4.4. Визвольний рух в Україні проти шляхетської Польщі наприкінці XVI – у 30-х роках XVII ст.

Наприкінці XVI ст. боротьба народних мас проти польської шляхти і магнатів вилилася у великі козацько-селянські повстання, які розхитували політичний та соціально-економічний устрій Речі Посполитої. У повстаннях брали участь селяни, міська біднота, міські, запорізькі та реєстрові козаки, права яких магнати і шляхта постійно обмежували.

Причинами повстань були:

• посилення національного гніту, сваволі з боку польської шляхти та магнатів;

• захоплення земель селян, міських козаків, православних церков і монастирів;

• зростання соціальних протиріч, утиски козацтва і селян (збільшення панщини та повинностей) з боку польських панів та євреїв-орендарів;

• хвиля окатоличення та ополячення українського населення;

• незадоволення підготовкою та прийняттям Брестської унії, яка підпорядкувала греко-католицьку церкву Папі Римському;

• зменшення числа реєстрових козаків(випищиків)

У 1577 – 1578 р. в Україні відбулося перше козацьке повстання на чолі із Іваном Підковою, який був по зрадницьки схоплений і переданий польському королю брацлавським воєводою та страчений у Львові.

Другим великим козацько-селянським повстання в Україні було повстання у 1591 –1593 рр.

У грудні 1591 р. загони реєстрових козаків і селян під керівництвом Криштофа Косинського (1591–1593) напали на місто і замок Білу Церкву, яке було резиденцією білоцерківського старости Я. Острозького, сина Костянтина Острозького. Староста відібрав маєток Рокитне, наданий йому за ухвалою сейму 1590 р. Почуваючи себе дуже ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, очолив повстання. У 1592 – 1593 рр. повстання охопило велику територію: Київське, Волинське і Брацлавське воєводства. Повсталі захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав і Київ, у якому взяли для себе велику кількість гармат, пороху, продовольства. Вирішальний бій між повстанцями під керівництвом старшого реєстрових козаків Криштофа Косинського і магнатсько-шляхетським військом на чолі із київським воєводою К. Острозьким та черкаським і канівським старостою О. Вишневецьким, відбувся 23 січня 1593 р. під містечком П'яткою на Волині.

Після поразки повстанці уклали угоду, за якою зобов'язалися підкоритися королю, але самі відійшли на Низ. Запорозьці вирішили допомогти Косинському. У травні двохтисячне військо вирушило із Запорізької Січі до Черокас та обложено фортецю. Але Косинського було підступно схоплено за наказом О. Вишневського і вбито. Далі повстанці пішли по­ходом на Київ і оточили його. Проте звістка про напад та­тар на Січ змусила козаків повернути на Запорожжя.

Незважаючи на політичну незрілість повстанців, стихійний його характер, відсутність чіткої мети, повстання мало важливе історичне значення, адже К. Косинський став першим не призначеним, а виборним гетьманом реєстрових козаків, якого визнав польський уряд. Це повстання дало поштовх до нових виступів.

У 1594 – 1596 рр. вибухнуло нове козацько-селянське повстання на чолі із з гетьманом реєстрових козаків Григорієм Лободою і гетьманом нереєстрових козаків – Северином Наливайком.

Наливайко Северин (рік народження не відомий – 1597) – козацький ватажок родом із Галичини. Народився у родині куш­ніра. Северин навчався в Острозькій академії. Змолоду був козаком в Запорізькій Січі, потім служив у князя К. Острозького в Острозі. У 1594 — першій по­ловині 1595 року бере участь в походах проти Туреччини. У 1594 р. волоський воєвода Міхай Хоробрий почав бо­ротьбу проти турків. Наливайко запро­понував Острозькому створити загін козаків для захисту Брацлавщини від татар, яких турецький султан послав у Молдову через Поділля. Навесні 1594 р. кілька тисяч запорізьких козаків зіб­ралися в похід проти татар, які щойно з'явилися на Поділлі. Водночас Наливайко закликав до боротьби проти поль­ської шляхти. У 1597 р. С. Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

