4. Принципи кримінального права України.

Факт законодавчого закріплення принципів кримінального права – це крок вперед у порівнянні з КК України 1960 року, коли лише контекстуальне закріплення принципів давало можливість неоднозначно тлумачити їхній зміст. Ще в 70-х роках учені вказували на те, що ступінь і характер законодавчого регулювання кримінального судочинства відображається і на межах, у яких можливе втілення тих чи інших ідей у правозастосовчій діяльності слідчих і судових органів.

Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.  Забезпечення текстуальної форми закріплення принципів у КК як необхідна умова закріплення та реалізації принципів у кримінальному праві є сьогодні одним з першочергових завдань законодавця, адже принципи кримінального права мають специфічний зміст, хоча вони й нерозривно пов'язані із загально-правовими принципами, інші джерела кримінального права в силу своєї природи не можуть містити систему принципів кримінального права у повному обсязі (достатньому з точки зору цілей тазавдань кримінально-правового регулювання).

Усі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизм.

Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини – ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК. У ст. 3 КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що “виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами та відповідальність за них.” Згідно з вимогами Конституції України загальне визначення злочину дає ст. 7 КК України.

Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

• Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії – переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин.  Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загально-правовому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. У сфері кримінального права даний принцип можна сформулювати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастосовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен:

• по-перше, давати такі ознаки достатньо повно,

• по-друге, опис має бути максимально зрозумілим,

• по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння.

Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

• Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила злочин, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету – захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.

Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв’язків. В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола суб’єктів діє принцип гуманізму? У кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на особу що вчинила злочин, так і на потерпілого, свідка тощо. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до особи, яка вчинила злочин. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючі проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно пов’язувала його саме із забезпеченням інтересів винного, що і дає підстави сформулювати самостійний принцип захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця. Отже, сучасний погляд на принцип гуманізму кримінального права полягає у включенні до останнього наступних положень:

• забезпечення прав людини кримінальним законодавством;

• гуманізацію кримінально-правової політики держави, а саме:

-        скорочення кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності (за рахунок неосудних, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності тощо);

-        обмеження заходів, які застосовуються до особи, що вчинила злочин, лише мінімально необхідними та достатніми для досягнення цілей їх виправлення та превенції;

-        розробка та впровадження альтернативних кримінальному покаранню заходів впливу на особу, що вчинила злочин;

-        заборона моделювання та застосування будь-яких заходів впливу на особу, що вчинила злочин, з метою спричинення фізичних або психічних страждань.

• Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливості спричиняє факти нерозкриття злочинів. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання ”.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності. Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що в ті часи панувало положення, відповідно до якого важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.

Вчені, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності .

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суть якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 КК, а також характеристики спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин.

• Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця. Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння.

В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя. Преважна більшість авторів спеціальних досліджень підкреслює особливе значення принципу справедливості для кримінального права як найважливішого принципу державного і суспільного життя. У науковій юридичній літературі справедливість розглядається переважно в двох аспектах порівнювальному та розподільчому значенні. Ще за часів Аристотеля виділялися ці два види справедливості. Зокрема, порівнювальна справедливість передбачала відповідати рівним за рівне, що згодом і відобразилося в принципі таліону ("око за око, зуб за зуб"). У сучасний період історії принцип талону частково знаходить свій вияв у принципі рівності громадян перед законом.

Вирішення питання про те, як та чи інша ідея (справедливості чи гуманізму) реалізована у законі, це справа філософська, політична і далека від юридичної реальності. Тому слід оперувати саме "принципом справедливості", чітко і ясно розуміючи його структуру. Крім того, незважаючи на те, що кримінально-правовий принцип справедливості дійсно випливає із загальнофілософського розуміння цього явища, він має свою галузеву специфіку і на одному рівні (і тільки так) з іншими принципами забезпечує кримінальному закону "імідж" справедливого в очах громадян. Тому не слід ставити його вище за інші кримінально-правові принципи.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.

Спеціальні принципи притаманні, зазвичай, тільки кримінальному праву Розглянемо їх:

• Принцип законодавчого визначення злочину (немає злочину, не передбаченого Законом). Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналоги кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. З КК

• Принцип особистої відповідальності – кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Принцип особистої відповідальності діє по відношенню до тих осіб, що вчинили злочини, в тому числі і по відношенню до співучасників, хоча і немає тут деякої специфіки, що зумовлена самим інститутом співучасті. Організатор, підмовник, посібник також несуть кримінальну відповідальність лише за діяння, які вчинені ними особисто. Однак, в силу того, що злочин було вчинено спільно з виконавцем, то такого роду вчинені ними особисті діяння оцінюються не тільки самі по собі, але й с точки зору їх вкладу в спільну злочинну діяльність. Саме тому КК передбачає, при призначенні покарання співучасникам поряд з іншими обставинами враховуються ступінь і характер участі кожного співучасника в вчиненому злочині. У відповідності до даного принципу співучасник не несе відповідальність за ті дії виконавця, які не охоплювалися його умислом та були для нього ексцесом виконавця

Коли б винна особа не знаходилася у відносинах з іншими людьми, застосування до неї будь якого покарання торкалося б тільки її самої. В реальності мабуть такого не може бути. Кожна людина знаходиться у найрізноманітніших відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не може не впливати на характер цих відносин, а отже й на інших людей.

