132 133

Становлення та розвиток політичних ідей

засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати українцями держав- ності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міх- новським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції їх автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх тут дослівно:

«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отеє національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців- гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відстулників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

I.. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

.. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»³.

³ Міхновський М. І. X заповідей УНП // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996. С. 141-142.

Зародження і розвиток української політичної думки

Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націона- лістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламен- том — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-еко- номічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політич- ний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал- демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра- тів, редактором низки періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Від- повідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея Добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в Цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у

135

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.

Д. Донцов заперечував традиційний український націо- налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор- мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед- бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере- орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най- повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло-

го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль- ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу- ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворен- ня маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим стано- вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких

136

Ідей

Становлення та розвиток політичних і,

Зародження і розвиток української політичної думки

земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем. Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По- третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо- налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашист- ська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашист- ські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеоло- гічною основою програми Організації українських націона- лістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, засно- ваної на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Свого часу він був офіцером УНР, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство»,

к««^у^^а^ж^жм^ж^.^вд_;вдй.й::№вд^^й ІЗ О

«Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Консти- туції) Української держави» та ін.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то М. Сціборський був автором полі- тичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідар- ності усіх свідомих сил України.

Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функ- ції — у представницьких органах державного управління»⁴. Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптималь- ним засобом здійснення державної влади на час національ- ної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Після певного періоду диктатури та стабілізації націо- нальної державності в Україні має встановитися республі- канський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національ- ний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обирати- ме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники централь- ного уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових

Сціборський М. Націократія. Прага, 1942. С. 109.

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції полі- тичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналіс- тичної організації.

Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал- радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїн- ське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

Націонал- Паралельно з націоналістичним напрямом в

демократизм українській політичній думці сформувався і

розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917—1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 рр.

Типовими представниками українського націонал-демократизму першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старо- сольський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій також перебувало українське національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки у його розвиненій формі вважається галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870—1936), відомий, зокрема, своїми праця- ми «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925).

140

С. Дністрянський сформулював національно-держав- ницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території. В основу своєї концепції вчений поклав розроб- лену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам при- таманні такі найважливіші характеристики: держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу; всі правові норми є також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права; авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окре- мими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відпо- відні державницькі традиції. Розвиток суспільного життя в Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і Середньої Європи. У ній суспільний лад спирається на сім'ю, рід, плем'я. Основи майбутньої державності складалися ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював князь, обраний усіма членами роду. Першу українську державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів Київської Русі, як це робив М. Грушевський.

На відміну від племен Західної Європи, де держави часто формувалися шляхом завоювань чужих земель, український народ постійно проживав на власних землях. Київська держава також існувала на власній землі. Козацько-гетьман- ська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не загальноприйнятим шляхом, а в результаті спротиву народу економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар. Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише для оборони.

141

Становлення та розвиток політичних ідей

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизна- чення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878—1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).

Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психоло- гічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирішувати долю притаманних їй інтересів.

Джерелом існування національної спільноти, її життєдай- ною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історич- ного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов'язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно,

: „„.*, .... ~ ....„„,. о .... ~~ .... ....... .-•.•. . ,. .•<.. „„.,..,..•. ...,<. ........... -| Л О

Зародження і розвиток української політичної думки

існують дві форми визвольної боротьби — соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітич- ному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно- визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували котрусь із складових української національної ідеї заради здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціона- лізованими й починали служити загарбникові.

Проте В. Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держа- ви відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національ- ної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Ідея В. Старосольського про необхідність урахування соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною Для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій націонал-демократичного і особливо націонал- Радикального спрямування. «•««««„^^^ 143

Становлення та розвиток політичних ідей

Відомим представником націонал-демократичного на- пряму української політичної думки був соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба народів за національне визволення» (1932), «Народження нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу. Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідо- мості та прагненні до волі. Національна свідомість форму- ється з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, поширеному серед найбільшої частини ЇЇ представників. Підсвідомі почуття і прагнення до волі та створення держави характери- зують націю як органічну спільність, що сформувалася на грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутне організованого об'єднання на основі розуму.

О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних | чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є } найбільш пізніми та органічними формами об'єднання людей. Це — продукт природного розвитку суспільства. Можливе створення націй і механічним шляхом — за допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку виникає держава, а вже потім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).

