48.Великі географічні відкриття та їх наслідки.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ

Далекі морські експедиції першими почали здійснювати португальські мореплавці, пірати і работоргівці. У 1419 р. Ж. Гонсалвіш Зарку і Т. Ваш Тейшейра відкрили острови Мадейра і Санта, між 1427 і 1432 рр. М. Велью Кабрал відкрив Азорські острови. У 1445 р. капітан Д. Діаш обійшов західний край Африки і назвав його Зеленим Мисом, а експедиція А. Кадамосто в 1456 р. відкрила острови Зеленого Мису. У 60—70-ті роки португальці досліджували береги Гвінейської затоки; у 1482 р. капітан Д. Кан відкрив гирло р. Конго. У 1487—1488 рр. каравели В. Діаша досягли південного краю Африки, відкривши мис Доброї Надії. Нарешті, у 1497—1498 рр. експедиція Васко да Гама на чотирьох суднах обігнула Африку з півдня, вийшла в Індійський океан і досягла берегів Індії. Виходячи з уявлення про кулястість Землі, генуезець Христофор Колумб на іспанській службі зробив спробу досягнути Індії іншим шляхом (пливучи на захід Атлантичним океаном). Іспанський уряд дав йому 3 каравели (найбільша була водотоннажністю 280 т), і 12 жовтня 1492 р. експедиція під керівництвом Колумба досягла одного з Багамських островів. Крім того, були відкриті острови Куба і Гаїті. Потім великий мореплавець здійснив ще три плавання, відкривши острови Пуерто-Ріко, Ямайку і кілька невеликих островів з групи Малих Антильських, а також узбережжя Південної і Центральної Америки. Колумб помер у 1506 р., будучи упевненим, що відкрив новий шлях в Індію. Насправді ж він був першовідкривачем Америки. У 1499—1504 рр. чотири подорожі (у складі іспанських експедицій) здійснив до берегів Нового Світу італієць Амеріго Веспуччі. Німецький картограф і видавець М. Вальдземюллер у передмові до книги Веспуччі запропонував назвати новий материк начесть Амеріго — Америкою, і ця назва увійшла в історію (у 1538 р. вона вперше була вказана на карті Південної і Північної Америки). У 1500—1501 рр. ескадра під командуванням португальця П. А. Кабрала, що прямувала в Індію, через екваторіальну течію сильно відхилилася від курсу на захід і досягла берегів Бразилії, яка була оголошена володінням Португалії. Берегів Тихого океану першим з європейців досяг іспанський конкістадор В. Нуньєс де Бальбоа, який перетнув у 1513 р. Панамський перешийок. Остаточно підтвердив наявність величезного океану між Америкою і Азією Ф. Магеллан, який очолив перше плавання навколо світу (1519—1521). Експедиція під керівництвом Магеллана дослідила південно-східну частину Південної Америки, відкрила протоку між Атлантичним і Тихим океанами (Магелланова протока) і здійснила плавання в південній частині Тихого океану. Магеллан побував на Маріанських і Філіппінських островах (де загинув у сутичці з тубільцями). З 239 людей, що відправилися з ним у плавання, в Іспанію повернулася 21 (ними командував керманич експедиції баск С. Ель-Кано). Наприкінці XV ст. італієць Дж. Кабот на англійській службі відкрив північно-східне узбережжя Північної Америки, яке на рубежі X—XI ст. вже відвідувалося вікінгами. Пізніше його син С. Кабот здійснив тривалу подорож уздовж східного узбережжя Південної Америки. У другій чверті XVI ст. Ф. Пісарро, Д. де Альмагро, Ф. Орельяна та інші іспанські конкістадори досліджували Тихоокеанське узбережжя Південної Америки, відкрили Перу, Чілі й найбільші південноамериканські ріки Амазонку, Оріноко, Парану і Парагвай.

ДРУГИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ (СЕРЕДИНА XVI — СЕРЕДИНА XVII СТ.)

У цей час почалося освоєння Сибіру руськими мандрівниками і землепроходцями. Помори, що заселяли узбережжя Білого моря, відправлялися у тривалі плавання на невеликих парусних суднах, відкриваючи полярні острови (Шпіцберген та інші). У 1579 або 1581 р. Єрмак почав похід у Сибір. На півночі Західного Сибіру в 1601 р. засноване місто Мангазея — центр торгівлі хутром. На Єнісеї та Лені були побудовані руські фортеці — остроги. У 1639 р. І. Москвитін пройшов до узбережжя Охотського моря. В. Поярков і Є. Хабаров у 1649—1653 рр. зі своїми козацькими загонами вийшли до Амура. Експедиція С. Дежнева першою пройшла Берінговою протокою, що розділяє Азію і Північну Америку. Похід В. Атласова на Камчатку завершив добу географічних відкриттів росіян у Сибіру та на Далекому Сході. Спроби європейських мандрівників у цей період обігнути відкриту Колумбом землю з півночі й знайти новий шлях в Азію обумовили інтенсивне вивчення Північної Атлантики та Арктики. Англієць Дж. Девіс здійснив три плавання в пошуках північно-західного проходу з Атлантичного в Тихий океан, у 1587 р. відкрив протоку (яка носить його ім’я). Г. Гудзон під час експедицій в арктичні частини Північної Америки відкрив протоку, затокуіріку, названі його ім’ям. В. Баффін у 1612—1616 рр. здійснив експедицію до берегів Шпіцбергену, досліджував Гудзонову затоку і море, згодом назване його ім’ям, відкрив ряд островів у Канадському Арктичному архіпелазі. Голландський мореплавець В. Янсзоон у 1606 р. відкрив Австралію (західне узбережжя півострова Кейп-Йорк). У 1642 г. А. Тасман відкрив острів, названий на його честь Тасманією, першим обійшов Австралію з півдня, відкрив Нову Зеландію і ряд архіпелагів у Тихому океані. Плаваючи в цьому регіоні, Л. Торрес відкрив південний берег Нової Гвінеї і протоку між нею і Австралією. Значення Великих географічних відкриттів в історії людства величезне. Вони ознаменували нову еру в географічному дослідженні Землі, дали поштовх до розвитку багатьох галузей природознавства, сприяли інтенсифікації світової торгівлі й підготували умови для європейської колоніальної експансії.

НАСЛІДКИ І ЗНАЧЕННЯ ВЕЛИКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ. Великі географічні відкриття справили значний вплив на господарське життя всієї Європи. Якщо раніше головні торговельні шляхи пролягали через Середземне й Балтійське моря, то тепер вони перемістилися в океани. Виникла світова торгівля, що налагоджувала зв’язки між окремими материками. Почалося формування світового ринку як складової частини економіки нового суспільства.Італія перестала були найбільш розвиненою торговельною територією в Європі, поступившись місцем спочатку Португалії та Іспанії, а згодом — Нідерландам та Англії. Новими центрами ділової активності стали міста Кадіс і Севілья в Іспанії, Антверпен та Амстердам у Нідерландах, Лондон в Англії.Безпосереднім наслідком Великих географічних відкриттів стала поява колоніальних імперій. Першими їх створили Португалія та Іспанія, згодом — Нідерланди, Англія, Франція. Володіння колоніями приносило країнам-метрополіям величезні прибутки та сприяло їхньому розвитку. У той самий час колонії стали однією з причин колоніальних війн. Першою з них вважається спроба Франції в 60-х рр. XVI ст. відібрати в Іспанії півострів Флорида в Північній Америці. Одним із найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала «революція цін». У 40-х рр. XVI ст. ціни на більшість товарів почали стрімко зростати. Ціна на хліб у XVI ст. зросла в п’ять-сім разів. Європейці звинувачували в цьому скупників товарів, але справжня причина стрибка цін полягала у величезній кількості золота та срібла, завезених до Європи з Америки й Індії. Саме це призвело до значного здешевлення золотих і срібних грошей та відповідного зростання цін на товари. Після Великих географічних відкриттів європейці навчилися вирощувати нові культури — кукурудзу, квасолю, картоплю, томати. Поширилося вживання шоколаду, цукру, земляних горіхів, тропічних фруктів, м’яса індички.

Із появою картоплі європейці нарешті позбулися загрози голоду. Кукурудза стала поживною їжею для людей та кормом для худоби. Виробництво цукру у Бразилії та його продаж до Європи сприяло розвитку харчової промисловості. Солодощі стали доступними не лише заможним, а й простим людям. У раціоні населення з’явилися різноманітні рибні страви.Поширилося вживання какао, кави та чаю. З Америки європейці запозичили також звичку палити тютюн і грати з пружним каучуковим м’ячем (так зароджувалися сучасні баскетбол і волейбол). Від «революції цін» найбільше постраждала Іспанія, яка лише за XVI ст. вивезла з Нового Світу золота та срібла на 1,5 трлн доларів у сучасних цінах. У середньому Іспанія отримувала зі своїх володінь в Америці по 300 тонн коштовних металів на рік. Причому ці гроші іспанський королівський двір витрачав переважно на придбання предметів мистецтва й ведення війн у Європі. Менше постраждали країни, де золото та срібло Нового Світу вкладалося в розвиток виробництва, завдяки чому зростала кількість товарів.Епоха Великих географічних відкриттів охопила порівняно невеликий відрізок часу, але за цей період відбулися важливі зміни в уявленнях людей про світ, який їх оточував. На карті з’явилися нові континенти, острови, торговельні шляхи. Великі географічні відкриття стали поштовхом до нових досліджень, а також розвитку природничих наук — географії, біології, астрономії, фізики, хімії. Розпочиналися пошуки легендарного Південного материка (Австралія).Географічні відкриття змінили звичне для європейців світобачення. Уперше люди відчули, наскільки величезним і різноманітним є навколишній світ. Відома європейцям на початку XVII ст. територія Землі збільшилася в шість разів порівняно з XIV ст.

49.Зміни у соціально-економічному та політичному розвитку Західної Європи у XVI ст.

50.Реформація у країнах Західної Європи.

