1) Генеральна Асамблея

Генеральна Асамблея складається з представників майже всіх націй світу. Нині загальна кількість країн-членів становить 193 нації. Швейцарія не є членом Організації Об’єднаних Націй, хоча одна з регіональних штаб-квартир ООН розташована в Женеві. Кожна країна-член має лише один голос, незалежно від її розмірів та багатства. Генеральна Асамблея звичайно збирається в Нью-Йорку. Кожна країна репрезентована дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ або навіть глави держав відвідують зустрічі Генеральної Асамблеї. Її засідання відбуваються зазвичай із вересня до середини грудня, у разі потреби також проводяться надзвичайні сесії. Генеральна Асамблея є форумом, на якому країни-члени можуть обговорювати будь-які питання глобального значення. Обговорення, що ведуться на сесіях Генеральної Асамблеї, знаходять відображення в підписаних угодах і у створенні нових міжнародних законів. Ці угоди або прийняті резолюції є тільки рекомендаціями і не мають сили законів. Проте вони мають велику вагу, бо відображають думку більшості країн.

2) Рада Безпеки

Головним обов’язком Ради Безпеки є підтримка міжнародного миру. Вона проводить свої засідання в Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність. Рада складається з 15 членів, п’ять із яких є постійними: Китай, Франція, Російська Федерація, Велика Британія та Сполучені Штати Америки. Інші 10 членів вибираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки, п’ять із яких переобираються щороку. За Статутом Організації Об’єднаних Націй усі її члени повинні погоджуватися з рішеннями, ухваленими Радою Безпеки. Рада Безпеки має повноваження ухвалювати рішення, які зобов’язують країн-членів виконувати їх. Проте кожен із п’яти постійних членів може накласти вето на будь-яке рішення, навіть якщо інші чотири схвалюють його. Рішення Ради Безпеки не завжди реалізовуються, їхній успіх залежить від бажання урядів виконувати резолюції.

3) Міжнародний суд

Суд складається з 15 суддів, вибраних Генеральною Асамблеєю. Судді вибираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути вибрано два судді з однієї країни. Суд знаходиться в Гаазі (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного суду такі справи, як прикордонні суперечки, право на рибальство, право на корисні копалини та інші спірні питання, які згадуються Статутом. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися із судом з будь-якого питань. Допоміжні організації: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація Об’єднаних, Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Дитячий фонд ООН, ЮНІСЕФ, Світовий банк, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

84.Причини та етапи „ холодної війни”.

«Холодна війна» – період конфронтації протягом 1947–1991 років між двома таборами, очолюваними Радянським Союзом і США. Це протистояння соціалістичної та капіталістичної системи, які в другій половині ХХ ст. склали основу біполярного світу. Цей конфлікт найяскравіше виразився в гонці озброєнь, локальних конфліктах, економічному змаганні. Передумови холодної війни склалися на завершальному етапі Другої світової війни та в перші роки миру. Випливли суперечності щодо повоєнної розбудови Європи й іншого світу. Сторони не бажали поступатися. Початок протистояння пов’язують з виступом В. Черчіля в американському місті Фултон (1946). Тоді англієць переконував, що замість гітлерівської загрози постала радянська, а межа між соціалістичним і капіталістичним світом розділилися т. зв. «залізною завісою».

Причини холодної війни пов’язані з тим, що:

з’явилися дві наддержави (США та СРСР), які належали до конкуруючих політичних і соціально-економічних систем ці системи боролися за виживання (зокрема, західний світ сприйняв розширення соцтабору в 1940-х роках у Європі та Азії як загрозу власному існуванню);

наддержави поділили світ на сфери впливу, особливо у світлі занепаду європейських колоніальних імперій (пізніше з’явилася окрема група країн, що належали до т. зв. Руху неприєднання).

виник могутній радянський і американський військово-промислового комплекс.

Жодна із сторін не була готова йти на поступки. Більше того, вони утворили військово-політичні блоки: західний НАТО (1949) та східний Організацію Варшавського договору (1955). Змагання ворожих таборів супроводжувалося гонкою озброєнь і локальними конфліктами, які розгорнулися за межами НАТО та ОВД.

Основні етапи холодної війни. Початок холодної війни. Друга Світова закінчилася, і деякі країни (Великобританія, США) стали сприймати СРСР як загрозу, причому це було взаємно. Саме тоді вперше прийшло розуміння того, що розділити світ за сферами впливу цілком можливо. У США була незаперечна перевага - ядерна зброя, але в 1949 вона з'явилася і в СРСР. Відносини загострилися після того, як у 1946 році Уїнстон Черчілль, лідер Великобританії, закликав країни Заходу об'єднуватися проти комуністичної загрози, а Сталін у відповідь порівняв його з Гітлером і звинуватив у закликах до нової війни. Неможливість співпраці між Радянським Союзом та країнами Заходу стала очевидною. До 1953 протистояння набирало обертів, хоча початок Холодної війни, як вважається, припадає на 1945-1946 роки.

Відлига. Тимчасове поліпшення відносин між СРСР і у 1953 – 1962 роках. Щоправда, відносне – перегони озброєнь та переділ сфер впливу тривали. Відлига закінчилася, коли почалася Карибська криза 1962 року, яка мало не привела до початку Третьої Світової війни. Мирному вирішенню кризи допомогли здебільшого особисті якості лідерів СРСР та США, генсека Хрущова та президента Кеннеді – вони обидва виявили мудрість та обережність у врегулюванні конфлікту.

Розрядка. 1962 – 1979 роки. Цей етап Холодної війни так називають, тому що після Карибської кризи міжнародні відносини стали дещо менш напруженими, до того ж у світі почали зміцнюватися антивоєнні настрої. Але гонка озброєнь та участь у локальних військових конфліктах тривали.

Закінчення холодної війни. 1987 - 1991 роки. "Нове політичне мислення" генсека Горбачова призвело до спаду напруги в міжнародних відносинах, а СРСР пішов на низку поступок. За кілька років протистояння фактично зійшло нанівець, переважно завдяки поступливості радянської верхівки. СРСР пішов на це частково через економічну кризу, яка зробила витрати на подальшу гонку озброєнь непідйомними. Закінчення Холодної війни настало 1991 року, коли Радянський Союз розпався.

Підсумки Холодної війни для СРСР

1.Падіння біполярної системи світу. Центрами двох основних військово-політичних блоків були навіть СРСР, але останній розвалився, як і Організація Варшавського договору.2. Гегемонія США. Фактично здобувши перемогу в тривалому протистоянні, США стали провідною світовою державою і почали диктувати свої умови практично всьому світу, впливаючи на них економічними, торговими та політичними заходами.3.Падіння авторитарних режимів. У східній Європі соціалістичний уряд деяких країн впав, після того, як втратив підтримку з боку СРСР та інших країн соцблоку.4.Розпад СРСР. Багато радянських республік віддали перевагу піти своїм шляхом, зажадавши незалежності, яка і була їм надана.5. Прискорення глобалізації. Ринки країн колишнього СРСР та Східної Європи стали частиною глобальної економіки, беручи активну участь у міжнародному поділі праці.5.Формування нової багатополярної системи світу. Незважаючи на лідируючу позицію США, на лідерство також претендують Росія, Китай, Індія та кілька інших держав, які набирають чинності.

85.Сутність японського економічного дива.

Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька десятиліть на найрозвиненішу країну світу.

Які ж причини такого «економічного дива»? Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.

Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США. Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової системи (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твердий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).

Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток. Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у середній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.

Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства. У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території.

Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетворилась на один з найпотужніших світових центрів металургії.

Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдосконалювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструювання, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, започаткувати електронну промисловість. Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікованим фахівцем. Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприймається осудливо. У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій. На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чорних металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.

86."Холодна війна" та її переломлення у призмі арабо-ізраїльського конфлікту.

У повоєнні роки для арабських країн головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт. 14 травня 1948 було проголошено державу Ізраїль. Не минуло й 24 години, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку розпочали військові дії проти молодої держави. Почалася кровопролитна війна, що тривала з травня 1948 до 20 липня 1949 (Ізраїльтяни називають її війною занезалежність). Отримуючи зброю з СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдатів і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль здобув перемогу. У результаті її територія, яка передбачалася під палестинську державу, була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму в Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, палестинська держава не була створена. Війна заклала основу конфлікту, який не вирішено на сьогодні. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСРстав на шлях відкритої підтримки арабських країн у їхньому конфлікті з Ізраїлем. США та країни Заходу на бік Ізраїлю. Спираючись на таку підтримку бікнамагалися силою довести своє право на землі Палестини. Неодноразово спалахували кровопролитні війни між євреями і арабами: війна на Синаї1956 р.; Шестиденна війна 1967; Війна на виснаження1967-1970 рр., Війна Судного дня 1973 р.; військові дії Ізраїлю вЛівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії1982-1983 рр.

Друга арабо-ізраїльська війна 1956 р. "Суецький кампанія". в жовтні 1956 року в Суецький канал був націоналізований Єгиптом. Акціонери каналу - Франція і Великобританія - приступили до підготовки військової операції. Ізраїль почав операцію проти Єгипту на Синайському півострові. Кампанія скінчилася 5 листопада. Під контролем Ізраїлю виявився майже весь Синайський півострів, а також Газа. Але дії Англії, Франції та Ізраїлю піддалися різкому засудженню з боку обох наддержав, СРСР і США, англо-французькі війська були виведені із зони Суецького каналу, а ізраїльські - з Синайського півострова. На Синаї уздовж єгипетсько-ізраїльського кордону були розміщені сили ООН.

Третя арабо ізраїльська війна ("шестиденний війна"). Почалася 5 червня 1967 року. Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. Ізраїль придбав весь Синайський півострів, Голанські висоти і взяв під контроль Юдею та Самарії. Весь Єрусалим належав Ізраїлю.

Четверта війна 1969-1970 рр.: Була розпочата Єгиптом з метою повернення Синайського півострова, захопленого Ізраїлем. Війна велася з перемінним успіхом і після дипломатичного втручання США була закінчена. У 1970 році було підписано угоди про припинення вогню без територіальних змін у сторін конфлікту.

П'ята війна 1973 року ("війна Судного дня") Єгипет напав на Синай, а Сирія - на Голанські висоти.Прі посередництва СРСР і США було досягнуто згоди про припинення вогню як на Синайському, так і на сирійському фронті. У січні 1974 року ізраїльські війська покинули західний берег Суецького каналу і Ель-Кунейтра, зберігши, проте, контроль над Голанськими висотами. У березні 1979 року набув чинності єгипетсько-ізраїльський мирний договір, укладений за посередництва президента США Джиммі Картера президентом Єгипту Анваром Садатом і прем'єр-міністром Ізраїлю Менахема Бегіна. Ізраїль пішов з Синая, зберігши під своїм контролем лише сектор Газа.

Шоста (ліванська) війна 1982. Ізраїль ставив завданням знищення терористів з ООП. Приводом послужило вбивство палестинськими терористами ізраїльського посла в Лондоні. Ізраїльські війська завдали поразки сирійської армії. У 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року. У 1993 році в Осло було досягнуто угоду про взаємне визнання ООП та Ізраїлю як партнерів по переговорах. Керівництво ООП офіційно оголосило про свою відмову від тероризму. З метою вирішення арабо-ізраїльського питання в останні роки скликалося чимало міжнародних конференцій: Мадридська конференція в 1991 році, конференція в Осло (1993), конференція в Кемп Девіді (2000), прийняття "квартетом міжнародних посередників" (США, ЄС, ООН, Росія ) плану "Дорожня карта" в квітні 2003 року. У 2006 році Ліга арабських держав (ЛАГ) висунула свій план вирішення близькосхідного конфлікту: визнання арабськими державами права Ізраїлю на існування, відмова від насильницьких акцій з обох сторін, визнання палестинської стороною всіх попередніх угод, відвід ізраїльських військ до кордонів 1967 року і повернення палестинських біженців . Однак врегулювання конфлікту з мертвої точки не зрушила.

