2. Охарактеризуйте Версальсько-Вашингтонську систему мирних договорів.

Основу Версальсько-Вашингтонської системи в Європі заклали:

• Версальський договір 1919

• Сен-Жерменський мирний договір 1919.

Пізніше система була розвинена такими міжнародними угодами:

• Неїський мирний договір

• Тріанонський договір

• Севрський мирний договір,

• угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922.

Зрештою Версальсько-Вашингтонська система не змогла знищити усіх протиріч, а з початком Другої світової війни остаточно розвалилася.

Система міжнародних відносин, створена мирними договора­ми з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи. її створення мало як позитивні, так і негативні наслідки.

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи поля­гало в тому, що її створення забезпечило перехід до нової конфігурації міжнародної політики в умовах миру, дозволило послабити післявоєн­ну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнарод­них відносин у 1920-ті роки. Рішення мирних конференцій містили низку положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення базових принципів міжнародних відносин, серед яких і ви­знання права на самовизначення народів, і відмова (хоча й формальна) під війни як засобу вирішення конфліктів.

У міжнародному плані були санкціоновані територіально-політичні зміни, що сталися внаслідок війни, розпаду чотирьох імпе­рій (Австро-Угорської, Російської, Німецької, Оттоманської) та утво­рення нових держав. В Європі виникли такі держави, як Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, в нових кордонах повстали Австрія й Угорщина.

Версальська система закріпила нове співвідношення сил, що склалося після війни, зокрема переважання Франції на Європей­ському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали манда­ти на управління деякими німецькими колоніями, зокрема, Південно-Африканський Союз здобув мандат на колишню Німецьку Східну Африку (сьогодні - Намібія), Австралія - на німецьку частину Нової Гвінеї тощо.

Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних ру­хів після війни, творці Версальсько-Вашингтонської системи змушені були підтримати, принаймні на словах, заклики президента Вільсона будувати світовій порядок на базі демократичних принципів і міжна­родного співробітництва й у такий спосіб сприяли поширенню демо­кратичних форм управління і встановленню демократичних режимів, зокрема в новостворених державах. У результаті число демократич­них країн збільшилося, сягнувши майже 30-ти. Також, згідно з Версальським договором, у рамках Ліги Націй була створена Міжнарод­на організація праці, яка розробляла для держав-учасниць Паризької конференції свої рекомендації щодо того, як порозумітися зі «своїм» робітничим класом, до якої межі йти йому на поступки в трудовому і соціальному законодавстві, щоби справа не доходила до небезпечної для правлячих класів конфронтації.

З другого боку, сама Версальсько-Вашингтонська система за сво­єю сутністю не могла бути тривкою. Ненадійність, слабкість і вибухо-небезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відно­син були обумовлені насамперед тим, що творці цієї системи свідомо чи несвідомо поставили надто багато держав і народів у таке станови­ще, яке спонукало їх боротися проти цієї системи. Це добре усвідом­лювали найбільш тверезомислячі й проникливі учасники Паризької конференції.

В основі хиткості й нестійкості післявоєнного устрою світу була ціла низка чинників:

•  значною мірою несправедливий (а часто й грабіжницький) ха­рактер мирних договорів з переможеними країнами;

•    поглиблення протиріч між переможеними і переможцями;

•    незадоволення підсумками війни окремих країн з табору пере­можців і загострення суперечок між переможцями;

•    обурення малих країн, інтересами яких часто нехтували;

•    нерівномірність розвитку країн, що зумовлювало постійні зміни у співвідношенні сил між ними;

•    невирішеність проблеми кордонів між європейськими країнами;

•    відсутність у Ліги Націй дієвого механізму контролю за реаліза­цією своїх рішень;

•    неучасть у роботі Ліги США та - доволі довгий час - Німеччини і СРСР, яких намагалися принизити та «покарати».

Після війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією і Францією, вчорашніми союзни­ками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. США, які не змогли досягти реалізації своїх планів щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Англії і Франції в Європі та на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський договір і Статут Ліги Націй, значною мірою знецінивши їх стабілізуючу роль у після­воєнних міжнародних відносинах.

Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи сис­тему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися па стані міжнародних відносин у наступні десятиліття.

Великі держави виявили на Паризькій конференції повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним при­пиненням економічних зв'язків, що складалися століттями.

Вперше в XX ст. принцип національного самовизначення, причо­му в його найбільш радикальній формі, був використаний переможця­ми у закамуфльованому вигляді для реалізації власних планів усупереч інтересам переможених. І саме під цим гаслом керівники Антанти ви­значили нову політичну карту Європи. Таким чином, післявоєнне мирне врегулювання посилило етнічну ворожнечу між країнами Центральної і Східної Європи, що робило співробітництво між ними, як на це сподівався Вільсон, малоймовір­ним.