29. Діяльність археографічної комісії центрального архівного управління усрр (1929-1930рр.) 15.3 нариси

Археографічна комісія Центрального Архівного Управління (АК ЦАУ) — наукова установа, створена наприкінці 1928 при Центральному архівному управлінні УСРР для науково-методичного керівництва роботою архівів та видання архівних документів з історії революційного руху, Жовтневої революції і громадянської війни в Україні, соціально-економічної історії та класової боротьби в Україні, історії фабрик та заводів України. В 1931—1934 через репресії поступово припинила свою діяльність. Діяла в Харкові, мала філію в Києві, наукові осередки в Одесі та Житомирі. Керівником АК ЦАУ були Михайло Рубач, Р. Шпунт та С. Семко (з 1931), вченими секретарями — Микола Горбань (1929–1930), М. Васильєва (1930), П. Білик (1930–1932). Мала 3 секції: архівознавчу (керівник В. Веретенников, вчений секретар П. Білик), видання джерел із соціально-економічнох історії України (кер. Г. Карпенко, вчений секретар М. Горбань) та видання історико-революційних пам’яток (керівник М. Рубач, вчений секретар М. Васильєва); а також постійні й тимчасові комісії для виконання спеціальних завдань

В АК ЦАУ працювало понад 50 науковців, у тому числі Дмитро Багалій, Віктор Барвінський, П. Клименко, І. Кравченко, О. Оглоблин, В. Романовський та інші.

Опублікувала 12 видань, в тому числі 2 довідники, 9 збірок документів, зокрема «Архів Запорозької Січі: Опис матеріалів» (К., 1931), «Резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (від I до XIII з’їзду Рад)» (Х., 1932), «III Всеукраїнський з’їзд Рад (6— 10 березня 1919 року): Стенографічний звіт» (Х., 1932), «Повстання селян у селі Турбаях (1789—1793 роки): Матеріали до історії селянських повстань на Україні» (Х., 1932) та 8 номерів журналу «Архів Радянської України».

30. Архіви урср у роки другої світової війни

У березні 1940 р. Архівне управління УРСР було перетворено на Архівний відділ НКВС УРСР, реорганізований у червні 1941 р. в Архівне управління НКВС УРСР. Важливою і водночас суперечливою подією передвоєнної архівістики стало затвердження РНК СРСР 29 березня 1941 р. „Положення про Державний архівний фонд Союзу РСР та мережу державних архівів СРСР”, згідно з яким визнавалася єдність ДАФ СРСР. Наказ НКВС УРСР від 24 червня 1941 р. передбачав змінити структуру мережі центральних державних архівів УРСР. Напередодні війни мережа архівів УРСР складалася із 7 центральних республіканських, 23 обласних державних архівів, 2 військово-історичних архівів, 21 філіалу обласних державних архівів. У районах і містах республіки діяли 746 районних і 65 міських архівів.

У 1939–1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в західних областях, на Буковині та частині Бессарабії, які були включені до складу СРСР та УРСР. Стан архівів у цих регіонах був надзвичайно складним. Архіви, як самостійні установи, існували лише у Львові (державний архів і міський архів давніх актів) та у Чернівцях (Крайовий архів Буковини). Колишні воєводські центри Луцьк, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Рівне державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних та приватних архівах.

Діяльність архівних установ України з початком гітлерівської агресії підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Першочерговим завданням стала евакуація документальних матеріалів на Схід. Невідкладному і обов’язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на „ворогів народу”, осіб, підозрілих у шпигунстві. До категорії „першочергових для евакуації” було віднесено фонди політичної поліції другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які містили джерела до історії революційної боротьби, а також весь обліковий і науково-довідковий апарат держархівів. Водночас найдавніші й найцінніші у науковому відношенні фонди залишалися невивезеними. Так, були покинуті в окупованому Києві актові книги за ХVІ–ХVІІ ст. і документи Київського центрального архіву давніх актів. На початку липня 1941 р. Архівне управління НКВС УРСР встановило порядок евакуації архівних фондів. Керуючись політичними пріоритетами і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказували знищувати ті матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищування документів та руйнування архівних приміщень відбувалося і з партійним архівним фондом. Через відсутність достатньої кількості вагонів для вивезення архівних матеріалів партійні органи наказували спалювати документи, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх партархівівевакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Київській, Дніпропетровській, Житомирській, Кам’янець-Подільській областях.

Архіви України вивозили в міста Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільша частина їх була у м. Златоусті. Про життя архівів в евакуації та їхні функціональні завдання, визначені НКВС, свідчить план роботи управління держархівів УРСР у Златоусті на 1942 р. Серед оперативних і наукових завдань передбачалося дальше розробляння документальних матеріалів держархівів для виявлення контрреволюційних елементів, упорядкування довідників для органів держбезпеки НКВС, розроблення матеріалів про буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних органів попередніх урядів.

На окупованій території України діяли кілька установ, метою яких було опрацювання та вивезення до Німеччини документів місцевих архівів. Цим займалися: група Кюнсберга та представники військової влади. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, але й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їхнє збереження. Архівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у т.ч. і в Україні, розробляло систему архівного управління за німецькою моделлю. Головною німецькою установою до кінця 1942 р., яка розробляла архівні фонди України, був АйнзацштабрейхсляйтераРозенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Айнзацштаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень–грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. У кінці 1942 р. було створене Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архів у Кітві (грудень 1942 – вересень 1943 р.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г.Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення документальних матеріалів з України організувало Крайове управління. Відбирання документів з українських архівів здійснювала адміністрація Г.Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Німецькі окупанти вивезли частину Київського архіву давніх актів спочатку де Кам’янця-Подільського, а згодом, у 1944 р. – до Тропау (Чехо-Словаччина).

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота по відновленню радянської архівної системи і відбудові архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їхньої мережі.

За вказівкою РНК УРСР при УДА НКВС УСРС було створено спеціальну робочу групу зі збирання і опрацювання матеріалів для Республіканської комісії по встановленню і розслідуванню злочинів нацистів на території України. До Німеччини, Чехословаччини, Румунії, Польщі було відряджено шість груп працівників Головархіву НКВС СРСР для розшуку та повернення документів, вивезених нацистами з державних та відомчих архівів СРСР у 1941–1944 рр., окупаційних установ, архівів російських установ та військ, переміщених під час Першої світової та громадянської війни, а також вивезення архівів іноземного походження.

Архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків унаслідок невдало проведеної евакуації, руйнування в ході воєнних дій з обох сторін, а також свідомого нищення архівних цінностей двома тоталітарними режимами, які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби. Водночас архіви України в роки Другої світової війни зазнали героїзм архівістів у збереженні національної архівної спадщини.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов’язаний насамперед з відбудовою архівів, їхніх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945 р.) та Кримської (1954 р.) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям, зокрема, кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка (1944 р.). Суттєвих змін зазнала сама архівна система УРСР. З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові. Бюрократично-адміністративне управління га панування однопартійної ідеології призводили до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З іншого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв’язків українських архівістів. На розвиток архівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному житті республіки. У період так званої хрущовської „відлиги” (із середини 50-х років) вживались заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Підкреслюючи важливість постанови Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. „Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР", Ця постанова засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.