6. Актуальні проблеми шахрайства.

Предметом шахрайства є не тільки чуже майно, але й право на нього.

З об’єктивної сторони шахрайство полягає в протиправному заволодінні чужою довірою. Обман і зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати в потерпілого упевненість про вигідність або обов’язковість передачі йому майна чи права на нього. Особливістю шахрайства є те, що винний заволодіває чужим майном шляхом спонукання самого потерпілого до передачі йому майна чи уступки права на майно. При шахрайстві потерпілий, будучи введеним в оману, сам добровільно передає винному майно чи право на нього. Добровільна передача потерпілим майна чи права на нього є обов’язковою ознакою шахрайства. Хоч ця добровільність є по суті фіктивною, оскільки насправді дії власника майна чи майнових прав обумовлені введенням його в оману чи невиправданою довірливістю.

Передачу майна чи права на нього не можна вважати добровільною, якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами не міг правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого, при наявності до того підстав, може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання права на майно за таких обставин – розглядатись як недійсна угода.

Обман як спосіб шахрайства – це повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування фактів, повідомлення про які було обов’язковим, що вводить потерпілого в оману. В першому випадку шахрайство вчинюється в активній формі шляхом активної дезінформації потерпілого (тобто має місце спотворення істини, що викликало у останнього неправильне уявлення про ті чи інші факти, обставини тощо), у другому – в пасивній формі шляхом замовчування істини, неповідомлення потерпілому відомостей про обставини, знання яких істотно вплинуло б на поведінку останнього не на користь шахрая. Обман можливий щодо фактів, які відносяться до минулого, теперішнього і майбутнього.

Обман при шахрайстві може мати місце стосовно дійсних намірів винного (наприклад, взяти в “борг” річ з метою не повертати її); предмета, його ціни, кількості, сорту, якості (наприклад, продаж приватним особам неповного комплекту товару за повну його вартість, реалізація виробів із кольорового металу під виглядом коштовності із золота, вручення “ляльки” як пачки грошей); особи, її службового чи громадського становища, фаху (скажімо, особа видає себе за адвоката і одержує гроші під обіцянку полегшити долю особи, яка притягається до кримінальної відповідальності); стосовно фактів (посилання на неіснуючі факти, перекручування дійсних, неповідомлення про існування певних фактів).

При будь-якій формі обману суть його полягає в тому, що шахрай шляхом запевнення або замовчування щодо обставин, у яких зацікавлений потерпілий, створює у потерпілого невірне уявлення про такі обставини і викликає таким чином у потерпілого впевненість про обов’язок або вигідність для нього передачі майна чи майнових прав винному.

Не буде складу злочину, передбаченого ст. 190, якщо обман є не обставиною, під впливом якої власник майна передає його винному, а засобом доступу до майна. Наприклад, винна особа з метою проникнути в квартиру видає себе за сантехніка і, отримавши доступ до майна, заволодіває якоюсь річчю. Дії такої особи кваліфікуються як крадіжка за ч. 3 ст. 185. Про крадіжку, а не шахрайство повинно йтися, коли, наприклад, особа в залі чекання на вокзалі користується довірливістю свого сусіди, який попросив тимчасово подивитися за речами, і викрадає їх. В наведених прикладах перехід майна на користь винного здійснюється по суті без волевиявлення потерпілого.

Зловживання довірою як спосіб шахрайства становить собою недобросовісне користування довірою з боку потерпілого. Довіра, якою зловживає шахрай, може породжуватися родинними відносинами, дружніми стосунками, знайомством, спільною діяльністю тощо.

Для кваліфікації шахрайства за цією ознакою необхідно, по‒перше, щоб потерпілий передав майно чи право на нього винному, виходячи із довіри до останнього і помилкової впевненості в правильності і добросовісності його дій; по‒друге, що винний своєю поведінкою викликав до себе довіру потерпілого або ж користувався такою в силу стосунків, що склалися між ними.

Одержання майна під умовою виконання якого‒небудь зобов’язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його привласнити, а зобов’язання не виконувати. Зокрема, якщо винна особа бере від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі службовій особі в якості хабара, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Якщо при цьому винний схилив хабародавця до замаху на дачу хабара, його дії належить кваліфікувати, крім того, за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 та ч. 1 ст. 369 КК.