На початку XVI ст. католицька церква зберігала значний вплив на європейське суспільство. Однак XV-XVI ст. називають «темним періодом» в історії церкви, оскільки вона перебувала у глибокій кризі. Католицька церква була великим землевласником. Для збагачення вищі церковні ієрархи навіть продавали церковні посади. З населення традиційно збирали різноманітні церковні збори. Церква збагачувалася також за рахунок надходження десятини, плати за вшанування святих, ікон тощо. Особливо прибутковою для католицької церкви була торгівля спеціальними грамотами для відпущення гріхів — індульгенціями. Падіння авторитету католицької церкви стало поштовхом до Реформації. Зародився цей рух у Німеччині. Через відсутність сильної централізованої влади Німеччина більше, ніж інші західноєвропейські країни, потерпала від свавілля католицької церкви. Ідейним натхненником німецької Реформації був богослов Мартін Лютер. 31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер направив єпископу м. Брандербург й архієпископу м. Майнц «95 тез» (аргументів) проти продажу індульгенцій. Ймовірно, він вивісив тези й на дверях каплиці Віттенберзького замку, але документальних підтверджень цієї події немає. Через два тижні тези стали відомими у всій Німеччині. У Лейпцигу, Нюрнбергу та Базелі вони вийшли друком. 1517 р. вважається початком Реформації в Німеччині. Католицька церква побачила в тезах Лютера небезпеку для себе. Папа Лев X видав буллу (грамоту), яка погрожувала Лютеру анафемою — відлученням від церкви з вічним прокляттям, якщо він не відмовиться від своїх переконань і не спростує «95 тез». Мартін Лютер публічно спалив папську буллу, а Папу оголосив Антихристом, за що йогов 1521 р. було відлучено відцерквий визнано єретиком. Після цього Лютера було викликано на суд у м. Вормс, де він гідно відстоював власні погляди. На запитання, чи зрікається він своїх хибних поглядів, Лютер мужньо відповів: «На цьому я стою й інакше я не можу».Після Вормського суду від страти Лютера врятувала тільки підтримка його вчення деякими впливовими німецькими князями, рицарями, містянами.У 1522 р. Мартін Лютер переклав німецькою Новий Заповіт, написав кілька богословських праць. Його вчення швидко поширювалося, а послідовників почали називати лютеранами. Учення Лютера про «спасіння вірою» похитнуло авторитет Папи Римського. Виникало логічне запитання: якщо спасіння залежить винятково від віри, навіщо тоді потрібне посередництво католицької церкви? Таким чином, ідеї Лютера зачіпали інтереси католицьких ієрархів і посягали на догмати (істини, які не піддавалися сумніву) католицької церкви. У період Реформації особливо великого розмаху досягла секуляризація.З появою в Лютера послідовників і початком Реформації з’явилася третя гілка християнської віри — протестантизм

1.3. СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. ТОМАС МЮНЦЕР. Поступово ідеї Мартіна Лютера знаходили дедалі більше прибічників. Проте прагнення різних верств німецького суспільства й уявлення про здійснення Реформації значно різнилися. Ідеї Лютера підтримав і продовжив пропагувати Томас Мюнцер. Хоча згодом Мюнцер звинуватив Лютера в бездіяльності та вважав, що «час диспутів минув» і потрібно діяти рішучіше.Проповіді Мюнцера значно вплинули на німецьке селянство — розпочалася так звана «народна реформація». Мюнцер закликав селян не підкорятися владі й силою встановити на землі царство справедливості й рівності (Царство Боже).Гостра соціальна й релігійна криза, що охопила німецьке суспільство, призвела до початку в 1524 р. всенародного повстання, яке переросло в Селянську війну (1524-1526 рр.).Народні повстання охопили Південно-Західну й Центральну Німеччину. У травні 1525 р. селяни зазнали поразки у вирішальній битві з військами німецьких князів біля м. Франкенгаузен. До червня 1526 р. селянське військо зазнало остаточної поразки у війні. Загинуло близько 100 тис. учасників, а становище селянства в Німеччині ще більше погіршилося.

2. ПОШИРЕННЯ РЕФОРМАЦІЇ. ЖАН КАЛЬВІН. Визначним центром протестантизму було м. Женева. Саме до Женеви в 1536 р. прибув звинувачений в єресі француз Жан Кальвін. Він заснував нову течію протестантизму — кальвінізм. Кальвін фактично установив у Женеві релігійну диктатуру. Кальвіна навіть почали називати «Женевським Папою». Він жорстоко переслідував тих, хто виступав проти його вчення. Із Женеви вигнали всіх католиків, широко застосовували смертну кару.Незважаючи на радикальність, із Женеви кальвінізм поширився на інші території Швейцарії, а потім і в Нідерландах, Франції, Англії, Шотландії та інших країнах. Своє вчення Ж. Кальвін виклав у трактаті «Настанови в християнській вірі», який було видано в 1536 р. Він прагнув створити просту, «дешеву», демократичну й самоврядну церкву. Особливу увагу Кальвін приділяв багатству, вважаючи, що бідна людина «не мила Богові» і якщо багатство накопичено чесною працею, то воно не може бути гріховним. Але вважав гріхом чванитися багатством, тому в Женеві були заборонені носіння прикрас, дорогого одягу, пишні зачіски й різноманітні веселощі. Закривали театри та ярмарки, навіть били дзеркала, щоб не «провокувати чванливість».

51.КОЛОНІАЛЬНА ЕКСПАНСІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН: ЇЇ ПРИЧИНИ, ПОЧАТОК ТА ЕТАПИ. Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. В цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки

Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії.

Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – "Рік Африки", після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.

У літературі прийнято виділяти три періоди колоніальної експансії:

• "торговий колоніалізм" - з початку XVI – до середини XVIІІ ст., який характеризується гонитвою за "колоніальними" товарами для вивозу в Європу;

• "колоніалізм епохи промислового капіталу", або "колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту", або "період експлуатації методами промислового капіталу", - друга половина XVIІІ – кінець ХІХ ст., коли основним методом експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;

• "колоніалізм епохи імперіалізму", або "колоніалізм періоду монополістичного капіталу", або "колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту" – коли до колишніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, які привели до промислового розвитку неєвропейських країн.

Початок європейського вторгнення в країни Сходу співпадає з епохою Великих географічних відкриттів. На протязі двох століть європейські мореплавці, спочатку португальські і іспанські, а потім голландські, англійські і французькі проклали шлях на Схід – в Африку, Індію, Південно-Східну Азію і на Захід – у Південну і Північну Америку, на Антильські острови, відкрили Австралію. Російські землепрохідці пройшли через Сибір і досягли берегів Тихого океану. Починаючи з Магеллана здійснено ряд навколосвітніх мандрівок.

Перші колоніальні загарбання здійснювали ідальго Іспанії і Португалії, а фінансували експедиції купці Фландрії і Брабанту; конкістадорів штовхали за моря і океани жадоба наживи і пригод, але потреба в золоті зростала в Європі у величезних масштабах якраз дякуючи розвитку ринкових відносин, які вимагали все більш значних засобів обміну. Якраз тим, що колоніальна експансія відповідала потребам капіталізму, який розвивався, пояснюється та особливість цього руху, що він, розвиваючись разом з капіталізмом, ставав всеохоплюючим і ніс в собі більш глибокі наслідки для народів які колонізували і яких колонізували. Початковий етап колоніальної експансії на Схід зв’язаний насамперед з португальцями, тому Іспанія сконцентрувала всі зусилля на Америці і в Азії утвердилася тільки на Філіппінах і відмовилась на користь Португалії від боротьби за Острови Прянощів (Молуккські острови). Історія португальської заморської експансії починається в 1415 р., коли хрестоносці оволоділи марокканським портом Сеутою. На першому етапі португальці – спочатку повільно, а потім більш швидкими темпами – "освоювали" західне узбережжя Африки, поступово просуваючись на південь. Рух на південь отримав стимул в 40-х рр. XV ст., коли португальські мореплавці досягли Гвінейського побережжя і в Португалію почали поступати золото, слонова кістка і невільники.

Другий етап, який охоплює власне період утворення португальської колоніальної імперії; відкривається плаванням Васко да Гами, який проклав морський шлях в Індію. Спочатку португальці намагалися боротися зі своїми конкурентами, головним чином арабами, в Індійському океані, посилаючи щорічні експедиції із метрополії. Але дуже скоро, найбільш далекоглядні із піонерів експансії зрозуміли, що для завоювання панування на морі потрібен не тільки сильний флот (такий флот у Португалії був і її морська перевага була незаперечною), але і опорні бази на протязі всього морського шляху від Лісабона і Опорто до Індії і Південно-Східної Азії (ПСА).

З кінця XVI ст. почався третій етап португальської колоніальної політики. В 1580 – 1640 рр. Португалія, яка виявилася в складі Іспанської імперії, не змогла протистояти натиску нових колоніальних держав – Нідерландів і Англії. Поступово вона поступалася позиціями і на середину XVIІ ст. вона втратила майже всі свої володіння в Азії. Епоха португальсько-іспанської колоніальної експансії не внесла суттєвих змін у внутрішнє життя країн Сходу. Цей колоніалізм був торговий, а основні засоби добувалися за рахунок внутрішньо азіатської торгівлі.

Боротьба з португальцями сприяла поширенню впливу ісламу в приморських державах Сходу. Якраз у XVI ст. іслам переміг в малайсько-індонезійському світі. Перемого ісламу сприяла і більш широким культурним зв’язкам з Індією та країнами Близького і Середнього Сходу.

Показово, що головним провідником колоніальної політики в цей час стають монопольні торгові компанії. Якщо в іспано-португальській системі основну роль грала державна феодально-бюрократична машина, то тепер ініціатива належить купецтву, а держава тільки підтримує об’єднання пайщиків-монополістів.

Якраз таким об’єднанням була Нідерландська Ост-Індійська компанія, яка виникла при прямому сприянні уряду. За її зразком будувалися подібні їй об’єднання в інших країнах – Швеції, Данії, Курляндії, Франції і т. д. В 1602 р. торгові палати шести міст – Амстердама, Мидлбурга, Дефта, Роттердама, Хоорна і Енкхюйзена надали капітал для НОІК.

Англійська Ост-Індська компанія (АОІК), яка утворилася в 1600 р., спочатку була слабше голландської. На відмінну від останньої, вона отримала від держави тільки торгові привілеї, її первісний капітал був значно меншим, вона постійно відчувала фінансові труднощі, змушена була безперервно боротися з конкуренцією інших англійських компаній і знаходилася в сильній залежності від королівської влади. І тільки на початку XVIII ст. АОІК зміцнила свої позиції в самій Англії.

