Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Всесв_історія,Іст_України_ держ іспит.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
07.08.2022
Размер:
1.29 Mб
Скачать

Питання з всесвітньої історії до державної атестації для студентів 4 року навчання спец. 014 середня освіта (історія)

1.Основні етапи антропогенезу.

Антропогенез- походження та еволюція людини, становлення його як виду у процесі формування суспільства. Антропогенез умовно можна поділити на 5 стадій.

Понгідно-гомінідна стадія, стадія розвитку загальної понгідно-гомінідної гілки, яка почалася 16-18 млн років і завершилася не пізніше 6,0 млн років тому поділом на 2 гілки: понгідну та гомінідну. Згідно з палеонтологічними даними, від примітивної групи давніх ссавців — комахоїдних — близько 35 мли. років тому відокремилася група тварин, від якої походять примати. Із сучасних форм найбільш близькими до них є тупайя. Від предків сучасних тупайя відокремилася гілка, яка дала предків сучасних людиноподібних мавп парапітеків: невеликі тварини, які мешкали на деревах і харчувалися рослинами й комахами. Їх щелепи й зуби були подібні до щелеп і зубів людиноподібних мавп. Від парапітеків походять пропліопітекі: невеличкі мавпи, які харчувалися рослинною їжею. Згодом від них виникли орангутанги, гібони та дріопітеки які вимерле близько 8 млн років тому. За 10 млн років життя у гомінідів сформувалися передні кінцівки, пристосовані до пересування по деревах і добування їжі, великий головний мозок з добре розвинутими руховими відділами. Саме в цей час гомініди "вийшли з лісу" і почали пристосовуватися до життя на відкритому просторі.

Прегомінідна - наступна група австралопітеки (південні мавпи) — вимерла група гомінідів (рештки скелетів знайдено в Південній Африці) — вели груповий спосіб життя й займалися полюванням і збиранням. Почали освоювати вогонь. Вони жили близько 8-5 млн років тому, систематично використовували природні предмети праці (камені, палиці, кістки й т.п.). Будова зубної системи австралопітеків показує, що ці тварини були всеїдними, а слабкий розвиток іклів узгоджувався з припущенням про те, що функції нападу й захисту в них повинні були перейти до верхніх кінцівок. Маса тіла австралопітеків становила 20-50 кг, зріст 120-150 см, об'єм мозку – близько 650 см3. Вони ходили на двох ногах у випрямленому положенні, руки були вільними й могли кидати камені, ловити тварин і виконувати інші дії.

Людина вміла (Homo habilis). Пізніше (2-3 млн років тому) австралопітеки дали початок більш прогресивному відгалуженню — Людині вмілій. Це нове видове найменування пов'язане із тим, що поряд з кістковими рештками цієї істоти було знайдено виготовлені нею знаряддя з гальки для різання й рубання. Зріст Людини вмілої досягав 150 см, об'єм головного мозку становив 750 см3, зуби — людського типу. Згодом Людина вміла приблизно 1,5-2 млн років тому широко розселилися в Африці, Середземномор'ї, Азії. Використання знарядь, стадний спосіб життя сприяли подальшому розвитку мозку, виникненню мови, соціальності.

Найдавніші люди (археоантропи). У наш час відомо кілька викопних форм: Пітекантроп (мавполюдина), його рештки було виявлено на острові Ява. До них належать синантроп (китайська людина) і гейдельберзька людина. Рештки синантропа було виявлено в 1927 р. у печері біля Пекіна, гейдельберзька людина знайдена — у 1907 р. біля міста Гей-дельберг (Німеччина). Сучасна наука відносить усіх знайдених пітекантропів до одного виду — Людини прямоходячої (Ноmо еrесtus), яка жила приблизно від 2 млн до 200 тис. років тому. Усі найдавніші люди мали подібні ознаки. Зріст становив близько 160 см. Масивна зі скошеним підборіддям щелепа сильно виступала вперед. Кістки черепа дуже товсті. Об'єм мозку становив уже 800-1400 см3. Поряд з добуванням рослинної їжі, велику роль відігравало полювання, про що свідчать знахідки в місцях проживання найдавніших людей (кістки дрібних гризунів, оленів, ведмедів, диких коней, буйволів й ін.). У печері Чжоу-Гоу-Дянь біля Пекіна де було знайдено рештки синантропів і їхні численні кам'яні знаряддя, виявлено і сліди багать (вугілля, зола, обпалені камені). Скупчення золи досягали в окремих місцях шести — семи метрів товщини. Імовірніше всього, що синантропи жили в печері протягом тривалого часу, а вогонь добували імовірніше всього, коли траплялися лісові пожежі.

Давні люди (палеоантропи). Ця форма займає проміжне положення між археоантропами й викопними формами Людини розумної. До палеоантропів належать неандертальці (Homo neandertaliensis). Уперше їхні рештки було знайдено в долині річки Неандерталь у Німеччині в 1856 р. Давні люди являли собою більш прогресивний тип людини. Зріст неандертальців становив 160 см, тіло було кремезним, з масивним кістяком, черепом видовженої форми й похилим чолом. Об'єм мозку досягав 1400 см3. Особливості будови нижньої щелепи (слабо розвинутий підборідний виступ) свідчать, що в них уже були зачатки мови. Неандертальці були широко розселені в Європі, Африці й Азії. Вони жили в 250 до 35 тис. років тому, в печерах групами по 50-100 чоловік. Неандертальці вміли виготовляти різноманітні кам'яні знаряддя: ручні рубала, скребла, гостроконечники й ін. Чоловіки колективно полювали, жінки та діти збирали їстівні корені й плоди. Неандертальці постійно підтримували вогонь для приготування їжі, носили одяг зі шкіри убитих тварин (на місцях стоянок було знайдено кістяні голки). На даному етапі антропогенезу поряд з біологічними чинниками еволюції діяли й соціальні чинники: об'єднання зусиль у процесі праці, полювання й захисту, передавання накопиченого досвіду й традицій наступним поколінням.

Сучасні люди (неоантропи). Багато антропологів вважають, що приблизно 40-50 тис. років тому нащадки неандертальців дали початок кроманьйонській людині, прямими нащадками якої є сучасні люди (Ноmо sapiens — людина розумна). Першими сучасними людьми вважають кроманьйонців. Кістяки кроманьйонців уперше було знайдено в печері поблизу села Кроманьйон у Франції в 1868 р. Людина сучасного типу, імовірно, походить із Східного Середземномор'я та Передньої Азії. Пізніше вона широко розселилася в інших частинах земної кулі. Рештки викопних людей сучасного тину виявлені в Європі, Азії, Африці іі Австралії.Зріст кроманьйонців становив 180 см, розвинутий підборідний виступ вказував на добре розвинуту членороздільну мову, маса головного мозку не зазнала значних змін, але найбільш розвинутими виявилися лобові частки й зони, пов'язані з розвитком мови та мисленням. Цей стан розвитку людства визначається як перехід від біологічної еволюції до еволюції соціальної, якій відтепер належить провідна роль.

2.Виникнення виробничого господарства за археологічними та етнографічними даними.

Виникнення та розвиток виробничого господарства дають новий імпульс розвитку обміну, сприяють зростанню населення і, з одного боку, його концентрації у більших поселеннях, з другого - переселенню землеробів і скотарів на нові території. Виробниче господарство створює перші можливості виникнення додаткового продукту та її накопичення, робить перший щаг до складання цивілізації. Створення нової, принципово іншої економіки було тривалим і складним процесом, який проходив самостійно та незалежно лише у кількох центрах земного шару. Європа не входила, згідно з наявними нині даними, у ці центри, але лежала досить близько одного з них - переднеазіатському, найдавнішому центру виникнення землеробства і скотарства. Саме в ньому людина здійснила самостійно, без жодного впливу ззовні, перехід до нової економіки та нового способу життя протягом IX-VIII-VII тис. Цей якісний стрибок часто називають "неолітичною революцією", яка на Близькому Сході закінчилася вже до рубежу VII та VI тис., коли перші свідчення господарства, що виробляє, з'явилися на півдні Балканського півострова.

Взагалі термін "неолітична революція виробничого господарства " був введений англійським археологом Г. Чайлдом. Цей процес був тривалим – він розпочався у мезоліті, а завершився в Євразії у палеометалеву епоху. Що стосується місця, де вона почалася, то тепер уже твердо встановлено, що насамперед одомашнення як диких злаків, так і тварин сталося у країнах Близького Сходу.