87.Виникнення держави Ізраїль, феномен її становлення та існування у ворожому оточенні.

Існує поширена думка про те, що важливою передумовою створення Ізраїлю була Катастрофа європейського єврейства в період з 1933 по 1945 роки. Однак, геноцид євреїв в Європі хоч і вплинула на процес створення Ізраїлю з загальноісторичної точки зору, але не був найважливішим фактором ємства рішень і майже не згадується в ключових документах з даного питання. Прагнення до створення власної держави на Землі Ізраїлю знайшло організаційні форми з появою політичного сіонізму. Сіонізм став відповіддю на антисемітизм Нового часу, який відкидав асиміляцію євреїв. Таким чином, як пише Бін'ямін Нойбергер, сіонізм був своєрідним антиколоніальним рухом, оскільки виступав проти дискримінації і гноблення, приниження і погромів євреїв — «положення меншини, підлеглого чужий і чужої влади».

Наступною важливою подією в боротьбі євреїв за створення власної держави стала так звана Декларація Бальфура прийнята в 1917 році в період першої світової війни. За якою планувалось пересилити до паластини Європейськиї Євреїв. Однак про створення національної держави мови нейшлось. Після закінчення Другої світової постало єврейське питання. І тому новостворене організація ООН взяла на себе це питання. В 1947 році британський уряд заявив про своє бажання відмовитися від мандата на Палестину, аргументуючи це тим, що воно не здатне знайти прийнятне рішення для арабів і євреїв. ООН запропонувала розділити палистину що викликала багато протирічь. Але незважаючи на категоричні протести Ліги арабських держав та палестинської Вищої арабської ради, 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про розділення території Палестини. Згідно з цим планом Єрусалим мав стати міжнародним містом (corpus separatum) під управлінням ООН, щоб не допустити конфлікту за його статусу. Серед єврейського населення більшість вітала запропонований план розділу Палестини. Хоча такі радикальні єврейські організації, як Іргун Менахема Бегіна або Льохи Іцхака Шаміра, відкинули цей план, вважаючи його несправедливим по відношенню до євреїв. Арабські керівники, в тому числі Ліга арабських держав та (Палестинська) Вища арабська рада категорично відкинули план ООН по розділу Палестини і заявили, що докладуть всіх зусиль, щоб перешкодити його реалізації. Це стало приводом для чергового арабо-єврейського збройного конфлікту, що змусив Велику Британію достроково припинити час свого перебування в Палестині. 14 травня 1948 року останні британські війська залишили Палестину і того ж дня Єврейська Національна рада під головуванням Давида Бен-Гуріона, що провела своє засідання в тель-авівському музеї мистецтв, проголосила створення держави Ізраїль.

Основним завданням обох воюючих сторін було захоплення комунікацій. Особливо гостро ця проблема стояла в Єрусалимі, єврейська частина якого в березні 1948 опинилась у повній арабській блокаді [86]. Історики поділяють цей етап на два періоди. Перший період, з 29 листопада 1947 до березня 1948 року, характеризувався тим, що єврейські сили декларували принцип «акцій у відповідь» проти арабів. З березня 1948 року до середини травня 1948 року цей принцип скасовується, і війна характеризується активними діями Хагани взяття під контроль територій у підмандатній Палестині. Наступ Хагани у квітні — травні призвело до взяття євреями Тверії, Хайфи, Цфата, Яффо, Акко та інших населених пунктів з арабським чи змішаним населенням.

15 травня 1948 року Єгипет, Сирія, Ліван, Трансіорданія, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен оголосили війну євреям Палестини і напали на щойно проголошений Ізраїль з метою знищення нової єврейської держави[79] і, згідно з декларацією арабських країн, Палестина єдиної державної освіти, «де всі жителі будуть рівні перед законом». Сили арабських армій, що вторглися в Палестину, становили, за оцінками, від 42 до 54 тисяч жителів, тоді як збройні сили Ізраїлю спочатку становили від 35 до 45 тисяч человек[90]. На першому етапі вторгнення ізраїльтяни вели тяжкі оборонні бої. З липня Армія оборони Ізраїлю перейшла у контрнаступ і відкинула арабські армії, повністю захопивши Галілею на півночі та Беер-Шеву на півдні. У березні 1949 року ізраїльські війська, пройшовши через пустелю Негев, захопили Ейлат – порт на Червоному морі. Це стало останньою військовою операцією цього конфлікту[90].

Таким чином, ізраїльтяни не тільки відбили напад і відстояли існування Ізраїлю, але й значно збільшили його розміри. До кінця війни євреї контролювали територію, визначену сіоністським рухом на Паризькій мирній конференції в 1919 як «Єврейське національне вогнище», за винятком Західного берега річки Йордан, захопленого Трансіорданією, і Сектору Газа, захопленого Єгиптом[85]. Єрусалим був розділений між Ізраїлем та Трансіорданією. Бойові дії тривали до 18 липня 1949 року. 20 липня було підписано останню угоду про припинення вогню із Сирією[87]. Під час війни загинуло 6000 ізраїльтян - близько 1% населення держави [90]

88.Вторгнення радянських військ в Афганістан: громадянська війна та трагедія.

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.

У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.

89.“Велика пролетарська культурна революція” у Китаї.

«Велика культурна революція» проводилася у 1965—1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи. У грудні звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна були висунуті проти керівників пекінського міськкому КПК, відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Розправи йшли по всій країні. У серпні 1966 р. на мільйонному мітингу в Пекіні було оголошено про створення молодіжної організації хунвейбінів («червоногвардійців» Мао). Мітинги стали прикметою того часу. На них щотижня виступали керівники партії та держави: прем'єр Держради Чжоу Ень-лай, міністр оборони Лінь Бяо, член політбюро, дружина Мао - Цзянь Цінь та інші ідейні натхненники «культурної революції». Хунвейбіни громили державні установи, заклади культури, вишукували ворогів ідей Мао та влаштовували прилюдні судилища над ними. Репресії торкнулися керівних діячів Китаю — Голову КНР Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна, маршала Пен Дехуая та багатьох інших.

З початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади (ревкоми). Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часу, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. У результаті кампанії по створенню ревкомів, що завершилась восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю. IX з'їзд КПК (кінець 1969 р.), що, як і наступні, відбувся в умовах суворої таємничості, закріпив новий політичний режим. З'їзд прийняв новий статут партії, який містив безпрецедентний пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао ще за його життя було оголошено Лінь Бяо. Однак невдовзі міністра оборони було звинувачено як ворога народу і він зник з політичної арени. Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).

1976 р. був позначений бурхливими подіями у житті Китаю. 8 січня помер прем'єр Державної ради, один із засновників КПК, авторитетний політик Чжоу Еньлай. У день пам'яті померлих, 4 квітня за традиційним місячним календарем, на площі Тяньаньмень відбулось несанкціоноване владою масове покладання вінків у пам'ять Чжоу. Проти мирної демонстрації було кинуто військо; близько 50 тис. маніфестантів заарештували. 9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб. Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі, і стару гвардію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан. І хоча Ден Сяопін обіймав лише посаду голови Військової ради, а згодом відмовився і від неї, він став центральною фігурою у керівній верхівці комуністичного Китаю. Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти, серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її було пов'язане з квітневими подіями 1976р., коли члени організації вивішували листівки — «дацзибао» — на площі Тяньаньмень. Дисиденти закликали владу дозволити різні політичні рухи, дати змогу їм висловлюватися, звільнити всіх політичних в'язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.

90.Деколонізація В’єтнаму. Війна у В’єтнамі та її наслідки для світової політичної системи.

У 1941—1945 рр. Територія В'єтнаму була окупована японськими вій­ськами. На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ В'єт­наму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння японських військ: південна частина країни була визнана англійською зоною впли­ву, північна — США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши. 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ), президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. Але Франція не визнала незалежність ДРВ. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму виса­дились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї коло­ніальної влади. У січні 1946 р. з країни було виведено англійські війська, у березні — китайські. Обов'язок управляти країною взяла на себе Франція, яка вела бойові дії в 1945—1946 рр. на півдні В'єтнаму, а потім — у масш­табах усієї країни. Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ, а саме: відмінялися колишні податки; на 25 % скорочувались орендна плата і земельний податок; конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами; встановлювався восьмигодинний робочий день; почався процес ліквідації неграмотності.

У 1946 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів, на яких впевнено переміг В'єтмінь — Національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. було прийнято конституцію ДРВ. У березні 1946 р: Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, згідно з якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось проведення референдуму щодо майбутньої долі країни, а на територію ДРВ тимчасово вводилися французькі війська.

Проте згодом Франція, усупереч угоді, проголосила утворення в Південно­му В'єтнамі Республіки Кохінхіну і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона, унаслідок якого загинуло 20 тис. осіб. Це поклало початок зброй­ній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили запеклий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілися у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, в яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму й отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати зовнішню політику, але покін­чити з ДРВ не вдалося. Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні в'єтнам­ського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти «імперіалізму» і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним у боротьбі з колонізаторами. В'єтнамська народна армія (ВНА) перейшла в контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу (березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки. 21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домов­леності, згідно з якими до проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країну було поділено на дві зони. Французькі війська припиняли бойові дії і виводилися з території ДРВ. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.

2) Південний в'єтнам (1955—1975 рр.). Американська агресія проти в'єтнаму. Об'єднання в'єтнаму.

Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула СІЛА до більш ак­тивного проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США у короткий термін створили у 1954 р. військово-політичний блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану. У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори до Національних зборів і прийнято конституцію, одна зі статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. Із 1955 по 1961 р. США надали В'єтнаму допомогу в розмірі 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось у полі зору місії з контролю за використанням американської допомоги. Значна їх частина витрачалась на створення інфраструктури країни —- будівництво доріг, портів, аеродромів тощо. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кре­дити, але при цьому зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.

У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений На­ціональний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено в 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування — комуністів, со­ціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, Національний фронт розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська зазнали поразки. Щоб урятувати своїх ставлеників, США поступово втягуються у в'єтнам­ську війну. З приходом до влади в США президента Дж. Кеннеді з'явились доктрини «гнучкого реагування» і «стратегії протиповстанської боротьби». У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що «Тихий океан стане морем червоних» і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі. У 1962 р. в Сайгоні було створено американське командування. Авіація США бомбардувала територій контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися, і вже влітку 1964 р. дві третини Південного В'єт­наму перебували під його контролем. У 1964 р. президентом США став Л. Джонсон. З його ім'ям пов'язана ескалація війни у В'єтнамі й поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набув би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став інцидент у Тонкінській затоці. 8 березня 1965 р. американські війська висадилися на узбережжі Південного В'єтнаму і розгорнули активні бойові дії проти партизанів.

Поступово кількість американських військ зросла до 550 тис. осіб. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму давала відсіч авіації США. Із 1968 р. війна у В'єтнамі все більш нагадувала битву двох регулярних армій. Після «новорічного наступу» партизанів і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень—червень 1968 р.) ставлення громадської думки населення США кардинально змінилося. 77 % американських громадян не схвалювали політику уряду. Амери­канці занадто довго йшли до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж. в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але й за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блис­кучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, у якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перетворитися на тотальну війну з усім в'єтнамським народом, була безперспективною.

13 травня 1968 р. у Парижі почалися переговори з урядом ДРВ з питань політичного врегулювання конфлікту, азі листопада авіація США припини­ла бомбардування території ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми «в'єтнамізації» війни і про виведення американців з країни. Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи («стежки Хо Ші Міна»), якими надходила допомога пар­тизанам Південного В'єтнаму. Із цією метою американо-саигонські війська у 1970—1971 рр. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція закінчилася провалом. 30 березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали тре­тій стратегічний наступ і визволили значну територію країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту в США, і в серпні 1972 р. сенат прийняв рішення про виведення всіх аме­риканських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який закінчився ЗО квітня 1975 р. перемогою партизанів. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Усього у ній загинуло і було поранено близько 5 млн в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб загиблими, 304 тис. стали інвалідами і 2,5 тис. аме­риканців потрапили в полон. З 1961 р. над територією країни було збито 3,7 тис. американських літаків і більше 4,8 тис. вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд доларів. Головним переможцем у війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».

91.Спроби побудови соціалізму та військові хунти у країнах Латинської Америки.

США в період 1940—1960-х рр. були стурбовані лише одним: за­побігти проникненню СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і во­єнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка про­йшла підготовку в США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю від них залежали (на зразок Батісти на Кубі або Сомоси в Нікараґуа).

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась повален­ням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він убачав у незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зі­ткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Ф. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності й встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уря­ду США та кубинської общини у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі й зміцнило співробітництво з СРСР.

М. Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника на відстані 90 миль від США і, не задумуючись, пішов заради збереження ре­жиму Ф. Кастро на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). Зближення з СРСР дало Ф. Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 1960-ті рр. в країні було фактично від­мінено гроші та введено прямий продуктообмін. Ф. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, щоправда безрезультатно, роздути вогнище революції на континенті. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув спо­движник Ф. Кастро Ернесто Че Ґевара.

У 1970-х рр. від комуністичних експериментів довелось відмо­витися. Куба перетворилась на звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР і країн Східної Єв­ропи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 1980-х рр., як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, країна потрапила в стан перманент­ної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керів­ництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, ство­рюються умови для розвитку туризму, здійснюються перші кроки на шляху модернізації економіки. У 1990-ті рр. на Кубі розпочалась масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику кількість біженців, і частина їх була відправлена назад на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970—1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах кон­ституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали в країні справжній хаос і масові невдоволення, які під­силювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет за згодою США здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент С. Альєнде загинув під час штурму президентського палацу.

+У Нікараґуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці — режим Сомоси, який правив країною понад 30 років. Події у Нікараґуа роз­гортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував як колишніх сомосовців, так і представників де­мократичних рухів. У ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. На кордонах з Нікараґуа США зосередили збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинив­шись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги в громадянській війні чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, зазнали поразки, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікараґуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега:

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалася з констатації факту неможливості й навіть згубності повної неза­лежності й зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії перед­бачалось ліквідувати всі бар'єри в розвитку торгівлі й відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 1930—1950-х рр. і зовні це нагадувало повернення до старих порядків, коли в країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Цей шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Арґентині — в 1962 р., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі — в 1963 р., Болівії, Бразилії — в 1964 р., Чилі — в 1973 р. Військові хунти вели нещадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу при­вели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 1980-х рр. за обсягом валового національного продукту обігнала Іта­лію і наблизилась до Англії. Вона посіла сьоме місце у світі з вироб­ництва сталі, восьме — телевізорів, десяте — легкових автомобілів. Протилежним результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу та інфляція. Так поступово формувалася соціально-політична криза військових режимів.

Соціальна напруга 1950—1960-х рр., перемога Ф. Кастро на Кубі змусили СІЛА змінити політику в регіоні. У 1961 р. пре­зидент СІЛА Дж. Кеннеді проголосив «новий курс» у відносинах з країнами Латинської Америки — «Союз заради прогресу». Щоб уникнути повторювання кубинського варіанта, СІЛА пропо­нували допомогу в подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно СІЛА приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривалися на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитися на Кубі, і тривалий час ЦРУ СЛІА намагалось усунути Ф. Кастро від вла­ди. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі усунення від влади президента Сальвадора Альєнде. Така політика США викликала широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які зна­йшли найбільший прояв в 1970-ті рр.

У 1980-ті рр. у країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — у Болівії, 1983 р. — у Арґентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уруґваї, 1989 р. — у Сальвадорі й Парагваї, 1990 р. — у Чилі, а до 1992 р. у всіх інших країнах, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї Організації американських держав було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління. Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світо­ву економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки на­магаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.

92.Куба та кубинська революція. Унікальність існування “острову волі”.

Кубинська революція (ісп. Revolución cubana) - збройна боротьба за владу на Кубі між Рухом 26 липня під чолі з Фіделем Кастро проти авторитарного режиму Фульхенсіо Батісти. Революція розпочалася 26 липня 1953 року і епізодично тривала до перемоги повсталих 1 січня 1959, замінивши устрій держави на соціалістичну республіку. Революція мала сильні внутрішні і міжнародні наслідки, зокрема сильно погіршилися відносини з США. Відразу після революції урядом Кастро було вжито заходів щодо посилення держави і націоналізації, також почався період участі кубинських військ в зарубіжних конфліктах, таких як Громадянська війна в Анголі і Сандіністський революція в Нікарагуа.

В результаті державного перевороту 10 березня 1952 року до влади на Кубі прийшов професійний військовий Фульхенсіо Батіста, який встановив в країні військово-поліцейську диктатуру. Переворот викликав невдоволення в середовищі прогресивно налаштованої молоді, найбільш радикальну групу якої очолив молодий адвокат і початківець політичний діяч Фідель Кастро. Перед атакою на казарми Монкада революційна організація нараховувала близько 1500 активістів, більшість яких об'єднували найбільші осередки в провінціях Гавана, Орьєнте і Пінар-дель-Ріо. 26 липня 1953 група з 165 повстанців, розраховуючи на підтримку широких мас, на чолі з Фіделем Кастро виступила на штурм укріпленої казарми Монкада в Сантьяго-де-Куба. Після двогодинного бою революціонери зазнали поразки, багато хто був убитий, а решта заарештовані. Спроба другої групи з 27 осіб атакувати казарми в місті Баямо також провалилася.

21 вересня 1953 року розпочався суд, на процесі Фідель Кастро захищав себе сам, відмовившись від адвоката, і виголосив свою знамениту промову «Історія мене виправдає!». Хоча всі підсудні отримали тривалі терміни ув'язнення (Фідель Кастро був засуджений до 15 років), під тиском громадськості Батісте довелося через 2 роки амністувати повстанців. Брати Кастро і близько ста їхніх прихильників емігрували до Мексики, де вони не залишили планів з повалення диктатури Батісти і почали створювати організацію для майбутнього революційного виступу - «Рух 26 липня» (М-26). У Мексиці, на той час традиційному оплоті латиноамериканських революціонерів, сталася зустріч Кастро і Ернесто «Че» Гевари, який вступив в ряди М-26. Незадовго до початку експедиції на Кубу двох активістів М-26 (Педро Мірет і Еніо Лейва) були заарештовані мексиканська поліція в Мехіко. У схованці в їхньому будинку були знайдені 4 гвинтівки з оптичними прицілами, 3 пістолети-кулемети «Томпсон», 17 пістолетів та іншу зброю. Так в складі експедиції на Кубу виявилося не 84 людини (як планувалося спочатку), а 82.

Перед початком експедиції були зроблені зусилля по дезорганізації системи управління кубинських спецслужб і збройних сил: 28 жовтень 1956 року в гаванському кабаре «Монмартр» був убитий начальник кубинської військової розвідки, полковник А. Бланко Рихо. Дещо пізніше в Гавані було організовано замах на особистого ад'ютанта Батісти, але воно зазнало невдачі.

Висадка в Орьєнте. 2 грудня 1956 року зі яхти «Гранма» біля селища Бєлік в районі Лос-Колорадос провінції Орьенте висадився загін з 82 повстанців. Через шторм висадка десанту затрималася на два дні, тому повстання, підняте 30 листопада 1956 під керівництвом Франка Паїса в Сантьяго-де-Куба, було швидко придушене урядовими силами. Три дні по тому в районі Алегрия-дель-Піо загін був виявлений урядовими військами і лише дивом уникнув повного знищення. Загинуло двоє учасників висадки. Розділившись на дрібні групи, повстанці зуміли з боями досягти гірського масиву Сьєрра-Маестро і закріпитися там.

Партизанська війна 1957 рік. 16 січня 1957 повстанці успішно провели першу наступальну операцію - атакували військовий пост в гирлі річки Ла-Плата. Втрати противника склали 2 вбитих, 5 поранених і 3 полонених, повстанці втрат не мали. Пораненим солдатам було надано медичну допомогу, а після збору трофеїв їх і полонених відпустили. 22 січня 1957 повстанці атакували із засідки і розгромили маршову колону урядових військ при Льянос-дель-Інфьерно. Протягом перших трьох місяців положення революціонерів залишався критичним, однак їм вдалося завоювати довіру мешканців регіону, збільшити свою чисельність і провести кілька успішних операцій проти місцевих сил армії і поліції. Дещо пізніше Кастро вдалося встановити зв'язок з підпільною організацією M-26, що діяла в Сантьяго-де-Куба і Гавані. В середині березня 1957 повстанці Фіделя Кастро отримали від Франка Паїса підкріплення - загін з 50 добровольців, що збільшило їх сили майже вдвічі. У 1957 році «Рух 26 липня», «Революційний директорат 13 Березня» і Народно-соціалістична партія поширили бойові дії на нові території, були утворені фронти в горах Ескамбрай, Сьєрра-дель-Кристаль і в районі Баракоа. Крім ведення бойових дій в сільській місцевості М-26 за допомогою співчуваючих елементів в студентському середовищі і збройних силах організувала кілька виступів в містах, які, втім, не зробили істотного впливу на хід бойових дій. 13 березня 1957 року члени «Революційного директорату» атакували президентський палац і одну з радіостанцій; більшість нападників загинули в бою з поліцією і армійськими частинами, але ця подія мала значний суспільний резонанс. 5 вересня 1957 року вийшла піднято повстання в місті Сьєнфуегос, повстанці захопили штаб військово-морських сил в Кайо-Локо, зброю, але потім виступ був придушений. У сільській місцевості події розвивалися більш успішно, повстанці завдали ряд ударів по урядовим силам: 28 травня 1957 повстанці здобули перемогу при впевнений, захопивши армійські казарми. Повстанці втратили 7 чоловік убитими і 8 пораненими, противник - 19 убитими і 14 пораненими; 27 липня 1957 повстанці здобули перемогу при Естрада-Пальме; липня 1957 при Буейсіто; 2 серпня при Омбріто; 20 серпня при Пальма-Моче; 17 вересня при Піно-дель-Агуа; 2 листопада при Майрон; 6 грудня при Ель-Сальто; 24 грудня при Чапора.

