298 299

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.

Конституційно-правова теорія не тільки розмежовує права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й проводить відмінність між правами і свободами та здійснює їх класифікацію за різними ознаками. Права — це забез- печені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості володіти, користуватися й розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користува- тися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплюються в конституції держави. Це, напри- клад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, участь в управлінні державними та громад- ськими справами тощо.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються конститу- ційне, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті тощо. Основний зв'язок між правами і свободами полягає в тому, що політичні свободи виступають інструментом напов- нення прав громадянина реальним змістом.

Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпо- ширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних прав і свобод на три групи: соціально-економічні, політичні та особисті. В основі такого поділу лежить характер від- носин, які виникають між індивідом і державою, а також між самими індивідами. Соціально-економічні права і свободи — на власність, працю, відпочинок, житло тощо — належать особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим з них є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Політичними правами і свободами особа наділя- ється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права визначають правовий статус громадянина у процесі здій- снення державної влади. Найважливішим з них є виборче право. Особистими правами і свободами індивід наділяється

300

як фізична особа незалежно від того, є він громадянином даної держави чи ні.

Досить численні особисті права і свободи умовно поділя- ються на дві основних групи: права і свободи, які захищають індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи належать передусім природні права. Друга група охоплює свободи приватного життя — недоторканність житла, таєм- ницю листування, свободу пересування і вибору місця проживання та деякі інші.

Конституційно-правова теорія і практика знає два основних способи визначення обсягу прав і свобод особи — позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У більшості держав світу конституції та інші джерела консти- туційного права встановлюють, що громадянин може робити у різних сферах суспільного життя і які особисті права він має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу прав і свобод, який грунтується на принципі: «Все, що не дозволено, — заборонено».

У деяких країнах застосовується негативний, або заборон- ний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого законодавство встановлює лише те, що особа не може робити. Тут діє принцип: «Усе, що не заборонено, — дозволено». У Великобританії, наприклад, права і свободи особи формулюються судами, які в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосу- вання гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально- економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробіт-

301

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

ною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її роботою чи квартирою.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі конституціоналісти вважають, що належний судовий захист прав і свобод людини і громадянина можливий лише в країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих судових органів у конкретній справі є обов'язковими для судів у розв'язанні аналогічних справ. «Конституційні гаран- тії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій... Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно- застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість зако- нодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду»⁸.

Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове положення особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально-економічні права і свободи, проголошені консти- туцією, будуть порожніми деклараціями.

У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід'ємне від визнання за ними певних обов'язків. Най- головнішим із них є обов'язок кожного громадянина не- ухильно дотримуватися конституції, законів та інших норма- тивних актів держави. До числа інших обов'язків належать, зокрема, обов'язки працювати, сплачувати податки, піклу- ватися про дітей, військова повинність тощо.

Забезпечення верховенства правового закону, прав і свобод людини і громадянина можливе лише за наявності третьої складової теорії і практики правової держави — поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову з

⁸ Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. М., 1996. С. 56, 59.

досконалим механізмом стримувань і противаг, який виключає монополізацію влади однією особою, органом або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання. Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі державної влади і відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення вести державні справи специфічними засобами у притаманних їм формах і межах. У правовій державі особливо важливу роль у системі поділу влади відіграє судова її гілка. Суд — це орган захисту права від будь-яких порушень, у тому числі з боку держави. Істотна частина повноважень судової влади полягає у здійсненні конституційно-правового контролю за нормативними актами законодавчої і виконавчої влади. Суд покликаний захищати право як від будь-яких конкретних протиправних дій, так і від усіх протиправних норм.

Побудова правової держави — це довготривалий і склад- ний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З ДЕРЖАВОЮ

Становлення