В 1641 р. голландці оволоділи цитаделлю португальських володінь - Малаккою. В цьому ж році Португалія, яка тільки що відділилася від Іспанії підписала з Нідерландами договір за яким визнавала всі захоплення останніх. По Вестфальському (Мюнстерському) договору, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, демаркаційна лінія, яка раніше ділила сфери впливу Іспанії і Португалії, розмежовувала тепер володіння Іспанії і Голландії. У другій половині XVII ст. Нідерландська Ост-Індська компанія зміцнила свою владу на Малайському архіпелазі, Молуккських о-вах, на Сулавесі і Західній Яві. Більше того, вона перейшла до територіальної експансії, на протязі другої половини XVII – першої половини XVIII ст. вона підкорила держави Яви і Мадури. Англійська Ост-Індська компанія довгий час задовольнялась створенням окремих факторій на Молуккських островах, Сулавесі, Яві, Суматрі, в Індії і Сіамі.

В 1619 р. голландський флот в декількох боях розгромив англійський у Сіамській затоці і Зондській протоці, а на початок 20-х років голландці витіснили своїх суперників із Молукк. Остаточний удар по Англійській Ост-Індській компанії в ПСА завдала так звана амбонська різня, коли в лютому 1623 р. службовці англійської факторії о-ва Амбон були звинувачені голландським губернатором в змові проти нього і страчені. Положення стало змінюватися з другої половини XVII ст., коли почалися торгові війни, які заповнили історію колоніалізму аж до кінця XVIIІ ст. Не дивлячись на збереження і навіть розширення своєї колоніальної імперії на протязі цього часу, Голландія поступово втрачає колоніальну, морську і торгову гегемонію.

Після закінчення епохи громадянських війн і зміцнення абсолютної монархії почалася французька колоніальна експансія. При Людовіку XІV засновується Французька Ост-Індська компанія (ФОІК) в 1664 р., яка була поставлена під повний контроль уряду, від якого залежало її фінансування; придворні чиновники управляли володінням компанії, командували її армією і флотом. Компанія виявилася набагато слабшою свого основного суперника – Англійської Ост-Індської компанії, в 1708 р. остання була реорганізована за зразком голландської і опиралась не тільки на підтримку парламенту і королівської влади, але і на підтримку могутнього Сити. Головними районами англо-французьких зіткнень стали Північна Америка, Антильські острови та Індія.

Основна боротьба між Англією і Францією за першість в Індії, яка стала головним об’єктом англо-французького суперництва в Азії, розгорнулася з 40-х років XVIIІ ст. У війні за Австрійський спадок (1740 - 1748) французи, спираючись на свою військово-морську базу на о-ві Маврикій, захопили Мадрас – центр англійських володінь в Індії. Боротьба між компаніями в Індії продовжувалася і після Аахенського миру, який завершив війну в Європі. В кінці 40-х років XVIIІ ст. у Південній Індії переважаючим став вплив Франції. Франція втратила Канаду і ряд островів у Вест-Індії. Остаточну поразку вона потерпіла в Індій: англійці розбили французів під Вандевашем і захопили Пондішері. За умовами Паризького миру 1763 р. Франція відмовилася від своїх володінь в Індії і обіцяла не будувати укріплень у п’яти містах (в тому числі і Пондішері), які їй були повернуті. Перемога Англії відкрила їй шлях до утвердження панування в Індії.

Суперництво Англії і Франції за колонії продовжувалося в нову історичну епоху, яка наступила після Французької революції XVIIІ ст. Захоплення Бонапартом Єгипту, який формально входив до складу Османської імперії (1799 р.), був спробою Франції стати твердою ногою на Сході. Але єгипетський похід закінчився розгромом французів (1802 р.). Англія спираючись на свою промислову, торгову і морську могутність, не тільки зуміла утримати позиції в колоніях, але і значно зміцнити їх. В 1811 р. англійці захопили Яву і о-ви Банка і Біллітон біля східного побережжя Суматри. Хоча згідно Лондонської конвенції 1814 р. і угодою на Віденському конгресі 1814 – 1815 рр. Англія повернула Голландії більшість колоній, вона зберегла Капську землю, Цейлон і ряд островів у Вест-Індії.

52.Причини та основні етапи революції в Англії.

На початку XVII ст. в Англії тривав розвиток мануфактурного виробництва. Були поширені мануфактури з виготовлення вовняних тканин, розвивалися мануфактури в гірничій справі, обробці металів. У селі «нові дворяни» господарювали за правилами капіталізму, на їхніх землях розводили овець і вирощували зерно на продаж. Для збільшення доходів дворяни продовжували огороджування — виганяли селян із землі. Однак розвиток сільського господарства й мануфактурного виробництва був пов’язаний із серйозними труднощами. Жорсткі обмеження міських ремісничих цехів заважали створенню мануфактур у містах. Селяни продовжували виконувати численні феодальні повинності. Власником землі «нових дворян» був король, і дворяни мусили виплачувати йому великі податки. В англійському суспільстві наростало невдоволення становищем у країні. Жителі країни, особливо городяни й «нове дворянство», вимагали змін у державі. Центром обурення стала нижня палата парламенту — палата громад. Серед її членів було багато пуритан, які виступали на захист прав англійців, приватної власності й вимагали обмеження влади короля й англіканської церкви. Протиріччя в англійському суспільстві ще більше загострилися із приходом до влади Якова I Стюарта (1603—1625) (рис. 1). Будь-якими засобами Яків I збільшував збір коштів до скарбниці, запроваджував нові мита. Король продавав великим купцям торговельні монополії, що робило невигідною торгівлю інших купців. За Якова I англіканська церква посилила переслідування пуритан, яких король вважав найнебезпечнішими противниками королівської влади. Король навіть пішов на зближення з давнім ворогом Англії — католицькою Іспанією. Парламент намагався опиратися королю, і Яків I тричі його розпускав. Яків I Стюарт ніколи не приховував свого бажання встановити абсолютну владу в державі. Карл I (1625—1649) (рис. 2), син Якова I, продовжував політику батька. Король наполегливо шукав гроші для поповнення скарбниці й вводив досі небачені побори. Так, наприклад, він вимагав від дворян грошей на майбутнє одруження своєї семилітньої дочки. Королівські чиновники шукали будь-яку причину, щоб накласти штраф або відібрати землю. Дії короля викликали обурення в країні. Деякі дворяни відкрито відмовлялися платити грабіжницькі побори. У 1628 р. парламент видав «Петицію про право», у якій зажадав від короля не порушувати закон і зберігати права своїх підданих. У відповідь Карл I розпустив парламент і на 11 років установив одноосібне правління. Ще більші побори й порушення закону призвели до зростання невдоволення королівською владою в Англії. Головною причиною революції в Англії стали дії королівської влади, які гальмували економічний розвиток країни й порушували релігійну свободу англійців.

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.

Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.

Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним. Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламентУ 1641 парламент видав «Велику ремонстрацію» — документ із 204 пунктів із переліком зловживань короля та вимогою про контроль міністрами й армією діяльності парламенту. Карл І висловив протест, залишив м. Лондон і зробив своєю резиденцією м. Ноттінгем. Північ і захід країни переважно підтримували короля, схід і центр — парламент. Армія короля спиралася на дворянство старого складу, на боці парламенту були широкі кола буржуазії, плебейські і напівпролетарські ланки, а також вільні селяни. Перша громадянська війна (1642–1646). Спочатку перевагу мали війська короля. Після укладення 1643 союзу парламентів Англії та Шотландії йому довелося воювати на два фронти. Після реформи армії полковника О. Кромвеля парламентські сили почали перемагати. Вирішальна битва між прихильниками короля (кавалерами) й парламенту (круглоголовими) відбулася 14.06.1645 біля с. Несбі та завершилася поразкою короля. Карл І утік до Шотландії, але був виданий англійському парламенту за 800 тис. фунтів.

3. Боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646–1649). Втеча короля спричинила початок другої громадянської війни. 1648 О. Кромвель розбив шотландські війська, які намагалися підтримати Карла І, та увійшов до м. Единбурга. Унаслідок очищення парламенту було виключено 40 депутатів-пресвітеріан. Короля віддали під суд, що визнав його «тираном, зрадником, убивцею й ворогом англійської держави». 09.02.1649 Карла І було страчено. Відбулася ліквідація королівської влади й палати лордів. 19.05.1649 Англію проголошено республікою.

Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем. Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу "як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19 травня 1649р. Англія була проголошена республікою, Основною політичною силою стала течія індепендентів на чолі з О. Кромвелем. Її представники вважали, що держава має будуватися на засадах договору суспільного, і розпочали репресії проти інших суспільних течій і релігійних сект. Передусім об’єктом переслідувань були пресвітеріани, які виступали за незалежну від держави церкву, а також левелери (зрівнювачі) й дигери (так звані справжні зрівнювачі), які обстоювали рівні права всіх людей перед Богом і загрожували приватній власності. Законодавча влада була в руках Довгого парламенту, а виконавча належала Державній раді. Після перемоги в громадянській війні О. Кромвель зміцнив свої позиції, здійснивши походи проти Шотландії, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І, та Ірландії. Навігаційний акт 1651 дозволяв перевозити товари в Англію лише на англійських суднах або на суднах країни-виробника, що зміцнювало позиції держави в колоніальній торгівлі та в протистоянні з Голландією.

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. У 1653 О. Кромвель розпустив Довгий парламент, пізніше — Малий парламент. Рада офіцерів проголосила його лордом-протектором Англії, фактично зробивши повноправним довічним диктатором. 6. Диктатура генерала Дж. Монка (1658–1660). Після смерті О. Кромвеля (1658) новим лордом-протектором Англії став його син Річард, якого спочатку підтримав генерал Дж. Монк. Однак, у жовтні 1659 генерал-майор Дж. Ламберт силою розігнав парламент і ввів військову диктатуру (1659). Р. Кромвель був змушений піти у відставку. Дж. Монк відмовився визнати Дж. Ламберта і в січні 1660 виступив із Шотландії з військом проти диктатора. Він без опору ввійшов у м. Лондон і відновив парламент, який у березні 1660 закликав Карла II Стюарта повернутися до Англії. За пропозицією Дж. Монка прийнято Бредську декларацію Карла II, де були обіцяні амністія, свобода совісті, панівна роль англіканської церкви тощо.

Реставрація династії Стюартів (1660–1688). У 1660 відбулося відновлення монархії; королем став Карл II Стюарт (син страченого Карла I). Англія, Шотландія та Ірландія знову розглядалися як окремі держави зі спільним королем. 1660 закінчилася війна з Іспанією; англійська армія, оплот пуритан, була розпущена; англіканська церква відновила своє привілейоване становище й ініціювала утиски пуритан. Дворяни-емігранти повернулися в Англію й отримали компенсацію за втрати; був щедро нагороджений і Дж. Монк. Уцілілі вбивці короля були притягнуті до суду й переважно страчені; трупи Кромвеля та його сподвижників були викопані з могили, повішені та четвертовані. 8. Славна революція (1688), яка призвела до знищення прокатолицького курсу королів Карла І і Якова ІІ та мирного державного перевороту в грудні 1688, унаслідок якого престол посів Вільгельм ІІІ Оранський. Англія перетворилася на конституційну (парламентську) монархію. Державний лад ґрунтувався на засадах обмеження королівської влади та верховенстві парламенту в англійській політичній системі на базі прийнятого 1689 Біллю про права. 

56.Китай під владою династії Цин.

Послабленням Китаю скористалися маньчжури. Тривалий час маньчжурські племена, що жили на північно-західних кордонах держави, сплачували імператору данину та вважалися його підданими. У 1644 р. кіннота маньчжурів увірвалася до Пекіна й нещадно придушила опір повсталих і залишки армії Мін. Завойовники заснували династію Цин (1644—1912 рр.), що в перекладі означає «чиста». Населення Маньчжурії не перевищувало 1 млн осіб, а кількість жителів Китаю досягла 150 мільйонів. Народ не хотів захищати режим мінських імператорів. Армія вийшла з підпорядкування, солдати розбіглися, офіцери пішли на службу до нових правителів. Шляхом кривавого терору маньчжури підкорили собі багатомільйонний Китай. Останні осередки опору були придушені наприкінці XVII ст. Нові господарі Китаю не стали вносити зміни до державного устрою. Як і раніше, чиновники входили до правлячої еліти суспільства. Маньчжури не займалися землеробством і торгівлею, не мали права брати шлюб із китайцями. Вони повинні були служити в армії або перебувати на державній службі. Уже через століття з маньчжурами відбулося те саме, що з монголами в XIV ст., — вони поступово злилися з китайцями. Завойовники були підкорені могутністю китайської цивілізації. Вони поступово перейняли китайську культуру, мову, традиції, вчення Конфуція. Такий процес має назву асиміляція. Перші імператори маньчжурської династії багато досягли у зміцненні своєї влади в завойованій країні. Як великий правитель прославився імператор Кансі (1662—1722), що зійшов на трон 16-річним юнаком і правив понад 60 років (рис. 3). У 1696 р. 800-тисячна китайська армія здійснила перехід через пустелю Гобі й розгромила військо монголів. Так назавжди була ліквідована небезпека з боку степовиків. Ніколи до цього Китайська імперія не була настільки величезною. За імператорів Цин панування Китаю визнали Корея, Бірма, Таїланд, Непал, Тибет, Монголія. На початок XIX ст. населення Китаю перевищило 300 млн осіб. Деспотична влада імператора, сильна армія та численний апарат урядовців-бюрократів дозволяли тримати в покорі величезну країну. У XVII—XVIII ст. імператори династії Цин домоглися тривалого внутрішнього миру й піднесення всіх сфер життя Китаю.

57.Індія під владою династії Великих Моголів.

У 1526 р. в Індію вторглося невелике, але добре озброєне й навчене військо афганського правителя Захіреддіна Мухаммада Бабура (1526—1530). Він швидко розгромив численне, але неорганізоване військо Делійського султанату й захопив столицю.

Поет із тигрячою хваткою

Виходець із Середньої Азії' Бабур (у перекладі з перської — Тигр) був нащадком великих завойовників — Чингізхана і Тимура. Таким чином, у його жилах текла монгольська кров. Династію, яку він заснував, вважали монгольською й на перський манер назвали «моголами». За законами того часу споріднення з великими предками давало Бабуру право розглядати будь-яку східну країну як тимчасово втрачені володіння. Бабур був вправним воїном і полководцем. Він здобув блискучу освіту, його називали «посланцем перської культури». Бабур мав і неабиякий поетичний талант. Вершиною його творчості стала книга віршів «Бабур-наме». Фахівці вважають його одним із кращих тюркомовних поетів. Далекоглядний Бабур скасував принизливу джизію — данину за «невірність», яку виплачували всі немусульмани. Крім того, він знизив плату за користування землею до 1/3 врожаю. Правитель заохочував мішані ісламсько-індуські шлюби, наблизив до свого двору талановитих індусів, призначаючи їх на високі державні посади. Внутрішня політика Бабура сприяла зміцненню нової держави, яка увійшла в історію під назвою Імперія Великих Моголів (1526—1754 рр.). «Золотим віком» Моголів називають час правління онука Бабура, падишаха Джелал-ад-Діна Акбара (1556—1605) (рис. 5), який керував державою із 13-річного віку. Мудрий і рішучий правитель був жорстоким завойовником. За час його правління Моголи підкорили собі майже всю Індію. Державну скарбницю поповнили казкові скарби захоплених індійських князівств. Небезпечним і сильним противником Акбара було князівство Віджаяна-гара (Південний Індостан). У 1565 р. Акбар розгромив князівство та спалив його столицю — місто Віджаянагар, що в перекладі означає «місто перемоги». Понад 400 років місто перебувало в занепаді та заросло джунглями. Після нападу Моголів князівство Віджаянагара так і не змогло відновити колишню велич. У внутрішній політиці Акбар запровадив розумну систему податків, розміри яких заборонив збільшувати під страхом смерті. Політика Акбара зміцнювала централізовану державу. Він установив єдину систему мір і ваги, провів грошову й адміністративну реформи. Правитель Моголів прославився як релігійний реформатор. Правнук Акбара падишах Аурангзеб (1658—1707) виявився релігійним фанатиком і почав терор проти індусів і шиїтів. Він руйнував індуські храми, відновив джизію. Хиткий внутрішній мир багатонаціональної держави був порушений. Криваві війни послабили господарство, селяни втікали від непосильних податків, були розірвані торговельні зв’язки. У найбагатшій країні виник страшний голод. Після смерті Аурангзеба від колишньої величі Моголів не залишилося й сліду. Держава розпалася на дрібні самостійні князівства.

58.ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.

XVIII століття отримало в історії назву «епоха Просвітництва» або «Століття розуму». Умовно історичні рамки Просвітництва може бути обмежені такими датами: 1689 рік – відбулася буржуазна революція у Англії, 1789 р. – початок Великої Французької революції. Ідея Просвітництва набули поширення в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Росії. Основні цілі та ідеї Просвітництва – це свобода, добробут та щастя людей, мир, ненасильство, віротерпимість, а також вільнодумство, критичне ставлення до авторитетів. Просвітителі вважали, що досягти цих цілей можна лише через поширення знань. У XVIII столітті наукові знання виходять за межі університетів та їх обговорюють у світських салонах Лондона та Парижа.

Філософія. У Німеччині складається школа класичної німецької ідеалістичної філософії (Кант, Фіхте). В Італії Джамбаттіста Віко здійснює діалектизацію філософії нового часу. В Англії філософія Берклі дає теоретичне обґрунтування релігійному світогляду, а скептицизм Юма грає роль теоретичного обґрунтування утилітарного та розумового світогляду буржуазії. Але найчисленніший, блискучий яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) у своїх творах «Перські листи», «Про дух законів» виступає проти феодалізму та необмеженої монархії. Монтеск'є розрізняє три форми державної влади: деспотію, основою якої є страх; монархію, що має своєю опорою «принцип честі» республіку, де населення надихнуте найвищою громадянською чеснотою - патріотизмом. Найвидатнішим вождем французького Просвітництва був Вольтер (1694-1778). Його величезний талант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, історичних творах, насичених ненавистю до феодальної держави та релігійного фанатизму. З його філософських творів найбільш значні «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона» та «Філософський словник». Новим етапом у розвитку французького Просвітництва XVIII ст. була діяльність Жана-Жака Руссо (1712-1778), ідеолога революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, виражені у творах «Про причини нерівності», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» та ін, надали згодом, у період Великої Французької революції 1789-1794 рр. значний вплив на якобінців, які проголосили Руссо своїм ідейним попередником. Його твори пройняті ненавистю до гнобителів, пристрасною критикою суспільного та державного устрою, соціальної нерівності, потворного виховання. Стає науковою дисципліною політекономія завдяки Адаму Сміту та французьким фізіократам. Наука дедалі більше пов'язані з виробництвом, технікою, отримує прискорений розвиток. Лавуазьє, як і Ломоносов у Росії, заклав основи хімії як сучасної науки. Створюються нові машини, що готують перехід до індустріального віку. Французька мова стає мовою міжнародного спілкування освічених верств суспільства. У багатьох країн складається інтелігенція, що становить інтереси непривілейованих класів.

Література та музика. У XVIII ст. бере початок процес рішучої зміни видів та жанрів мистецтва, який одержав завершення в наступному столітті. Література і музика поступово починають набувати значення провідних видів мистецтва. Розвивається проза як жанр, який прагне показати долю окремої людини у заплутаних відносинах із соціальним середовищем або малює широку картину побуту та вдач епохи. Такі, незважаючи на відмінність почерків і стилів, «Кульгавий біс» Лесажа, «Манон Леско» Прево, «Кандид» Вольтера та «Вільгельм Мейстер» Гете. Створення у XVIII ст. Бахом, Моцартом, Глюком, Гайдном таких музичних форм, як фуга, симфонія, соната, розкрило здатність музики передавати найтонші нюанси та процес становлення переживань людини. Значними є успіхи театрального мистецтва, драматургії, тісно пов'язаної з літературою. Для неї характерний відхід від традицій класицизму до реалістичних та передромантичних творчих напрямів.