У липні 1957 року прямий контакт з Фіделем Кастро встановили представники «помірної» опозиції Батісте: в Сьєрра-Маестра прибутку Феліпе Пасос і лідер партії «ортодоксів» Рауль Чибаса, з якими було підписано маніфест про утворення «Революційного громадянського фронту». Маніфест вимагав відставки Фульхенсіо Батісти, призначення тимчасового президента (на цей пост претендував Феліпе Пасос), проведення загальних виборів і аграрної реформи. 12 липня 1957 року Фідель Кастро озвучив «Маніфест про основи аграрної реформи», після чого підтримка повстанців з боку селян істотно посилилася. Певну користь повстанцям принесло ту обставину, що уряд Батісти в цей період часу перебувало в натягнутих відносинах з США - основним економічним партнером і військовим постачальником Куби того часу. У січні 1958 повстанці почали видання підпільної газети «Ель кубано лібре» ( «Вільний кубинець»). На початку 1958 року колона з 50 повстанців на чолі з Фіделем Кастро здійснила перехід в гірський масив Сьєрра-дель-Кристаль, де був відкритий «другий східний фронт Франк Паіс». 6 лютого 1958 року в затоці Нуевітас з яхти «Скейпед» на узбережжі Куби висадився загін «Революційного директорату 13 березня», який після п'ятиденного переходу розгорнув партизанський рух в горах Сьєрра-Ескамбрай.

24 лютого 1958 року почала мовлення підпільна радіостанція повстанців - «Радіо Ребельде» (Radio Rebelde). 30 березня повстанці атакували і захопили аеродром Моа, в цей же день на польовий аеродром у Сьенагілья (в Сьєрра Маестро) приземлився перший літак військово-повітряних сил повстанців - C-46, який доставив 12 бійців і партію зброї. 24 травня 1958 року урядові війська зробили спробу переламати хід війни, почавши «генеральний наступ» на Сьєрра-Маестра (Operation Verano), в якому взяли участь 12 піхотних батальйонів, один артилерійський і один танковий батальйон (14 тис. Військовослужбовців).

11-21 липня 1958 року відбулась одна з найбільших і запеклих боїв - бій при Ель-Хігуе, в якому повстанці оточили і змусили капітулювати піхотний батальйон під командуванням майора Кеведо (згодом офіцер перейшов на бік повстанців). 28-30 липня 1958 року в битві біля Санто-Домінго була розгромлена велика угруповання урядових військ, два батальйони зазнали серйозних втрат - до 1000 убитими (за американськими даними - 231 загиблий [14]) і більше 400 полоненими і перебіжчиками, а повстанці захопили самі великі з початку війни трофеї: 2 легких танка, 10 мінометів, 2 базуки, більше 30 кулеметів, 142 напівавтоматичних гвинтівок «Гаранд», понад 200 магазинних гвинтівок, 100 тис. патронів, 3 радіопередавача і 14 УКВ-радіостанцій «PRC-10». З літа 1958 року стратегічна ініціатива перейшла на бік революціонерів. В кінці серпня дві колони повстанців (близько 200 бійців) під командуванням Ернесто Че Гевари і Каміло Сьенфуегос спустилися з гір, перетнули з боями провінцію Камагуей і вийшли до провінції Лас-Вільяс. У жовтні 1958 року активізувалися переговори повстанців з представниками політичної опозиції Батісте (в кінцевому підсумку за результатами цих переговорів 1 грудня 1958 року в селищі Педрери був підписаний «Пакт Педрери», який встановлював форми співпраці).

Новий наступ повстанців почалося на всіх фронтах у другій половині жовтня 1958 року народження, під їх контролем практично цілком виявилися провінції Орьенте і Лас-Вільяс. В кінці листопада 1958 року вирішальні бої розгорнулися на заході. 16 грудня 1958 повстанці оточили місто Фоменто з населенням близько 10 тисяч чоловік, і після дводенних боїв урядовий гарнізон припинив опір. Повстанці взяли в полон 141 солдата і захопили значну кількість зброї та військового спорядження. 21 грудня 1958 повстанці атакували і після запеклих боїв зайняли місто Кабайгуан з населенням в 18 тисяч чоловік. 22 грудня 1958 року почалися бої за місто Пласетас з населенням близько 30 тисяч жителів. 25 грудня 1958 з боями були зайняті місто Ремедіос і порт Кайбара. 27 грудня 1958 року загони Повстанської армії на чолі з Че Геварою почали наступ на місто Санта-Клара, бій за який тривало до 1 січня 1959 року. 31 грудня 1958 головнокомандувач збройними силами Куби генерал Франсиско Табернілья доповів Фульхенсіо Батісте, що армія повністю втратила боєздатність і не зможе зупинити наступ повстанців на Гавану. В цей же день Батіста і 124 інших функціонера покинули острів, залишена ними адміністрація фактично припинила своє існування.

1 січня 1959 року повстанські війська увійшли в Сантьяго і Гавану, 8 січня в столиці урочисто прибув Фідель Кастро. Проте після перемоги революції ще продовжувалась партизанська війна (з 1959- по 1966 роки). Падіння режиму Батісти призвело до початку партизанської війни, але вже проти Кастро. З певного моменту конфлікт підтримували США, а рушійною силою були кубинські емігранти, що влаштувалися у Флориді. У 1960 року виник великий осередок опору в гірському масиві Ескамбрай, де до вересня 1962 року діяли 79 бойових загонів під назвою «Армія національного звільнення» (близько 1600 бійців). Крім того були озброєні диверсії - підпал супермаркету «Ель Енканто» і вибух 4 березня 1960 року в порту Гавани французького корабля «Ля Кувре» з вантажем зброї. Збройний опір було повністю придушене на Кубі тільки в 1966 році.

93.Концептуальні основи й основні напрямки зовнішньої політики США у ІІ половині ХХ ст.

Після завершення Другої світової війни США виявилися наймогутнішою державою світу, економічним і військово-політичним лідером. Після смерті 12 квітня 1945 р. Франкліна Рузвельта, який 12 років був президентом США, вирішення всіх проблем лягло на віце-президента Гаррі Трумена. 1948 р. Трумен був обраний президентом США. У зовнішній політиці діяльність адміністрації Трумена була підпорядкована "холодній війні": 1947 р. проголошена доктрина стримування можливої агресії з боку СРСР; чинилася протидія комуністичним силам у Європі - "доктрина Трумена"; створено НАТО (1949); здійснювалася реалізація програми реконструкції європейських економік - план Маршалла (1948-1952); була розв'язана корейська війна (1960-1953).

На президентських виборах у 1952 р. переміг Дуайт Ейзенхауер. Зовнішня політика США у цей період характеризувалася ще більшою антикомуністичною спрямованістю, ніж у його попередника. Велику роль у цьому відігравав державний секретар адміністрації Джон Фостер Даллес. Конфронтація США з СРСР на всіх можливих напрямках, виготовлення водневої бомби (1952), міжконтинентальної балістичної ракети (1955) спричинили загострення міжнародної обстановки. 1957 р. після Суецької кризи 1956 р. була проголошена "доктрина Ейзенхауера" - програма силового й економічного втручання США на Близькому Сході. 1959 р. були започатковані серйозні зміни в політиці США щодо СРСР. Вперше в історії США відвідав з офіційним візитом радянський керівник М.С. Хрущов.

1960 р. на президентських виборах перемогу здобув сенатор-демократ Джон Кеннеді. Його перемога привела до активізації реформаторської діяльності, названої програмою "нових рубежів". Це була програма стимулювання економічного зростання за рахунок значних капіталовкладень у науково-технічний прогрес, освіту, в підвищення кваліфікації робочої сили, зростання рівня зайнятості населення. У зовнішній політиці Кеннеді виявив готовність іти на компроміси з СРСР, що було сприйнято М. Хрущовим як слабкість. Це призвело до гострого американсько-радянського протистояння на Кубі в 1962 р. Мирне розв'язання Карибської кризи сприяло підписанню Вашингтоном Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах.

22 листопада 1963 р. Кеннеді під час візиту в м. Даллас (штат Техас) було вбито. Віце-президент Ліндон Джонсон приступив до виконання обов'язків президента. Джонсон поставив завдання побудувати "велике суспільство". Головним у цьому була програма "боротьби з бідністю". В 60-ті роки небаченого розмаху досяг рух за громадянську рівноправність. 1963 р. у Вашингтоні провели 230-тисячну демонстрацію за расову рівноправність. Боротьба за перебудову і демократизацію системи освіти переросла в рух проти в'єтнамської війни. Прагнення США захистити уряд Південного В'єтнаму від зовнішньої та внутрішньої комуністичної загрози призвело країну до втягнення з 1964 р. в широкомасштабну агресію в Індокитаї. Так 60-ті роки стали часом широкого суспільно-політичного піднесення. Обстановка в країні була надзвичайно напруженою. Відбулася серія політичних вбивств. 1968 р. вбили лідерів руху проти расової дискримінації - Мартіна Лютера Кінга, сенатора Роберта Кеннеді.

Невдоволення політикою демократів привело до перемоги на президентських виборах республіканця Річарда Ніксона. Воєнно-політичні невдачі США у В'єтнамі та пов'язана з ними активізація антивоєнного руху наприкінці 60-х років примусили адміністрацію Ніксона оголосити про поетапне виведення американських військ з Індокитаю. У січні 1973 р. в Парижі США підписали угоду про припинення війни у В'єтнамі. Після першого візиту Ніксона в Москву в травні 1972 р. і підписання важливих радянсько-американських договорів. розпочався процес розрядки напруженості у відносинах між США і СРСР.

17 червня 1972 р. під час передвиборчої кампанії до штаб-квартири Демократичної партії в готелі «Уотергейт» забралися їхні політичні конкуренти, аби встановити підслуховуючу апаратуру. Вони були виявлені і заарештовані, виник грандіозний «Уотергейтський скандал», у результаті розслідування президент Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Престиж Республіканської партії упав і на президентських виборах 1976 р. перемогу здобув демократ Джиммі Картер. Незважаючи на продовження діалогу між США і СРСР у червні 1979 р. був підписаний другий договір про обмеження стратегічних озброєнь, відносини між ними погіршувалися; особливого загострення вони набули після того, як у грудні 1979 р. Москва направила в Афганістан свої збройні сили. Критичне ставлення американців до економічної політики адміністрації Картера, до провалів у сфері зовнішньої політики привело до перемоги на президентських виборах 1980 р. республіканця Рональда Рейгана (1984 р. переобраний на другий термін), здійснював безпосередньо зміни в економіці.

Позитивні зрушення були закріплені після приходу до влади адміністрації республіканця Джорджа Буша (1989-1993). Буш загалом продовжив зовнішню політику свого попередника. США і СРСР підписали 1989 р. Угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї, 1990 р. - Договір про безпеку і співробітництво в Європі, 1991 р. - Договір про скорочення стратегічних озброєнь. США і СРСР координували свою зовнішню політику в подоланні агресії Іраку проти Кувейту в 1990-1991 рр. Попри зовнішньополітичні успіхи, республіканську адміністрацію критикували через економічний спад та інші внутрішні проблеми і на президентських виборах 1992 р. зазнала поразки.

У 1992 р. президентом було обрано демократа Уїльяма (Білла) Клінтона. Зовнішня політика адміністрації Б. Клінтона пройшла складну еволюцію пристосування до нової міжнародної ситуації, зумовленої розпадом СРСР. Пріоритетним залишається збереження лідерства США у світі, збереження НАТО, запровадження програми «Партнерство заради миру», миротворча діяльність на Балканах і Близькому Сході. Одночасно здійснюються односторонні силові акції проти небажаних їм політичних режимів. Президентські вибори 2000 р. виявилися найскандальнішими. Перемогу здобув республіканець Джордж Буш-молодший, але демократи намагалися поставити під сумнів їхні результати. Лише Верховний суд визнав остаточний результат на користь Буша. Поворотним моментом в історії США стали події 11 вересня 2001р. — терористичний напад на Нью-Йорк і Вашингтон. СІЛА про­вели низку антитерористичних акцій — війни в Афганістані та Іраку. У правлячих колах США посилюються неоглобалістські настрої, що можуть призвести до загострення міжнародного становища.

94.Напад Іраку на Кувейт та операція "буря в пустелі".

Зокрема, у 1990 р. в Іраку розпочалася і швидкими темпами наростала потужна пропагандистська піар-кампанія, покликана створити сприятливу моральну атмосферу для подальших дій Багдада щодо вторгнення на територію Кувейту. Зросла кількість виступів президента Саддама Хусейна та інших іракських високопосадовців, що містили політичні, територіальні та фінансові претензії до Кувейту. Із лютого до липня 1990 року висунуті президентом Іраку Саддамом Хусейном та іншими офіційними особами Іраку заяви сприяли появі декількох політичних, територіальних і фінансових скарг проти Кувейту. Серед звинувачень Іраку було вказано те, що Кувейт видобував сиру нафту шляхом буріння похилих свердловин у нафтовому родовищі Рамаілія. Прагнучи всіляко уникнути ескалації конфлікту, уряд Кувейту заявляє про свою готовність обговорити всі спірні питання. У другій половині липня 1990 р. Ірак розгорнув свої військові сили вздовж кордонів Кувейту. 31 липня 1990 р., за ініціативою короля Саудівської Аравії Фахда і президента Єгипту Х. Мубарака, які намагалися виступити як посередники, спадкоємець престолу Кувейту і віце-голова Революційної командної ради Іраку зустрілися в Саудівській Аравії, аби запобігти розгортанню збройної міждержавної конфронтації. Однак переговори виявилися непродуктивними, і 2 серпня о 1 ночі за місцевим часом іракські війська перейшли міжнародно визнані кордони й почали вторгнення та подальшу окупацію Кувейту. Таким чином, у ніч на 2 серпня 1990 року Ірак здійснив збройний напад на Кувейт і за кілька годин окупував країну. Військові потенціали противників були явно неспівставними: армія Кувейту складалася з 20 тис. осіб, іракська – зі 150 тис. З огляду на повну військову перевагу противника, наземні підрозділи збройних сил Кувейту вели оборонні бої, у той же час відступаючи на територію Саудівської Аравії. Основна частина військової авіації Кувейту встигла перебазуватися на саудівські аеродроми. Спочатку Ірак обґрунтовував вторгнення проханням тимчасового уряду, ніби створеного кувейтською опозицією еміра. Та оскільки сформувати дієвий опозиційний уряд не вдалося, то 8 серпня було оголошено про фактичну анексію Кувейту та приєднання його до Іраку «повністю і навічно» як дев’ятнадцятої провінції «Аль-Саддама» на знак «відновлення історичної справедливості». Уже 2 серпня 1990 року Рада Безпеки одноголосно прийняла резолюцію № 660 (1990), у якій іракська агресія визначалася як загроза міжнародному миру та безпеці. Резолюція засуджувала вторгнення Іраку до Кувейту і вимагала від Багдада негайно вивести військові частини на позиції, які вони займали до 1 серпня 1990 р. [143]. У своїй наступній резолюції № 661 (1990) Рада Безпеки, враховуючи, що положення резолюції 660 не були виконані постановила застосувати санкції ООН проти Іраку з метою відновлення правління законного уряду Кувейту. а пропозицією США РБ ООН 29 листопада 1990 резолюцією № 678 дозволив застосування проти Іраку військової сили для звільнення Кувейту. Ліга арабських держав, Західноєвропейський союз, Альянс (НАТО), Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) підтримали рішення про застосування військової сили їх членами на індивідуальній основі. У січні 1991 коаліція на чолі США з санкції ООН почала операцію з витіснення іракських військ з території Кувейту (операція «Буря в пустелі»).

Операція «Буря в пустелі» продовжувалася з 16 січня по 28 лютого 1991 року. США і їх союзники вивели з ладу значну частину іракських ВПС, знищили протиракетні установки. Іракська армія була повністю розбита комбінованим наступом бронетанкових військ і фронтальною атакою піхоти. Південний Ірак був зайнятий військами союзників. Кувейт був звільнений. При цьому втрати союзних військ склали менше 1000 чоловік, а Ірак втратив убитими і пораненими не менше 100000 чоловік. Близько 65000 іракців потрапили в полон. Після поразки Іраку у війні на півночі країни повстали курди, а на півдні – підтримувані Іраном шиїти, але обидва ці повстання були жорстоко придушені військами Саддама Хусейна.Війна не зробила Близький і Середній Схід стабільнішим. Зберігся основний конфлікт –між арабами та Ізраїлем. Журнал «Intelligence Digest», що виходить в Лондоні, писав 24 серпня 1990 року: «Нинішня криза на Близькому Сході – це не криза навколо Кувейту, нафти, Саддама Хусейна. Це криза навколо Ізраїлю. Навіть якщо Хусейн буде видалений зі сцени або його війська будуть примушені піти з Кувейту, основна проблема залишиться».В результаті «Бурі в пустелі» Іран наблизився до своєї мети: повернути втрачені домінуючі позиції а регіоні. Ще більше посилилася непримиренність Ізраїлю. Підсумком широкомасштабної військової акції, проведеною багатонаціональною коаліцією, а по суті – американськими збройними силами, проти Іраку на початку 1991 року, виявилася повна поразка іракської армії, що вважалася на Близькому Сході другою (після ізраїльської) по підготовці, бойовому досвіду і забезпеченні, звільнення Кувейту від іракської окупації і відновлення там влади еміра, майже повне зруйнування військової і економічної інфраструктури Іраку, знищення великої кількості народногосподарських об'єктів на іракській території.Війна в Затоці негативно позначилася на єдності арабів і призвела до протистояння двох могутніх військових угрупувань. Ірак був представлений добре озброєною мільйонною армією. Їй протистояли коаліційні сили – близько 30 держав, ядро яких складали військові контингенти США і їх партнери по НАТО. В результаті поразки в ході війни в Затоці Ірак як серйозна ударна сила антиізраїльської арабської коаліції був виведений зі сфери конфронтації з Ізраїлем, що відповідало планам Вашингтона і Тель-Авіва.Узагальнений аналіз західних оцінок результатів «Бурі в пустелі» показує, що в США і інших західних державах керівні круги і політичні спостерігачі вважають, що війна з Іраком, крім військово-політичної поразки режиму Саддама Хусейна і фактичного розвалу іракської економіки.

95.Тетчерізм - британський варіант неоконсервативної політики та ідеології.

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.тКонсерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно: зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни; знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку; докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки; «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,

обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

96.П’ята республіка в період президентства Шарля де Голя (1958 -1969).

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка. Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової си­стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промислової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни витікали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не перевищувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підняти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на ліквідацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських господарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність віднов­лення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Франції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студентів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народного господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже близько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задоволені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збільшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до столиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на провокаційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад. У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки. Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрунтоване підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

97.Німецьке „економічне диво”. Його причини та наслідки.

Реформи, що привели пізніше до “німецького дива”, проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд. дол.) за планом Маршалла; об’єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців; допомога у розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897-1977). Він розпочав проводити її у 1948 р. як директор управління господарства об’єднаних західних зон окупації. Потім у 1949-1963 рр. він був міністром економіки в уряді Аденауера (1949-1963), заступником федерального канцлера (з 1957р.), канцлером республіки (1963-1966). Реформи Л. Ерхарда спирались на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він ро­зпочав із грошової реформи, метою якої було позбавлення від знеці­нених грошей і створення твердої валюти. 21 червня 1948 р. рейхсма- рку було оголошено недійсною і замість неї вводилась нова валюта - дойчмарка. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойч- марки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачувались одразу, а решта 20 - через місяць. Пенсії і заробітна плата виплачува­лись у новій валюті у співвідношенні 1:1. Обмінний курс готівки і заощаджень установлювався 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимча­сово “заморожена” друга половина пізніше розблоковувалась: 1/5 су­ми можна було вилучити, 1/10 - вкласти у цінні папери, а решта 70 % виводились з обігу. Грошові зобов’язання підприємств перераховува­лись також у співвідношенні 1:10. Через три дні після грошової розпочалась реформа цін, спрямо­вана на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено “на волю” відповідно до закону від 24 червня, ліквідовува­вся адміністративний розподіл ресурсів, скасовувалися нормативні документи, які регулювали економічне життя. Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник “чорний ринок”. Мага­зини почали заповнюватися товарами. Інфляція майже не відчувалася. Ціни зросли на кілька відсотків приблизно в тій же пропорції, що і за­робітна плата. Вже через півроку ціни стабілізувались. Було прийнято закон проти безпідставного завищення цін, друкувались каталоги до­речних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Од­ночасно реформа не посягнула на систему відносин приватної власно­сті на засоби виробництва.У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні ва­желі управління економікою. Вважалось, що відповідає за економіку лише держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефе­ктивністю господарства і вимогами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловос­ті, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну і податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази та ін. Особлива роль відводилась дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років ХХ ст. у цьому секторі працювало більше половини зайнятого насе­лення. У всіх розвинутих країнах і до сьогодні дрібний і середній біз­нес є одним з основних роботодавців і головним середовищем, де на­роджуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був вдвічі вищий 1936 р. До середини 50-х років ХХ ст. ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. екс­порт перевищував обсяг імпорту, і Німеччина отримала позитивне са­льдо торговельного та платіжного балансу. А до кінця 60-х років вона стала передовою країною Західної Європи і зайняла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Серед галузей вперед вийшли хімічна і нафтохімічна, машинобудування, електротехніка, авіабудування, точна механіка і оптика. Крім того розвивались нові галузі – виробництво пластмас, синтетичного волокна, електроприладів. По завершенню стадії відбудови економіки, в Германії наступив підйом, що тривав до літа 1966р., а потім почались кризи перевиробництва (1966, 1974), помітне скорочення темпів виробництва і спад економіки.З приходом до влади у 1982р. Гельмута Колля розпочався новий етап стабілізації економіки, який по суті являв модель “економіки пропозиції”. Саме стимулювання інвестиційних процесів яскраво представлене відомим гаслом німецьких неоконсерваторів: “Прибутки – сьогодні, інвестиції – завтра, робочі місця – післязавтра”.

Розпочалась ера структурних зрушень та переведення економіки на інноваційний лад. Таким чином, Німеччина до 90-х рр. (період об’єднання ФРН і ГДР та глобального спаду світової економіки в 1990-1992 рр.), вкладаючи великі капітали у НДЕКР (науково-дослідницькі і експериментально - конструкторські розробки), на світовому ринку наукомістких товарів обігнала Японію і всі європейські країни. Головним пріоритетом сучасної економічної політики Німеччини являється бюджетне стимулювання пропозиції на інноваційній основі, тобто підтримка високотехнологічних виробництв і створення сприятливого інвестиційного клімату. Головною проблемою сучасної ФРН є безробіття та депресивний стан східнонімецьких земель. Германія знаходиться на третьому місці по рівню економічного розвитку серед усіх країн світу.

98.Історія і основні етапи Європейської інтеграції.

