Квебекська проблема

Серйозною політичною проблемою Канади є відносини між двома найбільшими національними групами: англо-канадською (44 % всього населення, 1981) і франко-канадською (27 %). Основна маса франкомовного населення мешкає у Квебеку (84 % всього 6,5-мільйонного населення провінції). Неабияке значення має також конфесійна приналежність: англо-канадці — протестанти, а франко-канадці — католики. Розкол за національною та релігійною ознаками вносить серйозний дисонанс у суспільно-політичне життя країни. Квебекська проблема має не тільки національно-релігійний, а й, насамперед, соціально-економічний характер. Підтвердженням цьому є більш високий життєвий рівень англо-канадського населення, значне переважання англо-канадців над франко-канадцями стосовно обіймання престижних та високооплачуваних посад. У 70-х роках частка франко-канадці в економічній еліті країни становила лише 8,4 %, у той час як англо-канадців — 86,2 %. Щоб зупинити наростання сепаратизму у Квебеку, канадські уряди в 60—70-х роках здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення ситуації. Зокрема, 1968 р. федеральна влада здійснила значні капіталовкладення в економіку Квебеку. У 70-х роках з федеральної скарбниці Квебек отримував на ті чи інші потреби близько 1 млрд. дол. на рік. Тоді ж у провінції була створена мережа професійно-технічних закладів і зроблена спроба вирішити мовну проблему (згадаємо, що англо-канадці і франко-канадці не є корінними жителями Канади, ті й інші емігрували свого часу з Європи). Прийнятий 7 вересня 1969 р. "Закон про офіційні мови" проголошував, що "англійська та французька мови є офіційними мовами Канади і в плані користування ними мають рівні статус і права ". Однак, відповідно до урядового пояснення, виявилося, що термін "офіційний" має значення лише в розумінні визнання французької мови "як засобу комунікації, а не як вираження якогось національного чи культурного начала ". Закон передбачав виконання державної служби мовою, якій віддають перевагу самі громадяни. Він був частковою поступкою франко-канадцям, певною мірою підвищував статус французької мови, маючи на меті зміцнення канадської федерації. Проте покінчити з кве-бекським сепаратизмом федеральній владі не вдалося. Створена у 1968 р. сепаратистами Квебекська партія відкрито взяла курс на відокремлення Квебеку від Канади. Вона здобула чимало прихильників і в 70—80-х роках постійно формувала уряд франкомовної провінції.

67.(???Передивіться!)

У гострих суперечках навколо шляхів економічного та політичного розвитку, усвідомлення суспільної необхідності пристосування до системи ДМК, яка заявляла про себе дедалі виразніше, США підійшли до чергових президентських виборів. У листопаді 1948 р. американці зупинили свій вибір на кандидаті від Демократичної партії Гаррі Трумену. Його програма "справедливого курсу" — розширення соціального забезпечення, підтримки освіти, будівництва житла для бідняків, збільшення мінімуму заробітної плати — виявилася прийнятнішою для американського виборця, аніж програма республіканців. Однак напередодні виборів правляча Демократична партія переживала серйозні труднощі. Наприкінці липня 1948 р. від неї відкололося ліве крило на чолі з Г. Уоллесом, яке проголосило себе Прогресивною партією. Програма партії, окрім набору стереотипних фраз про мир, демократію та створення добробуту для американського народу, містила такі неприйнятні для американського загалу вимоги, як контроль над цінами, націоналізація банків, залізниць, торговельного флоту, електро- і газової промисловості тощо. Сам Уоллес заявляв, що його партія боротиметься як проти капіталізму, так і соціалізму. Ставши кандидатом у президенти США, Уоллес не зміг заручитися підтримкою електорату, його активно підтримали лише нечисленні американські комуністи. Судячи з відгуків тодішньої радянської преси, керівництво СРСР виявляло неабиякий інтерес до Прогресивної партії. Однак, зазнавши поразки на президентських виборах, Прогресивна партія так само швидко зникла з політичної арени, як і з'явилася. Очевидно, така доля всіх партій, які шукають якийсь "третій" шлях, шлях між демократією і тоталітаризмом.

Зовнішньополітична програма Трумена (1884—1972), спрямована на захист Вільного світу та американських геополітичних інтересів, що полягали в посиленні ролі США на міжнародній арені й об'єднанні демократичних країн у боротьбі проти комунізму, задовольняла американського виборця. Активну підтримку новообраному президентові надали також профспілки.

Не все з обіцяного Труменом було реалізовано. Та все ж у період його президентства було збудовано 810 тис. квартир для малозабезпечених сімей, мінімум заробітної плати збільшився від 40 до 75 центів за годину, розширено коло осіб з правом на соціальне забезпечення.

68.

Середина 50-х років для США — це період консервативної згоди. Неоліберали схилялися до консерватизму, а консерватори змістилися до центру з позицій "твердого індивідуалізму", що породило ідеологію та політику консенсусу. При цьому значний вплив на позицію демократів справила обстановка "холодної війни" у світі, а на позицію республіканців — об'єктивна необхідність створення системи державного регулювання. Обидві партії, як Демократична, так і Республіканська, вважали своїм головним завданням оберігати й зміцнювати американську економічну та політичну демократію й американську правову державу.