Образотворче мистецтво та архітектура. XVIII ст. створили мистецтво витончене, диференційоване, що аналізує найтонші нюанси почуттів та настроїв. Витончена інтимність, стримана ліричність, ввічливо-жорстока аналітична спостережливість - такі художні особливості портретів Латура, Гейнсборо, Гудона. Живопис втрачає повноту охоплення духовного життя людини, яка була у Рубенса, Пуссена, Рембрандта, Веласкеса. Формування нової культури відбувається дуже нерівномірно у різних країнах. Наприклад, в Італії, позбавленої національної єдності, продовжується розвиток традицій XVII ст. У Франції XVIII ст. починається сумно-мрійливим витонченим мистецтвом Ватто і завершується революційним пафосом полотен Давида, набуваючи свідомої громадянської спрямованості. В Іспанії творчість Гойї протистоїть класицизму інтересом до яскравих сторін життя і випереджає перехід образотворчого мистецтва до реалістичного романтизму XIX ст. У Франції було створено ряд блискучих ансамблевих рішень (площа Злагоди у Парижі). З початком XVIII століття намітився процес розкладання французької абсолютної монархії. Король перестає бути єдиним замовником творів мистецтва, а двір – єдиним колекціонером. З'являються приватні колекції, салони. На довгі десятиліття Франція перетворюється на центр художнього життя Західної Європи, на законодавцю всіх художніх нововведень, вона стає на чолі всього духовного життя Європи.

У першій половині XVIII ст., коли так активно відбувався процес витіснення релігійної культури світської, провідним напрямком у Франції стало рококо. Все мистецтво рококо побудоване на асиметрії, що створює відчуття занепокоєння грайливе, насмішкувате, химерне, дражливе почуття. Сюжети лише любовні, еротичні; улюблені героїні-німфи, вакханки, Діани, Венери. Портрет і пейзаж - невипадково дуже важливі у цю епоху жанри. За легковажністю, дотепністю та насмішливою іронією рококо були і роздуми про долю людини, про сенс існування. Рококо в архітектурі проявило себе головним чином області декору, площинного, легкого, примхливого, вишуканого. Живопис і скульптура в стилі рококо мали чисто декоративний характер і служили разом з декоративно-ужитковим мистецтвом для оформлення інтер'єру.

Нові вимоги життя викликали потреби у новому мистецтві, новій мові, у нових виразних засобах. Класицизм виявив себе, насамперед, в архітектурі, де художники-архітектори, втілюючи мрію про гармонійний світ, намагалися вирішити грандіозні завдання ідеального міста, що видно у містобудівних проектах Клоду Нікола Леду. Світанок італійського мистецтва спостерігається у XVIII ст. тільки у Венеції, яка була центром музичної (оперні театри, музичні академії та консерваторії) та театрального життя Європи, книгодрукування, знаменитого на весь світ склоробства. Вона славилася також своїми святами, регатами, а головне, маскарадами, що тривали майже цілий рік, за винятком посту. Англійці створюють свій власний варіант, що особливо позначився в прикладному мистецтві, де хитро переплітаються риси рококо і "китайщини" з готикою (меблі Томаса Чіппендейла, срібний посуд і так званий кістяний фарфор Челсі і Дербі). Свої власні національні шляхи англійська неокласика знаходить у містобудівній діяльності братів Адам, у меблів Томаса Шератона та Джорджа Хепплуайта, у виробах з яшмової маси (посуд та вставки для меблів Джозйї Уеджвуда, що прославився на весь світ). Англійське Просвітництво було зрілим вже до 40-х років XVIII століття, а на всій культурі Англії давались взнаки його гуманістичні ідеї. Розквіт національної школи живопису в Англії починається з Вільяма Хогарта (1697-1764), в особі якого англійське мистецтво зблизилося з передовою англійською літературою та театром у першій половині XVIII століття.

У вісімнадцятому сторіччі зміну старої, феодальної ідеології настав час просвітителів - філософів, соціологів, економістів, літераторів нового століття Просвітництва. Література, музика та театр досягають у цю епоху тієї художньої зрілості, яка прийшла до живопису у XVI – XVII ст. Образотворчому мистецтву XVIII століття у кращих творах властиві аналіз найтонших переживань людини, відтворення нюансів почуттів та настроїв. Розвиток європейського мистецтва XVIII складно і нерівномірно. У позбавленій національної єдності Італії найвищі здобутки пов'язані з венеціанською школою. У Франції простежується еволюція від рококо до мистецтва програмно-цивільної спрямованості. У мистецтві та, особливо у літературі Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвиненого буржуазного суспільства.

59.Особливості соціально-економічного розвитку США та війна за незалежність наприкінці XVIII ст.

Поступово протягом XVIII ст. відносини між Англією і її колоніями в Америці загострювалися. Економічне зростання колоній Англія розглядала як загрозу своєму пануванню, тому намагалася всіляко придушити самостійність підлеглих територій. Поступово колонії перетворювалися на сировинний придаток (постачальника дешевої сировини) метрополії. До загострення протистояння призвели спроби англійського уряду ввести додаткові грошові збори й мита з колоній. Зокрема, американці чинили опір спробі англійців увести так званий гербовий збір — обов’язок оформляти всі документи на ввезеному з Англії гербовому папері. Згодом англійський парламент впровадив мито на деякі товари, що ввозилися до колоній. Це спричинило новий вибух невдоволення. Колоністи відмовлялися купувати товари, привезені з метрополії. У відповідь губернатори за допомогою англійських військ розпочали репресії, що призвело до збройних сутичок. Зрештою парламент ліквідував і цей закон, залишивши лише мито на чай. Виключне право на продаж чаю північноамериканським колоніям було надане Ост-Індській компанії. Її спроба доставити чай в Америку восени 1773 р. стала останньою краплею в конфлікті між англійським урядом і жителями колоній. Бостонський комітет (організація для координації антианглійських виступів) заборонив вивантажувати чай. Упродовж 20 днів американці блокували вивантаження чаю в порту. Зрештою 16 грудня 1773 р. 342 ящики з чаєм були викинуті в море. Ця протестна акція увійшла в історію під назвою «Бостонське чаювання». В Англії «Бостонське чаювання» сприйняли як оголошення війни. Окупація колонії Массачусетс військами англійського генерала Хейджа паралізувала економічне життя колонії. Та американці не відступили. Рішенням Законодавчих зборів Массачусетсу Хейджа звільнили з посади, було створено тимчасовий уряд, прийнято рішення про відмову сплачувати податки на користь Англії та призначено власного скарбничого. Також вирішили скликати континентальний конгрес — збори представників колоній. Конфлікт загострився.

Зі скликанням континентальних конгресів колоністи фактично стали на шлях відкритої боротьби за незалежність. Перший континентальний конгрес 1774 р. оголосив бойкот англійських товарів. Другий континентальний конгрес (1775-1781 рр.) взяв на себе роль уряду, прийняв рішення про створення спільної армії колоній для боротьби за незалежність. Очолив армію Джордж Вашингтон, який згодом став першим президентом США (1789-1797 рр.). Найважливішим рішенням Другого континентального конгресу було прийняття резолюції незалежності, внесеної на розгляд учасником війни за незалежність Генрі Лі. Авторами Декларації про незалежність були члени «комітету п’яти» в складі Томаса Джефферсона (голова), Роджера Шермана, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роберта Р. Лівінгстона. У тексті Декларації про незалежність вперше було вжито назву нової держави — Сполучені Штати Америки. 4 липня 1776 р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності США. Війна давалася колоністам великими зусиллями. Бракувало озброєння, не вдавалося сформувати регулярну армію. У серпні 1776 р. англійські війська вторглися до Нью-Йорка й Філадельфії. Здавалося, що перемоги не досягти. Та на допомогу борцям за незалежність прибували добровольці з Європи. На боці американців виступила Франція, яка, звісно, була зацікавлена в послабленні Англії.

Першу значну перемогу американська армія здобула в битві поблизу Саратоги (штат Нью-Йорк) восени 1777 р. Після цього нову державу визнали Франція, Іспанія, Голландія. У підсумку в 1781 р. після запеклої кількарічної боротьби американцям удалося домогтися капітуляції основних сил англійців під Йорктауном. За Версальським договором 3 вересня 1783 р. Англія визнавала незалежність США. Англія поступилася на користь США територією від північного кордону Массачусетсу до південного кордону Джорджії, а на заході — до річки Міссісіпі. Після кількарічних дискусій 17 вересня 1787 р. було ухвалено текст Конституції США, яка діє і донині. За Конституцією США перетворювалися на сильну федеративну державу. Її суб’єкти — штати зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції передавалися Федеральному (центральному) урядові.

60.Причини та основні етапи Французької буржуазної революції.

Причинами революції були:

конфлікт між новими продуктивними силами та феодальними виробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала опіки з боку держави); більшість населення (селянство, міські низи) через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне не задоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворянство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків. Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади); загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державний борг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, зне цінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби; ідеологія французького Просвітництва (погляди Ф. Вольтера, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., які піддавали жорстокій критиці "старий порядок" і заявляли про соціальні та політичні претензії непривілейованоїчастини населення Франції").

У 1788-1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах (Ренне, Греноблі, Безансоні тощо). Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану (переважно великої буржуазії). Дворянство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів.Третій стан відхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголосив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю - в'язницю Бастилію. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції.

В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи: 14 липня 1789 р. - 10 серпня 1792 р. - перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуазія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах; 10 серпня 1792 р. -2 червня 1793 р. -утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія; 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, завершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.

61.Соціально-економічний розвиток Англії в період Промислового перевороту.

