«Італійське економічне диво»

50-70-ті роки характеризуються значним економічним піднесенням - «італійським економічним дивом». За ці роки частка Італії у загальних економічних показниках індустріально розвинутих країн зросла майже в 1,5 рази. За темпами економічного розвитку Італія випереджала інші індустріальні країни, поступаючись тільки Японії. Щорічний приріст промислового виробництва становив у середньому 8-10 % , а в окремі роки - сягав 12 %. Бурхливому піднесенню економіки сприяли внутрішні й зовнішні фактори, зокрема приплив іноземних капіталовкладень, запровадження досягнень науково-технічної революції, насамперед оновлення технології виробництва, перебудова структури економіки, її переорієнтація на прибуткові галузі виробництва. Бурхливо розвивалися, зокрема, автомобільна промисловість, машинобудування, електроніка, нафтохімія. Піднесенню сприяли державні субсидії, що надавалися прибутковим галузям господарства, а також їх пільгове оподаткування. Обсяг виробництва збільшувався і внаслідок швидкого піднесення продуктивності праці, впровадження автоматизації у промисловості та інтенсифікації праці. У зв’язку з масовим безробіттям оплата праці в Італії була значно нижчою, ніж в інших країнах Західної Європи. Це давало змогу продавати італійські товари на зовнішніх ринках за нижчими цінами, а виручені кошти вкладати у розширення виробництва.

Вступ Італії у 1951 р. до Європейського об’єднання вугілля і сталі, а в 1957 р. - до Європейського економічного співтовариства забезпечив їй стабільний ринок, довіз дешевої сировини.

Характерною ознакою економічного розвитку Італії булоПосилення концентрації виробництва. Автомобілебудівна корпорація «Фіат» зосередила у своїх руках близько 80 % випуску автомобілів. Монопольне становище в електроніці належало об’єднанню «Оліветті», у хімічному виробництві - «Монте-катіні», в електроенергетиці - «Едісон». Вихід італійських компаній на міжнародний ринок, масовий туризм (близько ЗО млн туристів щорічно) забезпечили приплив валюти, що вкладалась у розвиток економіки.

63.

Після другої світової війни Іспанія залишилася в стороні від світової спільноти, як країна з фашистським режимом. З цієї ж причини США не надали країні економічну допомогу (план Маршалла). Країна стала розвивати замкнуту самодостатню економіку. Це спричинило високий ступінь втручання держави в ринок, введення ввізних мит, фіксований валютний курс, збільшення частки державної власності.

З 1950-х років Іспанія стала перетворюватися з аграрної країни в країну індустріальну. За об'ємом промисловій продукції вона займає п'яте місце в Європі і восьме – в світі.

На початку 1960-х років був прийнятий стабілізаційний план, пізніше відомий як «іспанське диво». З 1960 по 1974 р. економічні показники росли в середньому на 6,6% в рік. Це було вище, ніж у будь-якої іншої країни миру (за винятком Японії).

Економічне диво трапилося в період найвищого підйому західних країн і мало зовнішнє походження. Три чинники забезпечили ривок іспанської економіки:

1. Зарубіжні інвестиції. Як тільки були зняті обмеження держави для інвесторів, США і ФРН стали основними джерелами інвестицій;

2. Туризм. Підйом національних економік розвинених країн Заходу привів до зростання рівня доходів. Збільшилося число людей, що мають можливість здійснювати іноземні поїздки. Іспанія, володіючи прекрасними пляжами, теплим кліматом і високим рівнем сервісу стала основним світовим центром туризму;

3. Грошові перекази емігрантів-робочих. З 1959 по 1974 р. більш за 3-х мільйонів іспанців покинули країну у пошуках роботи. Переважна більшість виїхала до Швейцарії, Західної Німеччини і Франції. Ці робочі-емігранти тільки за один 1973 р. перевели додому близько 1 млрд. дол.

Еволюція іспанської економіки за останні десятиліття характеризується прогресуючою відвертістю зовнішньому світу і її повною інтеграцією в міжнародну економіку. Цей процес почався в кінці 50-х років з “Плану лібералізації”, продовжився потім в рамках Переважного Договору з ЕЭС 1970 року, і важливою формальною кульмінацією став вступ Іспанії до Європейського Співтовариства в 1986 році. Іспанська економіка пережила період швидкого розповсюдження і створення робочих місць за роки, що послідували за нашим вступом в ЕЭС. В той же час, іспанські виробничі структури піддалися швидкій модернізації перед лицем конкуренції ззовні. Найбільш динамічні підприємства і споживачі виграли від створення цього величезного загальноєвропейського ринку. У червні 1989 р. песета стала частиною Європейської Валютної Системи, а в лютому 1992 р. Іспанія зняла абсолютно всі обмеження на переміщення капіталів.

64.

