Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте основні етапи становлення та розвитку людської цивілізації на території України.

2. Яку роль у житті праукраїнців відіграли кочові племена ІХ ст. до н.е. – V ст. н. е.?

3. Який був суспільний, політичний, економічний устрій грецьких міст-держав Північного Причорномор`я?

4. Хто відкрив Трипільську культуру в Україні?

Тема 3. Епоха раннього Середньовіччя. Виникнення, розвиток та занепад Київської Русі. Галицько-Волинська держава ( друга половина іх — середина хіv ст.)

План

3.1. Східні слов`яни на території України.

3.2. Причини виникнення та становлення Київської Русі.

3.3. Розквіт Київської Русі.

3.4. Державний устрій.

3.5. Феодальна роздробленість та причини падіння держави.

3.6. Галицько-Волинська держава.

3.7. Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

3. 1. Східні слов'яни на території України

У І ст. н. е. на історичну арену виходять слов'яни – одна з основних гілок індоєвропейського населення Європи. Протягом І–V ст. слов`яни із районів Вісли, Дунаю, Балкан під тиском остготів, гунів переселяються на північ, захід і північний схід, освоюють лісостеп та лісові масиви. Поступово формуються три гілки словян: східні (анти), західні (венеди), південні (склавини). Східні слов`яни дали початок українцям, білорусам та росіянам, західні – полякам, чехам, моравам, словакам, південні – македонцям, боснійцям, герцоговинцям, болгарам, хорватам, сербам, чорногорцям, словенцям.

Щодо походження слов'янства, то питання його етногенезу до цього часу дискусійне. Найбільш поширеною є думка про те, що формування слов'ян як народу, їхньої куль­тури пройшло кілька етапів. Перший етап умовно назива­ють передслов'янським. У цей час у Центральній і Східній Європі сформувалось кілька споріднених археологічних куль­тур, в яких були елементи, які стали пізніше характерними для культури слов'янських і деяких інших народів. Поєдную­чи археологічні та лінгвістичні дані, Б. Рибаков, О. Знойко, Остафійчук, відносять скіфів-землеробів-сколотів до праслов'ян.

Другий етап — давньослов'янський (ІІ – І ст. до н. е. – І –VІІ ст. н. е.), коли чітко прослідковуються Зарубинецька та Черняхівська археологічні культури давніх слов'ян, які були безпосередніми предками українського народу. Черняхівську культуру у 1899 р. відкрив В. Хвойка біля с. Черняхова на Київщині як пам`ятку культури слов`ян, які жили в Подніпров`ї і Подністров`ї І–VІІ ст. н. е. За сто років археологи на території України відкрили та дослідили понад 2 тисячі поселень черняхівської культури. Ряд вчених вважають антів, які жили у ІІ –VІІ ст. між Дністром та Сіверським Дінцем, носіями Черняхівської культури, а венедів – Зарубинецької археологічної культури.

Це підтверджують у своїх творах римські автори кінця І ст. н. е. – Пліній Старший і Тацит, котрі зна­ли слов'ян під назвою венедів. Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський істо­рик Йордан, який відзначав, що "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавинів". Більшість учених схиляються до думки, що ці слова є доказом поділу венедів на дві частини: західну (склавини) і східну (анти). Назва «славен» в письмових джерелах з`явилася у VІ ст. і відноситься до західних слов`ян. Венеди – це стара германська назва словенів.

Склавини розселялися на північ від Карпат від Вісли до Дністра, анти – від Дністра до Дніпра. Анти і склавини були в ті часи окремими великими слов'янськими племінними об'єднанями, які мали своїх вождів і військо. М. Грушевський вважав, що саме антське племінне об'єднання, починаючи із ІV ст. в своїй основі становило генетичне коріння українського народу. М. Брайчевський вважав, що самі ці люди себе називали полянами, степові сусіди – сармати знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», «окраїнних людей». Як вважає Л. Дещинський, цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» – антів бере початок назва нашої держави «Україна», яка вперше письмово згадується у Київському літописі у 1187 р.

Писемні джерела згадують дер­жавні утворення антських князів Божа, Андрагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших. Візантійський істо­рик Прокопій Кесарійський стверджує, що зміцніла Антська держава у VI ст. регулярно здійснює постійні напади на Візантійську імперію. Перші згадки про антів датуються 375 р., а остання – 602 р. Анти окрім війн займалися орним землеробством, використовуючи двопільну систему, вирощували і продавали жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, плавили залізну болотяну руду та мідь, виготовляли десятки різних залізних виробів, випалювали глиняний посуд.

Прокопій Кесарійський, описуючи політичний устрій антів, зазначає те, що в антів немає єдиного правителя, а вони все вирішують спільно на народних зібраннях і лише у крайніх випадках обирають із найрозумніших і найдосвідченіших воїнів собі царя.

В умовах постійних війн, появи майнової нерівності в ІV–Vст. антські племена створили потужне об`єднання - Антський союз, на чолі із спадковим царем, сильною армією, союз , побудований на принципі військової демократії.

В середині VI ст. кочівники авари, що раніше мешкали над Аральським морем, пройшли Північним Причорномор'ям та оселилися в Середньому Подунав`ї. У 602 р. авари востаннє напали на антів, після чого письмові свідчення про них зникають. Авари нападали і на інші слов'янські племена. У київсь­кому літописі розповідається як авари знущалися з дулібів (які жили на сучасній території Поділля). Таким чином, внаслідок тривалих слов'яно-аварських війн (568-602 рр.) антське об'єднання перестало існувати, але державотворчі процеси в східних слов'ян не припинилися..

На думку авторського колективу підручника «Історія України» (2006) під редакцією В. Литвина – саме анти та склавини є прямими предками українського народу. Такої ж думки дотримується і автор посібника.

На зміну антам приходить нове протодержавне утворення на основі слов'янських племен Наддніпров'я – Русь. За свідченнями «Повісті минулих літ» (початок ХІ ст.) у другій половині І тисячоліття сло­в'янські племена продовжували розселятися.

З розпадом загальнослов'янської спільноти починається формування в VII–IX ст. старослов'янських мов та чітко виділюються 14 слов`янських племен, які в другій половині ІХ ст. групувалися навколо трьох союзів племен: на сході – Полянського навколо Києва (виник у V ст.), на заході – Дулібського, на півночі – Ільменського. В середині ІХ ст. арабські та візантійські історики ці об`єднання називають – Куявія, Славія і Артанія. Куявію ще називали Руською землею, або Київським князівством Аскольда і Діра.

Східні слов'яни проживали на великій території від Чорного до Білого моря, від Карпат до Вол­ги. Вони жили в Центральній Україні та на берегах Дніпра і мали свою владу в VI – ІХ ст. із осередком у Києві (заснованого Києм, Щеком, Хоривом і їх сестрою Либідь). До інших східнослов'янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході, тиверці й уличі – на півдні. На західі жили дуліби, волиняни, білі хорвати.

Кожне плем'я мало вождя, який керував військом, вершив суд, віче – народні збори дорослих чоловіків та воїв – воїнів. Племінні княжіння східних слов'ян були досить стійкою формою ранньофеодальної державності.

Східні слов'яни були знані як загартовані, уперті і витривалі воїни. Іноземці характеризують слов`ян волелюбними, не лихими, не підступними, ласкавими до чужинців людьми, які полоненних довго не затримують, а дають їм можливість вибирати – чи залишатися у слов`ян чи повертатися до своїх домівок.

Головним заняття слов'янських племен було орне землеробство. Землю орали дерев`яним ралом із залізною гострою вставкою, а дещо пізніше – плугом з залізним лемешем. Продовжуючи традицію антів – вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, виноград. Також вирощували корів, биків, свиней. Виготовленням гончарного посуду, дерев`яних речей та знарядь праці із заліза, прикрас із ко­льорових металів займалися професіонали – зброярі, ковалі, ювеліри, гончарі, різблярі.