При розгляді процесу виникнення та розвитку форм господарства необхідно враховувати кілька основних факторів. По-перше, демографічні зміни, збільшення чисельності людей як виду, що почалося у верхньому палеоліті. По-друге, той факт, що старі способи добування їжі на деяких територіях не могли забезпечити потреби людей. По-третє, зіграло роль накопичення людством раціонального досвіду, емпіричних уявлень про поживну цінність рослинної та м'ясної та шукай, про певні якості тих чи інших представників флори та фауни. По-четверте, дія закону раціональності – об'єктивного закону, який завжди існував і був визначальним для людства.

Проте не можна стверджувати, що це сталося повсюдно чи водночас. Цей процес був тривалим і пов'язаним із певними центрами. Таких головних центрів було кілька. Перший центр селекції можна назвати пшеничним. Він виник у Передній Азії на плоскогір'ях, де росли дика голозерна пшениця та дикий ячмінь. Другий, також основний центр був пов'язаний з болотистими місцевостями Південно-Східної Азії, де виростав дикий рис. Він був селекціонований, а культура вирощування рису охопила Китай, Корею, Японію, територію Індокитаю. Третій центр селекції знаходився у Центральній Америці. Його умовно можна назвати кукурудзяно-бобовим. Там було здійснено селекцію кукурудзи та бобових культур. Більш складно проходив процес одомашнення тварин. Безперечно, існував передньоазіатський центр приручення буйвола та дрібної рогатої худоби (кіз та овець). Але як район доместикації не виключається і територія Південної Європи, де був одомашнений дикий тур.

Хронологічно можна виділити три етапи у процесі розвитку форм господарства. Перший охоплює кінець мезоліту - розпочато неоліту, коли з'явилися перші острівці господарства, що виробляє. Другий належить до неоліту. У цей час вже склалися зони комплексного землеробсько-скотарського господарства, осіле скотарство та землеробство забезпечували основні життєві потреби людей. Третій етап охоплює наступну історичну епоху - енеоліт і ранню бронзу, коли відбулося значне територіальне розширення зони виробляючого господарства та складання в різних природних умовах кількох господарських типів - осілого землеробсько-скотарського, осілого з переважанням землеробства та скотарського, характерного.

В даний час процес виникнення господарства добре вивчений на стародавніх поселеннях Передньої Азії, де відкрито три центри виникнення ранньоземлеробських культур: йордано-палестинський, малоазійський і месопотамський. Слід зазначити, що рання землеробська культура Ієріхона (8-е - 7-е тисячоліття е.) виникла з урахуванням так званого натуфійського мезоліта. Класичним прикладом ранньоземлеробської культури Передньої Азії є багатошарове поселення Чейюню-Тепесі (7250-6750 рр. до н.е.) Вже в нижніх шарах поселення простежуються сліди мисливсько-землеробського господарства. Жителі Чейюню-тепесі обробляли пшеницю-двозернянку та однозернянку. Друге велике землеробське поселення Чатал-Хююк у родючій Конійській долині. Люди жили в невеликих будинках, збудованих з великої цегли. Господарство було землеробсько-скотарським. Оброблялося 14 видів рослин, у тому числі голозерний ячмінь, два види пшениці та горох.

Причини та умови переходу до виробничого господарства:

1) вдосконалення методів та технічних пристосувань, пов'язаних з виробляючим господарством; 2) Розвиток тваринництва через престиж; 3) Розвиток через звичку до тварин; 4) Розвиток у зв'язку з тотемізмом; 5) Розвиток внаслідок захоплення тварин на полюванні; 6) Розвиток рослинництва внаслідок їхньої втрати спостереження за їх виростанням; 7) У зв'язку з таненням льодовика (голоцен); 8) Часте вживання рослинної їжі у мезоліті; 9) Міграція в більш сприятливі райони → більш збалансоване харчування → зростання демографії → тиск на природу → брак продуктів → захоплення сприятливих територій → СПЕЦІАЛІЗОВАНЕ ЗБИРАННЯ.

3.Етногеографія Скіфії за археологічними даними.

1. Географічне розташування. У VII—III ст. до н. е. у степових районах Північно¬го Причорномор`я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму пану¬вали скіфські племена. Вони займали значну терито¬рію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кімме¬рійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н.е. У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній пле¬мінний союз. Відомості про основні племена, які входи¬ли у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі ни¬жньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгу¬лом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-земле¬роби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на пів¬ніч від царських скіфів (мабуть, у межах степової сму¬ги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі). І хоч у рамках скіфського племінного союзу прожи¬вали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різно¬племінні групи, які відрізнялися від скіфів за поход¬женням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіфією».