Після повернення з Угорщини у 1595 р., де Лобода і Наливайко допомагали австрійській армії, яка діяла там проти турків, беруть під свій контроль більшу частину Волині, що стало початком пов­стання. Запорожці й реєстрові, що були на Січі, приєдналися до Наливайка, але обрали наказним гетьманом Гри­горія Лободу. Шляхта Брацлавського воєводства намага­лася розправитися з «охочими» козаками Наливайка, але не досягла успіху. Визвольний рух поширився на всю Брацлавщину. Повстанці захопили місто Бар та Вінницю. На початку 1595 р. від шляхти було звільнено значну частину Брацлавщини, Подільського воєводства. Навесні того ж року козаки на чолі з Наливайком вирушили на Луцьк, а потім до Моги­льова в Білорусію, щоб підняти на боротьбу селян. Загони Лободи і Шаули пішли на Південне Подніпров'я з метою очистити його від шляхти і з'єднатися з С. Наливайком. Але Наливайко був ватажком бідноти, а Г. Лобода і М. Шаула – реєстровців, тому скоро між ними виникло непорозуміння.

Загін С. Наливайка успішно просувався, відбиваючи на­біги шляхти. Він здобув міста Старокостянтинів, Луцьк, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Мо­гильов. Народні повстання охопили всю Східну Білорусію. Загін Лободи захопив Черкаси, Канів, а козаки Шаули – Київ. У січні 1596 року С.Наливайко поблизу р. Сині Води (Синюха) розгромив кіно­ту Жолкевського, а березні 1596 р. здобув Білу Церкву. Лобода ж вступив у перего­вори з Жолкевським. Зрозумівши, що Г. Лобода уникає з'єднання з С. Наливайком, козаки на своїй ра­ді позбавили Лободу булави та обрали гетьманом Шаулу.

У березні загони Наливайка і Шаули об'єдналися під Білою Церквою та з боєм захопили фортецю. До міста під­ходили основні сили Жолкевського. Повстанці відійшли на північ Київщини. 23 березня в бою з поль­ською кіннотою було поранено Наливайка і Ша­улу. Повстанці мусили відійти до Києва, де залишився Наливайко з невеликим загоном. Війська Жолкевського оточили та­бір повстанців і тримали їх в облозі два тижні. Лобода знову почав таємні переговори з польським гетьманом, за що був страчений козаками.

Після трьохденного обстрілу 28 травня 1596 р. прибічники страченого коза­ками Лободи оточили Нали­вайка, перебили варту, схопили ватажка повсталих і привезли до Варшави, де у квітні 1597 р. С. Наливайка прилюдно стратили.

З новою силою повстання розгорілися в Україні у 20 – 30-х роках. Головною причиною цих повстань було зменшення кількості реєстрових козаків після повернення із Хотинської війни 1621 р та збільшення панщини. Козаки, селяни та міщани відмовлялися від виконання феодальних повинностей. Запорозькі козаки на чолі із гетьманом реєстрових козаків Марком Жмайлом виступили проти коронного гетьмана Станіслава Конецпольського.

Жмайло Марко – гетьман реєстрового козацтва із 1625 р. Брав активну участь у Хотин­ській війні, у переговорах запорожців з представни­ками польського уряду. 1625 р. очолив козацько-селян­ське повстання, яке охопило майже всю Наддніпрянщину. Повстанці влаштували на півдні від Крилова укріпле­ний табір, у якому було майже 20 тисяч осіб. 19 – 21 жовтня 1625 р. польські війська атакували табір. Повсталі відійшли до Курукового озера. І хоча наступу Конєцпольського перешкодила болотиста місцевість, між пов­станцями почалися непорозуміння, особливо між реєстровою старшиною та козаками. Це привело до обрання гетьманом Михайла Дорошенка, який швидко порозумівся з польською владою. Згідно із Куруківською угодою козацький реєстр встановлювався у 6 тис. козаків, а їх платня – у 60 тис. злотих на рік, тобто на кожного припадало по 10 злотих (2 –3 срібних талери). Козаки зазнали поразки, а доля ватажка повсталих є невідомою.

Причиною наступного повстання 1630 р. було незадоволення козаків-випищиків умовами Куруківської угоди, забороною козакам організовувати походи проти татар і турків, посиленням експлуатації селян і простих козаків. Вже влітку 1629 р. на Запоріжжі зібралося бизько 40 тисяч втікачів – нереєстрових козаків, готових до повстання. Реєстровий гетьман Григорій Чорний вимагав від нереєстрового гетьмана Тараса Федоровича вивести втікачів на волость і перевірити їх списки.

