50. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі

Всебічне вивчення особи — необхідна передумова пізнання детермінанти протиправної поведінки засуджених до позбавлення волі, планування та організації процесу їх ресоціалізації. Йдеться про те, яка ймовірність вчинення ними нових злочинів під час відбування покарання.

156

О. А. Герцензон вказував на два аспекти вивчення злочинців. Один із них — індивідуальне соціологічне вивчення з метою виявлення умов, що сприяють вчиненню злочину, та вжиття найефективніших запобіжних засобів, включаючи ті, що спрямовані на виправлення і перевиховання злочинця. Другий аспект полягає у вивченні особи з метою виявлення та узагальнення тих головних соціальних рис, якими характеризуються злочинці у своїй масі, і тих чинників вчинення злочинів, якими характеризується злочинність як їх статистична сукупність. Отже, мовиться про діалектичну взаємодію одиночного І загального, випадкового і закономірного.

У кримінологічній літературі існує і підхід, при якому головна увага надається вивченню самого злочинця, його особистісних властивостей. Тут за вихідне береться людина, що вчинила злочин, як суб'єкт соціальних зв'язків та відношень. Злочинець як особа, відрізняється від Інших людей, а тому є всі підстави розглядати подібну особу як якісно відмінну від решти громадян. Без цього саме вчення про особу злочинця втрачає усілякий сенс (О. Б. Сахаров). Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях позбавлення волі, то можна сказати, що цей тип відображає певну цілісність соціальне надбаних, відносно стійких криміногенних властивостей, визначальними серед яких є невідповідність їх свідомості та діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кримінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак: а) що відображають ступінь їх криміногенного зараження; б) характер особистісних деформацій; в) що розкривають генезис злочинної поведінки під час відбування покарання. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основних типів злочинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особливо злісні. В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців в УВП, як: послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.

Послідовно-криміногенний тип ув'язнених злочинців формується в мікросередовищі, де норми права систематично порушуються, і злочин випливає із стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюється ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати до :ебе будь-яке мікросередовище, тому їх злочинна поведінка віднос-ю автономна від нього.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушен-Іям моральних норм і правил режиму тримання, формується в сере-Іовищі з певною системою протиріч; до злочину такого засудженого

157

призводить несприятлива ситуація та весь попередній антисуспіль-ний спосіб життя.

Ситуативний тип вчиняє злочини під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з його вини, а за умови порушення моральних чи правових норм. В таких випадках особа може не знайти, не зважаючи на її слабко виражену деформацію, правомірних способів вирішення конфлікту.

Знаючи характерні особливості кожного типу ув'язнених злочинців, можна диференційовано підійти до налагоджування попереджувальної роботи з ними, зокрема з урахуванням мотивації злочинної поведінки: а) із зневажливим ставленням до людини; б) із корисливою спрямованістю; в) із негативним ставленням до правопорядку в УВП; г) Із легковажним відношенням до дотримання різних правил техніки безпеки. Ці питання мають вирішуватися разом з оздоровленням мі кросе редовища засуджених (установи, загону, бригади), а також врахуванням соціально-демографічних, кримінально-правових та інших характеристик,

Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить активно застосовують засоби психологічного самовиправдовування та самозахисту. Інколи це відбувається підсвідоме, задля "реабілітації" себе і своїх вчинків. У науковій літературі наводяться такі моделі психологічного самозахисту вказаних осіб: заперечення підстав для відповідальності; невизнання від шкоди, завданої злочином та наявності жертви злочину; "засудження засуджуючих" і тих, хто виконує покарання; посилання на несприятливі обставини. Зміст І форми психологічного самозахисту істотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та правової культури.

Можна виділити три основних етапи розвитку моральності особи: 1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні; 2) згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) автономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На першому етапі модель самооправдання досить проста: видати себе невинним, жертвою зовнішніх обставин тощо.

За даними нашого дослідження, засуджені, які вчинили корисливі злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною констатацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу наступальній тактиці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки дали — 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Близько половини опитаних в'язнів вважають, що "закони потрібні для охорони держави".

158

На незгоду з нормами кримінального права вказали тільки 12,8 % з числа вперше засуджених і 18,8 % — рецидивістів. Разом З тим, кожен другий з опитаних вважає, що бувають випадки, коли порушення закону можна виправдати з таких мотивів: незвичайність, складність ситуації та порушення правових норм задля допомоги близьким людям. На "захист справедливості" посилалося 20 % засуджених, які вчинили вбивства, а своїх прав — ЗО %.

Стосовно психологічного самозахисту ув'язнених на третьому етапі їх моральної запущеності треба зазначити, що тут вже формується автономна система моральних уявлень та цінностей. Суб'єкт повністю не сприймає існуючі в УВП правила поведінки. Віддається перевага особистим або груповим нормам, які, на його думку, стоять вище загальноприйнятих. У свідомості таких засуджених виробляється (чи вже був вироблений) свій моральний імператив, яким вони й керуються під час відбування покарання.

Конкретні кримінологічні дослідження показують, що такий Імператив властивий в основному затятим рецидивістам, які демонструють егоїзм, свавілля, глибоку неповагу до чужого життя, честі й гідності. Ппертрофована самооцінка своєї "персони" тісно переплітається зі страхом перед покаранням, а тому автономна мораль є маловтішним прикриттям порожнечі й беззмістовності свого Існування.