З початку 90-х років Італія стала свідком глибокої партійно-політичної кризи. Багато функціонерів відомих політичних партій виявилися корумпованими, втягнутими в численні зв'язки з мафіозними кланами та хабарництво. Операція "Чисті руки", що проводилася судовою владою з 1993 р., виявила, що багато державних діячів, партійних функціонерів, парламентаріїв були учасниками злочинних дій. Скандальні викриття призвели до краху всіх партій правлячої коаліції. На виборах до місцевих органів влади 1993 р. вони зазнали серйозної поразки. В країні почалося перегрупування партійно-політичних сил. ХДП розкололася на Народну партію Італії та Пакт в ім'я Італії. 1991 р. ІКП відмовилася від своєї назви і проголосила себе Демократичною партією лівих сил. 1994 р. саморозпустилася Італійська соціалістична партія.

Важливим кроком на шляху здійснення конституційних реформ стало проведення у 1991 і 1993 рр. референдумів з питання зміни системи виборів у вищі законодавчі органи влади. У1993 р. до виборчої системи Італії було внесено зміни, які перетворили пряму пропорційну систему на майже мажоритарну. Обидві палати парламенту почали формуватися за одномандатними округами з числа кандидатів, які набрали відносну більшість голосів. Місця, що залишилися, розподілялися за старою пропорційною системою відповідно до партійних списків. Вибори на основі нової виборчої системи були призначені на березень 1994 р. Участь у виборах замість традиційних партій, які себе скомпрометували, взяли нетрадиційні суспільні об'єднання. Особливого впливу набула партія-рух "Вперед, Італіє", створена телемагнатом С. Берлус-коні, який запропонував популістську програму, обіцяючи створити 1 млн робочих місць, виплачувати заробітну плату домогосподаркам, не підвищувати податки, призупинити просунення комуністів до влади. "Вперед, Італіє" разом з об'єднаннями "Ліга Півночі" і "Національний альянс" сформували правий передвиборчий блок "Полюс свободи", який здобув перемогу на виборах 1994 р. Це забезпечило правим партіям 58 % місць у палаті депутатів. У складі парламенту не стало представників традиційних партій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, республіканської. Посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Вперше за післявоєнну історію до складу кабінету увійшли неофашисти, які здобули 5 міністерських портфелів. Березневі вибори 1994 р. іноді називають завершенням Першої республіки, яка існувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням християнських демократів (ХДП). Перший уряд Другої республіки був нетривалим (березень - грудень 1994 р.) і не виконав передвиборних обіцянок. Унаслідок неоднорідності інтересів урядова коаліція правих сил почала розпадатися.

Вибори 1996 р. відобразили нову тенденцію у суспільних настроях. Перемогла коаліція лівоцентристських сил "Оліва". Спільну платформу об'єднання запропонував відомий економіст і управлінець РоманоПроді, лідер лівих демохристиян, які відстоювали позиції соціального християнства. В уряді, який очолив Р. Проді, провідну роль відігравала Демократична партія лівих сил. Коаліція лівих сил, незважаючи на певні економічні успіхи, через 2,5 року розпалася. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст М. Д'Алема, у квітні 2000 р. - безпартійний ДжуліоАмато. Президентом країни в 1999 р. став Карло АдзельоЧампі.

Перша половина 90-х років стала для Італії періодом економічного сповільнення: відбувається деяке скорочення промислового виробництва, зросло безробіття до 12 %. Бюджет 1997 р. передбачав зростання податків на прибутки і скорочення видатків, щоб скоротити дефіцит бюджету. Одночасно Італія е високорозвинутою країною з передовою технологією і досить пристойним рівнем життя за європейськими стандартами. Розвиток економіки Італії залишається нерівномірним: спостерігається суттєва різниця між Півднем і Північчю, де зосереджена більшість промисловості. Основою економіки є промисловість і сфера послуг. Італія - найбільший у світі виробник цитрусових і оливкової олії. Експлуатуються поклади нафти та природного газу. Розвиненими є автомобільна ("Фіат", "Альфа Ромео"), електронна, хімічна, металургійна, легка, шкіряна, харчова промисловість. Завдяки розвиненій інфраструктурі важливим сектором економіки залишається туризм. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу Італія має значний вплив на формування міжнародного фінансового й економічного співробітництва. Італія бере активну участь у міжнародному житті: вона є членом ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організацій. У зовнішній політиці Італії пріоритетними залишаються розширення зв'язків з державами ЄС (близько 55 % експорту і 56 % імпорту Італії припадає на ЄС), активна участь у європейській інтеграції, розвиток відносин із США та НАТО, забезпечення італійської присутності у Середземномор'ї та на Балканах.