У березні 1630 р. Тарас Федорович (Трясило) з 10 тисячним військом виступив на Черкаси. Оточив там будинок Чорного, схопив його і за зраду наказав вбити. Повстання охопило майже всю Наддніпрянщину. Головні битви з поль­ськими військами відбулися в травні 1630 р. під Пере­яславом. Після трьохтижневого протистояння Конецпольський, який командував польським військом, мусив сісти за стіл переговорів й укласти Переяславську угоду 29 травня 1630 р. Згідно з угодою козаки не підлягали покаранню за свої виступи, реєстр збільшувався до 8 тисяч реєстрових козаків. Т. Федорович із військом повернувся на Запорізьку Січ.

Але невирішеними залишалися проблеми нереєстрового козацтва, що спричинило нові заворушення. Селяни, міщани і козаки почали об`єднуватися у загони, нападати на панські маєтки, підпалювали та руйнували їх, вбивали шляхту, управляючих, захоплювали гроші та майно, заводили в селах козацькі порядки.

Пізніше Трясило у 1632 – 1633 рр. брав участь у війні проти Московської держави на боці Польщі. Чергова його спроба підняти козаків на нове повстання у 1635 р. не знайшла підтримки реєстро­вих козаків. Подальша його доля невідома.

Після війни із Московським царством у 1634 р. Польська влада вирішила встановити жорсткий контроль над Запоріжжям. У лютому 1635 р. перед Кодацьким порогом, на правому березі Дніпра було збудовано фортецю Кодак, яка мала контролювати переправи і шляхи, що зв'язували Запоріжжя з Україною. На високих бастіонах було встановлено гармати. Гарнізон фортеці нараховував 200 найманих німецьких солдатів на чолі із французьким капітаном. Солдати не пропускали втікачів, а також липовий ліс, який козаки сплавляли по Дніпру на Запоріжжя для будівництва чайок.

Ці причини призвели до нового повстання запорізького козацтва під керівництвом гетьмана Івана Сулими. Повертаючись у 1635 р. з Дону, Іван Сулима з козаками напав на фортецю Кодак, зруйнував її і дощенту знищив гарнізон з німецьких найманців. Але розгорнути повстання І. Сулимі не вдалося.

Сулима Іван (рік нар. не відомий – 1635) — гетьман нереєстрових коза­ків, керівник селянсько-козацького повстання. Походив із дрібної шляхетської сім`ї із Чернігівщини. Брав участь у походах проти турків і татар. Уперше згадується як козаць­кий гетьман у 1629 р. Влітку 1635 р. очолив виступи запо­рожців. Зруйнував Кодак. Зробив невдалу спробу підняти селян і міщан на повстання. Оточений польським військом, був схоплений разом із іншими п`ятьма керівниками реєстровими козаками, виданий полякам та страчений у Варшаві.

Влітку 1637 р.почалося нове селянсько-козацьке повстання. Очолив його Павло Павлюк (Бут). Перед повстанням здійснив похід у Крим, а ще раніше брав участь із Сулимою в розгромі Кодака. Влітку 1637 р. козаки здобули Черкаси. Повстаня підтримало населення Лівобережжя. Частина реєстрових козаків теж підтримали Павлюка. польська армія в кількості 15 тис. чоловік на чолі з М. Потоцьким виступила проти 10 тисяч козаків. 16 грудня 1637 року під с. Кумейки поблизу Черкас, відбувся бій. Повсталі, створивши укріплення із возів відбили три атаки поляків. Павлюк і Слидан із частиною повстанців відійшли на Чигирин, а основні сили на чолі із Д. Гунею органі­зовано відступили під с. Боровиці в напрямку Черкас. Там Павлюк і Гуня об`єдналися. Повстанці після тривалого блокування здалися, а Гуні вдалося втекти. Павлюка і п`ятьох інших керівників повстання, виданих старши­ною польській владі, було страчено у Варшаві. Козаки склали нову присягу на вірність королю. Присягу від імені козацтва підпи­сав військовий писар Богдан Хмельницький – учасник повстання.

Причиною останнього повстання у 1638 р., перед Національно-визвольною війною під керівництвом Б. Хмельницького у 1648 –1657 рр., стало прийняття польським сеймом у лютому 1638р. «Ординації війська запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». У Реєстрі мало залишитися лише 6 тисяч козаків. Усі інші «випищики» мусили повернутися «в стан простого народу, оберненого на холопів». Виборність козацьких старшин серед реєстровців ліквідовувалася, а на чолі них призначався комісар із шляхтичів, яким командував коронний гетьман, а також із поляків – полковники і осавули. Жоден козак, під загрозою смерті, без паспорта комісара не мав права йти на Запоріжжя. Міщанам було заборонено йти на Січ і віддавати заміж за козаків своїх доньок. За це їм грозила конфіскація майна і страшна смертна кара. Міські козаки повинні були з цього часу жити лише в Чигирині, Черкасах, Корсуні, Трехтемирові. Відбудовувалася Кодацька фортеця із гарнізоном у 700 чоловік.

