліти” можна дослівно зацитувати текст виноски з українського перекладу “Фавста”: “O lente, lente currite noctis equi! О тихше,

тихше мчіте, коні ночі!” і пояснити в примітці значення і контекст цього вислову в трагедії К. Марло. Читач тоді, можливо, зрозуміє, що Гумберт Гумберт, по-перше, вживає ідіому (хай і не трансформовану, як в англійському оригіналі), а по-друге, вживає її майже в дослівному значенні: метафора тут – лише “коні ночі” (“коні ночі” – це вже не “колісниця часу”, а те таємниче авто, що невідступно їде слідом), тобто іронізує. Варто теж надати в примітці інформацію про українські переклади “Трагічної історії доктора Фауста (чи Фавста)” задля популяризації цього твору в українській культурі.

У романі є й іронічна алюзія на В. Шекспіра, теж ускладнена (але водночас і уможливлена) грою слів. Прочитавши свій “смертний вирок” і збагнувши нарешті, що Гумберт Гумберт начебто не жартує, а й справді збирається його застрелити, Куїлті пропонує йому свій будинок як “компенсацію” за давню “образу” (Лоліту) – за умови, що той “припинить тицяти в нього пістолетом” (переклад наш):

92

I promise… you will be happy here, with a magnificent cellar, and all the royalties from my next play – I have not much at the bank right now but I propose to borrow – you know, as the Bard said, with that cold in his head, to borrow and to borrow and to borrow [Nabokov, 1991, c. 301].

Цитата, на яку посилається Куїлті, походить зі знаменитого монологу Макбета у трагедії В. Шекспіра (відомо, що в англомовному світі the Bard – це В. Шекспір). Почувши про смерть колись палко коханої дружини, Макбет усвідомлює власну байдужість до цієї події:

She should have died hereafter;

There would have been a time for such a word.

Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow,

Creeps in this petty pace from day to day,

To the last syllable of recorded time;

And all our yesterdays have lighted fools

The way to dusty death. Out, out, brief candle!

Life's but a walking shadow, a poor player

That struts and frets his hour upon the stage

And then is heard no more. It is a tale

Told by an idiot, full of sound and fury

Signifying nothing [Shakespeare, 2002, c. 535].

Смерть – наше повернення у прах – здається Макбетові просто останнім актом якоїсь дуже поганої п’єси, “казки дурня, всієї зі слів гучних (“full of sound and fury”), і геть безглуздої” (“signifying nothing”) (український переклад Бориса Тена [Шекспір, 1986, c. 410]). Убивство короля Дункана і захоплення його трону, як і всі наступні вбивства, в ретроспективі видаються йому сценами з драми, в якій йому, Макбетові, взагалі не належало грати. Думка, що “весь світ театр” буває для героїв В. Шекспіра дуже гнітючою.

Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow поряд з іншими фразами, узятими з монологу Макбета – цієї скарбниці “шекспіризмів”, відображає монотонний рух часу, який несе бідолашного короля-актора з однієї сцени в іншу. “The last syllable of recorded time” – раніше Макбет назвав це “the crack of doom” –

окреслює час як послідовність слів, неначе у п’єсі; історія стає трагічним літописом. Життя скидається на погану п’єсу, воно ─ ілюзія, просто тінь від “куцої свічки”.

Трагічний контекст, до якого апелює герой В. Набокова, різко контрастує з контекстом “Лоліти”. Куїлті відверто іронізує, навіть глузує з “ідола”, додаючи перед викривленою цитатою (“to borrow, to borrow, and to borrow”) “as the Bard said with that cold in

93

his head” (тобто, начебто саме так звучить сакраментальна фраза

“tomorrow, and tomorrow, and tomorrow”, якщо вимовляти її “через ніс”, при нежиті).

“Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow” належить до найвідоміших цитат із В. Шекспіра. Про це свідчить зокрема наявність її у довідкових джерелах [Oxford Dictionary of Quotations, 2005]; перелік творів, що містять посилання на неї, складається з понад двадцяти позицій, серед яких, зокрема, роман Дж. Джойса “A Portrait of the Artist as a Young Man”, есей О. Гакслі “Tomorrow, and Tomorrow, and Tomorrow”, новела Дж. Апдайка “Tomorrow, and Tomorrow, and Tomorrow and So Forth”, новела К. Воннеґута “Tomorrow, and Tomorrow, and Tomorrow” та інші. Отже, можна припустити, що інтертекстуальна іронія у творі В. Набокова, утворена за допомогою алюзії на В. Шекспіра з грою слів, доступна значній частці англомовних читачів “Лоліти”.

У російській версії “Лоліти” В. Набоков замінив іронічну алюзію на В. Шекспіра алюзією на О. Пушкіна:

Обещаю…, что вы заживете здесь счастливо, пользуясь великолепным погребом и всем доходом с моей следующей пьесы, – у меня сейчас маловато в банке, но ничего, буду жить долгами,

как жил его отец по словам поэта [Набоков, 1989, c. 341].

Цю тактику ми кваліфікуємо як одомашнення, оскільки вона наближає цільовий текст до цільової культури. Підкреслена цитата походить із найвідомішого твору О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”, що в Росії (і в Україні) ретельно вивчається у межах шкільної програми:

Служив отлично-благородно, Долгами жил его отец, Давал три бала ежегодно И промотался наконец

[Пушкин, 1957, т. 5, c. 10].

В. Набоков, усвідомлюючи неможливість відтворення гри слів у російській версії “Лоліти”, замінив алюзію на “Макбета” алюзією на широко відомий твір російської літератури і таким чином частково зберіг іронію. Частково – по-перше, тому, що зацитований уривок “Євгенія Онєгіна”, по суті, жартівливий за тональністю, на відміну від пронизаного відчаєм монологу Макбета; а по-друге, в російській версії немає каламбуру, який істотно підсилює іронію. В російській версії Куїлті, цитуючи О. Пушкіна, лише злегка відмежовується від сказаного, маючи на увазі приблизно таке: жодної трагедії не сталося, бо все це вже колись було і т.д.

94

Український переклад П. Таращука звучить так:

Обіцяю…, ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим погребом і всім прибутком з моєї наступної п’єси – у мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета [Набоков, 2008, c. 378].

У цьому випадку П. Таращук, переклавши дослівно, не скопіював тактики В. Набокова, який замінив у російській версії іронічну алюзію на В. Шекспіра алюзією на твір цільової культури. Натомість український перекладач, по суті, знову вдався до очуження, зберігши в перекладі алюзію на твір, що належить, строго кажучи, до культури-джерела (В. Набоков вважав себе належним до двох культур – російської та американської), хоч і дуже відомий в Україні. Причому П. Таращук переклав цитату із “Євгенія Онєгіна” – широко відомого в Україні поетичного твору

– дослівно, попри наявність якісного віршованого українського перекладу; і зрозуміти логіку такого рішення важко.

Переклад “Євгенія Онєгіна” створювався до сторіччя смерті О. Пушкіна (1937 року). Свої варіанти перекладу розпочали тоді й Г. Кочур, і Л. Гребінка, але тільки М. Рильський завершив свою працю [див.Стріха, 2006, c. 184], і його версію вже визнано за хрестоматійну [див. Гризун, 2006, c. 142]. Переклад пушкінського шедевру відразу потрапив під прискіпливу увагу критиків – адже в ту добу не було однозначної думки про доцільність перекладів з російської мови на українську, а М. Рильський був одним із тих, хто переконував у потрібності таких перекладів: “Українські переклади Пушкіна – конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а, по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі” [Рильський, 1987, c. 217].

Попри окремі зауваження й недоліки, чимало з яких було усунено пізнішими правками, критики визнали, що М. Рильський бездоганно впорався з тими фрагментами пушкінського роману у віршах, які є його своєрідними “візитками”, починаючи вже від перших рядків. Переклад М. Рильського наскрізь афористичний. Рядки, які увійшли до російської літератури як афоризми, перекладені фразами, які можуть стати українськими афоризмами [див. Стріха, 2006, c. 185-186], і це надзвичайно важливо, коли йдеться про відтворення в перекладі інтертекстуальної іронії, утвореної за допомогою алюзій на конкретний твір.