2. Суспільний лад. У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщин¬ного ладу. Родові зв’язки все ще були сильні. Основною сус¬пільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Приватної власності на зе¬млю в цей час не існувало. У скіфському суспільстві вже мо¬жна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових ско¬тарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна знать (старійшини, племінні вожді). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. У військовій демократії найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але осо¬блива роль у союзі належала військовим вождям — «царям», які очолювали скіфське військо під час похо¬дів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кан-дидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверд¬жувалися народними зборами. Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соці¬альна диференціація, процес класоутворення, що роз¬почався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійс¬ної царської влади. Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві війна скіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е.

Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій вій¬ськовий вождь — «цар». Один з них на ім’я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді. У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Він зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де виникло велике укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея. Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями, розквіт - II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економі¬ці займали орне землеробство і скотарство.

3. Державний апарат. Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була од¬на з різновидів рабовласницької монархії. Главою Скіфської держави був цар. Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв’язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, по¬ряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам’яному мавзо¬леї.

Навколо скіфського царя утворювався апарат дер¬жавного управління. Як і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — йото особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синів з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за інши¬ми — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль війсь¬кової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу цар¬ської ради. Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому уп-равлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.

4.Проблеми етногенезу слов'ян за археологічними даними.

Етногенез слов'ян - процес формування давньослов'янської етнічної спільності, що призвів до виділення слов'ян із конгломерату індоєвропейських племен. Нині немає загальновизнаної версії формування слов'янського етносу.

Процес етногенезу давніх слов'ян характеризується низкою важливих ознак:

  • Насамперед - це наявність певної території, яку займає даний етнос, з обов'язковим урахуванням того, що в майбутньому ареал розселення тих чи інших племен обов'язково змінюватиметься.

  • По-друге - це наявність певної загальнослов'янської культури, що забезпечувала функціонування цих племен як повноцінної етнічної системи.

  • По-третє - це існування праслов'янської мови, без якої процес згуртування слов'янських племен та виникнення єдиного етносу був неможливий.

  • І нарешті - досягнення цією етнічною спільнотою необхідного рівня самосвідомості, яка сприяла формуванню системи загальнослов'янських цінностей. Ознакою досягнення саме такого рівня самосвідомості була поява у джерелах відповідного етноніма - "слов'яни".

Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, - є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала.

Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балтослов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балтослов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'яно-балтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян - носіїв давньослов'янської мови. Питання про походження слов'ян дотепер залишається дискусійним. Найбільш поширеною на сьогодні є думка про те, що формування слов'ян як окремої етнічної спільноти та їхньої культури відбувалося в кілька етапів.

1. Передслов'янський етап охоплює другу половину III тис. до н. е.Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька споріднених археологічних культур, у яких існував ряд елементів, що пізніше (стали характерними для культури слов'ян. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спільноту, яка, на думку багатьох дослідників, була праслов’янською - попередницею східних і західних слов'ян.

3 I тис. до н. е. посилюється різниця між західною і східною половинами праслов'янського світу:

  • захід втягується у зв'язки із кельтським світом (лужицька культура);

  • схід продовжує тяжіти до кіммерійсько-скіфського та фракійсько-го світу (чорноліська культура).

Чорноліська культура утворилася в східній частині сучасної слов'янської території на початку залізного віку і межувала з кіммерійцями, а Потім кочовими скіфами.

У VI—IV ст. до н. е., за даними грецького-історика Геродота, у східній частині сучасної слов'янської території досить високого рівня розвитку досягли скіфи-землероби, які експортували хліб із Середнього Подніпров'я через Ольвію до країн Середземномор'я. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних, на думку деяких учених, дає підстави віднести і геродотівських скіфів-землеробів до праслов'ян.

2. Давньослов'янський етап пов'язаний з тим, що в останні століття I тис. до н. е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян, у тому числі і предків українського народу. Близько II ст. до н. е. під тиском сарматів відбувся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони м межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це призвело до виникненняз аруби-нецької культури, яку дослідники визнають як безперечно слов'янську. Зарубинецька культура швидко перетворилася в своїй південній частині у незрівнянно вищу черняхівську культуру - ІІ-V ст. Цього часу дуже пожвавилися торгівельні зв'язки українських земель з Римом. Своє існування черняхівська культура припинила, мабуть, внаслідок вторгнення гунів, однак мала на них досить сильний вплив.

