228 229

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціаль- них норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (кор- поративні норми), інші складаються й розвиваються посту- пово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загально- обов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягу- ються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відно- сини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конститу- ційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах державного права знаходять своє закріплення основні засади суспільства, форми, механізми і принципи здійснення дер- жавної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми державного права містяться в конституції.

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій. Однак програмні настанови, сформульовані партією, можуть справляти істотний вплив на політику держави, політичну систему в цілому, особливо тоді, коли партія стає правлячою.

У суспільстві діють також інші правила й настанови, яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті. Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи

__—*—»»«™^^ 230

рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотриман- ня спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулю- вання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих країнах з парламентарною формою правління, де він законо- давством не передбачений. В останніх цей порядок утвер- дився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним звичаям у необхідних випадках надається юридичне оформ- лення.

Політична система суспільства є неперервно функціону- ючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі»⁷. Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збере- ження або зміну певної політичної ситуації.

Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття

⁷ Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост. КХ Й. Аверьянов. М., 1993. С. 294; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 271.

^і»»™»™«„_і,,_і!>„,_м„^^^ 231

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необ- хідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийнят- тя й виконання політичних рішень. Важливим елементом його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи іншої політичної ситуації — рішення, події тощо, поведінка і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою — реалізація їх.

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політич- ного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний режим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї під- системи входять як формалізовані відносини, що грунту- ються на нормах права і регулюються ними, так і ті нефор- мальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різно- манітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділя- ються на три основних групи⁸. Передусім це відносини між соціальними спільностями — суспільними класами, соціаль- ними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини скла- дають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах.

"Див.: Фарукишн М. X. Политическая система общества. С. 71.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності і функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті від- носини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організа- ціями, органами місцевого самоврядування тощо як усере- дині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи

суспільства.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елемен- тами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взає- модії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — еконо- мічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

До числа елементів політичної системи суспільства нале- жать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбува- ється у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні

233

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. По- літична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.

Функції політичної Структура і функціонування політичної

системи системи суспільства підпорядковані її

цільовому призначенню, вирішенню

тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє.

Основні напрями діяльності політичної системи утворюють

у своїй сукупності її функції, які визначають структуру,

інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система висту- пає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільни- ми справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й по- садовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної системи: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально- політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспіль- ством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій

234

вияв функція політичного цілепокладання. Функція ціле- покладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосу- ються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспіль- ного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, консти- туціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найопти- мальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досяг- нення суспільне значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспіль- них порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів

235

Політика як суспільне явище

поведінки, слідування яким визнається еталоном суспільне прийнятної і розумної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій полі- тичної системи, безперечним слід визнати те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокла- дання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно- політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов'язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізу- ються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

1 3 урахуванням найважливіших функцій у стислій формі | політична система суспільства може бути визначена як | інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює | владне керівництво та управління суспільством.

Закономірності функціонування політичної системи відбувається за певними закономірнос- тями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким систе- мам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника⁹. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального

⁹ Див.: Основи політології: У 2 ч. / Відп. ред. Б. Л. Кухта. К., 1992. Ч. 2. С. 11-14; Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 258-259.

236

функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під- систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її

функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь- яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. При- чому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонента- ми системи та перетворюючий вплив системи на її компо- ненти¹⁰.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалан- сованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціону- ванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері норматив- ного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна

'"Див.: Основи теории политической системи. М., 1985. С. 126—134. 237

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

закономірність функціонування політичної системи суспіль- ства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні зако- номірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встанов- лення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.¹¹

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв'язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо. Питання про закономір- ності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і на- ціонально-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем,

¹¹ Див.: Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 16—17. 238

з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем — їх порів- няльний аналіз.

Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три пра- вильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економіч- ний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив'язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь- яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об'єктивною реальністю.

Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що роз- виваються. Основні риси політичних систем цих країн збіга- ються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політич- ного панування — традиційному, харизматичному і легаль- ному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітим- ності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям,

239

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легаль- ного типу легітимності влада в політичній системі грунту- ється на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він роз- різняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або част- ково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функ- ціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентальне-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність куль- тури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип

240

політичної системи. Він також характеризується неоднорід- ністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, тради- ційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комуні- кації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фа- шистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується висо- ким ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні полі- тичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатома- нітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демо- кратичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитар- ним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі Управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одер- жавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням

241

16 — 2-1330

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на сус- пільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомис- лення тощо.

Детальніше про особливості демократичних, авторитар- них і тоталітарних політичних систем ідеться у главі про політичні режими.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізня- ють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середо- вищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів полі- тичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційне закріплено основні принципи демо- кратичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації

протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади (див. гл. 8, 10).

Алмонд Г., Верба С.

Гражданская культура й стабильность демократам // Полит. иссле-

дования. 1992. № 4.

Андреев С. С.

Политические системьі й политическая организация общества //

Социально-полит. науки. 1992. № 1.

Белов Г. А.

Функции политической системи // Кентавр. 1995. № 3.

Борисов В. К.

Теория политической системи. М., 1991.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современньш Левиафан: Очерки политической социологии капи-

тализма. М., 1985.

Гавриленко І.

Політична система суспільства // Політол. читання. 1993. № 1.

Ильинский Й. П., Мишин А. А., Знтин Л. М.

Политическая система современного капитализма. М., 1983.

Истон Д.

Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн.

1993. № 8.

Краснов Б. Й.

Политические системи // Социально-полит. журн. 1995. № 3.

242

243

Іб*

Політика як суспільне явище

Марченко М. Н.

МеханизмьІ адаптации политической системьі современного Запада

// Сов. государство й право. 1991. № 11.

Марченко М. Н.

Очерки теории политической системи современного буржуазного

общества. М., 1985.

Основи теории политической системи / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, В. Е. Чиркин. М., 1985.

Політична система сучасної України. К., 1998.

Фарукшин М. X.

Политическая система общества // Социально-полит. науки. 1991.

№ 5.

Чиркин В. Е.

Глобальньїе модели политической системи современного общества:

индикаторьі зффективности // Государство й право. 1992. № 5.

Зндрейн Чарльз Р.

Сравнительньш анализ политических систем. Зффективность осу- ществления политического курса й социальнне преобразования. М., 2000.

Інптитуціоналізовані рми політики

:|

ДЕРЖАВА - ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

Системний аналіз політики передбачає дослідження політичних інститутів як основних елементів політичної систе- ми суспільства, з'ясування місця і ролі кожного з них у цій системі. Головним із політичних інститутів, найважливішим еле- ментом політичної системи суспільства є держава. Вона виступає об'єктом дослід- ження багатьох суспільствознавчих наук — філософії, соціології, історії, правознавства, економічної теорії тощо. У сукупності цих наук політологія посідає особливе місце. Виникла вона саме як учення про державу (поліс) і за традицією, започаткованою ще в античному світі, нерідко й досі трактується як «державознавство». Проте політологія зовсім не претендує на моно- полію на наукові знання про державу. Відповідно до свого предмета і прита- манних їй методів дослідження своє головне завдання у вивченні держави вона вбачає в тому, щоб розкрити сутність держави як політичного інституту та з'ясувати її місце і роль у політичній системі суспільства. Системний підхід, крім усього іншого, надає можливість, з одного боку, з'ясовувати ті властивості держави, яких вона набуває як частина політичної системи, а з іншого — розкрива- ти вплив держави на функціонування інших політичних інститутів.

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Сутність та основні Держава є багатоаспектним суспільним

ознаки держави утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об'єктивно утруднюють з'ясування та визна- чення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політичне, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визна- ченої території має незалежний від інших територіально- політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «терито- ріальне організоване і політичне незалежне суспільство»¹, а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Терито- рією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної дер- жави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з

' Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабина. К., 1997. С. 97.