95

Оскільки лише М. Рильський переклав “Євгенія Онєгіна” повністю і саме його переклад визнано хрестоматійним, то для відтворення цитат із цього твору в інших українських перекладах, очевидно передусім належить розглядати саме версію М. Рильського (як найвідомішу).

Початок строфи, з якої походить цитата в російській версії “Лоліти”, М. Рильський переклав так:

Служивши чесно, без пороку, З боргів покійник батько жив, Три бали він давав щороку І все за вітром розпустив

[Рильський, 1984, c. 7].

Цей переклад, попри високу точність і стилістичну вишуканість, власне дає небагато простору для маневру. Спираючись на нього, цитату в “Лоліті” можна відтворити хіба що так:

…у мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму з боргів, як сказав один поет.

Ми пропонуємо “один поет” замість просто “поет” чи “Поет” (в оригіналі “the Bard”), оскільки в кожній із трьох культур – англійській, російській та українській – є свій Поет з великої літери – це відповідно В. Шекспір, О. Пушкін та Т. Шевченко. Тому, якщо в українському тексті написати “як сказав Поет”, то це, очевидно, трактуватиметься як посилання на Т. Шевченка, тим часом як у розглянутому уривкові “Лоліти” йдеться про О. Пушкіна.

Вислів “житиму з боргів” складно ідентифікувати як цитату, і коментар “як сказав один поет” може видатися дещо дивним, однак цим коментарем Куїлті ніби експліцитно відмежовується від сказаного – тобто легко іронізує. Якщо ж розширити цитату: “…у

мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму з боргів, як жив покійник батько, за словами поета”, – то є ризик, що утвориться не іронія, а радше нісенітниця: чий покійник батько? Може скластися враження, що Куїлті має на увазі власного батькапокійника. До того ж, такий переклад навряд чи збільшує впізнаваність конкретної цитати та контексту, що стоїть за нею.

Г. Кочур переклав приблизно третину “Євгенія Онєгіна”, і його переклад, на думку критиків, теж доволі успішний і демонструє вдалі й цікаві рішення. У багатьох випадках обидва переклади дуже схожі між собою, а то й повністю збігаються. Ось як зазначений уривок звучить у версії Г. Кочура:

96

Несучи служби честь високу, З боргів Онєгін-батько жив, Три бали лаштував щороку, Аж поки геть-усе спустив

[Кочур, 2000, c. 263].

Рядок, що його цитує В. Набоков, у цьому українському перекладі звучить майже так само, як і в попередньому. Однак, якщо вже розширювати приховану цитату в перекладі “Лоліти”, то краще робити це, спираючись саме на переклад Г. Кочура: “…у

мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму з боргів, як жив Онєгін-батько” (коментар “за словами одного поета” тут уже явно зайвий). Проте, зважаючи на те, що дія роману відбуваються в Америці, а переклад призначений для української аудиторії, виразна алюзія на твір третьої культури – російської – в цільовому тексті не надто доречна – адже двомовність і двокультурність В. Набокова не поширюється на його героїв. Утім, як стверджують літературознавці, сам В. Набоков уважав О. Пушкіна поетом світового рівня, якого можуть цитувати в будь-якій культурі так само, як В. Шекспіра чи Й. В. Ґете.

Можливо, для відтворення інтертекстуальної іронії в українському перекладі “Лоліти” в цьому випадку ідеально було б саме скопіювати тактику В. Набокова – тобто зацитувати якийсь інший твір – не те що відоміший, бо власне “Євгеній Онєгін” – дуже відомий в Україні – а такий, у якому про “життя з боргів” сказано якось оригінальніше, можливо, пафосніше, щоб створити виразний стилістичний контраст між метатекстом і прототекстом.