У 1948 р. Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Брюссельський пакт про створення Західного союзу — договору про співробітництво у військовій, економічній, політичній і культурній сферах. У травні 1949 р. була заснована найбільша загальноєвропейська організація на континенті — Європейська рада (або Рада Європи, РЄ). Важливими цілями створення РЄ є такі: захист прав людини та верховенства права; зміцнення та розширення демократії й співробітництва; створення єдиних стандартів суспільної та законотворчої практики держав-членів РЄ; підвищення європейської самосвідомості, що базується на загальноєвропейських цінностях різних культур.

ЕТАПИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Перший етап пов'язаний із галузевою інтеграцією і юридичним оформленням інтеграційних ініціатив.У травні 1950 р. міністр закордонних справ Франції Р. Шуман висунув ініціативу про об'єднання вугільної та сталеливарної промисловості Франції і ФРН. Пропозицію Шумана було реалізовано в 1951 р. До угоди долучилися ще чотири держави. Відповідно до Паризького договору шість європейських держав — Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург і Нідерланди — уклали Угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).Тоді провідною ідеєю була економічна інтеграція, успіх якої мав стати у віддаленій перспективі прологом до політичної інтеграції.

Другий етап розпочався з підписання у 1957 р. представниками цих самих шести європейських держав Римських договорів про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або «Спільний ринок») і Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ, або Євроатом). Його можна назвати етапом економічної інтеграції та становлення структури Європейських Співтовариств. Еволюція інституційної структури ЄС має поступовий характер.

Головними цілями ЄЕС були:вільний обмін товарами між державами-членами цієї організації;встановлення загального митного тарифу і проведення узгодженої торговельної політики щодо третіх країн;забезпечення вільного переміщення робочої сили, капіталів і послуг.

Не менш значущим кроком на шляху консолідації і посилення координації дій країн-членів було створення у 1974 р. Європейської Ради на рівні голів держав і урядів як органу політичного керівництва Співтовариств. Важливою є також еволюція Європарламенту, який набуває дедалі більшої політичної ваги.

Третій етап інтеграції пов'язаний із підписанням у 1986 р. Єдиного європейського акта (ЄЄА), який вніс істотні зміни в установчі договори та посилив інтеграцію європейських країн. До політичного лексикону міцно ввійшло нове поняття «Європейський дім». Найактивнішими поборниками поширення інтеграції на політичну сферу були ФРН і Франція, що висунули гасло «Вітчизна — Європа», тоді як Велика Британія, Нідерланди, французькі націоналісти виступали проти швидких темпів інтеграції і дотримувалися формули Ш. де Ґолля «Європа вітчизн».

Четвертий етап означав створення Європейського Союзу в його сучасному розумінні. У лютому 1992 р. у нідерландському м. Маастрихті був підписаний договір про створення Європейського Союзу (ЄС). Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р.

Відповідно до Маастрихтського договору в наступні роки після його підписання були утворені економічний, валютний і політичний союзи. Вводилось громадянство Євросоюзу додатково до традиційного національного громадянства країн-учасниць. Крім цього, Маастрихтський договір зобов'язував відкрити до 1997 р. Європейський банк, а до 2000 р. упровадити єдину валюту — євро, яка була введена як засіб безготівкового розрахунку в міжнародних фінансових операціях з 1 січня 1999 р. Країни ЄС зобов'язувалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, координувати напрямки внутрішньої економічної політики, розвивати демократичні інститути, погоджувати політику з питань охорони довкілля, юстиції, боротьби зі злочинністю та в інших сферах, здійснювати єдину грошово-кредитну політику. 29 жовтня 2004 р. глави 25 держав-членів ЄС у Римі своїми підписами затвердили текст Єдиної Конституції ЄС. Після цього Конституцію Євросоюзу повинні були схвалити всі 25 членів ЄС без винятку й затвердити національними парламентами або на загальнонаціональних референдумах. Однак на етапі затвердження Основного Закону ЄС деякі держави-члени Євросоюзу висловилися проти прийняття цього документа. Європейський Союз на початку XXI ст. став найбільшим за чисельністю населення єдиним ринком у світі. Європейський Союз на 2019 р. об'єднує 28 країн. Станом на 2018 рік є п'ять кандидатів на вступ до ЄС: Туреччина — заявка від 1987 р.; Македонія — заявка від 2004 р.; Чорногорія — заявка від 2008 р.; Албанія — заявка від 2009 р.; Сербія — заявка від 2009 р. У 2014 р. Європейський Союз підписав угоди про асоціацію з Україною, Грузією і Молдовою, що не є підставою для подачі заявки на вступ до ЄС, але означає можливість членства у перспективі. Потенційними кандидатами на вступ у ЄС вважаються Боснія і Герцеговина та Косово.

99. Передумови та основні етапи створення Російської централізованої держави.

У другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада володимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське. Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди. Умови формування централізованого Московської державви в 15-16 ст. Наявність сильних сусідів, постійна загроза експансії із боку заходу (католицтво) і сходу (іслам); постійні татарські та литовські набіги, що супроводжуються грабежами; 3. зубожіння князів (правителі було неможливо власним коштом утримувати дружину і роздавали держслужбовцям за службу землю); загальний занепад моральності (необхідність підлещуватися перед сильними ворогами вимагала постійної хитрості, яка призводила до брехні; серед народу зросла злочинність); втрата культурних цінностей (кращі ремісники, фахівці були в полоні у татар, а їхні навички були втрачені; згоріла бібліотека митрополитів, отже, втрачені знання, неписьменність); інфляція (купівельна спроможність російських монет щодо західних знизилася);

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи:

- кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст.; - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.; - 1462-1533 рр.

ПЕРШИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ - кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике володимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються суперники, насамперед Московське князівство. Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди. Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі. Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати на володимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у Смоленського. Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москвиріки - важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславського уділу. Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський володимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному суперникові. Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра - до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації. Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367-1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з противниками всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які виступили союзниками Тверського князівства, що поновило в кінці 60-х років свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві. Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки Дону - р. Непрядви.Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменшила розміри данини і визнала право московських великих князів передавати велике Володимирське княжіння у спадщину.

ДРУГИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства. Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському. Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II - Юрій і сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військово-службові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин. До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З, приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них. Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату. У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію. До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи. Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязівському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

ТРЕТІЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НАВКОЛО МОСКВИ (ЗАВЕРШАЛЬНИЙ), - їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462- 1505) і Василя III (1505-1533). За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Цей московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у центральні райони. 3 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності. Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву - столицею усього православного світу.Це знайшло відображення в концепцїї "Москва - третій Рим", сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі. Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна. Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка - керівника Казенного двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума - вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі. З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-землевласника. Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого". Чинність Судебника означала початок прикріплення Селян до землі. У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1610 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство. Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи.

100.Внутрішня та зовнішня політика Московської держави за часи Івана IV.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА IV. Після смерті Василя III царем був проголошений його трирічний син Іван IV (1533-1584). Регентшею стала його мати Олена Глинська. У 1538 р вона померла, і у влади виявилися, змінюючи один одного, різні феодальні угруповання.У 1547 р Іван IV вінчався на царство. Прийнявши титул царя, він посилив авторитет верховної влади, піднісся над боярством, став врівень з європейськими монархами.У перший період свого правління цар, спираючись на обрану раду - гурток своїх однодумців, провів ряд найважливіших реформ.

У 1549 р вперше був скликаний Земський собор, до складу якого входили представники боярства, дворянства, духовенства, верхівки городян. Він став вищим дорадчим станово-представницьким органом. Важливу роль в управлінні країни продовжувала відігравати Боярська дума. Виникли накази - органи, що відали окремими галузями державного управління.У 1550 р був прийнятий новий Судебник. Його норми посилювали центральну владу, вводили покарання за хабарництво, зберігали право селянського переходу в Юра зі збільшенням плати за "літнє". У 1551 р Собор російської церкви, що отримав назву Стоглавий, оскільки його рішення складалися зі ста глав, схвалив Судебник 1550 і проведені реформи, регламентував обрядовість, обмежив монастирське землеволодіння і поставив його під контроль царя. У 1556 р була ліквідована система годувань - збір податків на місцях окремими боярами. Правління на місцях перейшло до виборним представникам дворян і заможного населення. У 50-х рр. була проведена військова реформа, в результаті якої ядром армії стало дворянське ополчення, з'явилося постійне стрілецьке військо, на час бойових дій обмежувалося місництво - порядок заміщення посад у залежність від знатності. В результаті проведених реформ в Росії склалася станово-представницька монархія, при якій певну роль в управлінні країною грали виборні представники окремих станів.

У середині 60-х рр. Іван IV перейшов до політики терору, спрямованого насамперед проти боярства. Вона отримала назву опричнини (1565-1572). Так був названий державний доля, куди увійшли найбільш багаті землі. Бояри-вотчинники виселялися на інші землі, які не ввійшли в цей спадок і отримали назву земщини. Опричнина супроводжувалася фізичним знищенням родового боярства, жителів низки міст. Наприклад, в 1570 р погрому піддався Новгород. Від набігів опричного війська страждало сільське і торгове населення. Незабаром терор перейшов і на самих опричників. Від постійних кривавих оргій царське військо розкладалось. У 1571 р воно продемонструвало повну недієздатність перед зовнішнім ворогом. Кримський хан під час свого набігу дійшов до Москви. Це змусило царя ліквідувати опричнину. Однак терор не був припинений. У тій чи іншій формі він тривав до самої смерті Івана, що отримав прізвисько Грозного. Результати внутрішньої політики Івана IV виявилися вкрай негативними. Реформи першого періоду правління впорядковували і посилювали державний апарат, відкривали тенденції до трансформації країни в досить цивілізовану на ті часи монархію європейського типу. Однак опричнина перекреслила ці надії. Незважаючи на централізацію влади, державні органи виявилися ослабленими і перестали справлятися зі своїми завданнями. Населення було економічно розорене і морально придушене терором.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА IV. Зовнішня політика Івана IV мала три напрямки: східне, західне і південне. У результаті розпаду колись могутньої Золотої Орди на її території утворився ряд ханств. Казанське і Астраханське ханства володіли Волжським торговим шляхом і родючими землями. Крім того, з їх території здійснювалися набіги на прикордонні російські землі. Після низки невдалих спроб посадити в Казані свого ставленика московський уряд початок бойові дії проти неї. Поряд з іншими європейськими державами Росія приступила до реалізації своєї колоніальної політики. У жовтні 1552 Казань взята штурмом. У 1556 р до Росії були приєднані Астрахань, Чувашія, частина Башкирії. Залежність від Москви визнала Ногайська Орда. Завоювання Казані й Астрахані відкрило шлях російським до Сибіру. Багаті купці Строганова, заручившись підтримкою царя, на свої кошти організували військову експедицію загону козаків на чолі з Єрмаком в Сибірське ханство. На початку 1580-х рр. воно було приєднане до Росії.

Успішна колоніальна політика росіян на східному напрямку справила величезний вплив на подальшу долю країни. Різко розширилася її територія, впала щільність населення. Почався процес розтікання великоросійського етносу по безмежним просторам. Для його утримання у феодальних володіннях центру знадобилися суворі заходи, які вели до подальшого закріпачення селянства. З початку 80-х рр. стали вводитися "Заповідні року", під час яких хліборобам заборонявся вихід у Юріїв день. Тимчасова міра скоро стала постійною. Утримання під своєю владою величезних територій вимагало посилення могутності держави, насамперед військової. Значні територіальні простору зумовили екстенсивний і сповільнений шлях соціально-економічного розвитку країни.