Процеси формування нації у народів державних і недер- жавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським, визначаються трьома чинниками: хронологічним, географіч- ним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється в тому, що процеси творення недержавних народів є значно пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст. Історичні процеси творення недержавних народів неодна- ково відбувалися і стосовно їхнього географічного поло- ження: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіта- лізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Боч- ковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні

Зародження і розвиток української політичної думки

народи починають формуватися в сучасні демократичні

нації.

У процесах утворення націй в історичних і неісторичних народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те, що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці, фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад, у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за пробудженням і відродженням і передбачає утворення національної державності. Сучасна нація, доводив О. Боч- ковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український народ О. Бочковський вважав напівісторич- ним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні стадії національного розвитку — пробудження та відрод- ження. На думку вченого, український народ у своїй національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання, мало використовував досвід інших народів. Тому одним із основних завдань своєї національно-державницької концепції автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демокра- тичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцент- ристські партії — Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демо- кратична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

Викладаючи тут історію української політичної думки, ми розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті. Насправді політична думка України значно багатоманіт- ніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми творцями.

145

2-1330

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

ю*

Бочковський О. І.

Наука про націю та її життя. Львів, 1939.

Вивід прав України: Збірник. Львів, 1991.

Винниченко В. К.

Відродження нації: У 3 т. К., 1991. Т. 1—3.

Винниченко В. К.

Заповіт борцям за визволення. К., 1991.

Воронкова В. Г., Ясир Н. Д.

Зарождение й зволюция либерализма в Украине в XIX — начале XX в. Донецк, 1993.

Гелей С. Д.

Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів, 1996.

Гелей С. Д.

Українська консервативна політологічна думка першої половини XX ст. Львів, 1998.

Грушевський М. С.

На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991. Грушевский М. С.

Очерк истории украинского народа. К., 1990. Грушевський М. С.

Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921. Грушевський М. С.

Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991. Дністрянський С.

Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925. Донцов Д. І.

Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991. Донцов Д. І.

Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993. Донцов Д. І.

Націоналізм. Дрогобич, 1992. Донцов Д. І.

Підстави нашої політики. Відень, 1921. Драгоманов М. П.

Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно- публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2.

146

Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мьіслители Киевской Руси. К., 1987.

Замалеев А. Ф., Зоц. В. А.

Отечественньїе мнслители позднего средневековья: конец XIV —

первая треть XVII в. К., 1990.

Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тара- сенко, М. Ю. Русин. К., 1993.

Костомаров М. І.

«Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991.

Кухта Б. Л.

З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994.

Кучабський В.

Україна і Польща. Львів, 1993.

Липинський В. К.

Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6.

Міхновський М. І.

Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.

Огородник І. В., Русин М. Ю.

Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред.

М. Ф. Тарасенка. К., 1997.

Оріховський С.

Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські

гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995.

Орлик П.

Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові

отамани Запорозької Січі. К., 1993.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.

Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького

// Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції.

К., 1993.

Повість врем'яних літ: Літопис. К., 1990.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-

шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія /

За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.

Потульницький В. А.

Історія української політології (Концепція державності в українській

зарубіжній істерико-політичній науці). К., 1992.

147

Становлення та розвиток політичних ідей

Потульницький В. А.

Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994.

Потульницький В. А.

Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993.

Ситник О. І.

Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000.

Скакун О. Ф.

Политическая й правовая мьісль на Украине (1861 — 1917). Харьков, 1987.

Скакун О. Ф.

Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 р.). К., 1990.

Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.

Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

/ За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998.

Слово о полку Ігоревім. К., 1989.

Старосольський В. Й.

Теорія нації. Відень, 1922.

Сціборський М.

Націократія. Прага, 1942.

Томашівський С. Т.

Під колесами історії. Берлін, 1922.

Томашівський С. Т.

Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.

Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кири- люка. К., 1995.

Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р, Солганик. К., 1994. Филалет X.

Апокрисис // Памятники полемической литературьі в Западной Руси. СПб., 1992.

Франка І. Я.

Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий

політологічний словник/ За ред. Б. Кухти. Львів, 1997.

Шевчук В. П., Тараненко М. Г.

Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.

Яворський С.

Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3.

148

Природа політики

ПРИРОДА ПОЛІТИКИ

Викладення змісту політології як нав- чальної дисципліни полягає у посту- повому й послідовному розкритті змісту її основних понять і категорій. Базо- вою і вихідною при цьому є категорія «політика». Вона імпліцитно містить решту найважливіших понять політології. Водночас це одне із найменш визначених понять науки, що зумовлено як його багатозначніс- тю, так і наявністю різноманітних дослід- ницьких підходів.

ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

Походження Через невизначеність поняття «подіти-

і сутність політики _ка>> розкриття його змісту доцільно

розпочати з етимології цього слова,

тобто із пояснення його походження та спорідненості з

іншими словами.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та роїіііка»), що буквально означає «те, що стосується держа- ви». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «роїіз», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й сус- пільні справи, мистецтво управління суспільством і держа- вою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево- вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтри- мували цілісність наявної спільноти.

З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професій- ної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті цих об'єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різнома- нітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти. За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва, якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів, які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували необхідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомо- гою засобів примусу регулює суспільні відносини.

З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгоджен- ні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільностей ¹ забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон визначав ЇЇ як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в Державі.

Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним, оскільки воно грунтується на тому, що політика є засобом узгодження соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й

Політика як суспільне явище

Природа політики

інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні права.

Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь- яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів, якими наповнена вся історія стародавнього світу.

Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв непримиримості класових суперечностей»¹. Таке розуміння сутності політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне.

Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксон- ській і французькій політологічній літературі термін «політика» до цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її урядовими органами та особами, шо здійснюють політичні функції. Тут «політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава виступає головним суб'єктом політики і тривалий час залишалася, по суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади. Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст. масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутні- ший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням розширення кола політичних інститутів, процесу формування політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функ- ціонування політичної системи. За визначенням російського дослід- ника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також засіб і механізм її функціонування»². З формального боку визначення політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визнача- ють політику через саму ж політику, але як систему.

Інший підхід до визначення політики грунтується на її органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає»³.

Визначення політики через владу найбільш поширені в політологічній літературі. Типовим, наприклад, є тверджен- ня, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримування політичної влади»⁴. Іноді в подібних визначеннях політики наголошу- ється на державній владі як найголовнішій формі публічної влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної»⁵.

Проте такі визначення не відображають сутності й со- ціального призначення політики. Влада, через яку визнача- ється політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб»⁶.

На відміну від попередніх це визначення політики вказує на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб». Проте таке визначення соціального призначення політики надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямо- вана на задоволення певних інтересів, запитів і потреб. Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб передусім стосовно керівництва та управління суспільством, забезпечення його існування як цілісності на основі узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу чи панування — соціальних інтересів.

¹ Ленін В. 1. Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33. С. 7.

² Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 23—24.

³ Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 646.

⁴ Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. К., 2000. С. 14.

⁵ Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 7.

⁶ Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 258.

153

Політика як суспільне явище

Природа політики

М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостій- ного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про полі- тику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоло- віком»⁷.

| 3 урахуванням соціального призначення політики вона | може бути визначена як діяльність з керівництва та управ- 1 ління суспільством на основі публічної влади.

Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспіль- ством у цілому, так і його окремими ланками.

Свої особливості має марксистське розуміння політики. Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класо- вому характері політики й на державній владі як головному інструменті її здійснення. В. І. Ленін зазначав, що політи- ка — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами»⁸, що «у політиці... найістотніше: устрій державної влади»⁹, «політика є участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави»¹⁰. Слідом за В. І. Леніним сучасний російський марксист С. С. Андреєв визначає політику як «спосіб взаємовідносин класів через державну владу»І'.

Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних. Вся людська історія наповнена класовою боротьбою як політичними зіткненнями великих груп

⁷ Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646.

⁸ Ленін В. 1. Що робити? Наболілі питання нашого руху // Повне зібр. творів. Т. 6. С. 74.

⁹ Ленін В. І. Про ліберальне і марксистське поняття класової боротьби // Там само. Т. 23. С. 228.

¹⁰ Ленін В. 1. Матеріали до ненаписаної статті «До питання про роль держави» // Там само. Т. 33. С. 326.

^п Андреєв С. С. Политика как социальное явление // Социально-полит. науки. 1991. № 4. С. 93.

людей, котрі по-різному ставляться до власності на засоби виробництва.

Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначаль- ним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою цінність щодо дослідження походження й сутності політики в контексті історичних міжформаційних процесів, а також у ситуаціях соціальних зіткнень, коли політична боротьба має тенденцію до загострення, політичні позиції індивідів і соціальних спільностей діаметрально протиставляються в результаті різного усвідомлення класової приналежності та класового інтересу. В сучасному суспільстві в політиці все більше проявляється спільний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування. Не можна заперечувати класову природу політики, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощу- вати розуміння сутності державної політики.

Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспіль- них відносин, передусім великих соціальних груп, пов'яза- них із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціо- нуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Суб'єкти політики До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність