Документи Велесова книга ( Переклад б. Яценка)

Даремно згадали доблесні наші старі часи, бо куди йдемо – невідомо. Огля­даємося і говоримо, що соромимося знати Наву, Праву і Яву (Нава – світ по­мерлих; Права – закони, порядок; Ява – реальний світ).

Дажбог створив нам яйце, "що є світ — зоря, яка нам сяє". У тій безодні він повісив землю нашу, щоб там удержувалася. Душі пращурів світять нам зорями від Іру (Ір — слов'янський рай).

Греки напали на Русь, "чинячи злеє в ім'я богів", так що ми не знали, куди тікати і що робити.

Права таємно уложена Дажбогом, "а по ній, як пряжа, тече Ява" і створює жит­тя наше. А коли вона відійде, наступає смерть. "Ява тече і твориться в Праві", тоб­то реальне життя проходить за певними законами. Після них іде Нава – світ по­мерлих, потойбічний світ. Усе йде по колу, тому ми повинні знати своє минуле: "Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є то наше, яко се бо уже найшло на коло нам". Бог дав нам силу, і не треба її марнувати, бо душі пращурів дивляться на нас "і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву". Не тільки не берегли, а й глузували, тому не достойні бути Дажбожими онуками.

Отож, треба молитися, щоб мати чисті душі і тіла, мати спільне життя з праотцями нашими, які злилися з богами воєдино. Ми Дажбожі онуки по розуму, а розум "великий божий є єдиний з нами". Тому ми творимо й говоримо з богами воєдино. Бренним (скороминущим) є життя наше, та й ми самі також.

"Чоловік, що тримає дім, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються". Здавна сказано, щоб ми творили добро. "Як і діди наші казали: тут є і буде так же". Але за часів злославних Русь була побита рукою ворожою, і злочини творилися, а князь тоді немічний був, то ж послав на битву своїх синів. А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча. "Тому ж бо ми розторгнуті і в неволю взяті". І коли говоримо, що маємо своїх князів, то це не так.

Ходили до південних країв, щоб узяти землю для себе і для дітей своїх, але там греки напали на нас, бо ми посягалися на їхню землю. Була січа велика, яка тривала багато місяців. "Стократ починала Русь" і сто­крат була розбита від півночі й до півдня. "Отож худобу повели праотці наші і були отцем Орієм (міфічний предок слов'ян з середини І тис. до н.е.) до краю руського ведені, тому що завжди там перебували".

Багато злигоднів приніс ранній холод. Наші предки оселилися "огнищанами на землі руській", а незабаром прийшли варяги і забрали землю до рук своїх від хозарів, і ті відробляли в неволі.

"Був народ родичем з ільмерцями, з єдиного кореня роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла". Ільмерці мали віче, і що воно вирішить, то так і повинно бути. Князів собі обирали. Ми ж їм допомагали, тому що "зілля бо знали робити, посуд печений у вогнищах — і суть бо гончарі умілі". Ільмерці ж добре вміли землю орати і до­глядати худобу.

А коли на нас напав злий рід, ми змушені були відійти в ліси. Там і живемо, навчившись звіра ловити і рибалити, "от страху уклонившись".

"А йдемо куди – знаємо: по землі на гори і в луку моря". І кожного дня звер­таємо свій погляд на богів, яких звемо Перун, Дажбог, Хорс та іншими імена­ми. Співаємо славу богам і живемо їхньою милістю.

У Сурожі вороги наші, які "у темній ямі повзають і погрожують нам хворо­бами, Маром-Марою (Мар-Мара, Мар-Морія — зла сила у Наві) і кінцем життя всім".

Хай з'явиться бог сильний і б'є пітьму мечем-блискавкою, щоб та здохла і "сяйво світить на нас і до нас і видно всім". Перша слава Сурію, який прогонить зло.

Зле тюркське плем'я дасуво (тюркські племена) напало на пращурів наших, і багато людей було забрано в полон та і померло немало. Тоді Ор - старотець ска­зав, щоб ми йшли від тієї землі, де хуни (тюркські племена) братів наших уби­вають і худобу крадуть: "А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є".

Вирушили всі і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато, від яких ви­никли потім три славні племені. "Сини були хоробрі, вожді дружинам". Отже, сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини, йшла худо­ба — корови, бики й вівці, їхали діти, діди, матері, жінки. І так просувалися до півдня, мечами разячи ворогів. Дійшли до Гори великої, до долини трав'янис­тої, багатої злаками. "Там і оселився Кий, що був засновником Києва". І став це престол руський. Багато крові коштував той похід слов'янам. Але анти не зва­жали на зло і йшли, куди Ор вказував. "Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі".

Вороги кажуть, що немає у нас доблесті. Але то неправда. Ми походимо від отця Орія, і "той час од часу народжується серед нас". "Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою да­вали і за нас".

Колись давно були на Русі хозари, нині варяги, ми ж русичі, аж ніяк не ва­ряги.

Треба залишити молоко в травах на ніч, потім додати до нього щавелю і ті трави, про які говорили праотці, дати настоятися. Потім пити тричі і п'ять разів щодня на славу богам. Це наше старе почитання (вшанування) богів, яке пов'я­зуватиме і нас між собою.

Ні Мара, ні Морока не сміємо славити, бо ті диви (злі духи) є нашим нещастям.

Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія/ Укладачі: О. Любар. – К., 2005 – С. 8–9.

1. Які теорії висунув автор Вересової книги про походження Київської Русі та князівської влади?