У другій половині XVIII ст. в Англії відбулися відчутні зміни в промисловості. Випуск товарів збільшився в сотні, а то й у тисячі разів. Місце невеликих мануфактур із двома десятками робітників зайняли фабрики, де працювали сотні людей. В Англії почався промисловий переворот (промислова революція). Застосування механізмів у промисловості було неможливим без наукових відкриттів і технічних винаходів. Роботу мануфактури полегшувало застосування машин. На мануфактурі виготовлення товарів було розділено на низку нескладних операцій, які виконувалися вручну. Деякі операції були настільки простими, що їх можна було замінити механізмами (рис. 3). Найуспішніше технічні вдосконалення впроваджувалися в текстильній промисловості, особливо на підприємствах із переробки бавовни й виготовлення бавовняних тканин. Такі тканини мали дуже високий попит, і власники, бажаючи збільшити продуктивність своїх мануфактур, були готові вкладати значні кошти у виробництво й закупівлю машин. У 1765 р. ткач Дж. Харгривс створив механічну прядку «Дженні», що пряла бавовняну нитку без допомоги людини (рис. 4). Робітник тільки приводив у рух механізм прядки. У 1779 р. С. Кромптон удосконалив «Дженні», приєднавши до неї водяний двигун. Виробництво виросло в сотні разів, ручні ткацькі верстати не встигали переробляти таку кількість пряжі (рис. 5). У 1784 р. Е. Картрайт винайшов механічний ткацький верстат, що дало змогу значно прискорити процес виготовлення тканини. Нововведення торкнулися й інших галузей промисловості: гірничодобувної, металургійної. Однак більшість машин приводилися в дію або силою людини, або силою тварин, або силою води. Виникла необхідність створити новий потужний двигун, який можна було б застосовувати з різними механізмами. У 1784 р. Дж. Ватт запатентував (зареєстрував) універсальну парову машину. Двигун Ватта можна було використовувати з найрізноманітнішими машинами. Незабаром парова машина стала основним видом двигуна у виробництві й транспорті (рис. 6). У 60-ті рр. XVIII ст. в Англії почалося впровадження у виробництво машин — це стало початком промислового перевороту. У ході промислового перевороту в Англії місце мануфактури, на якій застосовувалася ручна праця, зайняла фабрика — велике підприємство, засноване на машинному виробництві. Перша фабрика в Англії була заснована в 1771 р. підприємцем Р. Аркрайтом. На ній працювали прядильні машини, яким надавав руху водяний двигун. Незабаром фабрики почали створюватися і в інших галузях промисловості. Із часом такі підприємства поширилися в країнах Європи та Північної Америки.

Зміни в соціальній структурі суспільства.

Розвиток промисловості привів до значних змін в англійському суспільстві. Великого впливу набула буржуазія — власники засобів виробництва, на яких працювали наймані робітники. Зростання доходів буржуазії спричинило посилення її впливу в парламенті. Більшу частину населення Англії тепер становили не селяни, а наймані робітники. На відміну від селян, у яких були земля й знаряддя праці, робітники були позбавлені власних засобів виробництва. Тому вони були змушені йти працювати на підприємства, щоб урятуватися від голодної смерті. Власники фабрик знали про те, що робітник не зможе прожити без роботи на фабриці, та платили робітникам менше, ніж ті заробляли. Особливо охоче буржуазія брала на роботу жінок і дітей, тому що їм можна було платити ще менше, ніж чоловікам. На багатьох фабриках умови праці були дуже тяжкими. Робітники працювали в задушливих напівтемних цехах по 12—14 годин на добу. Заробітна плата була вкрай низькою, її ледь вистачало на їжу й найдешевше житло. На фабриках часто траплялися нещасні випадки, робітники хворіли через нелюдські умови праці, але хазяї просто викидали хворих та калік на вулицю й наймали нових. Робітники намагалися боротися за свої права, влаштовували страйки, вимагали підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці. В Англії набув поширення рух луддитів — руйнівників машин. Луддити вважали, що застосування машин веде до зниження платні робітників і посилення експлуатації. Вони ламали верстати, інші механізми, руйнували цілі фабрики. Влада нещадно боролася з луддитами, за псування машин була введена смертна кара. У ході промислового перевороту в Англії остаточно сформувалися нові суспільні групи — буржуазія й наймані робітники. Шотландський вчений Адам Сміт (1723—1790) розробив нову теорію економічного розвитку суспільства, яке базується на фабричній промисловості. На його думку, добробут держави з розвинутою промисловістю має зростати незалежно від того, якої мети намагаються досягти виробники товарів. Використовуючи поняття «невидима рука ринку», А. Сміт намагався довести, що капіталістична економіка є такою системою, яка саморегулюється, тому держава не повинна втручатися в економіку.

62.Встановлення колоніальної влади європейців в Індії.

На початку XVI ст. в Індію прибули європейці. Першими були португальські мореплавці. Вони захопили декілька портів на західному узбережжі. Португальськими володіннями в Індії управляв віцекороль, який розширював сфери панування, захоплюючи володіння місцевих феодалів. Разом із португальськими гарнізонами й купцями в Індії з’явилися ченці-місіонери, які намагалися поширити християнство. Із XVII ст. європейська експансія посилилася. Англійці та голландці заснували в 1600 і 1602 рр. Ост-Індські торговельні компанії та поступово почали витісняти португальських купців. Торговельні бази Голландії розташовувалися на Коромандельському березі, у Бенгалії, Біхарі, Гуфлаті. Проте постійні міжусобні війни в цих регіонах, а головне — конкуренція з Англією, послабили позиції голландських купців в Індії. У 1639 р. англійські поселенці закріпилися в місті Мадрас, а потім у Бомбеї. Одночасно Франція захопила місто Пондішері. Боротьба англійських і французьких колонізаторів тривала десятки років. Коли португальська принцеса Катерина виходила заміж за англійського короля Карла ІІ, її посагом стали португальські володіння в Індії. Це зміцнило позиції англійців у регіоні, але вони все ще суперничали з голландцями та французами. У ході Семилітньої війни англійці воювали з французами та їхнім союзником — Бенгалією. У 1757 р. англійці перемогли війська бенгальців. За Паризьким мирним договором французам було заборонено будувати укріплення в Індії. Згодом увесь півострів опинився під контролем англійської Ост-Індійської компанії. Отже, величезна країна з багатомільйонним населенням через роздробленість і міжусобиці втратила незалежність, перетворившись у XIX ст. на колонію Англії. У першій половині XIX ст. колись могутня Імперія Великих Моголів припинила своє існування. Багато країн і народів Індії потрапили в колоніальну залежність від британської Ост-Індської компанії. На чолі британських володінь, що охоплювали майже половину території півострова Індостан, був генерал-губернатор. Його резиденція розташовувалася в Калькутті. Інші індійські князівства також перебували під британським контролем. Поступово англійці перетворювали залежні князівства на колоніальні володіння. Ознайомимося із фрагментами документа, присвяченого діяльності англійської адміністрації. Корінні жителі Індії під владою англійців перебували в залежному, неповноправному становищі. Право, суд і система покарань для європейців і місцевих жителів були окремими. У той самий час англійці заохочували поширення християнства й скасували рабство. Вони боролися з «дикими» звичаями місцевого населення: намагалися припинити самоспалення вдів на поховальному багатті чоловіків, забороняли вбивство новонароджених дівчаток, як було заведено в деяких випадках у нижчих індійських кастах. У XIX ст. рішуче змінився характер економічних відносин між Індією та Великою Британією. Замість грабіжницької торгівлі колоніальними товарами почалося освоєння неосяжного ринку Індії. У величезній країні можна було успішно продавати товари англійської промисловості. Із цією метою англійці вкладали значні кошти в будівництво портів і транспортних засобів. В Індії, як ніде в колоніальному світі, будували багато залізниць (мал. 1) і фабрик із переробки сировини. Опіум, бавовняні тканини й інші товари з Індії знаходили своїх покупців в Азії та Європі. Серед індійців з’явилося багато найманих робітників.Для управління величезною країною з багатомільйонним населенням колонізатори були змушені спиратися на допомогу вченої еліти, яка сприйняла британський спосіб життя та європейські цінності. У середині століття

63.Франція за часи консульства та імперії Наполеона Бонапарта.

Консульство. Після перевороту 18 брюмера вся влада у Франції фактично опинилася в руках однієї людини — першого консула Наполеона Бонапарта. Його внутрішня політика була спрямована на створення твердої централізованої влади, умов для розвитку промисловості та сільського господарства, покращення фінансового стану країни, досягнення примирення з тими представниками старого суспільства, які погоджувалися визнати зміни в післяреволюційній Франції. Організація державної влади в країні доби Консульства визначалася новою Конституцією 1799 р. Зберігалася республіканська форма правління, поверталося загальне виборче право для чоловіків, але запроваджувалася складна багатоступенева виборча система. Законодавча влада була поділена між Державною радою, Трибунатом, Законодавчими зборами й Сенатом. Виконавчою владою наділявся перший консул, яким Конституція оголошувала на десять років «громадянина Бонапарта». Систему місцевого управління було реорганізовано — департаменти очолили префекти, а міста — мери, яких призначав уряд. Особливо складною була ситуація в економіці. Країна стояла на межі банкрутства. Наполеон став щотижня особисто перевіряти видатки кожного міністра. Із його ініціативи в 1800 р. великі паризькі банкіри утворили Французький банк, який надавав кредити державі під заставу від збору податків. Інфляцію було подолано запровадженням нових паперових грошей (асигнацій), забезпечених золотом. Досягнення фінансової стабільності зумовило економічне піднесення. Зріс обсяг сільськогосподарської продукції. У Франції розпочалася промислова революція. У 1801 р. в Парижі відбулася перша промислова виставка, де свою продукцію представили понад 150 заводів і фабрик. Розвитку промисловості сприяло надання підприємцям державних замовлень на військове спорядження. Створювалися нові робочі місця, проте заборонялися робітничі спілки і страйки. Усі суперечки, які виникали, мала розв’язувати поліція, підприємцям заборонили знижувати заробітну плату робітникам. Для досягнення національного примирення Наполеон спочатку дозволив повернутися більшості емігрантів, а потім оголосив для них, крім керівників контрреволюційних виступів, загальну амністію. Соціальній злагоді сприяла також укладена 15 липня 1801 р. угода (конкордат) із Папою Римським Пієм VII. За цим договором католицизм проголошувався релігією більшості французів, а перший консул здобував право призначати єпископів, яких потім затверджував папа.