Велике значення для вивчення історії давньослов'янського етапу належить письмовим джерелам, зокрема творам римських авторів кінця I ст. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які знали слов'ян під назвою венедів (їх також називали венети, венди, вінди). Римські автори повідомляли, що венеди жили на рубежі нашої ери між р. Одрою і Дніпром та біля Карпат. Вони займалися землеробством,. осілим скотарством, мисливством і рибальством, мали торговельні зв'язки з іншими племенами. У III ст. вони вели війни з Римською імперією. Багато істориків дотримуються точки зору, що венеди стали спільною етнічною основою для формування західних і східних слов'ян.

Більш конкретні відомості про слов'ян подав готський історик Йордан, який вперше зробив спробу уточнити місце розселення різних частин слов'янства. У цей період відомості про слов'ян залишає і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Ці автори ділили венедів на дві частини:

  • західну - склавени (словіни, словени);

  • східні— анти.

Слов'яни займалися землеробством, скотарством, ремеслами, жили сусідськими общинами. Серед них були поширені язичеські вірування. Писемні й археологічні матеріали засвідчують, що у VI-VII н. е. у слов'ян відбувся розпад первіснообщинних відносин.

Подальша еволюція суспільних відносин спричинила розгалуження кожної з трьох мовно-етнічних груп слов'ян, утворення великих споріднених між собою племінних союзів, до об'єднання останніх в окремі народи і виникнення у них (не у всіх) своїх держав. Особливим у цьому відношенні було IX ст., коли з'явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави. Важливу роль у цьому процесі відіграло прийняття слов'янськими народами християнства, яке загалом припало на ІХ-Х ст. Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури.

5.Основні етапи історії Давнього Єгипту.

Додинастиний період – 5000-3100 роки до н.е.

На той час на території Північно-Східної Африки знаходились неолітичне поселення які перейшли від занять мисливства та збиральництва, до відтворюючого господарства – землеробства та скотарства. Причиною цього переходу вчені вбачають в екологічній кризі – зникнення великих тварин, через мисливську діяльність людей. Вздовж річки Нілу виникають сільськогосподарські общини, які згодом об’єднуються у маленькі державні утворення – номи (за грецькою назвою). Близько 3400 року до н.е. на території Єгипту відбувається об’єднання номів у дві доволі великих державних утворення – Верхній Єгипет або Червона земля (долина Нілу) та Нижній Єгипет або Біла земля (дельта Нілу), які починають боротьбу за домінування у регіоні. Близько 3200 року, перший відомий єгипетський правитель із Білої землі –  фараон Скорпіон – здійснив спробу завоювати Червону землю. Через сто років, у 3100 році, правитель Білої  землі – Менес, завоював Нижній Єгипет, та створив об’єднану Єгипетську державу і першу  династію єгипетських фараонів.

Архаїчний  або ранньодинастичний період – бл. 3100-2686 до н.е.

Цар Менес заснував столицю Стародавнього Єгипту – місто Мемфіс, яке розташовувалося на півночі Єгипту. Згодом, Мемфіс виріс у стародавній мегаполіс, який став важливим центром Єгипту в Архаїчний період. У Архаїчний період закладаються основи давньоєгипетської релігії та ідеології.  За уявленнями єгиптян, правитель Єгипту – фараон був  сином бога Гора, богоподібною істотою. В Архаїчний період виникає ієроліграфічне письмо. Основою господарства в Архаїчний період було землеробство. Єгиптяни жили в маленьких селях, та в основному вирощували пшеницю та ячмінь. Щорічні розливи Нілу сприяли веденню господарства –завдяки мулу який, містив у собі органічні сполуки та добри. Давні єгиптяни навчилися вираховувати початок розливів Нілу.

Давнє царство: Епоха будівників пірамід бл. 2686-2181 до н.е.

