425 424

Особа як суб'єкт політики

Персоналізовані аспекти політики

моралі В. І Ленін підходив з класових позицій, вважаючи моральним те, що слугує завданням класової боротьби пролетаріату, побудови комуністичного суспільства.

Позиція політичного реалізму в розв'язанні моральної дилеми в політиці є найбільш раціональною і доцільною. Проте вона приховує в собі небезпеку повного ігнорування моральних норм задля досягнення ідеологізованих політич- них цілей. Так сталося в СРСР, де політична доцільність виявилась у формі «революційної доцільності», яка викли- кала появу «революційної законності» і як наслідок — ігнорування прав і свобод людини, масові репресії, політич- не свавілля в ім'я побудови комунізму.

Вплив влади У проблемі співвідношення політики і на особу моралі є ще один аспект, який стосу- ється впливу влади на моральне облич- чя людини. Ідеальних людей, як відомо, немає. У характері й поведінці кожної людини поєднуються (щоправда, різною мірою) як позитивні, так і негативні риси. Перші з них вона намагається проявити, другі — приховати. Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, її як пози- тивні, так і негативні риси. І це закономірно. Наділена владними повноваженнями людина завжди на виду, їй доводиться приймати відповідальні рішення, що більш виразно проявляє риси її характеру та особливості поведін- ки. Важливо врахувати й таке: влада негативно впливає на людину, посилює її негативні риси. Ще Н. Макіавеллі писав, що влада розбещує людину. Пізніше відомий англійський історик і політичний діяч Джон Актон (1834—1902) сформу- лював знаменитий афоризм: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно».

Оскільки в політику йдуть далеко не завжди найкращі люди, до того ж влада спричиняє на них негативний вплив, то для суспільства завжди актуальною є проблема захисту від деструктивного впливу на нього політиків і влади. Неза- перечний на Заході авторитет, англійський філософ Карл Раймунд Поппер (1902—1994) центральним питанням полі- тики вважав не те, хто має правити, а те, в яких умовах це робитиметься. Оскільки немає впевненості в тому, що в державі будуть гідні правителі, зазначав він, головним є питання про те, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть

426

завдати негідні правителі, які Інститути та механізми по- трібно створювати, щоб запобігти можливих втрат.

У сучасному демократичному суспільстві такими меха- нізмами та інститутами є поділ державної влади на законо- давчу, виконавчу й судову гілки, система стримувань і про- тиваг різних гілок влади, вибори, опитування та обнароду- вання громадської думки, інститути громадянського сус- пільства — політичні партії, громадські організації і рухи, незалежні від держави засоби масової інформації тощо. Ці механізми та інститути роблять можливим контроль громадськості за здійсненням політичної влади, сприяють тому, щоб правляча еліта якомога менше зловживала вла- дою, не відривалась від народу, дбала про його інтереси, зрештою, щоб політика і влада відповідали вимогам моралі.

Особливо пильним у демократичних країнах є контроль за доходами тих, хто наділений владою. Майже повсюдним є щорічне декларування не тільки доходів, а й майнового стану можновладців, особливо членів парламенту та урядовців. Так, у Великобританії депутати парламенту, в тому числі й міністри, зобов'язані декларувати свої інтереси, зокрема щодо: директорства в приватних або публічних компаніях; оплачуваної роботи, консультацій, професійної діяльності; імен клієнтів; участі у спонсорстві; закордонних відряджень, які пов'язані з депутатською діяльністю, але оплачені сторонніми особами; коштів або пільг, одержаних від зарубіжних урядів, організацій, осіб; землі або власності, що дають значний дохід; назви компаній або інших організацій, в яких більше однієї сотої частини капіталу належить депутатові, його дружині чи дітям. Відповідний перелік інтересів видається й поширюється щорічно, і депутати зобов'язані подавати подробиці про зміни в їх інтересах протягом чотирьох тижнів.

У США рішення конгресу стосовно підвищення заробітної плати парламентаріїв або введення для них яких-небудь пільг вводиться в дію лише починаючи з наступного складу парламенту, тобто законодавці не можуть приймати рішення про поліпшення власного матеріального становища. Членам конгресу, а також їхнім помічникам заборонено, зокрема, пригощатися у ресторанах за рахунок лобістів, здійснювати поїздки на курорти, на спортивні змагання і проживати під час відпочинку в готелях за рахунок компаній. Цінні подарунки дозво- ляється приймати лише від рідних та близьких друзів, але речі на суму понад 250 доларів можна отримувати лише за згодою комітету конгресу з етики.

