Основна хронологія:

27 жовтня 1625 р. – укладена Кукуківська угода;

15 травня 1630р. – Переяславська битва;

29 травня 1630 р. – укладена Переяславська угода;

12 серпня 1635 р. – козаки захопили фортецю Кодак;

6 грудня 1637 р. – битва під Кумейками;

січень 1638 р. – ухвалена «Ординація Війська Запорозького Реєстрового»;

25-26 квітня 1638 р. – битва під Говтвою;

6 травня 1638 р. – Жовнинська битва;

16 червня – 29 липня 1638 – битва на Старці.

Опорні поняття та терміни:

АРМАТА, АРТИЛЕРІЯ – рід військ, вид вогнепальної зброї.

БАНІЦІЯ – покарання, що полягає в оголошенні людини (чи людей) поза законом, засудженні на вигнання.

«ВОЛОСТЬ» – антитеза запорозького Низу, густонаселена територія Середнього Подніпров’я, Правобережжя і Лівобережжя з містами і селами, урядовою адміністрацією. «Вийти на волость» для козаків означало покинути Запорожжя і втупити в межі територій, на яких знаходились королівщини (державні маєтності і панські маєтки).

КВАРЦЯНЕ ВІЙСЬКО – наймане військо у Польщі ХVІ – ХVІІ ст. Створене у 1562 р. Утримувалось за рахунок четвертої частини (кварти) доходів від королівських маєтків. Частина війська (406 тис. чол.) була розташована у містах і селах України.

МАСЛІВ СТАВ – урочище і село понад р. Россавою. Був одним із традиційних місць проведення козацьких рад.

СТАРШИЙ (СТАРШИЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО) – офіційна назва козацьких гетьманів польськими урядовцями, які не хотіли використовувати гетьманський титул для назви ватажків козацтва.

Література:

1. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К., 1993.

2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

3. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 317-349; 270-216.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 200-216.

5. Історія України. Курс лекцій. – Т. 1. – К., 1991. – С. 191-210.

6. Полководці Війська Запорозького. – К., 1998.

7. Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. – К., 1989.

Семінар № 19

„УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ХVІІ СТ.”

Мета: Розглянути соціально-економічну ситуацію, що склалася на українських землях, котрі входили до складу Речі Посполитої в першій половині ХVІІ ст. Це сприятиме визначенню спонукальних чинників до розгортання національної революції ХVІІ століття. З’ясувати стан української культури першої половини ХVІІ ст.

План

1. Посилення польсько-шляхетської влади в Україні у першій половині ХVІІ ст. (Адміністративний устрій, судова система, шляхетське всевладдя).

2. Хижацьке використання природних багатств України магнатами і шляхтою. Посилення експлуатації селян, міщан і козаків.

3. Загострення релігійних протиріч (Відновлення православної ієрархії 1620 р., „Статті для заспокоєння руського народу”, митрополит Петро Могила).

4. Культура України першої половини ХVІІ ст.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання необхідно акцентувати увагу на тому, що у середині ХVІІ ст. ситуація на українських землях ускладнювалась відсутністю власної держави, перерваною державотворчою традицією, масовим ополяченням української еліти тощо. Вищі верстви українського суспільства приєднувалися до польського панства і польської культури. Устрій, суспільні відносини, приватне життя – все підлягало глибокому спольщенню. Шляхом скуповування та захоплення, землеволодіння середньої шляхти розростались до величезних латифундій. Показовим є приклад формування землеволодіння Вишневецьких, котрі в середині ХVІ ст. були старостами Київськими. В першій половині ХVІІ ст. сформувалася «єдина своїми розмірами не тільки в Україні і в Польщі, а мабуть у цілій Європі лубенська маєтність Вишневецьких – «Вишневеччина» (М. Грушевський). В першій половині ХVІІ ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комлекс величезних латифундій, яких не знала ні Польща, ні Західна Європа (Н. Полонська-Василенко). В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев’ята», «віце-королі», справжні правителі України, проти яких ні король, ні сейм не мали авторитету і влади. На цих безкраїх просторах не було представників влади: на все Подніпров’я єдиним офіційним представником влади був воєвода київський, який здебільшого не жив у Києві, а його функції виконували різні службовці.

