Основна хронологія:

ІХ – VІІ ст. до н. е. – розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському і Таманському півостровах;

VІІ – ІІІ ст. до н. е. – панування скіфів на території Північного Причорномор’я;

ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е. – перід сарматської колонізації українських степів;

др. пол. VІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е. – існування осередків античної цивілізації в Північному Причорномор’я.

Опорні поняття та терміни:

СКІФИ – це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів. Їхня самоназва – сколоти.

САРМАТИ – назва кочовиків, що прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як «оперезаний мечем».

Література:

1. Агбунов М.В. Путешествие в загадочную Скифию. – М., 1989. – 190 с.

2. Атрибути Аполона й Артеміди на пам’ятках мистецтва з Ольвії, Херсонеса та міст Боспора // КС. – 2006. – № 1. – С. 3-12.

3. Бережанський В. Воєнне мистецтво скіфів // Пам’ять століть. – 1996. – № 3. – С. 85-100.

4. Борисенко В.И. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 13-22.

5. Бунятян К.П. Давнє населення України. – К., 2003. – С.183-198.

6. Винокур І.С., Трубчанінов С.В. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С. 51-93.

7. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. – К., 1992. – 72 с.

8. Давня історія україни. В трьох томах. Т. 2. Скіфо-антична доба. – К., 1998. – С. 11-194.

9. Давня історія України. У 2-х книгах // Під ред. Толочка П.П. – К., 1995. – Кн. 1. – С.11-88.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С.29-32.

11. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К., 1999. – С. 146-171.

12. Зубар В.М. Виникнення воєнного та релігійного союзу грецьких міст Боспору Кіммерійського // УІЖ. – 1997. – № 4. – С. 41-52.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 56-60.

14. Священко З.В. Історія Уманщини (З найдавніших часів до середини XVIІ ст.). – Черкаси, 2006. – С. 64-70.

15. Скіфська Пектораль // Степовик Д. Скарби України. – К., 1991. – С. 11-17.

16. Скржинська М.В. Найдавніший державні нагороди на землях України // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 130-140.

17. Яковенко Наталя. Історія України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 18-21.

Семінар № 3

„ПРАСЛОВ’ЯНИ, СЛОВ’ЯНИ ТА ПРАУКРАЇНЦІ”

(ІІІ СТ. ДО Н. Е. – VІІ СТ. Н. Е.)

Мета: Розглянути основні концепції походження східних слов’ян, визначити вклад сучасних істориків у проблему слов’янського етногенезу. Визначити характерні риси праукраїнства в племенах зарубинецької, пеньківської, празької та колочинської культур з тим, щоб переконатися, що лісостепова і лісова зона Правобережної України були центром формування слов’янства.

План

1. Концепції походження східних слов’ян.

2. Початок процесу зародження праукраїнства в племенах зарубинецької культури.

3. Праукраїнське антське державне об’єднання. Елементи праукраїнства в племенах пеньківської, празької, колочинської культур (ІІІ ст. до н. е. – VІІ ст. н. е.)

ІНДЗ

Скласти письмову розповідь про зарубинецьку культуру.

Реферати:

Походження українського народу.

Язичницькі вірування східних слов’ян.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст

Перше питання варто почати з того, що проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Він висловив гіпотезу, що слов’янською прабатьківщиною було Подунав’я і вона започаткувала Дунайську теорію походження слов’ян. Її підтримували С.М. Соловйов, М.Н. Погодін. В.Т. Ключевський, О.Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Шафарик, котрий став родоначальником Прикарпатської теорії. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь і його концепція дістала назву «Вісло-Дніпровська». Існує гіпотеза про те, що слов’янська прабатьківщина розміщувалась у міжиріччі Вісли і Одеру. А.А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. В радянській історіографії набула поширення автохтоністична модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи Полісся і Волині, котра згодом трансформувалася у зарубинецьку культуру.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На початковому етапі становлення слов’янського етносу розгорталося головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Друге питання – це розповідь про зарубинецьку археологічну культуру, в якій потрібно окреслити хронологічні межі її поширення, а це ІІІ-ІІ ст. до н. е. Вона поширилась у басейні Прип’яті та Дніпра і мала п’ять локальних варіантів – середньодніпровський, прип’ятсько-поліський, верхньодніпровський, подеснянський та південнобузький. Ця культура виникла внаслідок симбіозу прийшлих з території Польщі племен поморсько-кльошової культури та місцевого населення. В ході розповіді потрібно охарактеризувати зарубинецькі поселення, побут, знаряддя праці, заняття, одяг, поховальний обряд тощо. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури була слов’янська.

Даючи відповідь на третє питання, варто відмітити, що анти це наймогутніша племінна група давніх слов’ян.Займала територію між Дністром і Дніпром. Сам етнонім має іранське походження й означає – крайній, окраїнний. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. Разом з іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу слов’ян. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Характеристику пеньківської, празької, колочинської культур доцільно скласти за схемою: час виникнення, ареал поширення, спільні риси матеріальної культури тип господарства – підсічна форма орного рільництва, доповнена присадибним тваринництвом), рівень суспільного розвитку, форма поселень, тип житла, заняття населення, специфічні деталі матеріальної культури (мається на увазі форма та орнамент глиняного посуду).

Загальним висновком розглядуваних питань може бути такий: епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів та падіння Західноримської імперії у V ст., що змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період.