Подібні законодавчі та етичні обмеження діють у багатьох інших країнах. На жаль, цього не можна сказати про сьогоднішню Україну, де поки що немає дієвих механізмів контролю громадян за здійсненням влади й відповідальності її перед народом, де зловживання службовим становищем у корисливих цілях і корупція стали поширеним явищем.

427

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

Глибоко помилковою є досить поширена у нас думка про те, що варто людям, наділеним владними повноваженнями (від рядового міліціонера до вищих посадових осіб держави), дати належну заробітну плату й вони перестануть зловживати службовим становищем у корисливих цілях і брати хабарі. Такої зарплати, яка б цілком задоволь- няла потреби людини, немає і в принципі бути не може. Потреби людини ніколи не можуть бути задоволені цілковито, бо кожна задоволена потреба породжує іншу, значно вищу. Науці відомий загальносоціологічний закон зростання потреб. На практиці трапля- ються численні випадки, коли за хабарництво до кримінальної відповідальності притягались навіть перші особи держави — президенти і прем'єр-міністри, не кажучи вже про міністрів та інших високопоставлених державних службовців, яким гріх скаржитись на зарплату. Отже, річ не в зарплаті, а в потребах та їх законодавчих і моральних регуляторах. Напрацювання відповідного законодавства і вироблення етичних норм, які б регулювали політичну поведінку, робили б її моральною і відповідальнішою, для України є нагальною потребою.

Політична поведінка особи, її мотиви, законодавчі й моральні регулятори є важливими показниками демокра- тизму будь-якого суспільства.

Лебон Г.

Думки і вірування юрби // Філос. і соціол. думка. 1991. № 6.

Ленін В. І.

Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. Т. 41.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Ортега-и-Гассет X.

Восстание масс // Вопр. филос. 1989. № 3.

Пугачев В. П.

Основи политики: личность, злита, лидерство. М., 1989.

Сутор Б.

Политическая зтика// Полит. исследования. 1993. № 1.

Холмская М. Р.

Политическое участие как обьект наследования. Обзор отечествен-

ной литературьі // Полит. исследования. 1999. № 5.

Шестопал Е. Б.

Личность й политика: Критический очерк современньїх западньїх

концепций политической социализации. М., 1988.

Азаров Н. Й.

Взаимоотношения морали й политики // Социально-полит. журн.

1997. № 4.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Гринстайн Фред Й.

Личность й политика // Социально-полит. науки. 1991. № 10.

Каверин С. Б.

Потребность власти. М., 1991.

Комарова 3. Й.

Личность как субьект й обьект социального развития // Со- циально-полит. науки. 1992. № 4—5.

Корнхаузер В.

Політика масового суспільства // Політол. читання. 1992. № 1.

428

Політичні еліти

І

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

У будь-якій, навіть найдемократичнішій, державі владу безпосередньо завжди здійснює не весь народ, а його не- значна меншість. Безпосереднє й постійне здійснення всім народом державної влади неможливе суто технічно,організаційно,та й недоцільне під кутом зору її ефективності. У всіх країнах є групи населення, які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. Такі групи в політології називають полі- тичними елітами.

Оскільки політика є одним із найголов- ніших видів людської діяльності, від якого залежать не тільки благополуччя членів суспільства, а й саме існування останнього як цілісного утворення, то для науки про політику надзвичайно важливе вивчення політичних еліт, шляхів і засобів їх форму- вання та функціонування.

ПОНЯТТЯ І СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Поняття політичної еліти

Як уже зазначалось, елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологіч- ними й політичними якостями, — еліта (від франц. еііїе —

430

₍ краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму першопочатковому значенні термін «еліта» не містить нічого антидемократичного й широко використовується у повсяк- денній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння, елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна стосовно людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитивних рис. Вже сама наявність таких рис не може вважатися безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної гідності.

Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо.

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існу- вання політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психоло- гічних, моральних, організаторських та інших рис, які забез- печують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випли- ває з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба

431

Політичні еліти

Персоналізовані аспекти політики

розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровіль- ної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політична еліта визначається як «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї»¹.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне став- лення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; «дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів... елітаристи, посилаючись на етимологію терміна, відносять до політичної еліти «кращих», «обраних», припи- сують їй всі досягнення цивілізації, принижують роль народних мас в історичному процесі»². Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональ- ний, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього

¹ Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 117.

² Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост. Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 288.

432

підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професій- ного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політичне пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріаль- ного стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

Прихильникам функціонального підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об'єктом гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і політичне активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій та інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і найздібніших представників інших класів і верств населен- ня, передусім тих, які близькі до правлячого класу³.

Сучасні концепції Знання про політичну еліту істотно політичних еліт поглиблює ознайомлення з її різнома- нітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства,

'Див.: Политология: Знциклопедический словарь. С. 288—289.