75.Розкрийте процес політичного та економічного розвитку Іспанії у 50-70х рр.Франкістський режим.

Державний контроль та протекціонізм, сис­тема автаркії, державні субсидії в енергети­ку та інші галузі важкої промисловості сприяли швидкому економічному відродженню Іспанії у 50-ті роки. У 1951 — 1958 рр. щорічний приріст виробництва продукції становив 8 %. Проте уже з 1959 р. намітилися кризові явища в еко­номіці. Автаркія на той час себе зжила. Незважаючи на появу нових галузей (автомобілебудування, тракторобуду­вання, електроніка, суднобудування, нафтохімія), Іспанія значно відставала від розвинутих демократичних країн Західної Європи. Відсталим було й сільське господарство, що базувалося на старих, рутинних методах праці. Сотні тисяч селян змушені були залишати свої господарства і на правах "гастарбайтерів" шукати роботу в ФРН та інших роз­винутих країнах. Цілі райони країни обезлюдніли. За рівнем промислового виробництва Іспанія на початку 60-х років займала тринадцяте, а сільського господарства — п'ятнадця­те місце в Європі.

За таких умов на допомогу прийшов Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який спільно з іспанськими еко­номістами розробив "план стабілізації" — план виходу Іспанії з економічної кризи. Він передбачав поступову ліквідацію контролю за імпортом та експортом, лібе­ралізацію торгівлі, здійснення режиму суворої економії, стабілізації цін, зниження курсу песети щодо долара, дозвіл на вивезення прибутків та валюти за кордон, створення сприятливих умов для капіталовкладень. З метою реалізації "плану стабілізації" США у 1959 р. надали Іспанії кредити загальною сумою 546 млн дол., що сприяло зміцненню позицій її промислових та фінансових компаній. На зміну жорсткому державному регулюванню приходила ринкова система. А вона підривала основи диктатури.

Зміцнення ринкової економіки за "планом стабілізації" об'єктивно ставило питання про поглиблення лібералізації політичної системи. Буденним явищем для країни стали страйки. У 1961—1962 рр. страйки студентів Мадріда та Бар­селони і шахтарів Астурії сколихнули всю країну. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу, а робітники — ліквідації вертикальних профспілок (у фа­шистських та комуністичних країнах профспілки будувалися за вертикальним принципом, тобто їхніми членами були не тільки рядові робітники, а й представники адміністрації аж до міністрів включно. Такі профспілки перебували під цілковитим контролем державних структур та правлячої монопартії — комуністичної чи фашистської). За таких умов франкістський режим змушений був відступати. Уряд пішов на підвищення зарплати, визнав право робітників на страйки.

Лібералізація дедалі більше проникала в суспільно-політичне життя, поступово розмивала диктаторський режим, закладала основи консенсусу та злагоди. Та й сам Франко виявився здібним учнем часу. Так, 19 липня 1951 р. в уряді бу­ли надані місця представникам правої опозиції. Перестав уживатися термін "фаланга". Розгорнулася "кампанія класо­вого миру". В 1959 р. у Долину полеглих було перенесено ос­танки заколотників і республіканців. На збудованому ме­моріалі викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог". Через 10 років було відмінено відповідальність за дії в період громадянської війни.

Американська допомога сприяла стабілізації господарської ситуації у країні. І в 60-х роках економічна кон'юнктура зали­шалася сприятливою. Посилились господарські зв'язки Іспанії зі США та країнами Західної Європи, песета стала конверто­ваною валютою. Зростала частка іноземного капіталу. Його приплив збільшився у десять разів. Майже 2 млрд дол. у 1961 р. приніс туризм. Валовий національний продукт у 60-ті роки щорічно зростав на 7,6 %. Прискорився процес станов­лення системи ДМК. Наприкінці 60-х років Іспанія стала індустріально-аграрною країною. У 1970 р. рівень промисло­вого виробництва збільшився у три рази порівняно з 1950 р. Відповідно зріс добробут населення. Суперечності в сус­пільстві переміщувалися в бік антифранкістської боротьби.

В обстановці позитивних зрушень поле лібералізації роз­ширювалося, і правлячі кола змушені були вдаватися до нових поступок. У 1965 р. прийнято рішення не вважати економічні страйки кримінальним злочином, проведена амністія полі­тичних в'язнів.

У січні 1967 р., після чергового референдуму набув чин­ності новий органічний закон, згідно з яким передбачалися вибори частини депутатів кортесів. Решта з них призначали­ся главою держави за рекомендаціями офіційних органі­зацій. Закон відновлював владу короля. 23 липня 1969 р. Франко визначив кандидатуру майбутнього короля Іспанії. Ним мав стати принц Хуан Карлос Бурбонський.

У зовнішній політиці Іспанії 60-х років було взято курс на зміцнення зв'язків зі США і НАТО. Водночас налагоджу­валися торговельні зв'язки з соціалістичними країнами.

З початку 70-х років посилювалася криза режиму Франко. Всередині правлячого франкістського ешелону загострилася боротьба між "твердими" і "ліберальними". Перші обстоюва­ли жорсткі форми правління, другі наполягали на проведенні реформ, які сприяли б входженню Іспанії до інтегрованої Європи. "Ліберальні" спиралися на міцніючий анти-франкістський опозиційний рух. Відбулося розширення соціально-політичної бази боротьби з диктатурою. Неприми­ренних противників франкізму — комуністів і соціалістів — підтримали християнські демократи, ліберали і монархісти. Антифранкістські настрої поширювалися також серед части­ни християнських священиків.