352 353 23 — 2-1330

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії і партійні системи

самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників, а не політичними партіями. Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис- ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради- ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла становленню впливових політичних партій, підвищенню їх ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту, у складі якого були представники десятків політичних партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент- ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній утворювався на позапартійній і позапарламентській основі. За цих умов партійна система України була атомізованою, з усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за чинною мажоритарною системою абсолютної більшості вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради України.

З метою уникнення цих негативних явищ у політичному житті суспільства Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажо- ритарної виборчої системи була введена змішана — мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів — за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутат- ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори

354

такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як 50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає вста- новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець жовтня 1997 р., коли закінчувалося висування до списків кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле- теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі було занесено ЗО партій і виборчих блоків партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів: Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців), Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 від- сотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все- українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму. Цю систему скла- дають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення державної влади. Решта політичних партій не відіграють більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча декотрі з них є досить активними, а швидше — галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч- ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабіль- ність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція, як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб формування уряду. Становленню в Україні політичних партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефектив- ної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної

355

23 <

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії і партійні системи

виборчої системи натомість змішаної і перехід до парла- ментського способу формування уряду, тобто зміна прези- дентсько-парламентарної форми державного правління на парламентарно-президентську чи й взагалі на суто парламентарну.

Новий Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це, крім усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної, ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематич- ним залишиться формування у Верховній Раді стабільної більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не зможуть ефективно працювати.

Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р., який конкретизує конституційне положення про право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії.

Отже, політичні партії є важливими елементами політич- ної системи суспільства, інститутами здійснення політики. Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту- пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є важливою частиною механізму демократичного вирішення соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій, їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго- ди в суспільстві, розвитку демократії.

Базовкін Є., Кремень В.

Партії та громадські об'єднання України. К., 1994.

Бекназар-Юзбашев Т. В.

Партии в буржуазних политико-правовшх ученнях. М., 1988.

Білоус А. О.

Політичні об'єднання України. К., 1993.

Бьюзлл 3.

АрхаичньІ, но адаптивньї. О политических партиях США (Сверяясь

с «классическими» оценками) // Полит. исследования. 1996. № 1.

Васильєв М. Й.

Партии, движения, политические сильї // Полит. исследования.

1992. № 5-6.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. К., 2001.

Вятр Е.

Социология политических отношений. М., 1979.

Гарань О. В.

Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). К., 1993.

Голосов В. В.

ФорматьІ партийньїх систем в новьіх демократиях: институциональ- ньте факторьі неустойчивости й фрагментации // Полит. иссле- дования. 1998. № 1.

Дюверже М.

Политические партии. М., 2000.

Евдокимов В. В.

Партии в политической системе буржуазного общества. Сверд-

ловск, 1990.

Закон України про вибори народних депутатів України // Голос

України. 1997. 25 жовт.

Закон України про політичні партії в Україні // Голос України.

2001. 12 трав.

Коломейцев В. Ф.

Партии в зеркале западной политологии // Государство й право.

1995. № 10.

357

Інституціоналізовані форми політики

Кулик А. Н.

Сравнительный анализ в партологии: Проект К. Джанды // Полит.

исследования. 1993. № 1.

Марченко М. Н., Фарукшин М. X.

Буржуазные политические партии. М., 1987.

Михельс Р.

Социология политической партии в условиях демократии (главы из

книги) //Диалог. 1990. № 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

Надане А.

Выбор избирательных систем // Полит, исследования. 1993. № 3.

Острогорский М. Я.

Демократия и политические партии. М., 1997.

Політичні партії в Україні: Інформ.-довід, вид. К., 2001.

Прозоров Ю. Б.

Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полит, исследования. 1994. № 4.

Пуфлер Е. Ф.

Партійна система незалежної України: особливості формування,

тенденції подальшої трансформації. К., 1997.

Пушкарева Г. В.

Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже // Со- циально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Свалов А. Н.

О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий класс и современный мир. 1990. № 1.

Таагепера Р., Шугарт М. С.

Описание избирательных систем // Полит, исследования. 1997. № 3. Уоллерстайн М.

Избирательные системы, партии и политическая стабильность // Полит, исследования. 1992. № 5—6.

Шведа Ю.

Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних систем // Нова політика. 1998. № 5.

Шведа Ю.

Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.

1996. № 4—5.

Шмачкова Т. В.

Из основ политологии Запада (Характер режимов, гражданское общество и партийные системы при демократии) // Полит, исследования. 1991. № 2.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ

Багатоманітні групи людей, об'єднані спільними рисами соціально-еконо- мічного становища, видами професій- ної і громадської діяльності, захопленнями тощо, для задоволення своїх інтересів створюють не лише політичні партії,а й різні громадські організації,які також прагнуть до представництва цих інтересів у політичній сфері суспільства, на державному рівні. Громадські об'єднання є інститутами гро- мадянського суспільства, тією ланкою, що пов'язує його з державою. Політика для них також виступає одним із засобів досягнення поставлених цілей та основних об'єктів впливу. В політології такі громадські об'єд- нання визначаються як групи інтересів.

ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ

^^М*^ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

Сутність групового У політології використовуються не

підходу до вивчення тільки багатоманітні методи досліджен-

політики _ня політичних явищ і процесів, а й різні

підходи до вивчення політики. Такими

підходами є, наприклад, інституціональний, біхевіористський,

класовий, елітаристський та ін. На початку XX ст. виник

груповий підхід до вивчення політики, який називається

також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп,

теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії

став американський соціолог і політолог Артур Фішер

Бентлі (1870—1957). У праці «Процес здійснення державної

влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що