Звичайно, цей вплив може бути різноманітним, далеко не завжди негативним. Наприклад, застосування покарання до особи, що вчинила посадовий злочин, оздоровлює атмосферу у колективі, укріплює трудовий порядок і службову дисципліну. Однак, зовсім по іншому впливає такий захід державного примусу на людей, як знаходитися в особистій, особливо матеріальній залежності від засудженого. Застосування кримінального покарання може призвести до розладу ряду соціально корисних груп, до погіршення матеріального стану дітей, інших рідних та близьких, до серйозного падіння їх престижу у громадськості. Звідси слід визнати, що застосування покарання за злочин, вчинений однією людиною, невідворотно торкається інтересів інших, пов’язаних з нею людей. Оскільки це не бажаний, але невідворотний наслідок, завдання полягає у тому, щоб ступінь такого впливу по можливості зменшити. Для цього слід вдосконалити існуючу систему кримінальних покарань та практику їх застосування.

• Принцип винної відповідальності — кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно (ст. 23).  Невинно спричинена шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається та за неї не може передбачатися кримінальна відповідальність. У діючому кримінальному законодавстві принцип винної відповідальності отримав закріплення у статті 3 КК, згідно якої до кримінальної відповідальності і покаранню може бути притягнута особа, що вчинила винне (суспільне або з необережності) суспільно-небезпечне діяння, визначене кримінальним законом як злочин. Отже принцип винної відповідальності можна визначити наступним чином: особа несе суспільно небезпечні наслідки, які настали в результаті їх вчинення та по відношенню до яких встановлена вина (умисел чи необережність).

Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості. З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.

Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.

Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини” . Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по конкретним справам, у яких підкреслюється важливе значення принципу винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності.

 Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.

Окрім вини як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність вимагає, щоб винна особа усвідомлювала всі ознаки складу злочину Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, що не охоплювалися їхнім умислом.  Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності, якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.

До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини  або взагалі ототожнюється з ним. Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.

• Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчинене реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.

•  Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих і пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину  Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства вагітної жінки з особливою жорстокістю (обтяжуючі обставини - пункти 2 і 4 ч. 2 ст. 115 КК), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст. 116 КК), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.

• Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком, усі чи переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючі ознаки – вчинення його групою осіб або організованою групою Крім того, п 2 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою обставиною, що обтяжує відповідальність винної особи.  Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особливостях спільної злочинної діяльності, що забезпечує порівняй з більшу ефективність і прихованість даної діяльності, меншу ймовірність для злочинців бути викритими та покараними.  Можна дійти такого висновку – чим більша ця злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.

• Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди є частковою реалізацією нової концепції кримінального закону – концепції захисту, заміни каральної функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав та інтересів особи.  Кара за злочин може й має бути засобом захисту, а не покарання (ст. 50). Карати – щоб захистити, а не карати – щоб покарати. Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди відповідає законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: "Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду".

• Принцип економії кримінальної репресії – це практичне визначення оптимальної найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі для відокремлення злочину від незлочинного діяння (дії, бездіяльності), межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів.  Одним з проявів гуманного ставлення до злочинця у кримінальному праві є принцип економії кримінальних репресій. Так, економія кримінальних репресій на законодавчому рівні проявляється при вирішенні кола діянь, що є злочинними (криміналізація), про заходи покарання за них. Водночас в правозастосовчій діяльності даний принцип проявляється у тому, що особі, що скоїла злочин, повинно бути призначене мінімальне покарання за скоєний злочин або інший захід кримінально-правового впливу, що є необхідний та достатній для її виправлення і попередження нових злочинів. Вимога мінімального розміру покарання за скоєний злочин безпосередньо визначається метою покарання: слід вибрати такий захід примусу, який не тільки необхідний, але і достатній для досягнення цих завдань. Тому, гуманними можуть бути визнанні такі покарання чи інші заходи кримінально-правового впливу, які необхідні і достатні для охорони суспільних відносин та водночас для виправлення особи, що скоїла злочин, і попередження нових злочинів з боку цієї особи чи інших осіб. Звичайно, призначене судом покарання не повинно залишати у особи відчуття некараності злочину.

Практика застосування покарання свідчить, що призначення занадто суворих заходів примусу, може викликати серйозні негативні соціальні наслідки. Завдаючи зайві страждання засудженому та його близьким, таке покарання перетворює в очах громадськості злочинця на жертву, викликаючи до нього відчуття жалості та співчуття замість засудження його злочинних діянь. Тим самим занадто суворе покарання перешкоджає формуванню правильної суспільної поведінки, свідомості, досягнення мети загальної превенції.

