32. Основні напрямки архівного будівництва в незалежній Україні

Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.

Падіння тоталітарного режиму, вихід України з Союзу РСР заклали передумови для формування самостійного НАФ. Основою НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. З 1991 р. до складу НАФ надійшло 11 млн. справ колишнього архівного фонду КПРС та близько 2 млн. справ від органів служби безпеки. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів. Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" [1, Ст.81]. Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання. З прийняттям цього Закону було закладено основи правової бази розвитку національної архівної системи.

До недостатньо розроблених економічних і правових проблем належить захист інформаційних ресурсів держави в умовах комерціалізації архівної справи.

Подальша розбудова системи архівних установ можлива лише на міцній науковій основі. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. про порядок введення в дію Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України з 1994 р. почав свою діяльність Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. Наукова робота Інституту спрямована на розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівістики. Проведення теоретичних та науково-прикладних досліджень у галузі архівознавства потребує тісної співпраці архівознавців з юристами, економістами, фахівцями в галузі інформаційних технологій, а також координації дослідницьких програм галузевої, академічної і вузівської науки.

Характерною ознакою сучасності є демократизація та деідеологізація архівної системи, що виявилося у розширенні доступу до архівної інформації, у розсекреченні архівних фондів.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. На часі угоди з Австрією, Великобританією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, включено до складу Європейської комісії МРА.

Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 pp. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів з метою поліпшення умов і стану збереженості документів НАФ.

Додаткову можливість зміцнювати і поповнювати свою матеріально-технічну базу держархіви отримали завдяки постанові Кабінету Міністрів України від 17 травня 1998 р. "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами". Кошти, отримані за надання платних послуг, спрямовувалися на придбання сучасних технічних засобів, виконання робіт. Активізувалася робота щодо залучення спонсорської допомоги для вирішення цих питань.

Певним внеском у зміцнення матеріально-технічної бази держархівів стала затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.

Мобілізуючий вплив на спрямування зусиль місцевих органів влади, архівістів на подальше зміцнення матеріально-технічної бази мало розпорядження Президента України від 2 вересня 2000 р. "Про невідкладні заходи щодо розвитку архівної справи". У більшості областей були прийняті відповідні розпорядження облдержадміністрацій, якими визначені конкретні шляхи поліпшення діяльності архівних установ.

Однак упродовж усього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери. У багатьох архівах технологічне обладнання вичерпало ресурс. Повільно вирішувалася проблема повернення релігійним громадам культових споруд, у яких розміщувалися архіви. Дефіцит якісних матеріалів негативно позначився на реставрації та ремонті документів. Фактично припинилося створення страхового фонду. Все це негативно відбивалося на забезпечення збереженості архівних документів.

Вимогою часу стала інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху стало рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1989). Принципове рішення щодо пофондового рівня представлення інформації про склад і зміст документів Державного архівного фонду як базового в централізованій базі даних, як засвідчила подальша практика, виявилося правильним. Виправданим було й рішення про інформатизацію насамперед масиву даних, що представляли систему державних архівних установ.

Серйозним етапом у розробленні теоретико-методологічних засад інформатизації стала Державна програма "Національна архівна інформаційна система" (НАІС) "Архівна та рукописна Україніка" (1991-1996), ініційована групою спеціалістів Національної академії наук України. Вона розроблялася за безпосередньою участю Головархіву, Міністерства культури та інших відомств.

У ході реалізації програми було узагальнено зарубіжний і вітчизняний досвід, підготовлено технічне завдання проекту НАІС, опубліковано основну бібліографію з проблем дескриптивних стандартів, правил архівної каталогізації; проведено апробацію структури даних; розроблено кодикологічну модель і структуру опису східнослов'янської рукописної книги для інформаційної системи. При Головархіві України було створено спеціальний міжвідомчий відділ архівної україніки.

Його логічним завершенням стало розроблення концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) [5, С.166] та Основних положень концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1996-1998) [6, С.11]. Останні фактично склали методологічний фундамент для подальших розробок.

