22 Оціночні поняття у кримінальному праві

Проблеми використання оціночних понять у нормативно-правових актах досліджували як у вітчизняні, так і зарубіжні науковці, зокрема у працях Т. В. Кашаніної, В. В. Пітецького, М. І. Бару. Однак значна частина відповідних фундаментальних досліджень стосувалася оціночних понять, що використовувались у законодавстві колишніх СРСР та УРСР, водночас  досліджень рої і місця оціночних понять у законодавстві сучасної України порівняно небагато. Отже, постає потреба комплексного аналізу суспільних засад та витоків оціночних понять, способу їхньої об’єктивації у нормах права та  їхніх регулятивних можливостей. Це завдання може бути реалізоване шляхом з’ясування низки взаємопов’язаних положень, а саме: аксіологічної основи оціночних понять; сутності оціночних норм права (тобто юридичних норм з оціночними поняттями) як особливих форм закріплення загальнообов’язкових правил поведінки; місця оціночних понять у структурі юридичних норм; ролі оціночних понять як джерела суб’єктивного та об’єктивного юридичного права [1].

Правові норми залежно від рівня визначеності понять, що лежать  у їхній основі, розподіляються на абсолютно і відносно визначені. З-поміж відносно визначених норм значна увага з боку дослідників приділяється ситуативним, або, як їх називають через наявність оціночних понять, оціночним нормам. Саме навколо використання оціночних понять, які, як підкреслює П. М. Рабінович, відображають соціальну значущість дій, подій, явищ без вказівки на їх формально визначені ознаки і таким чином створюють передумови для індивідуального підходу до досліджуваних явищ, і розгорнулись наукова дискусія. До оціночних можна віднести, зокрема, такі поняття, як «значна шкода», «явна необхідність», «достовірні дані» тощо. Застосовуючи їх, суб’єкт встановлює, які конкретно визначені обставини мають узаконену соціальну значущість, що відповідає вказаному у нормі оціночному поняттю і породжує певні юридичні наслідки [2].

Сучасні дослідники викоремлюють цілу низку специфічних властивостей (ознак) оціночних понять, як-от те, що вони фіксують лише найзагальніші ознаки відображених у них явищ; як правило, не конкретизуються і не роз’яснюються законодавцем у правовій нормі (однак така конкретизація може здійснюватися, наприклад, Пленумом Верховного Суду України); конкретизуються у процесі правозастосування у кожному окремому випадку, забезпечуючи можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення.

Окрім цього, оціночні поняття надають правозастосувальним органам можливість «самостійно» оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють можливості для дискреції суб’єкта при реалізації та застосуванні їх на практиці. Таким чином, сама природа оціночних понять зумовлює потребу в їхній конкретизації з боку суб’єктів правовідносин. Зміст оціночних понять та їхній обсяг можуть змінюватися у часі та залежати як від контексту норми, так і від особливостей конкретного випадку.

Вбачається доцільним надати чітке юридичне визначення оціночного поняття у праві (тобто оціночно-правового поняття). Зокрема В. Косович визначає його як  виражену в юридичній нормі абстрактну характеристику соціальної (особистої, групової) значущості реальних або потенційних фактів, яка неодмінно має бути конкретизована при застосуванні до них чи реалізації відповідної норм, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість [3]. Наведене визначення може бути доповнене і конкретизоване залежно від специфіки тієї чи іншої галузі права, де використовується оціночне поняття. Зокрема у кримінально-правовому сенсі оціночне поняття можна розуміти як поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб’єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву (наприклад, «істотна шкода»), вона може мати різну соціально-правову значущість (наприклад, бути істотною, менш істотною чи неістотною) у кожній конкретній ситуації.

Оціночні поняття виступають особливою формою матеріалізації аксіологічних та правових установок суспільства, а також надають особливого характеру та форми юридичним нормам, до складу яких вони входять. Конструюючи оціночну правову норму, законодавець делегує частину своїх повноважень щодо правового регулювання суспільних відносин суб’єктам правозастосовчої діяльності в частині індивідуального вирішення конкретної справи і найповнішого задоволення інтересів її учасників.

Виступаючи  особливою формою юридичного відображення суспільних цінностей, оціночні поняття фіксують  в собі загальну аксіологічну характеристику реальних чи можливих обставин та явищ, яка обов’язково конкретизується при застосуванні формально невизначених норм у конкретних правовідносинах. На противагу цьому, формально визначені поняття окреслюють правовідносини чіткими, однозначними правовими приписами.

Особливістю оціночних понять є і їхнє місцерозташування  у структурі юридичної норми,  найчастіше в її гіпотезі, меношою мірою – у диспозиції та практично ніколи – у санкціях. Це зумовлюється тим, що закріплена в оціночних поняттях загальна характеристика значущості фактів за змістом найближче стоїть до такого елемента правової норми, як гіпотеза, оскільки саме у ній окреслюються умови виникнення прав та обов’язків, передбачених диспозицією. Наявність оціночних понять у диспозиції юридичної норми зумовлюється необхідністю надання суб’єктам права можливості реалізації їхніх прав з урахуванням потреб та інтересів. Незначна ж кількість оціночних понять  у санкціях відповідних юридичних норм зумовлена необхідністю забезпечення максимальної об’єктивності та однозначності при притягненні особи до юридичної відповідальності. Зокрема у Кримінальному кодексі України оціночні поняття у санкціях юридичних норм практично не вживаються.

Водночас властивості оціночних понять створюють умови для індивідуального підходу суб’єкта правозастосовчої діяльності до кожного випадку, оскільки право конкретизувати закріплену в оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, є його прерогативою.

Здатність оціночних понять виступати у ролі джерела права виявляється у здатності виступати ідейною основою як суб’єктивного, так і об’єктивного юридичного права.

Виступаючи джерелом права, оціночні поняття відображають загальну соціальну значущість, що конкретизується не тільки у правозастосовчій діяльності, але й у «похідних» нормативно-правових актах.

Таким чином, вбачається можливим виокремити такі основні властивості оціночних понять у праві, як їхня здатність виступати формою юридичного права, а також джерелом суб’єктивного і об’єктивного юридичного права.

Виходячи з наведених вище розуміння сутності та ознак оціночних понять у загально правовому контексті, пропонується дослідити їхнє  місце і роль у такій основоположній галузі права, як право кримінальне, чому і було присвячене це дослідження.