Для США 50-ті роки характеризувалися остаточним утвердженням ДМК, світовим визнанням їхньої ролі як лідера у боротьбі проти комунізму й захисту інтересів демократії та свободи. Водночас ейзенхауерівське керівництво, республіканці піддавалися гострійкритиці за відсутність реальних зрушень в економіці, яка в 1960—1961 pp. перебувала у стані кризи.

Економіка США в 60-х роках

Для США 60-ті роки були періодом масштабного впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, значної структурної перебудови в економіці, а також подальших змін у структурі найманої праці. Економічна демократія, конкуренція, стимул персонального матеріального інтересу відкривали широкі можливості для наукових пошуків і їх негайної реалізації у виробництво. Це характерно не тільки для США, а й для всіх країн ринкової економіки, основаної переважно на приватній власності з характерним моментом державного регулювання, зваженого, раціонального і вдумливого.

Це був класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектора і творчої думки провідних американських економістів, котрі прийшли в адміністрацію Кеннеді і Джонсона. їхні зусилля були спрямовані на стимулювання економічного зростання, що стало найголовнішим пріоритетом діяльності федерального уряду. Водночас у нарощуванні економічного потенціалу важливу роль відігравали тоді військові та космічні галузі.

Науково-технічний прогрес відкривав широкі можливості для поглиблення інтенсифікації виробництва, швидкого збільшення частки інтелекту в готовій продукції. Так, у 1960 р. в США було виготовлено 4267 електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), а в 1970 р.

— уже 45000. Американська економіка 60-х років — це широка автоматизація усіх сфер виробництва, структурна перебудова, в результаті якої на чільне місце виходили такі галузі, як виробництво автоматизованих систем, нових синтетичних матеріалів, електронно-обчислювальної техніки та ін. Таким чином, фактично, відбувався вихід на провідні напрями абсолютно нових галузей. У 1960—1968 pp. американське виробництво виросло на 52 %.

69.

На тлі внутрішніх труднощів адміністрація Ніксона завдяки новим підходам досягла значних успіхів у зовнішній політиці. Зовнішньополітична доктрина Ніксона—Кіссін-джера (Генрі Кіссінджер — державний секретар США в адміністрації Ніксона) виходила з того, що внаслідок ядерного паритету, котрий встановився між СРСР і США, період конфронтації двох систем має поступитися місцем періодові переговорів. Уже в 1969 р. між США і СРСР розпочалися переговори про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, а в першій половині 70-х років було підписано цілу низку відповідних угод. Серед них Договір про обмеження систем протиракетної оборони, Угода про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), а також Основи взаємовідносин між СРСР і США і торговельна угода 1972 р. Міжнародний аспект угод торкався проблем європейської безпеки, Близького Сходу, роззброєння, зміцнення ООН і т. ін. У 1973 р. США вийшли з в'єтнамської війни. Остаточно американські війська покинули В'єтнам 1975 р.

Міжнародні успіхи принесли дивіденди республіканцям. На президентських виборах 1972 р. знову переміг Р. Ніксон, проте 9 серпня 1974 р. під загрозою імпічменту, викликаною "уотергейтською справою", він змушений був залишити президентську посаду. Виявилося, що агентура Білого дому та Федеральне бюро розслідувань (ФБР), не без відома Ніксона, встановили підслуховуючу апаратуру в штаб-квартирі демократів, що розміщувалася в готелі "Уотергейт". Президентом став віце-президент Джеральд Форд. Уперше за всю історію США прийнято закон про фінансування президентських виборів.

70.

Албанія стала залежати від радянської допомоги та технологій після розриву з Югославією в 1948 році. У лютому 1949, Албанія стала членом комуністичного блоку і організації для координації економічного планування, РЕВ. Тирана незабаром підписала торгові угоди з Польщею, Чехословаччиною , Угорщиною, Румунією , і Радянським Союзом. Радянські і східноєвропейські технічні консультанти оселилися в Албанії, Радянський Союз послав Албанії військових радників і побудував базу підводних човнів на острові Сазані. Після Югославсько-Радянського розколу, Албанія і Болгарія були єдиними країнами, через які Радянський Союз міг би направити військову допомогу для комуністичної боротьби в Греції. Невелике стратегічне значення Албанії, ще більше скоротилося, коли були розроблені технології ядерної зброї.

Прагнучи, віддати належне Сталіну, керманичі Албанії реалізували нові елементи сталінської економічної системи. У 1949, Албанія прийняла основні елементи радянської податкової системи, відповідно до якої державні підприємства виплачували прямі внески в казну від їх прибутку і зберегли лише частку для самофінансування інвестицій та інших цілей. У 1951, уряд Албанії запустив свій перший п'ятирічний план, в якому підкреслюється розробка нафти, хромітів, міді, нікелю, асфальту та вугільних ресурсів, розширення виробництва електроенергії та розбудову електричних мереж, збільшення сільськогосподарського виробництва і поліпшення транспортної мережі. Уряд почав програму швидкої індустріалізації після Другого партійного з'їзду і кампанію насильницької колективізації земель сільськогосподарського призначення у 1955. У той час, фермерські господарства, як і раніше виробляли близько 87% сільськогосподарської продукції в Албанії, але до 1960 року той же відсоток перейшов до колективних чи державних господарств.