Наступний етап в історії інформатизації (1995-1998) пов'язаний зі спробою практичної реалізації досвіду створення НАІС у галузевому інституті архівної справи і документознавства. Спеціальний відділ автоматизованих інформаційно-пошукових систем вперше провів моніторинг архівних установ, розробив "Пропозиції з автоматизації архівної справи", опублікував методичні рекомендації З програмно-апаратного забезпечення систем комп'ютерного діловодства, посібник із засобів захисту інформації в них.

Опрацювання в першій половині 1990-х pp. теоретико-методологічних засад системної інформатизації галузі поєднувалося з енергійними кроками з їх практичної реалізації. Успішним виявився пілотний проект - створення діючої моделі архівної інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1992-1994).

Наступним генеральним пілотним проектом інституційного рівня стала так звана "АрхеоБібліоБаза", успішно реалізована П. Грімстед у Росії. Український варіант її проекту (1992-1996) був менш успішним. У модифікованому вигляді його первісні ідеї реалізувалися 2000 p., спочатку у вигляді традиційного книжкового довідника "Архівні установи України" [3, С.131], згодом - в електронному вигляді на офіційному веб-сайті Державного комітету архівів.

В середині 1990-х pp. розпочався стрімкий процес "стихійної" автоматизації регіональних і деяких центральних архівів. На кінець 2001 р. у 4 центральних і 15 обласних архівах створені і функціонують десятки баз даних тематичного і облікового характеру.

Зустрічні ініціативи з місць знайшли, нарешті, серйозну методичну і програмну підтримку в Центрі інформаційних технологій, створеного при Держкомархіві 2000 р. В результаті реалізації програми системної інформатизації галузі архіви отримали новий програмний продукт - "Архівні фонди України", достатньо гнучкий, здатний до легкого модифікування, що відповідає сучасним вимогам обміну інформацією через мережі. 24 грудня 2000 р. відбулося відкриття офіційного веб-сайту Держкомархіву в Інтернеті (www.scarch.kiev.ua). Створення інформаційної системи "Центральний фондовий каталог" рішенням колегії Держкомархіву від 25 липня 2001 р. визнане одним із пріоритетних напрямів галузі. Паралельно, в рамках Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні Центром розроблено програму створення мережі Інтернет-ресурсів державних архівів на 2000-2005 pp.

У 2005 р. за погодженням із Президією УААН було створено сектор рукопису та архіву при центрі документного забезпечення та збереження фондів ДНСГБ УААН. Станом на 1 січня 2008 року в архіві 1276 од. зб. за 1966-2006 рр., у тому числі і справи особового походження. У 1968 році експертно-перевірочною комісією Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (ЦГАОР) були внесені в опис документальні матеріали постійного зберігання за 1922, 1932-1966 роки. Всього 560 одиниць зберігання.

З метою збереження для прийдешніх поколінь епістолярного надбання видатних учених-аграріїв України та їхніх особистих книг, газет та журналів директорам установ мережі УААН Наказом УААН від 17.06.2005 р. № 17 7/399 пропонувалося розпочати роботу зі створення фондів рукописів та іменних колекцій видатних науковців-аграріїв і передавати їх до сектора рукопису та архіву ДНСГБ УААН.

Для реалізації цього завдання була розроблена "Анкета вивчення видового і кількісного складу архівного фонду особового походження вчених аграріїв", а також схема опису архівного фонду особового походження вчених, які працювали в установах [9, С.6].

ІНФОРМАТИКА

1.. Визначення поняття інформації. Властивості та види інформації. Способи опрацювання інформації. Кількість інформації. Сучасні засоби зберігання та передавання інформації.

Термін інформація походить від латинського слова informatio, що означає «відомості, роз'яснення, виклад». Інформація - відомості про об'єкти та явища навколишнього середовища, їх параметри, властивості і стан, які сприймають інформаційні системи (живі організми, керуючі машини та ін) в процесі життєдіяльності та роботи.

Одне і те ж інформаційне повідомлення (стаття в газеті, оголошення, лист, телеграма, довідка, розповідь, креслення, радіопередача і т. п.) може містити різну кількість інформації для різних людей залежно від їх накопичених знань, від рівня розуміння цього повідомлення та інтересу до нього. Інформація є характеристика не повідомлення, а співвідношення між повідомленням і його споживачем. Без наявності споживача, хоча б потенційного, говорити про інформацію безглуздо.

