2.2. Держави Північного Причорномор'я та Криму

На рубежі ІІ – І тисячоліття до н. е., тобто понад 3 тисячі років тому, на території України з`явилися місцеві жителі лісостепу – племена чорноліської культури та кочові племена із Сходу, які навчилися плавити залізну руду, виготовляти з неї міцні знаряддя праці і зброю. З цього часу розпочинається залізний вік. Із зникненням бронзового віку йде процес поступового розпаду первіснообщинного ладу та визрівання передумов для створення племінних союзів і держав.

Удосконалення знарядь праці, поява нових технологій обробітку землі, будівництво укріплених міст, торгівлі, ремесел, розвиток мови та поява письма, привели до зростання продуктивності праці, появи надлишків товарів, із VІІ ст. до н.е. – монет як міри вартості, грошового обігу між племенами – все це сприяло виникненню перших рабовласницьких держав в Європі та Азії. Виключенням не була степова зона України, де згідно перших давньогрецьких творів «Іліади» і «Одіссеї» Гомера та Біблії ми дізнаємося про найстарішу назву Північного Причорномор'я – Кіммерія. Гомер описує наш край як країну вічного морозу і туману:

Там Кімерійці живуть, і їх місто і ціле їх царство

Хмарами вкутане вічно й туманом, бо яснеє сонце

Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи

На славних кобилодойців молокоїдів убогих,

Найсправедливіших між людьми.

Кіммерійці (любителі кумису) – іраномовні тюрські кочові племена, які проживали в межиріччі Дону і Дністра наприкінці ІІ – на початку І тисячоліття до н.е. за свідченням В. Короля.

О. Бойко, А. Чередниченко та В. Світлична вважають, що кіммерійці жили на наших землях із ІХ по VІІ ст. до н. е., а В. Греченко їх відносить до періоду, який датується 1500 –700 рр. до н. е.

Кіммерійці займалися кочовим скотарством, землеробством, виготовленням залізної зброї, гончарством, воєнними походами на Близький Схід – в Ассирію, Урарту. Їх військо складалося із рухливих загонів вершників, озброєних залізними і сталевими мечами, булавами, молотами, кинжалами, стрілами і луками. Вони мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організовувати кінноту. Кіммерійці ховали померлих в прямокутних або овальних ямах, перекритих курганним насипом. З покійниками чоловіками клали вуздечки, зброю, коней.

За суспільною організацією кіммерійці були на етапі становлення міжплемінного союзу на чолі з вождями-зверхниками. У 679 – 678 р. до н. е. кіммерійці на чолі з вождем Теушпою напали на Ассирію, однак були розбиті військами ассирійського царя Асархадона. У 660 р. до н.е. кіммерійці напали на Лідійське царство, де під час битви загинуло майже все лідійське військо на чолі із царем Гігесом.

В другій половині VII ст. до н.е. кіммерійців із Північного Причор­номор'я витіснили скіфи, які прийшли зі Сходу. Кімерійці з часом асимілювалися із скіфами, які були близькі до них іраномовні племена. До скіфів близькими родичами були сармати. На думку А.Чередниченка прямими нащадками скіфів та сарматів можна вважати середньовічних аланів, сучасних осетинів та пуштунів-афганців. Перси та мідійці були родичами скіфів–іранців, яких Геродот називав сколотами або царськими скіфами.

"Батько історії" Геродот (490 – 424 рр. до н.е.) писав, що Скіфія простяглася від Істру (Дунай) до Танаїсу (Дон). Панівним племенем серед різних груп скіфів: скіфів – скотарів, скіфів-орачів та скіфів-землеробів були царські скіфи, які жили у степах Подніпров'я та в Приазов`я.

У 515 р. до н.е. в Скіфію вдерлися полчища перського царя Дарія І. Скіфи, яких підтримали гелони, будини, савромати, не прийнявши бою, розділилися на дві великі групи, заманили ворога вглиб своєї країни. На своєму шляху вони знищували пасовища, джерела, криниці, житла. Опинившись в спустошеному краї, перси через два місяці були змушені тікати за Дунай. Скіфи на чолі із мудрим царем Скопасісом залишилися володарями Північного Причорномор`я.

В середині IV ст. до н. е. Скіфія перетворилася на централізовану державу. До наших днів дійшли кургани скіфських царів та знаті — велетенські споруди діаметром понад 100 метрів та висотою до 20 метрів. Поряд з похованими царями скіфи клали нашийні золоті прикраси, зброю, посуд, тіла вбитих дружин, рабів і коней. Про це яскраво свідчать розкопані скіфські кургани Солоха, Товста Могила, Чортомлик, Куль-Оба та інші.