Дрібна українська шляхта політичної ролі не відігравала і відступала перед заможнішими поляками.

Українське міщанство теж переживало важкі часи: на Правобережжі німецькі колоністи витісняли його з міст на околиці і займали привійоване становище.Фіскальна політика державної влади і магнатів щодо міст, регламентація цехами промислової і торговельної діяльності, виконування містами численних повинностей прирікали міське населення на зубожіння. Перешкодою для розвитку торговельно-промислової діяльності міського населення була монополія шляхти на найбільш вигідні галузі промисловості: млинарську, горілчану, пивоварну тощо.

Польсько-шляхетська політика колоніально-національного гноблення лишала політичних прав усі прошарки українського суспільства, вела до масового обезземелення селянства і його закріпачення, загострювала соціальні суперечності між українським селянством і польськими землевласниками. Вона зачіпала корінні економічні і політичні інтереси дрібної української шляхти, козацтва, міщан, духовенства. Політика насильства і грабежу, жорстокої експлуатації і розорення, ополячення і окатоличення на кінець першої половини ХVІІ ст. перетворила Україну у вузол складних економічних, політичних і суспільних протиріч.

Готуючи друге питання, необхідно підібрати фактичний матеріал про пограбування польською владою природних багатств українських земель. Захопивши населені і залюднивши раніше не заселені українські землі, польські землевласники почали невиправдано експлуатувати земельні угіддя. Спонукальним чинником до цього слугувала загальноєвропейська потреба у сільськогосподарській продукції, яка виникла по закінченню 30-літньої війни в Європі і розоренню тих сільськогосподарських регіонів, що постачали збіжжя. Тому Польща, котра не брала участі у війні, стала основним експортером хліба на європейський ринок. Вона втягнула Правобережну Україну у світову торгівлю збіжжям, з якої в першій половині ХVІІ ст. воно експортувалось через Гданськ, Люблін, Краків. Поряд із хлібним експортом величезного значення набував екпорт худоби, в основному волів. А намагання власників маєтків збільшити їх прибутковість вело до посилення експлуатації землі та збільшення податків для селянства.

Поряд з інтенсифікацією сільського господарства розвиваються допоміжні промисли, особливо лісовий. Деревний матеріал скуповувася для столярних робіт, для виробництва дьогтю, смоли тощо. Вирубування деревини відбувалося у катастрофічно великих розмірах. У ХVІІ ст. рубали ліси подільські, побузькі, київські, задніпрянські. У 1634 р. на першому місці стояв «уманський поташ», у 1637 р. продавали поташ Вишневецькі з Полтавщини, Конєцпольський – з Гадячого (за М. Грушевським). Товарами лісового господарства, що експортувались у великій кількості були мед та віск.

З Галицького підгір’я експортували сіль. Цей промисел, за словами М. Грушевського, на ті часи був поставлений широко і був єдиний на всю Україну.

З початку ХVІІ ст. розвинулось видобування селітри (так зв. «бурти» або майдани).

Широко розвинутим було млинарство. Часто млини перетворювались на великі підприємства: їх водяні двигуни використовувалися, окрім мелення збіжжя, для пилення дерева, валяння вовни і т. д.

Розгортається залізнорудна промисловість. За М. Грушевським, в кінці ХVІ ст. на Правобережжі було не більше як 10 рудень, а на передодні Хмельниччини нараховано їх уже до сотні.

Поширюється горілчаний промисел, медо- та пивоваріння, що приносило державі значні прибутки.

Загальний висновок про стан промислового виробництва в першій половині ХVІІ ст. М.С. Грушевський сформулювати так, що вся промисловість була зв’язана із шляхетським господарством, міщанство було відсунуне від промислів, і велася так, що величезні капітали, одержувані за експорт сировинних продуктів, витрачалися на закордонні вироби розкоші, вино, цукор, шовкові матерії.Виручені мільйони не вкладалися в господарство країни, не поліпшували побуту мас, а лише сприяли блискові, виставності життя шляхти. Прагнення шляхти до їх збільшення вело до розширення обсягів виробництва та видобування, а останнє, в свою чергу,часто означало хижацьке руйнування природних багатств України.