Установлення Першої імперії. Здобуті перемоги Наполеон використовував для зміцнення своєї влади у Франції. У серпні 1802 р. на хвилі піднесення, що охопило країну після розгрому другої антифранцузької коаліції, було проведено плебісцит (всенародне голосування), за результатами якого Наполеон отримав посаду першого консула довічно. У лютому-березні 1804 р. було викрито велику змову прибічників відновлення монархії Бурбонів у Франції. У країні розгорнули кампанію за проголошення Наполеона імператором, оскільки вважали, що лише він зможе зберегти республіку. 18 травня 1804 р. Бонапарта було проголошено імператором французів Наполеоном І, а в грудні того ж року відбулася його урочиста коронація. Внутрішня політика Першої імперії, як її називають дослідники, продовжувала ту, яка здійснювалася в період Консульства. У серпні 1804 р. було прийнято «Цивільний кодекс», який часто називають «Кодексом Наполеона». Це був перший єдиний для всієї країни звід законів. У ньому закріплювалися принципи рівності всіх громадян у правах, недоторканності приватної власності, свободи приватного підприємництва, норми сімейного права тощо. Пізніше у Франції було прийнято також «Комерційний кодекс» (1807 р.) та «Кримінальний кодекс» (1811 р.). Норми кодексів 1804—1811 рр. були поширені на французькі колонії, союзні з наполеонівською Францією, та підкорені нею країни. Саме завдяки цьому війни, які проводив Наполеон у Європі, стали чинником, що сприяв руйнації «старих порядків».

У роки Консульства (1799—1804 рр.) та Імперії (1804—1814, 1815 рр.) війни наполеонівської Франції (або наполеонівські війни) мали агресивний і загарбницький характер.

На межі XVIII-XIX ст. Франція була найпотужнішою у військовому відношенні державою Європи. Вона мала першокласну армію, що формувалася на основі загальної військової повинності. Французька артилерія й стрілецька зброя за своїми бойовими якостями були поза конкуренцією. На командні посади в армії висувалися найбільш здатні офіцери й генерали. Наполеон розвинув теорію ведення війни, зокрема — за допомогою масових армій. У 1803 р. Наполеон Бонапарт відновив війну з Великою Британією. Улітку 1805 р. була створена третя антифранцузька коаліція, до складу якої ввійшли Велика Британія, Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство. в жовтні 1805 р. біля мису Трафальгар, південніше Кадіса (Іспанія), об’єднаний франко-іспанський флот під командуванням адмірала П. Ш. де Вільньова зустрівся з британським флотом адмірала Г. Нельсона. Британські кораблі розірвали лави ворожих кораблів у центрі, а потім розправилися із двома половинами окремо. На суші події розвивалися по-іншому. Наполеон 20 жовтня 1805 р. змусив капітулювати австрійську армію поблизу фортеці Ульм. У листопаді 1805 р. французька армія захопила Відень. 2 грудня 1805 р.біля селища Аустрілец. Наполеон, маючи меншу за чисельністю армію, завдав нищівного удару по союзній армії. Третя коаліція розпалася. Австрія виплатила Франції величезну контрибуцію. 25 червня 1807 р. відбулася знаменита зустріч між Олександром І і Наполеоном. Для переговорів двох імператорів посередині р. Німан побудували пліт, на якому звели намет, і 8 липня 1807 р. був підписаний Тільзитський мир. Згідно з умовами договору Франція з польських володінь Пруссії створила залежне Герцогство Варшавське. Данциг (Гданськ) оголошувався «вільним містом». На Пруссію була накладена контрибуція. Усі її володіння на захід від р. Ельби ввійшли до складу новоствореного Вестфальського королівства. Франція значно зміцнила свій вплив у Європі. У 1808 р. французькі війська вторглися в Іспанію й увійшли в Мадрид. Наполеон Бонапарт позбавив іспанських Бурбонів престолу й призначив королем свого брата Жозефа. Однак в Іспанії розпочалася визвольна війна, яку підтримала Велика Британія. Франція була змушена відправити в цю країну значні військові контингенти. У 1809 р. Австрія й Велика Британія уклали союз і створили п’яту антифранцузьку коаліцію. У ряді боїв війська Наполеона Бонапарта зуміли завдати поразки австрійцям, і 13 травня 1809 р. вони вступили у Відень. 5—6 липня 1809 р. Наполеону Бонапарту вдалося остаточно перемогти австрійську армію в селищі Ваграм (неподалік Відня). У жовтні 1809 р. Франція й Австрія уклали Шенбруннську мирну угоду. Згідно з нею Австрія позбулася величезної території й виходу до Адріатичного моря, втратила свій вплив у Європі. Наполеон напав на Росію без оголошення війни. Він 24 червня 1812 р. перейшов річку Німан. Імператор Олександр І видав маніфест, у якому закликав створювати народне ополчення й узаконив партизанську війну проти загарбників. 26 серпня відбулась Бородінська битва між російськими й французькими військами відбулася в районі села Бородіно за 125 км на захід від Москви.але французам невдалося розгромити росйські війська які на наступний день почали відступати через москву. Наполеон мав намір зробити марш на Калугу й Тулу, захопити там російські військові бази, а потім відвести свої війська в Білорусію й Литву, щоб наступного року відновити воєнні дії.Однак російські війська перейшли в контрнаступ і розбили корпус І. Мюрата. Після звістки про цю поразку Наполеон 7 жовтня (19 жовтая за новим стилем) вивів свою 110-тисячну армію з Москви. У 1813 р. проти Франції утворилася нова, шоста коаліція, до складу якої ввійшли Росія, Велика Британія, Пруссія, Австрія, Швеція, Іспанія, Португалія. Наприкінці серпня під Дрезденом відбулася велика битва, у якій Наполеон, незважаючи на чисельну перевагу супротивника, здобув перемогу. Наприкінці 1813 р. об’єднані війська союзників, що налічували понад 450 тис. осіб, форсували Рейн і вступили на землю Франції. Незважаючи на те, що Наполеон мав лише 160 тис. солдатів, він завдав низку поразок союзним арміям. У березні 1814 р. війська союзників рушили на Париж. Битва за французьку столицю стала однією з найкровопролитніших. 31 березня 1814 р. Париж капітулював, й ескадрони кавалерії на чолі з імператором Олександром І тріумфально вступили до столиці Франції.Але в березні 1815 року наполеон підняв повстання і проголовив про відновлення імперії. Європейські держави прагнули перешкодити відновленню наполеонівської імперії. Утворилася нова, сьома коаліція у складі Великої Британії, Росії, Пруссії, Австрії, Швеції, Іспанії та інших держав. Армія Наполеона ввійшла на територію Бельгії й у двох боях розгромила пруссів і британців. 18 червня 1815 р. Наполеон атакував головні сили британців поблизу бельгійського селища Ватерлоо. Французи вже майже зламали опір британських військ під командуванням фельдмаршала А. Веллінгтона, коли на поле бою прибула прусська армія фельдмаршала Г. Блюхера. Війська Наполеона були розгромлені, майже вся імператорська гвардія знищена. Незабаром війська союзників знову вступили в Париж. 22 червня 1815 р. Бонапарт удруге відрікся від престолу. У Франції знову утвердилися Бурбони. Колишнього імператора заслали на острів Святої Єлени в південній частині Атлантичного океану, що належав Великій Британії. Там 5 травня 1821 р. Наполеон помер.

64.Визвольна війна під керівництвом Симона Болівару та створення незалежних держав у Латинській Америці.

С. Болівар - лідер національно-визвольної боротьби країн південної америки. У 1810 р. молодий венесуельський аристократ С. Болівар (1783—1830 рр.) очолив боротьбу за незалежність в іспанських колоніях Нового Світу. Він створив армію, здійснив сміливий похід з Нової Гренади (тепер — Колумбія) через гори Анди до Венесуели й визволив її столицю Каракас від колонізаторів. З новою силою боротьба проти іспанського панування розгорнулася в 1816 р. У ряді битв армія С. Болівара отримала перемогу. Сам С. Болівар намагався на практиці втілити ідею латиноамериканської єдності. Своєрідною моделлю широкої конфедерації іспаномовних держав Західної півкулі стала Велика Колумбія — створена С. Боліваром держава, до якої увійшли на добровільних засадах Венесуела, Колумбія, Панама та Еквадор. Президентом Великої Колумбії, що проіснувала з 1819 по 1830 р., став С. Болівар. Прийшовши до влади, він скасував рабство, податки з індіанців, підготував проект закону про конфіскацію земель найбільших плантаторів.

Повстання рабів на о. Гаїті й утворення першої незалежної республіки в латинській америці. Французька колонія Сан-Домінго на о. Гаїті була однією з найважливіших європейських колоній, що виготовляла 40 % цукру у світі. На Гаїті мешкало щонайменше 500 тис. чорношкірих рабів — близько половини від загальної кількості рабів на островах Карибського моря.У 1791 р. в колонії Сан-Домінго розпочалося повстання рабів під керівництвом Ф. Туссена-Лувертюра. Керівники повстання перебували під впливом ідей Французької революції. Повстанцям вдалося розгромити колоніальні війська й захопити владу. Раби отримали свободу та землі плантаторів, на острові була проголошена республіка. У 1801 р. Національні збори прийняли конституцію, згідно з якою Сан-Домінго залишалося володінням Франції, але отримувало автономію, а Ф. Туссен-Лувертюр став довічним губернатором. Рабство було скасоване.Спроба Наполеона відновити владу Франції над колишньою колонією зазнала невдачі. У ході боротьби за незалежність загинули тисячі гаїтянських патріотів. Ф. Туссен-Лувертюр був захоплений французами й помер у в’язниці, але боротьба гаїтянців за свої права тривала. У результаті єдиного в історії вдалого повстання рабів Республіка Гаїті (колишня французька колонія Сан-Домінго змінила назву на Гаїті) у 1804 р. стала незалежною державою. Це була перша республіка в Латинській Америці, що здобула незалежність.