У березні 1638 р. незадоволені «Ординацією» козаки під керівництвом гетьмана Якова Острянина, Карпа Скидана та Дмитра Гуні на чайках вирушили вверх по Дніпру проти поляків. Їх підтримало населення Київщини та Полтавщини.

Острянин Яків (рік народження не відомий – 1641) — один з керівників козаць­ко-селянського повстання 1637 –1638 рр. Був реєстровим полковником, учасником польсько-московської війни. У 1637 р. організовує повстанські загони на Полтавщині, а навесні 1638 р. обира­ється гетьманом нереєстрових козаків і очолює похід із Сі­чіі. Після поразки в Жовнинській битві 1638 р. він залишає повстанський табір і відходить на територію Слобідської України. В ході козаць­ких міжусобиць Острянина було вбито.

Під містечком Говтвою повстанці ото­чили поляків і змусили їх тікати. Острянин хотів дати бій польським військам під Лубнами до приходу туди Я. Вишневецького і М. Потоцького, але в битві 6 травня 1638 р. повстанці зазнали поразки і змушені були відступити. ЗІ травня гетьман із кількома сотнями повстанців переправилися через р. Сулу і пішли на територію Московської держави. Загони, що залишилися, продовжували боротьбу на чолі з новообра­ним гетьманом Д. Гунею. З 10 червня 1638 р., зайнявши позицію на Старці, вони майже півтора місяці відбивали атаки поляків, але повстання зазнало поразки. Поляки влаштували криваву розправу над полоненними повстанцями 28 липня 1638 р.

На козацьких радах після повстання у вересні (в Києві) та грудні (в Масловому Ставі на Канівщині) реєстровці визнали «Ординацію». Реєстрових козаків було позбавлено права на самоврядування, селян відправлено до маєтків і оголошено кріпаками, а у 1639 р. для контролю за Запоріжжям знову було відбудовано Кодацьку фортецю. Частина «випишиків» подалися на Дон.

Головними причинами поразки повстань були:

• локальний, стихійний і неорганізований характер повстань;

• відсутність чіткої мети та стратегії;

• чисельна і якісна перевага регулярних військових сил Речі посполитої над повстанцями;

• протиріччя між керівниками реєстровців та нереєстрових козаків;

• сили селянства були роз`єднаними, розпорошеними;

• рідко хто із організаторів мав спеціальну вищу чи військову освіту;

• урядові війська були значно краще озброєні, забезпечені боєприпасами та продовольством;

• повстання, через строкатість розвитку феодальних економічних відносин, ніколи не охоплювали територію усієї України і не носили загальнонародного характеру.

Отже, роль українського козацтва як захисника українського народу, Річі Посполитої та Центральної Європи зростає в умовах зростання турецько-та­тарської агресії на початку XVII ст.

Козацько-селянські повстання, у яких найактивнішу роль відігравали запорожці, кінця XVI – 30-х р. XVII ст. в Україні вплинули кардинально на формування світогляду українського народу, української нації, доказали, що вона не буде і надалі миритися із польськими порядками. За своїм характером вони були антифеодальними, антикріпосницькими, антикатолицькими, національно-визвольними.

Досвід та уроки повстань використав через 10 років Б. Хмельницький під час Національно-визвольної війни 1648 –1657 рр.

Також в цей час значного розмаху в Західній Україні набирає національно-визвольний рух опришків. У 1529 р. вперше в документах згадуються слово «опришки» (з латинської мови – нищівник, тобто винищувач шляхти, євреїв-орендарів). В середині XVI ст. опришки найактивніше діяли на Покутті – коломийщині. У другій половині XVI – на початку XVII ст. опришківський рух поширюється на Галицьке Прикарпаття, галицько-угорське пограниччя, Наддністрянське узгір`я, Перемишлянщину та подільські Товтри. Повсталі нападали на шляхські маєтки, часто вбивали ненависних власників, грабували їх майно, роздавили його біднякам.