Отже, аналіз попередніх прикладів засвідчив, що труднощі у відтворенні інтертекстуальної іронії зумовлені передусім неоднаковою інтегрованістю творів-прототекстів у культуруджерело й цільову культуру. Більшість творів, що їх В. Набоков використав для створення іронії як прототексти, належать до прецедентних текстів культури-джерела. На час написання російської версії “Лоліти” багато з них було перекладено російською мовою, однак значення цих перекладів у цільовій культурі переважно не тотожне значенню оригіналів у культуріджерелі – у цільовій культурі вони значно менше популярні і не належать до прецедентних текстів. Це означає, що інтертекстуальна іронія, утворена за допомогою алюзій на ці твори, в цільовій культурі доступна меншій частині читацької аудиторії, ніж у культурі-джерелі, оскільки для повного розуміння цієї іронії треба знати національно-культурні смисли відповідних творів-прототекстів.

97

З іншого боку, наявність російських перекладів дає підстави припустити, що якась частка цільової російськомовної аудиторії таки ознайомлена з творами-прототекстами достатньо, щоб розпізнати приховані цитати з них. Тим часом, В. Набоков не відтворював цих цитат (здебільшого поетичних) за російськими перекладами відповідних творів, а перекладав їх російською мовою самостійно (здебільшого дослівно), і переважно додавав у текст підказку про джерело цитати.

Більшість творів-прототекстів, що використані для створення інтертекстуальної іронії в романі “Лоліта”, перекладено також і українською мовою, проте ці переклади, з історичних причин, ще меншою мірою, ніж російські, інтегровані в цільову культуру – що ускладнює для перекладача завдання відтворення в цільовому тексті іронічних алюзій на конкретні твори. П. Таращук перекладав приховані цитати дослівно з російської версії “Лоліти”, не використовуючи наявних українських перекладів відповідних творів. Очевидно, така тактика не сприяє впізнаваності прихованих цитат, а отже – й відтворенню інтертекстуальної іронії. Крім того, така тактика не сприяє популяризації відповідних творів в українській культурі через їхні переклади.

Попри широкий спектр тактик, які теоретично є в розпорядженні перекладача, в деяких випадках відтворити іронію в перекладі повною мірою чи й навіть частково навряд чи можливо

– особливо, якщо іронічна алюзія в оригіналі поєднується з грою слів. У таких випадках, очевидно, доцільно або повністю вилучити алюзію з цільового тексту заради збереження його когерентності і спробувати відтворити іронію без інтертекстуальності, або ж – якщо алюзія, навіть залишаючись невпізнаваною, не порушує когерентності тексту – надати пояснення у примітці. Зрозуміло, що і з першою, і з другою тактикою в перекладі буде багато втрачено, однак у деяких випадках такі втрати здаються неминучими – звісно, якщо не брати до уваги гіпотетично можливих комплексних замін іронічних алюзій водночас із грою слів, які, поперше, на практиці навряд чи реальні, а по-друге, тягнуть за собою інші суттєві втрати.

2.5. Іронічні алюзії на твори, що не перекладені українською мовою

У романі “Лоліта” є чимало іронічних алюзій на твори, що не перекладені ні українською, ні російською мовою. Очевидно, що відтворити такі алюзії в російському або українському перекладі навряд чи реально – адже неможливо апелювати (іронічно чи

98

якось інакше) до того, чого аудиторія апріорі не знає; відсутність перекладів – достатньо вагомий чинник, який свідчить про неінтегрованість відповідних літературних творів у цільову культуру. Мабуть, у цьому випадку правильніше розглядати насамперед відтворення функцій конкретних алюзій (у нашому випадку іронії) у цільовому тексті, радше ніж самих алюзій.

В одному епізоді міститься цитата з вірша не дуже відомого в Україні англійського поета Г. Беллока “Tarantella”, який не перекладено ні українською, ні російською мовою. Гумберт Гумберт цитує Г. Беллока, пригадуючи один із тих численних дешевих мотелів, у яких вони з Лолітою зупинялися, подорожуючи Америкою:

And do you remember, Miranda, that other “ultrasmart” robbers’ den with complimentary morning coffee and circulating ice water, and no children under sixteen (no Lolitas, of course)? [Nabokov, 1991, c. 147].