Перші піраміди починають будувати в Єгипті ще  за першої династії, щоправда невеликих розмірів , більшість з яких погано збереглись. Період Давнього царства починається з царювання третьої династії. Близько 2630 року до н.е., єгипетський жрець та архітектор Імхотеп, побудував піраміду для поховання фараона Джосера. Піраміда Джосер розташована у Саккарі, поблизу першої столиці Мемфісу.  Піраміда Джосера –  це перша ступінчаста піраміда,  яка мала висоту 62 метра. Будівництво пірамід досягло свого апогею з завершенням будівництва Великих Парамід у Гізі.  Піраміда Хеопса  (Хучу) будувалася між 2589 та 2566 роками до н.е. та мала висоту 146 м. та вважалася одним із Семи Чудес Світу, які фігурували у грецьких джерелах До Великих пірамід також відносять піраміди: Хефрена (Хафра) 2558-2532 роки до н.е., висота 143 м,  і Мікерена  (Менкаура) 2532-2503 роки до н.е, висота 63 метри. За правління фараонів третьої та четвертої династій, Єгипет вступає в період розквіту. Влада фараонів необмежена, що дозволяє успішно керувати державою. Фараони проводять успішні походи на Лівію та Нубію (суч. Судан). Стабільність влади та успішна зовнішня політика сприяють економічному піднесення єгипетського суспільства. Проте наступні – п’ята та шоста династії, поступово втрачають свою необмежену владу – зростає вплив жреців та місцевої еліти. Будівництво пірамід виснажує державну скарбницю, а постійні виступи жреців та дворянства дестабілізують суспільство.  Зі смертю останнього фараону шостої династії Пепі країна впадає в анархію.

Перший перехідний період 2181-2055 роки до н.е.

Правителі сьомої та восьмої династії змінюються дуже швидко.  У 2160 році центральна влада фараонів повністю ліквідовується, у Єгипті починається громадянська війна між окремими номами. Криза посилюється постійними навалами лівійців, голодом та хворобами, які спричиняють неурожаї. Згодом, окремі номи були об’єднані у двох державах, які постійно ворогували між собою. 9 та 10 династії утвердилися в Гераклеополі, який контролював території між Мемфісос та Фівами. Інша держава виникає у Фівах. У 2055 році до н.е. фіванський правитель Ментухотеп зміг  здолати міць Гераклеополю та відновити єдність Єгипту. Ментухотеп заснував 11 династію – Перший перехідний період закінчився. Починається період Середнього царства.

Середнє царство – 12 династія близько 2055-1786 р. до н.е.

Останній правитель 11 династії Ментухотеп  IV був убитий, влада перейшла  до  першого міністра Аменемхета, який заснував 12 династію.  Новою столицею стало місто Іттауі. Проте Фіви, все ще залишалися важливим релігійним центром. Фараони Середнього царства знову змогли стабілізувати єгипетське суспільство . Держава процвітає, а всі фараони проводять послідовну політику закладену, ще за царювання Аменемхета ?.  Фараони 11 та 12 династій проводять успішну політику по завоюванні Нубії. Звідки Єгипет отримує рабів, золото, чорне дерево та слонову кістку. Фараони починають вторгатися в лівійські землі, приводячи з відти велику кількість рабів. Єгипет також встановлює зв’язки із Палестиною та Сирією. Фараони Середнього царства, відновлюють пошкоджену іригаційну систему каналів, будують нові фортеці на кордонах держави, відновлюють традицію будівництва пірамід (хоча вже не такого розмаху та масштабу). Середнє царство досягло свого піку за Аменемхета III 1842-1797 р. до н.е. Занепад Середнього царства починається з правління Аменемхета IV у 1798-1790 р. до н.е. і тривало до правління його сестри, королева Нефрусебек (Себекнефрура, Касебекра) у 1789-1786 р. до н.е., яка стала першою правителькою Єгипту і останнім фараоном 12-ї династії.

Другий перехідний період – у 1786 – 1567 роки до н.е.

13 династія не могла контролювати владу у державі. Єгипет знову вступає в смугу внутрішніх конфліктів. У місті Ксоіс створюється 14 династія. 13 та 14 династії існували паралельно та постійно боролися між собою за владу у Єгипті. Громадянська війна була ще більше поглиблена навалою гіксосів – кочового племені невідомого походження. Гіксоси встановили контроль над Дельтою Нілу, та заснувалаи 15 династію. Фараони 15 династії, дуже швидко засвоїли єгипетську культуру, та дуже скоро асимілювалися серед місцевого населення. Паралельно гіксоській 15 династії, в Фівах правила 16 династії (деякі історики вважають 16 династію гіксоською), які були вимушені платити данину гіксосам.  У 1570 році фіванська династія змогла здобути перемогу над гіксосами, та вигнати їх із країни.