Радянсько-албанські відносини залишалися теплими протягом останніх років життя Йосипа Сталіна, попри те, що Албанія була економічно залежною від Радянського Союзу. Албанія переорієнтувала всю її зовнішню торгівлю на прорадянські європейські країни у 1949 — 1951, і більше половини її торгівлі було орієнтовано на Радянський Союз. Разом зі своїми союзниками, Радянський Союз перекривав дефіцит у торгівлі Албанії довгостроковими грантами.

Хоча далеко не досягаючи західного рівня, охорона здоров'я та освіта значно покращилися для громадян Албанії на початку 1950-х. Число албанських лікарів збільшилася на третину до приблизно 150 на початку десятиліття (хоча співвідношення лікар-пацієнт залишався неприйнятним по більшості стандартів), держава відкрила нові медичні навчальні заклади. Кількість лікарняних ліжок збільшилася з 1765 у 1945 році до приблизно 5500 в 1953 році. Покращення охорони здоров'я та умов життя призвело до зменшення показника малюкової смертності в Албанії, з 112,2 смертей на 1000 живонароджених у 1945 році до 99,5 смертей на 1000 народжень у 1953. Система освіти, вважалася інструментом для поширення комунізму і створення наукових і технічних кадрів, необхідних для будівництва соціалістичного суспільства і держави, також значно покращилася. Кількість шкіл, вчителів та студентів подвоїлася в період між 1945 і 1950 рр.. Неписьменність знизилася з 85% в 1946 до 31% в 1950. Радянський Союз надав стипендії албанським студентам і поставляв фахівців і навчальні матеріали для поліпшення навчання в Албанії. Державний Університет Тирани (наразі університет Тирани) було засновано в 1957, Албанська Академії Наук відкрилася 15 років по тому. Попри ці успіхи, освіта в Албанії, постраждала в результаті обмежень на свободу думки. Наприклад, освітні установи мали мізерний вплив на їх власні навчальні програми, методи викладання і управління ними.

Сталін помер у березні 1953 року, і, мабуть побоюючись, що смерть радянського правителя може спонукати суперників у лавах албанські партії до заколоту, ні Ходжа, ні Шеху на ризикнули на подорож до Москви, щоб бути присутнім на похованні. Наступні Радянські кроки у бік зближення з ненависною Югославією дратувала обох албанських керманичів. Тирана, незабаром, під тиском з Москви скопіювала, принаймні формально, нову радянську модель колективного керівництва. У липні 1953 року, Ходжа передав портфелі міністра закордонних справ і оборони лояльним послідовникам, але він продовжував займати пост голови партії і прем'єр-міністра до 1954, коли Шеху став прем'єр-міністром Албанії. Радянський Союз, підвищив дипломатичні відносини між двома країнами до рівня послів.

Незважаючи на деякі початкові прояви ентузіазму, Ходжа і Шеху не довіряли програмі Микити Хрущова "мирного співіснування" й "іншої дороги до соціалізму", тому що знову з'явилися загроза, що Югославія може знову спробувати взяти під контроль Албанію. Ходжа і Шеху були також стривожені перспективою того, що Москва може віддати перевагу менш догматичним керманичам в Албанії. Тирана та Белград відновили дипломатичні відносини у грудні 1953 року, але Ходжа відмовив Хрущову на неодноразові заклики до реабілітації посмертно про-югославського Дзодзе як жест до Тіто. Албанський дует замість цього посилили тиск на внутрішнє життя своєї країни, і продовжили пропагандистську війну проти Югославії. У 1955 році Албанія стала членом-засновником Організації Варшавського Договору (ОВД), але не вступивши у військовий союз. Хоча пакт представляв перше визнання Албанії від комуністичних країн, але ОВД не зробила нічого, щоб заспокоїти албанських керманичів що до Югославії.

Ходжа і Шеху настільки глибоко викорінили страх албанців перед пануванням Югославії, що без великих ускладнень залишилися при владі навіть під час відлиги після XX з'їзду КПРС в 1956 році, коли Хрущов звинуватив у злочинах Сталіна. Ходжа захистив Сталіна і звинуватив у титоїстській єресі світовий комунізм, в тому числі заворушення у Польщі і повстання в Угорщині в 1956 році. Ходжа нещадно очистив партію від прорадянських і про-югославських настроїв, але він пом'якшив свою антиюгославську риторику після поїздки до Москви у квітні 1957, де він скасував близько 105 млн.§ США непогашених кредитів і взяв близько 7,8 млн.§ США на додаткову продовольчу допомогу. У 1958 році, проте, Ходжа знову скаржився на "фашизм" Тіто і "геноцид" албанців у Косово. Крім того, він висловлювався про плани РЕВ інтеграції східноєвропейських країн, які закликали Албанію до виробництва сільськогосподарських товарів і мінералів, а не вкладаючи у розвиток важкої промисловості.