“Do you remember, Miranda” – цитата із зазначеного вірша Г. Беллока. У ньому автор весь час звертається до подруги Міранди, закликаючи її пригадати щасливий період їхнього перебування в маленькому вбогому готелі в Піренеях. Починається вірш так:

Do you remember an Inn, Miranda?

Do you remember an Inn?

And the tedding and the spreading

Of the straw for a bedding,

And the fleas that tease in the High Pyrenees?

And the wine that tastes of tar?

And the cheers and the jeers of the young muleteers (Under the dark of the vine verandah)?

[Belloc, http://frgf.utmn.ru/No14/text07.htm].

Очевидно, для героя В. Набокова той період життя, який він згадує, теж був щасливий – наскільки взагалі в його неоднозначному становищі можливе щастя; і Гумберт Гумберт, як завжди, вдається до іронічного тону.

У російській версії “Лоліти” розглянутий уривок відтворено так:

А помнишь ли, помнишь, Миранда (как говорится в известной элегии) тот другой «ультрашикарный» вертеп с бесплатным утренним кофе и проточной ледяной водой для питья, где не принимали детей моложе шестнадцати лет (никаких Лолит,

разумеется)? (виділено нами) [Набоков, 1989, c. 169].

99

В. Набоков переклав цитату з Г. Беллока, намагаючись, надати їй поетичного ритму (цим, мабуть, пояснюється повтор слова помнишь), хай і відмінного від віршового розміру оригіналу, а також додав коментар, із якого зрозуміло, що конкретний вислів запозичений. Цим автор експлікував і водночас “здешевив” іронію. Цільова аудиторія навряд чи зможе пов’язати цитату з її джерелом, з огляду на відсутність російського перекладу, однак зрозуміє, що конкретний вислів – цитата з елегії, тобто сумного поетичного твору.

П. Таращук традиційно переклав дослівно з російської версії:

Апам’ятаєш, пам’ятаєш, Мірандо (як сказано у відомій елегії), ще один “ультрашикарний” вертеп із безкоштовною вранішньою кавою і проточною крижаною питною водою, де не приймали дітей до шістнадцяти років (ніяких Лоліт, звичайно)? [Набоков, 2008, c.193].

В українському перекладі повтор слова пам’ятаєш не вмотивований ─ адже такий прийом не надає вислову ритмічного звучання, як у російській версії. Якщо ж застосувати тактику В. Набокова в українському перекладі, то цитату треба зробити ритмічною, як рядок із вірша – наприклад, такою:

Ачи ти пам’ятаєш, Мірандо…

Анапест вирізнятиметься в тексті як цитата з поетичного твору

– елегії, про яку сказано в дужках. У примітці можна зазначити джерело цитати, однак для цільової аудиторії, яка не володіє англійською і не може прочитати конкретний вірш в оригіналі, ця інформація мало що додатково прояснить.

Унаступному уривкові міститься алюзія на той самий вірш Г. Беллока, однак не у вигляді цитати, а як пародійне наслідування форми. Гумберт Гумберт пояснює, чому він не хоче давати Лоліті грошей – не тому, що шкодує їх, а тому, що боїться, що, назбиравши певну суму, дівчинка може наважитись втекти від нього:

I believe the poor fierce-eyed child had figured out that with a mere fifty dollars in her purse she might somehow reach Broadway or Hollywood – or the foul kitchen of a diner (Help Wanted) in a dismal ex-prairie state, with the wind blowing, and the stars blinking, and the cars, and the bars, and the barmen, and everything soiled, torn, dead

[Nabokov, 1991, c. 185].

Упримітці надано таке пояснення: cars… bars… barmen: внутрішні рими пародіюють вірш “Tarantella” Г. Беллока: “And the cheers and the jeers of the young muleteers…” [Appel, 1991, c. 400]. Цією алюзією Гумберт Гумберт іронічно натякає, що омріяна свобода може обернутися для Лоліти тільки “романтичними” злиднями, якщо вона від нього втече.

100