Нове царство 1567-1085 р. До н.е.

Фараон Яхмос з 18 династії, знову об’єднує Єгипет.  Фараони 18-ї династії відновили військові походи на Нубію та Лівію. В цей період Єгипет стикається з новими противниками – державою хуритів Мітанією та Хетським царством. Єгипет Нового Царства можна вважати першою імперією – володіння якої простягалися від Нубії на півдні, до Євфрату на Півночі. Крім могутніх царів, правителями Нового Царства були і жінки. Зокрема, найбільш відомою була Хатшепсут (1503-1482 до н.е.) , яка правила як регент свого малолітнього сина Тутмоса III.

Правління  Аменхотеп IV (бл. 1379-1362 роки до н.е) ознаменувался спробами релігійної реформи, та поступовим переходом до монотеїзму. Аменхотеп IV прагнув послабити вплив старої еліти, символом якої був культ бога Сонця Амон-Ра. На противагу якому, Аменхотеп ввів новий культ сонячного диску – Атона та перейменував себе на Ехнатона  (буквально слуга Атона). Новою столицею стало місто Ахетатон, відоме згодом як Амарна.

Стара знать була не задоволена такими реформами, тому після смерті Ехнатона було повернуто єгипетський політеїзм. В цей період правили фараони 19 та 20 династії – відомі як Рамесіди (нащадки фараона Рамзеса) займалися будівництвом храмів та міста. За правління фараона Рамзеса ІІ (1304-1237 р. до н.е.) відбувся вихід Євреїв з Єгипту під началом Моісея згідно Біблії. Правління Рамсеса III (бл. 1187-1156 р. до н.е.) було апогеєм Нового Царства. Після нього, Єгипет поступово втрачає свій контроль над Палестиною та Сирією, посилюється натиск лівійців. Влада фараонів слабне, знову посилюються номархи, країна вступає у смугу громадянської війни.

Третій перехідний період 1085-664 B.C.

Наступні 400 років історії Давнього Єгипту ознаменувалися масштабними змінами у культурі та суспільстві Єгипту. В Єгипті вже не існує сильної центральної влади. Вихідцем із Лівії – Шешонком у 945 році до н.е. була заснована 22 династія. Однак навіть лівійці не змогли централізувати державу, і місцеві правителі номів були фактично незалежні від фараонів. Про фараонів 23-ї та 24-є династій   дуже мало свідчень,  оскільки збереглося дуже мало письмових джерел з цього періоду. У V??? ст. до н.е. Єгипет захоплює Нубійське царство Куш. Правитель Куша – Шабак, заснував нову 25-ту династію, яка правила Єгиптом до приходу ассирійців. У 674 році до н.е. ассирійський цар Асархадон  розбив військо кушитського царя Тахарка, та зруйнував місто Мемфіс. Асархадон зробив правителями династії лояльних до Ассирії людей із Саїської 26-ї династії.

Від Пізнього царства до завоювання Олександа Македонського 664 -332 роки до н.е.

26-та  династія правила Єгиптом менше ніж два століття. У  525 році до н.е. у битві при Пелісії, цар персів Камбіз переміг фараона 26-ї династії Псамметіха III. Єгипет стає однією із провінцій Персидської держави. Персидський цар Дарій сприяв будівництву нових та відновленню старих храмів та підтримував єгипетських жреців. Але за праляння Ксеркса (485-465 роки до н.е.) Єгипет зазнає сильних утисків. Наслідком чого стала хвиля повстань завдяки яким у 404 році до н.е. на деякий час відновило владу місцевий фараонів – 29 та 30 династії. Але у середині ?V ст. до н.е. Єгипт знов став залежним від персів. Проте македонський цар Олександр у 332 році до н.е. завоював Єгипет. Після нього в Єгипті правили фараони з македонської династії Птолемеїв. У 31 році до н.е. останній правитель Єгипту з династії Птолемеїів – Клеопатра V здалась на користь римського правителя Октавіана Августа. Протягом шести століть Єгипет перебував під владою Риму, а потім Візантії.  В цей час в Єгипті поширюється нова релігія – християнство. У  V?? ст.. до н.е. Єгипет був завойований арабами, які приносять з собою іслам. Саме з арабського завоювання починається історія сучасного Єгипту на його культури.