Інформація може існувати у вигляді:

Текстів, малюнків, креслень, фотографій; Світлових або звукових сигналів; Радіохвиль; · Електричних та нервових імпульсів; · Магнітних записів; · Жестів і міміки; · Запахів і смакових відчуттів; · Хромосом, за допомогою яких передаються в спадщину ознаки і властивості організмів, і т. д.

Предмети, процеси, явища матеріального чи нематеріального властивості, розглянуті з точки зору їх інформаційних властивостей, називаються інформаційними об'єктами.

Що можна робити з інформацією: створювати, приймати, комбінувати ,зберігати, передавати, копіювати , обробляти, шукати, сприймати, формалізувати, ділити на частини, вимірювати, використовувати, поширювати, спрощувати, руйнувати, запам'ятовувати, перетворювати , збирати і т. д.

Можна виділити наступні підходи до визначення інформації:

* Традиційний (буденний) - використовується в інформатиці: Інформація - це відомості, знання, повідомлення про стан справ, які людина сприймає з навколишнього світу за допомогою органів чуття (зору, слуху, смаку, нюху, дотику).

* Імовірнісний - використовується в теорії про інформацію: Інформація - це відомості про об'єкти та явища навколишнього середовища, їх параметри, властивості і стан, які зменшують наявну про них ступінь невизначеності та неповноти знань.

Види інформації

Види інформації можна розрізняти різними способами.

Цілком природно класифікувати інформацію за способом її сприйняття людиною. Залежно від того, яким шляхом надходить інформація, розрізняють п'ять її видів: візуальна (або зорова), аудіальна(або слухова), нюхова, смакова, тактильна (або дотикова). За способом подання розрізняються два види інформації: образно-знакова, яка є основою інформаційного обміну в людському суспільстві, і сигнальна, яка циркулює в технічних системах.

За способами опрацювання інформація поділяється на числову, текстову, графічну та звукову.

Відносно системи, яка опрацьовує інформацію, інформація може бути вхідною, тобто такою, яка надається системі зовні як початкові дані, відштовхуючись від яких, система розпочинає свою роботу; внутрішньою, яка виробляється самою системою в ході опрацювання вхідної інформації; і вихідною, яку система видає як кінцевий результат своєї роботи.

Так, з погляду на інформацію як результат інтелектуальної діяльності людини, її власне надбання розрізняють інформацію особисту, суспільну та загальнолюдську.

За галуззю застосування розрізняють навчальну, науково-технічну, суспільно-політичну, художньо-естетичну та інші види інформації.

Можна виділити види інформації і за сферою її поширення. Розрізняють інформацію масову, з обмеженим доступом і відкриту.

Інформація з обмеженим доступом — це інформація, для одержання якої закон дозволяє обмеження або встановлює їх. Інформація зобмеженим доступом, у свою чергу, поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційною інформацією володіють, користуються та розпоряджаються окремі особи. Конфіденційна інформація поширюється за бажанням осіб, яким вона належить. Таємна інформація містить державну, військову, комерційну, медичну, особисту таємницю тощо, розголошення якої завдає шкоди державі, суспільству, особі і тому забороняється законом. Відкрита інформація — це інформація загальнодоступна. Законом забороняється обмеження права людини на одержання відкритої інформації.

Основні властивості інформації:

Об'єктивність - не залежить від чого-небудь думки

Достовірність - відбиває справжній стан справ

Повнота - Достатня для розуміння і прийняття рішення

Актуальність - важлива і істотна для теперішнього часу

Цінність (корисність, значущість) - забезпечує вирішення поставленого завдання, потрібна для того, щоб приймати правильні рішення

Зрозумілість (ясність) - виражена мовою, доступному одержувачу

Крім цього інформація має ще наступними властивостями:

1) Атрибутивні властивості (атрибут - невід'ємна частина чого-небудь). Найважливішими серед них є: - дискретність (інформація складається з окремих частин, знаків) і безперервність (можливість накопичувати інформацію)

2) Динамічні властивості пов'язані зі зміною інформації у часі:

- Копіювання - розмноження інформації

- Передача від джерела до споживача

- Переклад з однієї мови на іншу

- Перенесення на інший носій

- Старіння (фізична - носія, моральне - ціннісне)