На північному заході Іван IV прагнув до розширення своїх володінь і виходу в Балтійське море. З цією метою він почав Ливонську війну (1558- 1583). Спочатку вона була успішною для російських військ. Вони взяли Нарву, Юр'єв. До 1560 Лівонський орден був знищений. Це призвело до війни Росії з Польщею та Литвою, які боялися посилення Росії і також прагнули до захоплення Лівонії. У 1569 р вони об'єдналися в єдину державу Річ Посполиту. У війну проти Росії включилася і Швеція. У результаті Росія програла Ливонську війну. Вона втратила землі в Лівонії, Білорусії. До Швеції відійшла значна частина узбережжя Фінської затоки. Війна укупі з опричнина розорила країну.

На півдні російське уряд прагнув до освоєння Дикого поля (родючих земель південніше Тули). Тут воно стикалося з інтересами кримського хана. З метою зміцнення південних кордонів і запобігання набігів кримських татар у середині XVI ст. була побудована Тульська засічнихриса - оборонна лінія із завалів лісу, що закривала шлях татарської кінноти.Результати зовнішньої політики Івана IV значно змінили вектор історичного розвитку Росії. Різко зросло навантаження на великоруський етнос, який тримав на своїх плечах завойовані території. Війни підірвали економіку країни, негативно позначилися на її внутрішньому розвитку. Це значною мірою зумовило відставання Росії від Західної Європи, поставивши її в положення "вічно наздоганяючого".

101.Політика просвітницького абсолютизму Катерини II.

XVIII ст. – час панування просвітницької ідеології. Одним із шляхів досягнення свободи та рівності філософи бачили в діяльності освічених монархів – мудреців на троні, які користуючись своєю владою, допоможуть справі освічення суспільства і встановленню справедливості. В своїй політиці Катерина ІІ намагалася реалізувати ці теоретичні положення. Вона прагнула побудувати законну самодержавну монархію, обновити її з врахуванням нових історичних реалій, а не вводити конституційний демократичний устрій, як цього хотіли просвітники. Розуміння монархами рівності і свободи не йшло дальше закріплення прав і привілеїв кожного стану в рамках самодержавної монархії. Катерина II студіювала праці французьких просвітителів - Вольтера, Руссо, Монтеск'є, Дідро, Даламбера, захоплювалася деякими їхніми ідеями. Протягом двох років Катерина працювала над програмою свого царювання і запропонувала її в 1767 р. у формі "Наказу" скликаній Уложеній Комісії. У "Наказі" урочисто декларув. ідеї природного права і загального блага; оголош., що завдання держави та влади – «не віднімати природну вільність людей, а направити їхні дії для отримання найбільшого блага» . Разом з тим обґрунтовувалася необмежена влада: "Правитель є самодержавним, бо жодна інша, а тільки поєднана в його особі влада, не може справитися з територією настільки великої держави". Щоб запобігти виродженню монархії в деспотію, імператриця пропонувала затвердити в країні принцип суворої законності, встановити рівність усіх громадян перед законом. "Наказ" визначав також напрями економічної політики - Катерина II виступала проти збереження монополій, за свободу торгівлі і промисловості. Керуючись принципами французького Просвітництва, автор "Наказу" принципово висловлюється проти кріпосного права, оскільки воно суперечить "закону природному", але вимоги звільнення "рабів" не висувала. Програма Катерини II опинялася, таким чином, внутрішньо суперечливою: з одного боку, вона проголошувала передові істини просвітницької філософії, а з іншого - зберігала самодержавство, панування дворянства, кріпосне право.

Саме скликання Уложеної комісії 1767 р. стало яскравим проявом політики "освіченого абсолютизму". Комісія була задумана як станово - представницька нарада, в роботі якого повинні були взяти участь всі стани держави, крім поміщицьких селян. Але Комісія не вирішила свого головного завдання - не створила нового кодексу законів, що ґрунтується на "Наказі" імператриці. Принципи "освіченого абсолютизму", проголошені у "Наказі", знайшли своє втілення в законодавчій діяльності Катерини ІІ. Вже в 1762-1763 рр.. були видані укази, які завдали удару в системі монополій у сфері торгівлі та промисловості. Указ 17 квітня 1767 р. оголошував свободу міських промислів. Проте зберігалося кріпосне право. Внутрішні протиріччя "Наказу" відображали повну відповідність політиці Катерини II з приводу селянського питання. З одного боку, в 1766 р. вона анонімно поставила перед Вільним економічним товариством завдання про доцільність забезпечити поміщицьких селян правом на рухому і земельну власність. Але, з іншого боку, при Катерині II дворянство домагається майже безмежних повноважень щодо своїх кріпаків. У 1763 р. було встановлено, що кріпаки, які зважилися "на сваволю", повинні бути покараними, оплачувати всі витрати, пов'язані з висилання військових загонів на їх утихомирення. У 1765 р. – дозвол. поміщикам висилати за своїм бажанням кріпаків у Сибір на каторгу. В серпні 1767р. - указ, який оголошував державним злочином будь-яку скаргу селян на своїх поміщиків і наказував піддавати жорстокому покаранню тих, хто складав і подавав скарги. Таким чином, дворянин ставав повновладним суддею і його дії відносно селян не підлягали контролю з боку органів державної влади, суду і управління.

+Реформування місцевого управління в першу чергу вирішувало завдання посилення влади монарха. Катерина II власноручно написала проект «Установи про управління губерніями»,в основу якого були покладені ідеї Просвітництва XVIII ст.: виборність суду і відділення його від адміністрації, надання їй характеру станового "суду рівних". Поряд з трирівневою системою виборних судово - станових установ (повітовий суд в повіті і верхній земський суд в губернії - для дворян, городовий суд і губернський магістрат - для міщан, нижня і верхня розправи - для державних селян) в губерніях створювався совісний суд з представників трьох станів, який виконував функції примирної або третейського інстанції. Вплив ідей Просвітництва ще більше відчувається у створенні губернського Приказу громадського піклування, який теж складався з виборних представників від дворян, міщан і державних селян і зобов'язувався допомагати населенню у будівництві та утриманні шкіл, лікарень, богаділень, сирітських та робітних будинків.Прагнучи створити більш реальні гарантії "освіченої монархії", Катерина II почала працювати над жалуваними грамотами дворянства, містам і державним селянам. Грамоти дворянству і містам отримали силу закону в 1785 р.

102.Правління Петра I та його реформи.

У квітні 1682 року Петра звели на престол після смерті бездітного царя Федора Олексійовича в обхід його зведеного старшого брата Івана. Однак сестра Петра та Івана, царівна Софія, і родичі першої дружини Олексія Михайловича, Милославські, використали стрілецьке повстання в Москві для палацового перевороту. У травні 1682 року прихильники і родичі Наришкіних були вбиті або заслані, «старшим» царем був оголошений Іван, а Петро — «молодшим» царем при правительці — регентці Софії. За правительки Софії Петро жив у селі Преображенському під Москвою. Тут зі своїх ровесників Петро сформував «потішні полки» — майбутню імператорську гвардію. У ті ж роки царевич познайомився із сином придворного конюха Олександром Меншиковим, який надалі став «правою рукою» імператора. У другій половині 1680-х років почалися зіткнення між Петром і Софією Олексіївною, яка прагнула єдиновладдя. У серпні 1689, отримавши звістки про підготовку Софією палацового перевороту, Петро поспішно виїхав з Преображенського в Троїце-Сергієву Лавру, куди прибули вірні йому війська і його прихильники. Озброєні загони дворян, зібрані гінцями Петра Олексійовича, оточили Москву, Софія була відлучена від влади і поміщена в Новодівочий монастир, її наближені заслані або страчені. Після смерті Івана Олексійовича (1696 рік) став єдинодержавним царем.

У 1695 р Петро організував свій перший похід на Азов, турецьку фортецю у гирлі Дону. Через відсутність флоту, слабкої підготовки армії похід не приніс перемоги. Збудований за зиму флот (2 корабля, 23 галери, 4 брандера, +1300 стругів) разом з армією брав участь у літньому поході на Азов в 1696 р Фортеця була взята. Проте до виходу до Чорного моря було ще далеко. Для боротьби з Туреччиною Росія шукала союзників у Європі. З цією метою в 1697 р з Москви до Європи вирушило Велике посольство. Але країни Заходу не підтримали намірів Петра. Йому вдалося створити блок з Польщею, Данією та Саксонією проти Швеції. Тепер основним завданням зовнішньої політики Росії стала боротьба за вихід до Балтійського моря. У 1700 р Петро уклав з Туреччиною Константинопольський мирний договір, за яким Азов і частина території Причорномор'я відійшли до Росії. Забезпечивши договором з Туреччиною мир на півдні, в серпні 1700 Петро послав 35-тисячну армію на шведську фортецю Нарву. Почалася Північна війна. Російське військо загрузла в тривалої облоги Нарви, але взяти її не змогло і було розбите. Поразка під Нарвою стало для Петра сигналом до реформ. У короткий термін він мобілізував сили країни дтя створення регулярної армії і ретельно підготувався до війни. З 1702 р військова ініціатива перейшла до Росії. На узбережжі Фінської затоки російські війська оволоділи Нотебургом (старий російський місто Горішок), названим Петром Шліссельбургом. У 1703 в гирлі Неви Петро заклав Санкт-Петербург, що став столицею Росії. У 1704 р була взята Нарва. Але становище Росії у війні погіршився у зв'язку з перемогами Карла XII в Саксонії в 1706 р Тоді ж, сподіваючись на підтримку гетьмана Мазепи, Карл привів війська на Україну. У квітні 1709 Тридцятитисячний шведська армія підійшла до Полтаві. Два місяці тривала безуспішна для шведів облога міста. 27 червня почалася історична Полтавська битва. Вона завершилася повною перемогою російських військ. У 1710 р вони взяли Ригу, Ревель (Таллін), Дінабург (Двінська). Наприкінці 1710 Туреччина оголосила війну Росії. Вирішальна сутичка в районі р. Прут закінчилася поразкою російських військ. За договором 1711 Азов повертався Туреччині. Проте мир з Туреччиною дозволив Росії зосередити сили для завершення війни зі Швецією. Після великих перемог російського флоту біля мису Гангут (1714 р) і острова Гренгам (1720) Швеція змушена була в 1721 р в Ништадте підписати договір, за яким Росія отримувала прибалтійські землі по Фінській узбережжю - Ліфляндію і Естляндію, Інгерманландію, частина Карелії, міста Виборг і Кексгольм. Фінляндія за договором залишалася у Швеції.

Незважаючи на виснажливу Північну війну, Петро I зробив похід до берегів Каспійського моря. Військовий загін у 1716-1717 рр. був посланий в Хіву. У 1722-1723 рр. Росія вела війну з Іраном за Каспій. У Петербурзі був підписаний мир (1723), за яким Росія отримала міста Дербент, Баку та інші землі західної та південної частин Прикаспію. Головним підсумком зовнішньої політики Росії першої чверті XVIII в. стали її військові успіхи. Росія не тільки отримала землі в Прибалтиці і на Каспії, а й істотно розширила господарські та культурні зв'язки із Заходом і Сходом. Зріс її міжнародний авторитет. Країна перетворилася на найпотужніше у військовому відношенні держава в Європі. Північна війна стала каталізатором реформ першій чверті XVIII ст.