3. Отже, сутність принципу економії кримінальної репресії полягає у визнанні людини, її прав і свобод та законних інтересів найвищою соціальною цінністю для держави. Дане положення ставить вимогу перед кримінальним законодавством, по-перше, своїми кримінально-правовими санкціями не покарати злочинця, а захистити та поновити права та інтереси громадян, що були порушені в наслідок його злочинного посягання, а, по-друге, застосовуючи до особи, винної у скоєнні злочину, заходи державного примусу, воно повинно переслідувати мету перевиховання злочинця, вироблення у його свідомості позитивних суспільно корисних установок, включення його у суспільство як повноцінну особистість, яка поважає і виконує нормативні приписи даного суспільства. З метою позитивного впливу на винного до нього повинен застосовуватися мінімально необхідний захід кримінально-правового впливу. Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним їх законодавче визначення в одній із перших статей кримінального закону.

20 Проблеми визначення поняття злочину та кримінального проступку.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєн­ня, суб'єкт правопорушення.  Вперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після при­йняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, кот­ру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення. 

Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака. 

Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності. 

Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення. За ступенем суспільно) небезпечностівирізняються правопору­шення, що посягають на один родовий об'єкт, але мають різні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення. Так, адміністра­тивне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зу­хвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК). 

Отже, ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежу­вальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визнача­ється всіма його ознаками формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди Від цивіль­них правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспіль­ної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподія­ної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивіль­но-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об'єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296). 

Відмінність полягає також у суб'єкті юрисдикції. Закон про кримі­нальну відповідальність приймає тільки парламент України, інші ж види відповідальності можуть визначати інші державні органи. 

Тільки суд може призначати покарання за вчинений злочин, за інші правопорушення (наприклад, адміністративне) – й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення.

Злочин тягне покарання, що має обов'язковий наслідок – судимість особи, а  інші правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсут­ності вказаного наслідку. 

Ще одним критерієм розмежування адміністративного правопо­рушення та злочину є тяжкість і вид стягнення. Такі покарання, як до­вічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмежен­ня волі, громадські роботи, арешт, передбачені лише за злочини. 

Злочин обов'язково вчиняється з виною (умисел або необережність), а інші правопорушення можуть тягнути відповідальність і без вини. Так, якщо 18-річний син на підставі довіреності взяв у батька автомобіль і на ньому збив людину із необережності (потерпілий загинув) – син буде притягнутий до кримінальної відповідальності за ч 2 ст. 286 КК, а батько до цивільної за ч 2 ст. 1187 ЦК (хоча його вини немає), бо шкода, завда­на джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, котра на відповідній правовій підставі (право власності) володіє транспортним засобом, зберігання чи утримання якого створює підвищену небезпеку. 

За суб'єктом правопорушення кримінальні і інші правопорушення можуть бути також розмежовані. Суб'єктомзлочину може бути лише фі­зична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступа­ти суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень. 

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсут­ності вини.Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода від­шкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юриди­чної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її неза­конного засудження, незаконного притягнення до кримінальної від­повідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затри­мання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встанов­лених законом. Відповідальність без вини передбачена також стат­тями 1173-1176 ЦК України. 

Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопо­рушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами. 

Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та де­якими іншими ознаками. 

Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких ви­падках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідо­ме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд. 

Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справед­ливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейт­ральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочи­нів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодно­го кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо. 

На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бу­ти спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання. 

Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли озна­ки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порно­графічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту або розповсюдження (ст. 301) тощо. 

Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь, які не визнаються злочинами,здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності. 

Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення – хімічної, біоло­гічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінально протиправним і караним (ст. 439 КК) ви­знається застосування лише перших трьох із перелічених її видів.

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (стат­ті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК). 

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достат­ньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочи­ном і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей. 

Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопору­шення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кри­мінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень. 

Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому роз­мірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону. 

Теоретично можливою є сукупність злочину з конституційним правопорушенням. Так, вчинення Президентом України державної зради чи іншого злочину водночас розглядається і як конституційне правопорушення, що має своїм наслідком відповідальність у виді усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

У силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 9 КУпАП, ч. 1 ст. 3 Закону України «Про боротьбу з корупцією»), як правило, неможливою є су­купність злочинів і адміністративних та правопорушень корупційного характеру, які посягають на один і той самий об'єкт правової охорони: злочин як більш антисоціальне правопорушення поглинає останні.

21 Проблеми визначення та застосування санкцій у кримінальному праві України.

Види диспозиції і санкції в кримінальному праві.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність поділяють на диспозицію та санкцію.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність».

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара".

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність. Бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах.

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження".

Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості. У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк "від" і "до"). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк "до"). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років).

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання(наприклад, санкція у ст. 112 - "карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі");

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 - "карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років", санкція у ч. 1 ст. 130 - "карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років").