Звичаї і традиції скіфів були досить жорстокими та суворими. Вони були безпощадними до ворогів і вірними своїм побратимам, пили кров перших вбитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки з шкіри убитих супротивників. В кожній окрузі було святилище бога війни, на ньому стояв залізний старий меч, як знак того бога. В його честь скіфи щороку справляли свято, різали в жертву всяку худобу, а з полоненних приносили в жертву кожного сотого, кров якого виливали на ритуальний меч.

На межі ІV – ІІІ ст. до н.е. розпочався занепад Скіфії, яка вела війни із грецькими містами-державами, фракійцями, македонцями, сарматами. В 339 р. до н.е. скіфський цар Атей, який до цього зміцнив свою велику державу, випускав власну монету, загинув у бою з армією македонського царя Філіпа ІІ.

В кінці ІІІ ст. до н.е. сармати, які раніше проживали на схід від Дону, розгромили скіфів. В Криму утворилася держава – Мала Скіфія з центром у Неаполі Скіфському (його залишки збереглися у південно-східній частині м. Сімферо­поля). В ІІІ ст. н.е. сармати майже знищили і цю державу. Існувало кілька об'єднань племен сарматів, але єдиної держави вони так і не утворили.

Ще раніше, із І тис. до н. е. на південному узбережжі й горах Криму оселилися племена таврів. Тавр – слово грецького походження, тому що здавна «півостровом таврів» називали греки Крим. Більшість таврських поселень було сконцентровано на південному березі Кримського пів­острова. Таври жили компактними сімейними громадами, які спільно вели господарство у поселеннях, розташованих у долинах і передгір'ях біля води. Основ­ними заняттями гірських таврів були полювання й відгінне скотарство. Череди таврів складалися з корів, волів, овець і кіз. Також вони займалися мотичним землеробством, виноградарством, рибаль­ством, ткацтвом, прядінням, обробкою дерева та бронзи. Таври жили родовими общинами, де панував культ матері Діви – богині родючості, їй приносили людські жертви. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. з Північного Причорномор'я в Крим були витіснені сарматами скіфи, які поступово асимілювалися із таврами. Таври як тавросакси відомі до IV ст. н.е. Від племені таврів походить друга назва Криму – Таврида.

Сармати перебували на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових. В них просліджуються пережитки матріархату. Жінки були рівними із чоловіками, добре їздили верхи на конях, воювали на рівні із чоловіками-воїнами, носили штани, брали участь в обговоренні найважливіших військових питань, у шлюб не вступали поки не вб`ють першого ворога. За свідченням Геродота сармати («оперезаний мечем») походять від амазонок і скитів. Сармати зазнали культурних впливів з боку Ірану, Індії, Римської імперії, грецьких міст-держав, вели активну торгівлю. Але основним їх заняттям було кочове скотарство та війни.

Тривале проживання сарматів в Північному Причорномор`ї із ІІІ ст. до н. е. до ІV ст. н. е., завершилося зіткненням аланського союзу сарматів із германськими племенами готів та гунами, які їх знищили в другій половині ІV ст.

У І – ІІІ ст. із Півночі Європи (о. Готланд у Балтійському морі) розпочалася експансія готів – германських войовничих племен (остготів та вестготів). У середині ІІ – на поч. ІІІ ст. у Північному Причорномор'ї остготи утворили Готське королівство (Гетику). Його столицею стало «Дніпровське горо­дище» за порогами Дніпра. Найбільшої могутності об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. при королі Германаріху (332 – 375 рр.). До цієї держави входили підкорені слов`яни, скіфи, даки, сармати, грецькі міста-держави – Ольвія, Тіра, міста Боспорського царства. Готи воювали із Римською імперією, грецькими державами, сарматами, таврами, слов`янами, гунами. На території України готи жили із ІІ до ІV ст. У 375 р. готи були розгромлені гунами.

Гуни – кочові монгольські племена прийшли в Європу з Південного Сибіру у другій половині IV ст. н. е., започаткувавши в Європі Велике переселення народів. Най­більшої могутності гуни досягли при вожді Атіллі (434–453), якого прозвали у Європі «Бичем божим». Аттіла створив першу імперію кочівників-скотарів. Територія держави простягалася від Волги до Рейну. Гуни жили на стадії вій­ськової демократії. Після смерті Атілли у 453 р. ця не міцна в державному та політичному плані держава розпалася, а більшість гунів відійшли у Причорномор'я.

Таким чином, варварська агресія з боку готів і гунів призвела до знищення Римської імперії, розселення східнослов`янських племен у лісову північну зону, вона співпала із падінням рабовласницького ладу і переходом більшості народів Європи до феодального ладу. Кочові народи мали вагомий вплив на населення України, його культуру, розвиток матеріального виробництва, суспільного устрою, на боротьбу за своє виживання протягом 1500 років. У ХІІ ст. до н. е. з`являється пеший на українських землях праслов`янські письмові пам`ятки.