РЕФОРМИ ПЕТРА I. Найважливішим напрямком перетворень Петра I стала реформа державного апарату. У 1711 р замість Боярської думи був заснований Сенат - колегіальний орган, призначався царем. Спочатку він складався з 9 чоловік. Сенат став найвищим розпорядчим, судовим і законодавчим органом в країні. У 1722 на чолі Сенату був поставлений генерал-прокурор, який очолив його діяльність. У 1717-1721 рр. накази були замінені колегіями. Вони відрізнялися одноманітними штатами, чітким розмежуванням обов'язків, будувалися за галузевим принципом. Рішення в них приймалися колегіально. Спочатку було створено 12 колегій: Військова, Адміралтейська (відала флотом), Закордонних справ, Камер-, Штатс-контор-, Ревизионколлегии займалися фінансами, Берг-, Мануфактур-, Комерц-колегії - управляли промисловістю і торгівлею, Вотчина колегія - дворянськими землями, Юстиц-колегія - законодавством. Права колегії отримав і освічений в 1721 р Святійший Синод, що відав церковними справами. Патріаршество було скасовано. Церква стала частиною державного апарату. Таємна канцелярія, створена в 1718 р, займалося розслідуванням державних злочинів, мала потужний розшукової і репресивний апарат.

У 1708-1710 рр. була проведена реформа органів влади на місцях. Країну розділили на 8, пізніше на 11 губерній, які очолювалися губернаторами. У їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова, судова, поліцейська влада. У 1719 р губернії були розділені на 50 провінцій. У них владу здійснювали воєводи. Міськими справами відали магістрати. У 1721 Петро прийняв титул імператора. Наступного року вийшов Указ про престолонаслідування, довший право імператору самому призначати собі спадкоємця. У країні завершилося складання абсолютної, самодержавної монархії.

Військова реформа призвела до створення в Росії регулярної армії. Вона формувалася на основі рекрутської повинності, введеної 1705 р Певна кількість дворів поставляло одного рекрута. Він ставав професійним солдатом і ніс військову службу довічно, пізніше протягом 25 років. Були прийняті військовий і морський статути, визначили життя і діяльність армії і флоту. Вони отримали однакові штати, озброєння, обмундирування. Серйозні реформи були проведені в області культури і побуту. Петро 1 насаджував освіту. Він посилав дворян вчитися за кордон. У Росії створювалися початкові ("числових") школи. Кадри фахівців для армії і флоту готували Навігацкіх, Артилерійське, Інженерне, Морське училища. Для полег шення навчання були введені арабські цифри і "цивільний" шрифт. Бурхливо розвивалося книгодрукування, активно видавалася навчальна література. З січня 1703 стала виходити перша російська газета "Ведомости". За Петра 1 в Росії були створені Петербурзька Академія наук з університетом і гімназією, перший музей, який отримав назву "Кунсткамера", з'явилися державні бібліотеки, театр у Москві, аптеки. За Петра країна перейшла на європейський календар. Початком нового року стало 1 січня, а не 1 вересня, як раніше. Були введені європейський костюм, світські свята. Реформи Петра перетворили країну. Було створено сучасний державний апарат, регулярна армія і військово-морський флот, розвивалося просвітництво. Зміни відбулися в соціально-економічному житті та побуті. Петро I помер близько 6-ї ранку 8 лютого[10] 1725 року. За офіційною версією (наближені до нього камер'юнкер Бухгольц, Феофан Прокопович) — помер внаслідок запалення сечового міхура (цистіт), через що припинилося сечовипускання, яке породжувало сильний біль, тому перед смертю сильно кричав, можливо через розрив сечового міхура, якій міг відбутися при затримці сечі.

103.Основні напрями російського суспільно-політичного руху першої половини XIX ст.

У першій половині ХІХ ст. у Росії, як і в усьому світі, загострилася ідейна та суспільно-політична боротьба. Однак якщо в ряді країн вона закінчилася перемогою буржуазних революцій і національно-визвольних рухів, то в Росії правляча верхівка зуміла запобігти катастрофі існуючого економічного та соціально-політичного устрою. Російська громадська думка була тісно пов'язана із західноєвропейською і в той же час відрізнялася від неї. У Європі створювалися теорії, з економічних пріоритетів і морально-етичних позицій доводили історичну неминучість і прогресивність утвердженого капіталістичного ладу, велися пошуки шляхів його вдосконалення, розроблялися вчення, які ведуть його руйнації. У Росії її склалася зовсім інша ситуація. У ній все ще зберігалися самодержавство та кріпацтво. Їхня доля становила суть усіх суспільно-політичних розбіжностей. Консерватори виступали за збереження та зміцнення існуючих порядків, ліберали пропонували їх поступове реформування (еволюційний шлях розвитку країни), радикали наполягали на докорінному ламанні соціально-політичної системи (революційний шлях). Всі вони були переконані, що дбають про благо і процвітання країни, і всі вони запекло відстоювали свої програми та переконання. У найбільш передових країнах Західної Європи існували найбільш сприятливі умови для розвитку громадського руху: парламенти, політичні організації та партії, можливість відкрито висловлювати свої ідеї у періодичній пресі. У Росії її було виборних представницьких органів прокуратури та свободи друку, всяка партійність була під забороною. Тож у першій половині ХІХ ст. у Росії не склалися ще чіткі ідейно та організаційно оформлені суспільно-політичні напрями. Прибічники різних політичних концепцій часто діяли у межах однієї організації чи течії, у суперечках обстоюючи свій погляд у майбутнє государства. Основна причина підйому громадського руху — розуміння, що зростає, всім суспільством відставання Росії від більш передових західно-європейських країн. Не тільки прогресивно мисляча частина дворянства і інтелігенція, що формується з різночинців, а й представники вищої адміністрації (навіть імператори Олександр I та Микола I) відчували необхідність змін.

В первой половине XIX в. в России, как и во всем мире, обострилась идейная и общественно-политическая борьба. Однако если в ряде стран она закончилась победой буржуазных революций и национально-освободительных движений, то в России правящая верхушка сумела предотвратить крушение существовавшего экономического и социально-политического строя. Российская общественная мысль была тесно связана с западноевропейской и в то же время отличалась от нее. В Западной Европе создавались теории, с экономических и морально-этических позиций доказывавшие историческую неизбежность и прогрессивность утвердившегося капиталистического строя, велись поиски путей его совершенствования, разрабатывались учения, ведущие к его разрушению. В России сложилась совсем другая ситуация. В ней все еще сохранялись самодержавие и крепостничество. Их судьба составляла суть всех общественно-политических разногласий. Консерваторы выступали за сохранение и упрочение существовавших порядков, либералы предлагали их постепенное реформирование (эволюционный путь развития страны), радикалы настаивали на коренной ломке социально-политической системы (революционный путь). Все они были убеждены, что заботятся о благо и процветании страны, и все они яростно отстаивали свои программы и убеждения. В наиболее передовых странах Западной Европы существовали более благоприятные условия для развития общественного движения: парламенты, политические организации и партии, возможность открыто высказывать свои идеи в периодической печати. В России не было выборных представительных органов и свободы печати, всякая партийность была под запретом. Поэтому в первой половине XIX в. в России не сложились еще четкие идейно и организационно оформленные общественно-политические направления. Сторонники разных политических концепций частенько действовали в рамках одной организации либо течения, в спорах отстаивая свой взор на будущее страны. Більшість російських просвітителів вважали за необхідне реформувати самодержавне правління і скасувати кріпацтво. Однак вони становили лише невелику частину суспільства і, крім того, пам'ятаючи про жах якобінського терору, розраховували досягти своєї мети мирним шляхом, через просвітництво, моральне виховання та формування громадянської свідомості. Основна маса дворянства та чиновництва була налаштована консервативно. Погляди більшості знайшли свій відбиток у “Записку про давню і нову Росію” М. М. Карамзіна (1811). Визнаючи необхідність змін, Карамзін виступав проти плану конституційних реформ, оскільки Росії, де “государ є живий закон”, не конституція, а п'ятдесят “розумних і доброчесних губернаторів”.

Об'єктивні причини виникнення руху декабристів були викликані початком формування в надрах феодального суспільства капіталістичного устрою. З початку XIX в. слабо, але починають проявлятися стримуючі розвиток країни рамки кріпацтва і самодержавства. Однак головним чинником виникнення руху став суб'єктивний. Велику роль у формуванні ідеології декабристів зіграли Вітчизняна війна 1812 р і закордонні походи російської армії. Війна зблизила передове дворянське офіцерство з простим солдатом, з селянином-ополченцем, викликала співчуття до лих і потребам простого народу. Закордонні походи познайомили їх учасників з передовими європейськими течіями громадської думки, з життям людей на Заході. Порівняння рівня і способу життя населення в Європі та Росії, європейських і російських порядків було далеко не на користь останніх. Роздуми над причинами такого стану привели майбутніх учасників таємних організацій до висновків про те, що для поліпшення життя в Росії країні потрібно привнесення в неї західноєвропейського суспільного устрою. Вплив на настрій передової молоді надали і революції в Неаполі (1820-1821), П'ємонті (1821 г.), Іспанії (1820-1823). Головні цілі декабристів звелися до знищення кріпацтва і самодержавства. Перші таємні товариства в країні виникли в середовищі офіцерства. До них ставилися засновані в 1814 р "Священна артіль" на чолі з А. Н. Муравйовим, "Орден російських лицарів" на чолі з М. Ф. Орловим і ін. У них розглядалися плани перетворень в Росії. Першою організацією декабристів вважається створений в 1816 р "Союз порятунку", або "Товариство істинних і вірних синів Вітчизни". Чисельний склад організації становив 30 осіб. У ній розглядалися різні способи ліквідації кріпацтва і самодержавства, аж до царевбивства. Через два роки суспільство саморозпустилася і на його основі був створений "Союз благоденства" (1818-1820). Він налічував у своєму складі більше 200 осіб. Члени спілки ставили своїм завданням залучення на свою сторону громадської думки, яке, на їхню думку, і правило світом. Численний і строкатий склад учасників товариства не дозволяв його радикально налаштованим членам сподіватися на ефективність діяльності "Союзу благоденства". У результаті він був розпущений, і на його основі виникли Північне (Петербург) і Південне (Україна) таємні товариства. Обидві організації підготували проекти перебудови Росії. У Південному суспільстві його керівник Павло Пестель розробив "Руську Правду", у Північному Микита Муравйов - "Конституцію". Обидва документи передбачали ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права. По "Руській правді" Росія повинна була стати республікою з унітарним державним устроєм, в якій селяни наділені землею. Введення в дію "Руської правди" передбачалося революційним урядом, що володіє диктаторською владою. "Конституція" розглядала майбутню Росію як конституційну монархію з федеративним устроєм, передбачала збереження поміщицького землеволодіння, наділення селян невеликою ділянкою землі. Прийняття "Конституції" передбачалося Установчими зборами.

Революційний переворот планувався на літо 1826 г. Однак несподівана смерть Олександра I внесла корективи в їхні плани. Користуючись виниклим міжцарів'я, 14 грудня 1825 члени Північного товариства обманом вивели війська (близько 3-х тис. Осіб) на Сенатську площу Петербурга. Погана підготовка повстання, розбіжності серед керівників, зокрема, отсугствіе призначеного "диктатора" С. П. Трубецького, прирекли повстання на поразку. До вечора воно було придушене. Виступ у Петербурзі намагалися підтримати лідери Південного товариства. Вони підняли повстання Чернігівського полку, яка також закінчилося невдачею. Декабристи були арештовані і засуджені. П'ятеро з них страчені. Решта заслані на каторгу і на поселення до Сибіру. Головною причиною поразки руху декабристів була неготовність російського суспільства до серйозних ліберальним перетворенням. В історичній літературі існує безліч оцінок руху: від виступу зрадників, що зробили замах на священні підвалини російського державного ладу, до "первістків свободи", героїв, що поклали початок революційному визвольному руху в країні.