3) Практичні властивості - інформаційний обсяг і щільність

• релевантність - здатність інформації відповідати потребам (запитам) споживача;

• повнота - властивість інформації вичерпно (для даного споживача) характеризувати відображувану об'єкт або процес;

• своєчасність - здатність інформації відповідати потребам споживача в потрібний момент часу;

• достовірність - властивість інформації не мати прихованих помилок. Достовірна інформація з часом може стати недостовірною, якщо застаріє і перестане відображати справжній стан справ;

• доступність - властивість інформації, що характеризує можливість її отримання даними споживачем;

• захищеність - властивість, що характеризує неможливість несанкціонованого використання або зміни інформації;

• ергономічність - властивість, що характеризує зручність форми або об'єму інформації з точки зору даного споживача.

Інформація зберігатися, передається і обробляється в символьній (знакової) формі. Одна і та ж інформація може бути представлена ​​в різній формі: 1) Знаковою письмовій, що складається з різних знаків серед яких виділяють символьну у вигляді тексту, чисел, спец. символів; графічну; табличну і тд.; 2) У вигляді жестів або сигналів; 3) В усній словесній формі (розмова). Представлення інформації здійснюється за допомогою мов, як знакових систем, які будуються на основі певного алфавіту і мають правила для виконання операцій над знаками.

Одиниці кількості інформації: імовірнісний і об'ємний підходи

Кількість інформації є кількісна міра різноманітності. Це може бути різноманітність сукупного вмісту пам'яті, розмаїтість сигналу, сприйнятого в процесі конкретного повідомлення, розмаїтість результатів конкретної ситуації; різноманітність елементів деякої системи ... - це оцінка різноманіття в самому широкому сенсі слова.

1 біт - мінімальна одиниця виміру інформації. 1 біт (bit - скорочення від англ. Binarydigit - двійкове число) - одиниця виміру інформаційної ємності і кількості інформації, а також і ще однієї величини - інформаційної ентропії, з якою ми познайомимося пізніше. Біт, одна з самих безумовних одиниць виміру. Якщо одиницю вимірювання довжини можна було покласти довільною: лікоть, фут, метр, то одиниця вимірювання інформації не могла бути по суті ніякий інший.

Зв'язок між одиницями вимірювання інформації: • * 1 байт = 8 біт,

• 1 Кб (кілобайт) = 2ю (1024) байт = 213 біт;

• 1 Мб (мегабайт) = 210 (1024) Кб = = 2го (1048576) байт = 223 біт;

• 1 Гб (гігабайт) = 210мб = 220 Кб = 230 байт =

= 233 біт;

• 1 Тб (терабайт) = 210 Гб = 220Мб = 230 Кб = = 240 байт = 243 біт.

Визначити поняття «кількість інформації» досить складно. У вирішенні цієї проблеми існують два основні підходи.

Імовірнісний підхід

Важливим при введенні будь-якої величини є питання про те, що приймати за одиницю її виміру. Інакше кажучи, в якості одиниці приймається кількість інформації, пов'язане з проведенням досвіду, що складається в отриманні одного з двох рівноймовірних результатів (прикладом такого досвіду може служити кидання монети при якому можливі два результати: «орел», «решка»). Така одиниця кількості інформації називається «біт».

Таким чином, кількість інформації (у бітах), укладену в двійковому слові, дорівнює кількості двійкових знаків у ньому.

Об'ємний підхід

У двійковій системі числення знаки 0 і 1 називають бітами . У комп'ютері біт є найменшій можливій одиницею інформації. Обсяг інформації, записаної двійковими знаками в пам'яті комп'ютера або на зовнішньому носії інформації, підраховується просто за кількістю необхідних для такого запису двійкових символів. При цьому, зокрема, неможливо неціле число бітів (на відміну від імовірнісного підходу).

Для зручності використання введені і більші, ніж біт, одиниці кількості інформації. Так, двійкове слово з восьми знаків містить один байт інформації. 1024 байти утворюють кілобайт (Кбайт), 1024 кілобайт - мегабайт (Мбайт), а 1024 мегабайта - гігабайт (Гбайт).