9. Проголошення незалежності мексики. Поразка іспанії в боротьбі проти наполеонівської франції створила сприятливі умови для національно-визвольного руху в іспанських колоніях. Повстання в мексиці, що розпочалося у вересні 1810 р., очолив священик м. Ідальго. Керуючись його закликом «незалежність та смерть іспанцям!» повсталі, переважно індіанці та метиси, рушили на столицю.коли через 10 місяців м. Ідальго був схоплений іспанцями й розстріляний, прапор визвольної боротьби підхопив інший приходський священик, республіканець за переконаннями x. Морелос. Скликаний за його ініціативою в 1813 р. Конгрес прийняв декларацію про незалежність мексики. Проте за два роки x. Морелоса спіткала доля його попередника.у подальші роки рух за незалежність у мексиці набув характеру партизанської війни. У 1821 р. Мексика здобула незалежність.

Проголошення незалежності бразилії. Події в європі стимулювали боротьбу за незалежність бразилії. Вторгнення наполеонівських військ у португалію в 1807 р. Змусило членів королівської династії та 15 тис. її прихильників утекти до Бразилії. Там від імені короля був відразу виданий закон про відкриття бразильських портів, що означало надання Бразилії економічної самостійності.Після того, як у березні 1808 р. королівський двір облаштувався в Ріо-де-Жанейро, у Бразилії сталися значні зміни. Були створені королівська бібліотека, друкарня, засновано два медичні факультети в місцевих університетах, ботанічний сад, відбулися інші економічні й культурні перетворення. У 1815 р. Бразилія отримала статус королівства. Вона стала частиною Об’єднаного королівства Португалії, Бразилії та Алгарії. Утім нове піднесення національно-визвольного руху змусило короля Жуана VI покинути Бразилію в 1821 р.У 1822 р. Бразилію проголошено незалежною імперією. Син Жуана VI, Педру, був проголошений імператором Бразилії. У 1824 р. набула чинності перша конституція, за якою Бразилія стала конституційною монархією.У другій половині XIX ст. в Бразилії розгорнувся рух за скасування рабства (було ліквідоване лише в 1888 р.), посилився антимонархічний республіканський рух. У 1889 р. владу імператора повалено і Бразилію проголошено федеративною республікою.

65.Перший, другий та третій розділи Польщі.

У зв’язку із занепадом Речі Посполитої у другій половині XVIII ст., сусідні країни – Росія, Прусія та Австрія – вирішили скористатися таким становищем. Вони планувати розділити Польщу, тим самим розширити свої володіння за її рахунок.Ініціатором поділу Польщі був прусський імператор Фрідріх II, який залучив до цієї акції Австрію та Росію. Всього було здійснено 3 поділи Речі Посполитої.

Розгром Барської конфедератів став формальною підставою для першого поділу Польщі: Австрія, Пруссія та Росія на свою користь відбирали так звані санітарні смуги, тобто територію по периметру Речі Посполитої. Після першого поділу (1772 р.) Австрія загарбала всю територію Руського (без Холмщини), Белзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств (70 тис. кв. км території з 2,5 млн. населення). Австрійський уряд штучно поєднав захоплені українські землі з польськими в коронний край із центром у Львові. Вищим державним органом управління була Галицька придворна канцелярія. Було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, магнати, шляхта, церковні діячі. Владу на місцях здійснювали губернські управління. Губернатора призначав імператор. Становище західноукраїнських селян дещо поліпшилося. З 1768 р. селян звільнили від багатьох податків, сплачуваних поміщикам. Проте пізніше новий уряд Австрії поновив їх. Другий поділ Польщі відбувся у 1793 р. У травні 1791 р. польський сейм прийняв нову Конституцію Польщі, яка багато у чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Це не сподобалося ні Росії, ні Пруссії, ні частині магнатів і шляхти у самій Польщі. У травні 1792 р. російська армія почала наступ на Правобережну Україну. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Українське населення вбачало в російських військах визволителів і радо вітало їх. Після другого поділу Польщі між Росією та Пруссією Київщина, Брацлавщина, східна частина Білорусії увійшли до Росії. На цих землях було утворено Ізяславське намісництво, яке поділялося на Мінську, Ізяславську та Брацлавську губернії. У Польщі демократичні реформи було скасовано й відновлено владу магнатської олігархії. Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично налаштованих польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 25 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули тимчасову перемогу над російськими частинами, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям. 25 листопада 1795 р. корольСтаніслав Август Понятовський на той час уже вивезений на почесне ув’язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У 1795 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали нову угоду про третій поділ Польщі.Після третього поділу до складу Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусь, Литва та Курляндія. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Києвського, а на возз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії - Подільську та Волинську.

66.Східне питання та завоювання незалежності Греції.

Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі Священного союзу (1822) під час обговорення становища, що виникло на Балканах у зв'язку з Грецьким національно-визвольним повстанням (1821—1829 рр.) проти Османської імперії. Східне питання охоплювало політику великих держав у Передній Азії, головно у межах Османської імперії (до Першої світової війни).У зв'язку з проявами ознак занепаду Османської імперії, у правлячих колах європейських країн виникло бажання реалізувати проекти її поділу. Починаючи від другої половини 18 ст. і протягом усього 19-го відбувалася, обумовлена економічними суперечностями, боротьба двох систем: російської, що вимагала негайного поділу Османської імперії, й британо-французької, що протидіяла утвердженню російського імперіалізму у Константинополі і протоках, а також на Балканах.Східне питання стало на порядок денний коли Російська імперія, після поділу Речі Посполитої (1772), знищивши Запорозьку Січ (1775) та загарбавши Вольності Війська Запорозького, а також більшу частину Кавказу та Крим (1774), утвердилась на північному узбережжі Чорного моря. Потреба розвитку вивезення хліба висунула питання оволодіння чорноморськими протоками для безперешкодного доступу до Середземного моря. Російській імперії вдалося відібрати у Османської імперії Бессарабію (1812), після чого вона почала настирливо втручатися у справи Османської імперії під приводом «захисту її християнських підданих». При Миколі I вимагала звільнення їх (у Греції), або ж надання їм незалежності зі збереженням васальних з Османською імперією стосунків (для Сербії, Дунайських князівств — Молдовського князівства та Волощини, тобто майбутнього Королівства Румунія). У такий спосіб Російська імперія розраховувала зробити залежними від себе «звільнені» країни.Політика поширення російського впливу на Османську імперію та протидія їй західних держав,— Англії і Франції,— призвели до Кримської війни та поразки у ній Російської імперії, втрати нею можливості утримувати військовий флот у Чорному морі (до 1871)

Національно-визвольна боротьба грецького народу - проти османського панування набула особливого поштовху наприкінці 18 — на початку 19 століття: всередині країни до збройної боротьби стало селянство — клефти, поза Грецією утворювались таємні революційні організації. Так, 1814 року в Одесі грецькими патріотами Ніколаосом Скуфасом, Еммануїлом Ксантосом і Афанасієм Цакаловим засноване товариство «Філікі Етерія», яке головним чином і підготувало організоване збройне повстання в Греції. 13 жовтня 1820 року Іпсіланті скликав в Ізмаїлі нараду «Філікі Етерія». Оскільки в цей час у Північній Греція впродовж чотирьох місяців точилася боротьба між Алі-пашою та Махмудом ІІ, нарада вирішила розпочати повстання в грудні 1820 року. За відведені два місяці Іпсіланті мав дістатись із Трієста до півострова Мані і звідти розпочати повстання. Одночасно повстання мало розпочатись в Дунайських князівствах, розраховувала Етерія і на підтримку сербського князя Мілоша Обреновича[3], який очолював антиосманське повстання сербів 1815 року.

Повстання в Греції розпочалося у другій половині березня 1821 року. Впродовж трьох місяців повстання охопило весь Пелопоннес, частину континентальної Греції, частину островів Егейського моря. Рушійною силою революції було селянство, керівником виступила буржуазія, що тільки починала формуватися. Зібрані в січні 1822 року в Піаду (поблизу Епідавра) Національні збори проголосили незалежність Греції та прийняли демократичну конституцію (Епідаврський органічний статут 1822).Султанський уряд у відповідь здійснив жорстокі репресії проти греків. Влітку 1822 року тридцятитисячна османська армія вдерлася у Пелопоннес, але відступила, зазнавши значних втрат. Грецькі війська, керовані талановитими полководцями Маркосом Боцарісом, Феодоросом Колокотронісом, Георгіосом Караїскакісом, стійко трималися.Суперечності між різнорідними силами, які об'єдналися під прапором революції, призвели до двох громадянських війн (див. Громадянські війни в Греції 1824-1825). У першу громадянську війну (кінець 1823 — травень 1824 року) тісно пов'язані із селянством військові керівники (на чолі з Колокотронісом) боролися проти кодзабасів — багатих землевласників Пелопоннесу, що вступили у союз із судновласниками острова Ідри. У другій громадянській війні (листопад 1824 — початок 1825 року) виник конфлікт між кодзабасами (до них приєднався сам Колокотроніс) та судновласниками.У лютому 1825 року на допомогу султану Махмуду ІІ прийшла армія його єгипетського васала під командуванням Ібрагіма-паші, яка спустошили більшу частину Пелопоннесу і разом з османською армією 10 квітня (22 квітня) 1826 року опанувала Месолонгіоном. На допомогу грецьким військам прибували іноземні добровольці. В першу чергу, тиск громадської думки, а також суперечность у, так званому, «Східному питанні» змусили уряди європейських держав втрутитися в грецькі справи[4]. Обрання Національними зборами в Тройзені (квітень 1827 року) Іоанна Каподистрії, колишнього міністра закордонних справ Росії, президентом Греції розцінювалося західноєвропейською дипломатією як свідчення зростання російського впливу. Щоб послабити вплив Росії і зміцнити свої позиції, Велика Британія та Франція домоглися укладення з нею Лондонської конвенції 1827 року, за якою три держави зобов'язувались спільно вимагати від османського уряду надання Греції автономії за умови сплати нею щорічної данини султану. Результатом ігнорування Османською імперією Лондонської конвенції стала Наваринська битва 8 жовтня (20 жовтня) 1827 року, в якій союзницька англо-франко-російська ескадра знищила османсько-єгипетський флот. За Адріанопольським мирним договором 1829 року, укладеним після перемоги Російської імперії в російсько-турецькій війні 1828—1829 років, Османська імперія визнавала автономію Греції за умови сплати нею щорічної данини султанові, а 1830 року Греція стала незалежною державою, що офіційно засвідчив Лондонський протокол.