46 Актуальні проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти здоров’я. Вступ

У ст. 3 Конституції України проголошується, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Особливої уваги потребує кримінально‒правова охорона найцінніших людських благ – життя та здоров’я. Тож кримі­нальне право розглядає злочини проти життя та здоров’я особи як одні з найнебезпечніших. Кримінальна відповідальність за вчинення таких посягань передбачена розділом ІІ Особливої частини КК (статті 115–145), який має назву “Злочини проти життя та здоров’я особи”.

Низка законодавчих і підзаконних актів України докладно регулює питання охорони та захисту життя і здоров’я громадян (наприклад, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Закон України “Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населен­ня” від 12 грудня 1991 р., Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 р., Правила медичного огляду з метою виявити зараження вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими, затверджені постановою КМ України від 10 серп­ня 1992 р. № 460, Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджені наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р., тощо).

Деякі питання забезпечення надійної охорони життя та здоров’я люди­ни врегульовано міжнародним законодавством (наприклад, Європейською конвенцією з прав людини від 4 листопада 1950 р., ратифіко­ваною Україною 17 липня 1997 р.; Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таках, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованою УРСР 26 січня 1987 р.; Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню від 28 листопада 1987 р., ратифікованою Україною 24 січня 1997 р. тощо).

Ці питання також висвітлено в постановах Пленуму ВС України “Про судову практику в справах про необхідну оборону” від 26 квіт­ня 2002 р. № 1 та “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р. № 2.

Дослідженню проблем кримінально-правової протидії злочинам проти життя та здоров’я особи в юридичній літературі приділено до­статньо уваги. Їх вивчали, зокрема, такі вчені: М. Бажанов, Ю. Баулін, В. Борисов, С. Бородін, В. Глушков, Б. Глущенко, В. Грищук, Т. Дауров, О. Джужа, М. Короленко, М. Коржанський, О. Литвин, М. Мельник, П. Михайленко, В. Навроцький, М. Панов, П. Пилипчук, І. Сервецький, В. Сташис, С. Тарарухін, М. Хавронюк, Д. Читлов, Л. Шесто­палова, А. Шульга, Н. Ярмиш та ін.

У нашій країні все більшого значення набуває проголошена в Конституції України охорона особистості людини в широкому контексті її соціального і особистого життя. З огляду на це, найбільш суспільно небезпечними посяганнями на особистість жінки або чоловіка стають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи. Ці злочини завдають найбільшої шкоди найважливішим для цивілізованого суспільства цінностям.

Конституція України нарівні з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права проголосила “права кожного на життя, здоров’я, честь та гідність, недоторканність...” у якості одного з основних напрямків у діяльності держави. Проявом пріоритету зазначеної задачі є, зокрема, місце, що відведено в Кримінальному Кодексі України у його Особливій частині злочинам проти статевої свободи та статевої і недоторканності особи.

Джерела даної проблеми лежать у суспільстві. Постійно побоюючись за себе і своїх близьких, прагнучи одержати хоча б деякі життєві блага, людина стає агресивним, усі частіше застосовує силові методи рішення своїх проблем. Звідси і нинішня поширеність насильства та жорстокості, однак, невірно думати, що як тільки сьогоднішні наші проблеми будуть вирішені, наступить повне моральне і кримінологічне благополуччя. Це зовсім не так, оскільки злочинність і, зокрема злочинне насильство вічні, а вічні вони тому, що зберігаються живильні їхні джерела. У суспільстві завжди будуть окремі люди чи групи, незадоволені своїм існуванням, своїм статусом, матеріальною забезпеченістю, перспективами для себе і своїх дітей. От чому рівень насильства і жорстокості завжди буде підтримуватися.

Однак можна змінити характер жорстокості, локалізувати її, стримувати у визначених рамках, швидко і вміло реагувати на окремі спалахи насильства. Зокрема цього можна домогтися шляхом застосування норм кримінального закону.

Свобода та недоторканність особи – це поняття дуже багатогранне. Воно, зокрема, охоплює право дорослої людини, самому вирішувати, з ким і в якій формі задовольняти свої сексуальні потреби, і право, як дорослого, так і неповнолітнього (малолітнього) на полову недоторканність.

Сексуальні відносини складають невід'ємну сферу людського життя. Вони регулюються головним чином за допомогою норм моралі (моральності), почасти (побічно) - нормами сімейного законодавства і реалізуються в шлюбних і позашлюбних взаєминах. Кримінальне право не складає позитивного регулятора статевих відносин, воно лише встановлює заборону скоювати діяння, що явно суперечать сформованим у суспільстві принципам так називаної статевої моралі і природних правил.

Велика значимість проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, деяка недосконалість кримінального законодавства в цій галузі, недостатня розробленість окремих теоретичних положень складає актуальність вибраної теми для дослідження.

До злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, норми про відповідальність яких об’єднанні в розділі IV Особливої частини КК України, віднесені: зґва­лтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153) примушування до вступу в стате­вий зв'язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла ста­тевої зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

На відміну від старого КК України, де статей щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості було шість, в новому КК України їх лише п’ять. Законодавець викреслив ст. 122 КК “Мужолозтво”, тобто статеві зносини чоловіка з чоловіком, вчинене з застосуванням фізичного насильства, погрози або використання безпорадного стану потерпілого. Це пов’язано з тим, що мужолозтво є неприродним статевим актом, і тому його можна віднести до складу злочину, передбаченого ст. 153 КК України “Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом”.

Статеві злочини у структурі злочинності України досить поширені і становлять підвищену суспільну небезпеку. Вони мають своїм об'єктом статеву свободу особис­тості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповно­літніх) у сфері моралі і сексуального життя, які склалися в суспільстві.

Статева свобода – право повнолітньої і психічно нормальної особи самостійно обирати партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу.

Статева недоторканість – абсолютна заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню.

Об’єктивна сторона статевих злочинів полягає в протиправних активних діях. Які спричиняють або можуть спричинити шкоду статевим інтересам особи. Дані злочини сформульовано законодавцем як формальні за винятком певних норм (ч.4 ст. 152 і ч.4 ст. 153), де йде мова про спричинення тяжких наслідків.

Суб’єктивна сторона вказаних злочинів характеризується виною у формі прямого умислу.

Суб’єкт – загальний (фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку), крім спеціальних випадків – ст. 152 і 153– з 14-річного віку, ст. 154 – особа, від якої потерпіла особа матеріально чи службово залежні. Важливу роль при встановленні суб’єкта статевих злочинів відіграє стать особи.