Слов`яни жили в напівземлянках та наземних житлах, побудованих із дерева, глиняних саманів, соломи, камиша. Житла топилися по-чорному з допомогою кам`яної печі, на якій готували їсти та грілися взимку.

Племінні союзи східних слов`ян ділилися на племена, а племена – на сусідські общини, які жили в селах чи укріплених городищах. У VІ –І Х ст. в слов`ян з`являються укріплені частоколом чи дерев`яною фортецею міста – Київ, Чернігів, Любеч, Іскоростень.

Східні слов`яни поклонялися різноманітним силам природи – Дажбогу – богу сонця, Перуну – богу грому і блискавки, Сварожичу – богу вогню, Стрибогу – богу вітру, Волосу – покровителю худоби, Ладі – покровительці родючості та жіноцтва. На великих плошах посеред сіл стояли капища та святилища, в яких відбува­лися молитви і жертвоприношення богам у вигляді їжі та тварин.

Першими київськими князями були літописні Аскольд і Дір.

Аскольд і Дір (860 – 882 р.) – київські князі, які об`єднали навколо Києва полян, згадуються у «Повісті минулих літ» Нестора-літописця у 862 р. Він також вважає, що правили вони разом. Походження їх було не відоме, чи варязьке, чи слов`янське. О. Шахматов вважав, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, представниками місцевої ди­настії. Академік В. Смолій та д.і.н. М. Котляр вважають, що Аскольд і Дір «були представниками заснованої в Києві майже чотириста років князівської династії, про що було відомо в середньовічному світі». Особливо виділяє Аскольда Никонівський літопис. Так, під 864 р. записано:«Убиен бысть от болгар сын Оскольдов». Істориками встановлено, що перші згадки про Київську Русь як морську державу, яка у 860 р. на чолі із Аскольдом і Діром здійснила свій перший похід на Царгород і була визнана Візантією. В цей час імператор Візантії Михаїл ІІІ на чолі 40-тисячного війська пішов у глиб Малоазійського півострова проти арабів. Таким чином, Аскольд і Дір добре володіли міжнародним становищем сусідів і вміло використали ситуацію, коли столиця майже залишилася без війська і флоту. «Повість минулих літ» згадує про три невдалих походи русичів на Царгород – у 860 та 866 р. У 866 р. шторм захопив руську ескадру у відкритому морі та майже всю знищив. У 867 р. після хрещення в Царгороді руських князів за сприяння нового імператора Василя І, про що згадує Никоновський звід, відбулося перше масове хрещення Русі та створення першої єпархії під зверхністю патріарха Фотія в Києві. Костянтин Багрянородний також згадує про заключення в цьому ж році візантійсько-руського союзницького договору. Візантія зобов`язувалася виплачувати Русі щорічний податок, надала руським купцям торгівельні привілеї, а військо Аскольда і Діра згідно умов договору виступило проти Арабського Халіфату в Північному Прикаспію. У 882 р., як згадує літописець, новгородський князь Олег, взявши з собою «воя многи», спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, а потім, підійшовши до гір київських, хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й зробив Київ столицею нової держави, сказавши, що «се буди мати градов руським». Князів було поховано на горбистому Подолі, де сьогодні збереглася Аскольдова могила.

Отже, слов`яни в своєму розвитку пройшли ряд складних етапів від первіснообщинного ладу до власної державності. Вони, починаючи із І ст., безперечно, були автохтонним (місцевим) населенням на території України, основою формування української народності та в майбутньому – нації. Усі народи, які жили в українському регіоні, на різних етапах в тій чи іншій мірі мали свій вплив на заняття, удосконалення знарядь праці, суспільну організацію, товарно-грошові відносини, культурні традиції місцевого населення.

На всіх етапах розвитку українського етносу центром формування державності було Подніпров'я, Побужжя та Подністров`я, де проживали майже шістсот років до утворення Київської Русі східнослов`янські племена.