У травні 2001 р. на парламентських виборах переміг блок С. Берлусконі "Вперед, Італіє". Прем'єр-міністр С. Берлусконі запропонував програму реформ неоконсервативного спрямування (створення сприятливих умов для великого бізнесу), а також низку популістських обіцянок вирішити ключові проблеми країни, а саме: безробіття, застій в економіці, надмірні податки. На парламентських виборах у травні 2006 р. виборці змусили С. Берлусконі розплатитися за невиконані обіцянки зменшити податки та скоротити безробіття, а також за зловживання владою для створення сприятливих умов для свого бізнесу, що спричинили низку судових справ проти нього. На виборах у травні 2006 р. його змінив Р. Проді. Президентом у 2006 р. став колишній комуніст Дж. Наполітано. Р. Проді не лише не зменшив податки, а й підвищив їх, що дало італійському електорату підстави зробити висновки не на його користь на парламентських виборах у квітні 2008 р. На виборах успіху досяг блок С. Берлусконі "Народ свободи", який отримав абсолютну більшість. С. Берлусконі утретє став прем'єр-міністром Італії. Він переміг, не вдаючись до надмірних обіцянок. Обіцяючи зменшити податки і збільшити пенсії, він не приховував, що в майбутньому на Італію очікують економічні труднощі, а його виборців - непрості часи. Важливими напрямами своєї діяльності С. Берлусконі проголосив економічні реформи, боротьбу з незаконною імміграцією, політичною корупцією та організованою злочинністю. Першим кроком у подоланні дефіциту державного бюджету стало скорочення міністерських посад з 25" які були за Р. Проді, до 12.

Італія має традиційні зв'язки з Україною. У Римі функціонує Український католицький університет. У Ватикані діють патріархат Української католицької церкви, Українська папська колегія Святого Йосафата. Після того як Україна стала незалежною суверенною державою, між двома країнами встановились дружні відносини. 1992 р. Італія визнала суверенітет України, у цьому ж році вона відкрила в Києві посольство. Розвиток торговельно-економічного і політико-дипломатичного співробітництва між Україною та Італією відобразився в Договорі про дружбу і співробітництво, що був підписаний під час офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Італії в травні 1995 р.

Серед держав Західної Європи Італія посідає друге місце у загальному обсязі товарообігу з Україною. В експорті до Італії основне місце посідає сировина, в імпорті переважає промислова продукція. Італійські інвестиції розміщені в галузі внутрішньої торгівлі, харчовій, металообробній та легкій промисловості. У 1997 р. підписана італійсько-українська міжурядова Угода про співробітництво в галузі освіти, культури і науки. Важливою складовою двостороннього співробітництва є співпраця на міжпарламентському рівні, проведення спільних навчань військово-морських сил.

65.

У 50—60-ті роки Канада остаточно утвердилася в групі високорозвинутих країн світу. За продуктивністю праці, розмірами національного доходу, обсягом промислової продукції на душу населення вона міцно зайняла друге місце у світі. Упродовж 50-х років виробництво промислової продукції у країні збільшилося на 56,6 %. У 60-х роках валовий національний продукт виріс на 61 %. Швидкими темпами розвивалася добувна промисловість. Канада посідає одне з перших місць у світі з видобутку нікелю, азбесту, уранової та залізної руди, цинку, золота, платини, срібла, міді, свинцю, виробництва алюмінію, газетного паперу, деревини. Активно розвивалися такі галузі промисловості, як нафтохімія, електроніка та авіабудування.

Індустріалізація сільського господарства вела до скорочення кількості зайнятих у галузі, водночас Канада стала другим після США експортером зерна на світовому ринку.

На парламентських виборах 1957 р. ліберали поступилися місцем консерваторам. Уряд Д. Дифенбейкера знизив податки, удосконалив систему соціального забезпечення, надавав допомогу фермерам тощо. З метою зменшення безробіття, було виділено 1 млрд. дол. на розширення громадських робіт. Однак девальвація канадського долара на початку 60-х років, економічний спад сприяли поверненню у квітні 1963 р. до влади лібералів. Уряд ЛестораПірсона особливу увагу приділив поліпшенню соціального становища трудящих.

Певне місце в суспільному житті Канади 50—60-х років займала страйкова боротьба робітників, очолюваних Канадським робітничим конгресом (КРК). Як правило, вимоги мали економічний характер.

У 50—60-ті роки Канада зміцнювала "особливе партнерство" із США. У 1950 р. була підписана канадо - американська угода про принципи економічного співробітництва, в 1951 — про координацію цивільної оборони, у 1951 — 1954 pp. — про будівництво в Канаді трьох ліній радарного попередження. У 1950—1953 pp. під прапором ООН канадські солдати (8 тис. чоловік) брали участь у відсічі агресії Корейської Народ недемократичної республіки проти Південної Кореї. За умов наростання конфронтації між Сходом і Заходом і загрози воєнного конфлікту Канада в 1958 р. уклала зі США угоду про створення Об'єднаного командування протиповітряної оборони Північноамериканського континенту (НОРАД).

66.