У третьому питанні потрібно висвітлити становище Православної Церкви в Україні першої половини ХVІІ ст. Доцільно розпочати з того, що після укладення Берестейської унії Православна Церква опинилась у катастрофічно кризовій ситуацій. Один за одним на українських землях з’являлися костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів. Прогресуючим був процес передачі, захоплення або руйнування православних культових споруд, утисків православних за їхню віру тощо.

Не вистачало православних єпископів (1607 р. – помер Гедеон Балабан, в 1610 р. – Михаїл Копистенський). Потужним був наступ єзуїтів.

На допомогу Православній Церкві приходить козацтво. В 1615 р. під опікою козацтва в Києві засноване Богоявленське братство, до якого вписався П. Канашевич-Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». За домовленістю з козаками, по дорозі до Москви, на Україну повернув патріарх єрусалимський Феофан.

Влітку 1620 р. в Києві під захистом козацтва на Митрополита Київського і Галицького був висявячений Іов Борецький, на єпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського – Мелентій Смотрицький, на єпископа Перемишльського і Самбірського – Ісая Копинський, на єпископа Володимирського та Берестейського – Й. Курцевич, на єпископа Луцького та Острозького – І. Борискевич, на єпископа Холмського і Белзького – І. Іполитович. Таким чином була була відновлена православна ієрархія, що зміцнювало становище Православної Церкви і підносило авторитет козацтва. За легалізацію польською владою нововисвяченої православної ієрархії П. Сагайдачний і єпископ Й. Курцевич, що прибули на засідання польського сейму в листопаді 1620 р., обіцяли підтримку козаків у боротьбі з турками.

Після перемоги під Хотином (1621 р.) і смерті П. Сагайдачного (1622 р.) польський уряд став зволікати із легалізацією Православної Церкви. Поновилась припинена в 1610 р. полеміка між православними і уніатами. Послідовним захисником православної віри був Мелентій Смотрицький. Його опонентом був уніат В. Рутський.

З часу поновлення (1620 р.) православної ієрархії у Києві боротьба за легалізацію Православної Церкви в Україні тривала ще 12 років.

На конвокаційному сеймі у Варшаві 22 червня 1632 року архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила при підтримці литовського гетьмана Христофора Радзивілла подав вимоги православних про повернення прав Православній Церкві. Спеціальна комісія під головуванням короля Владислава ІV виробила «Пункти спокоєння» (9 пунктів). Підписані королем, вони були внесені до книг гродських Варшавських 1 листопада 1632 року.

«Статті для заспокоєння руського народу» являли собою державно-політичний акт, що узаконював існування Православної Церкви в Україні. Вона офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4-ма єпископами (львівським, луцьким, перемишльським та мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Їй поверталися Київські храми (окрім Видубецького монастиря). Київським митрополитом став П. Могила.

Готуючи четверте питання про культуру України першої половини ХVІІ ст., варто звернути увагу на розчленування українських земель між Річчю Посполитою, Угорщиною (Закарпатські землі) та Туреччиною (північна Буковина), що гальмувало культурний поступ. Ще одним гальмівним чинником були спустошливі татарські набіги на Придніпров’я, Брацлавщину та Поділля.

Фактичний матеріал доцільно скомпонувати за такими напрямами:

• розвиток шкільної справи (грецькі школи, латинські школи, Лаврська школа (1631 р.), Києво-Могилянська колегія, братські школи);

• друкарство (поява нових друкарень на поч. ХVІІ ст., Києво-Печерська друкарня, Лаврська друкарня);

• розвиток наукових знань (богословська наука, діяльність Єлисея Плетенецького, Захарія Копистенського, складання граматик і словників);

• література (поширення української літературної мови, захоплення віршами, панегіриками, драматичні вистави та ін., ляльковий театр, вертеп, проповіді);

• архітектура (занепад мистецтва ренесансу та зародок блискучого бароккового стилю, реставрація Софії Київської та інших церковних будівель);

• малярство (у церковних розписах – прагнення до реалізму, портретний живопис);

• граверство (Києво-Львівська граверська школа);

• геральдика та сфрагістика (обрамлення гербів шляхти, виговлення печаток шляхти, духовенства, міст тощо).